I. Поняття соціології й «змісту» соціальної дії

Текст для опрацювання

Останнім часом соціологія зазнала гострої критики, причому з боку різних соціологів. Багато в чому ця критика справедлива, але часом вона виходить за розумні межі. Проблема в тім, що соціологія не виправдала обіцянок, даних минулими поколіннями соціологів, і витісняється на узбіччя соціальних наук з усіма ознаками зів’янення: старінням викладачів, загальним інтелектуальним занепадом. Однак, думає Гідденс, не слід занадто впадати у відчай, тому що:

1. Соціологія усе більше проникає в суміжні дисципліни.

2. Соціологія розвивається за допомогою соціальних рухів.

3. Еволюціонує розуміння соціологічної діяльності.

У соціології немає сьогодні чітких меж, що говорить про те, що вона як наука перебуває в стадії радикальних змін. У зв’язку з цим доречно спробувати спрогнозувати розвиток соціології в недалекому майбутньому:

1) «Соціологія поступово втратить соціально-теоретичний присмак минулого сторіччя» – мова не буде більше йти про те, що сучасний світ – або наслідок експансії капіталізму, або результат поширення індустріалізму. Поряд з ними можна виділити також:

· розвиток адміністративної влади;

· військової влади;

· культурна зміна сучасності.

2) «Виникне теоретичний синтез, що знову додасть зв’язаності соціологічним теоріям».

3) «Головний об’єкт соціологічного аналізу буде істотно переосмислений» – відбудеться зсув акцентів від малозрозумілого поняття суспільства до різних проявів соціального.

4) «Соціологія буде приділяти більше увагу вивченню світової системи, ніж дотепер» – зусилля будуть спрямовані на рішення проблеми системності світової системи.

5) «Колишні міждисциплінарні межі поступово втратять колишню чіткість» за допомогою розвитку професійних інтересів.

6) «Соціологія знову зацікавиться довгостроковим великомасштабним процесом соціальної трансформації» як змістом сучасності.

7) «Участь соціології у формуванні практичної соціальної політики» – соціологічні дослідження зіграли помітну роль у здійсненні раціональних політичних цілей, але водночас підсумки багатьох соціальних дослідних програм викликали розчарування.

8) «Соціальні рухи будуть як і раніше відігравати першорядну роль як стимул соціологічної уяви» – рухи акумулюють і зберігають нову інформацію про процеси в суспільстві.

9) «Соціологія як і раніше залишиться предметом дискусій».

Індивідуальне завдання
Вебер М. Основні соціологічні поняття

 

Опануйте скорочений виклад тексту Вебера М. «Основні соціологічні поняття» і дайте відповіді на такі питання:

1. Визначте відмінність між осмисленою та поведінковою дією за Вебером.

2. Чому процеси та явища, позбавлені для людини свого значеннєвого змісту, виступають не як цілі поведінки, а є лише її приводом, стимулом або перешкодою?

3. Чим відрізняється безпосереднє розуміння передбачуваного змісту дії від його пояснюючого розуміння?

4. У чому полягає зміст понять «мотив» та «поведінка»?

5. Як пов’язані між собою поведінка окремого індивіда та колективних утворень (держави, асоціації, установи)?

6. У чому полягає зміст методу так званої органічної соціології?

7. У якому разі зовнішня дія не може бути витлумачена як соціальна?

8. Чому наслідування поведінки інших не є специфічною соціальною дією?

9. Чим відрізняється ціле раціональна дія від ціннісно-раціональної, афективна від традиційної?

10.Визначте зміст понять «соціальні стосунки» та «тип соціальної поведінки».

 

Текст для опрацювання

1. Поняття соціології й «змісту» соціальної дії.

1. Методологічні основи.

2. Поняття соціальної дії.

II. Мотиви соціальної дії.

III. Соціальні стосунки.

IV. Типи соціальної поведінки. Вдачі. Звичаї.

I. Поняття соціології й «змісту» соціальної дії

 

Соціологія – наука, яка прагне зрозуміти соціальну дію й пояснити її процес і вплив. «Дією» називається дія людини якщо й оскільки діючий індивід або індивіди пов’язують із ним суб’єктивний зміст. «Соціальною» ми називаємо дію, що за пропонованим діючими особами змістом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на нього.

Методологічні основи

1) Слово «зміст» має два значення:

а) він може бути передбачуваним середнім змістом, суб’єктивно пропонованим діючими особами у певнім кількості ситуацій;

б) він може бути чистим типом змісту, суб’єктивно передбачуваними гіпотетичними діючими особами в даній ситуації.

2) Межа між осмисленою дією й поведінкою не пов’язаною з суб’єктивно передбачуваним змістом не може бути точно проведена. Здатність відтворити дію не є обов’язковою передумовою його розуміння: «Щоб зрозуміти Цезаря, не треба бути самим Цезарем». Повне співпереживання –- важливе, але не абсолютна непорушна умова розуміння змісту.

3) Кожна наука прагне до «очевидності». Очевидність розуміння може бути за своїм характером:

а) раціональною (логічною, математичною) властивою дії, що доступне інтелектуальному розумінню;

б) як результат співпереживання й відчування – емоційно й художньо рецептивною. Очевидність розуміння дії досягається в результаті повного співпереживання в певних емоційних зв’язках.

Але найвищі «цілі» й «цінності», на які може бути зорієнтована поведінка людини, ми часто зрозуміти не можемо, хоча в ряді випадків здатні осягнути її інтелектуально; чим більше ці цінності відрізняються від наших власних, тим складніше нам зрозуміти їх у співпереживанні за допомогою відчування, силою уяви.

4) У всіх науках про поведінку є такі явища як привід до певних дій, результат яких-небудь подій, стимулювання рішень або перешкода їх прийняттю. Поведінка, далека від осмислення, не слід ідентифікувати з «неживою» або «нелюдською» поведінкою. Кожний артефакт, наприклад «машина», може бути витлумачений і зрозумілий тільки виходячи з того змісту, що діюча людина пов’язує з його виготовленням і застосуванням, без цього співвіднесення призначення такого артефакту залишається зовсім незрозумілим. Отже, розумінню в такому разі доступна тільки його співвіднесеність із діями людини, що бачить у ньому або «засіб», або ціль і орієнтує на це свою поведінку. Далекими змісту залишаються всі процеси або явища, позбавлені передбачуваного значеннєвого змісту, що виступають не в як «засоби» або «цілі» поведінки, а є лише його приводом, стимулом або перешкодою.

Іншу категорію утворюють недоступні розумінню дані, набуті практиками, про процеси, пов’язані із психічними й психофізіологічними явищами, а також, наприклад, такі процеси, як ейфорії при різних аскетичних самокатуваннях, розбіжність індивідуальних реакцій за темпом, видом, ясністю й так далі.

5) Розуміння може бути:

а) безпосереднім розумінням передбачуваного змісту дії;

б) пояснюючим розумінням. Зрозумілі нам значеннєві зв’язки, розуміння їх ми розглядаємо як пояснення фактичної дії. Отже, у науці, предметом якої є зміст поведінка, «пояснити» означає осягнути значеннєвий зв’язок, до якого за своїм суб’єктивним змістом входить доступна безпосередньому розумінню дія.

6) «Розуміння» у всіх цих разах означає інтерпретуюче розуміння:

а) передбачуваного в окремому разі,

б) передбачуваного, узятого в середньому значенні,

в) змісту або значеннєвого зв’язку в чистому типі якогось часто повторюваного явища. Кожне тлумачення прагне до зрозумілості. Однак, наскільки б зрозумілим за своїм змістом не було тлумачення, воно тим самим ще не може претендувати на каузальну значущість і завжди залишається лише найбільш імовірною гіпотезою.

А) «Мотиви», які даний індивід наводить і ті, які він «придушує» (тобто сховані мотиви). У такому разі завдання соціології – виявити зв’язок між окремими мотивами й за допомогою тлумачення встановити її справжній характер, незважаючи на те, що він звичайно не може вважатися повністю конкретно передбачуваним, усвідомленим індивідом.

Б) В основі поведінки, що уявляється нам «однаковою» або «схожою», можуть лежати всілякі значеннєві зв’язки, і ми «розуміємо» типи поведінки, що значно відхиляються один від одного, часом суперечливі в ситуаціях, які ми вважаємо «однорідними».

В) Діючі в певних ситуаціях, люди часто зазнають суперечливих, що борються один з одним, імпульсів, які ми, незважаючи на їх розходження, «розуміємо».

7) «Мотивом» називається якась значеннєва єдність, що уявляється діючій особі або спостерігачеві достатньою причиною для певної дії.

8) Події й однаковості, які, у прийнятому тут розумінні незрозумілі, не можуть бути визначені як «соціологічні факти» або закономірності, звичайно, не стають від цього менш важливими.

9) «Поведінка» як зрозуміла за своїм змістом орієнтація власних дій завжди являє собою для нас дію одного або декількох окремих осіб.

Для соціології й історії об’єктом розуміння є значеннєвий зв’язок дій.

Для інших пізнавальних цілей або для цілей практичних (наприклад, юридичних), доцільно розглядати соціальні утворення («держава», «асоціація», «акціонерне товариство», «установа») так само, як окремих індивідів. Для розуміючої соціології, що інтерпретує поведінку людей, ці утворення – просто процеси й зв’язки специфічної поведінки окремих людей, тому що тільки вони являють собою зрозумілі для нас носіїв осмислених дій. Але соціологія й для своїх цілей не може ігнорувати колективні уявні утворення – просто отримані з інших позицій. Тому що тлумачення поведінки пов’язане із цими колективними поняттями в такий спосіб:

а) Соціологія також часто змушена користуватися подібними колективними поняттями (нерідко зовсім однаково позначаючи їх), для того щоб взагалі знайти зрозумілу термінологію.

б) Поведінка й колективні утворення виявляють собою певні уявлення в розумах конкретних людей про те, що частково реально існує, частково повинне було б мати значущість: на ці уявлення люди орієнтують свою поведінку, ці колективні утворення можуть мати величезне значення для поведінки людей. У першу чергу як уявлення про те, що повинне (або не повинне) мати значущість.

в) Метод так званої «органічної» соціології спрямований на те, щоб пояснити сукупність соціальних дій, відштовхуючись від «цілого». В інтерпретуючій соціології такий метод може служити наступним цілям:

1. Практичній наочності й попередній орієнтації.

2. Цей метод дозволяє нам виявити той тип соціальної поведінки, інтерпретуюче розуміння якого важливо для пояснення певних зв’язків. Однак на цій стадії соціологічне дослідження тільки починається. Ми розуміємо поведінку окремих індивідів, що беруть участь у подіях, тоді як поведінку кліток ми «зрозуміти» не можемо, а можемо тільки осягнути її функціонально, а потім установити правила даного процесу. Перевага інтерпретуючого пояснення порівняно з поясненням, заснованим на спостереженні, досягається, щоправда, за рахунок більшої гіпотетично й фрагментарності отриманих висновків, але проте саме воно є специфічною властивістю соціологічного пізнання.

Ми маємо знати, яка поведінка функціонально важлива з погляду «збереження» типу соціальної дії, щоб потім порушити питання, як виникає подібна дія та які мотиви її визначають. Дослідження основних проблем емпіричної соціології завжди починається з питання: які мотиви змушували й змушують певних «функціонерів» і членів даного «співтовариства» поводитися таким чином, щоб подібне «співтовариство» виникло й продовжувало існувати? Будь-яке функціональне (що відштовхується від «цілого») утворення понять служить тут лише попередньою стадією, користь і необхідність якої не викликають ніякого сумніву, якщо воно проведено правильно.

10) «Закони», як звичайно називають деякі положення розуміючої соціології, виявляють собою підтверджену спостереженням типову ймовірність того, що за певних умов соціальна поведінка прийме такий характер, що дозволить зрозуміти його, виходячи з типових мотивів і типового суб’єктивного змісту, якими керується діючий індивід. Закони засновані на чисто цілераціональних мотивах. Зрозумілі й однозначні ці «закони» можуть бути при оптимальних умовах остільки, оскільки типовий спостережуваний процес заснований на чисто цілераціональних мотивах.

Певні методологічні цілі виправдують у ряді випадків застосування природнонаукового за своїм характером розподілу на «фізичне» і «психічне», зовсім далеке в цьому змісті наукам про поведінку. Результати психологічної науки, що досліджує засобами природничих наук і природнонаукової методики дійсно тільки «психічне» і отже, не прагне витлумачити людська дія з погляду його передбачуваного змісту, можуть, звичайно, в окремих випадках так само як висновки будь-якої іншої науки, мати значення для соціології; і дійсно, значимість їх часто дуже висока. Однак соціологія не перебуває в більше близькому відношенні до неї, чим до всіх інших наук. Раціональних міркувань людини про те, чи відповідають певні дії певним інтересам по очікуваних наслідках, і прийняте відповідно до отриманого результату рішення ні в якій мері не стають нам зрозуміліше в результаті «психологічних» вишукувань. Тим часом саме на таких раціональних передумовах соціологія засновує більшість своїх «законів». При соціологічному поясненні ірраціональних моментів поведінку розуміюча психологія справді може надати серйозну допомогу. Однак така можливість нічого не міняє в методологічному відношенні.

11) Соціологія конструює типові поняття й установлює загальні правила явищ і процесів. Для утворення своїх понять соціологія бере як парадигми матеріал у значній мірі з тих же реальних компонентів поведінки, які релевантні також з погляду історії.

Поняття соціальної дії

1) Соціальна дія може бути зорієнтована на минулу, справжню або очікувану в майбутньому поведінку інших.

2) Не всі типи дії є соціальними. Зовнішня дія не може бути названо соціальною в тому числі, якщо вона зорієнтована тільки на поведінку речових об’єктів. Внутрішнє ставлення має соціальний характер лише в тому разі, якщо воно орієнтовано на поведінку інших.

3) Не всі типи взаємини людей мають соціальний характер; соціально тільки та дія, що за своїм змістом зорієнтована на поведінку інших. Зіткнення двох велосипедистів, наприклад, не більш ніж подія, подібна до впливу природи. Однак спроба кого-небудь із них уникнути цього зіткнення – лайка, що пішла за зіткненням, бійка або мирне врегулювання конфлікту – є вже «соціальною дією».

4) Соціальна дія не ідентично ні а) однаковій поведінці багатьох людей, ні б) тій, на яку впливає поведінка інших.

Індивід може також виявитися об’єктом масового впливу з боку неуважних мас людей, якщо вони впливають на нього одночасно або послідовно й він сприймає їх поведінку як поведінку багатьох. Реакції певного типу стають можливі тільки завдяки тому факту, що індивід відчуває себе частиною «маси», інші реакції, навпроти, цим утрудняються. От чому які-небудь події або дії можуть викликати в людини в юрбі найрізноманітніші почуття – веселість, лють, наснагу, розпач і будь-які інші афекти, які не виникли б у результаті тих же причин в індивіда на самоті, при цьому між поведінкою індивіда й фактом його причастя до юрби може не бути усвідомленого зв’язку. «Наслідування» поведінки інших не є специфічно «соціальною поведінкою», якщо воно тільки реактивно й не зорієнтовано на поведінку іншої особи. Орієнтація тут не на поведінку іншого; індивід за допомогою спостереження ознайомився з відомими об’єктивними можливостями, і на них він орієнтується у своїй поведінці.

II. Мотиви соціальної дії

Соціальна дія, подібно будь-якій іншій поведінці, може бути:

1) цілераціональною, якщо в основі її лежить очікування певного поведінки предметів зовнішнього світу й інших людей і використання цього очікування як «умов» або «засобів» для досягнення своєї раціонально поставленої й продуманої мети;

2) цінностно - раціональною, заснованою на вірі в безумовну – самодостатню цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона приведе;

3) афективним, насамперед емоційним, тобто обумовленим афектами або емоційним станом індивіда;

4) традиційним, тобто заснованим на тривалій звичці.

1. Чисто традиційна дія, подібно чисто реактивному наслідуванню перебуває на самій межі, а часто навіть за межею того, що може бути назване «осмислено» орієнтованою дією. Адже часто це тільки автоматична реакція на звичне роздратування в напрямку ніколи засвоєної установки.

2. Чисто афективна дія також перебуває на межі й часто за межею того, що «осмислено», усвідомлено орієнтовано; воно може бути не знаючих перешкод реагуванням на зовсім незвичайне роздратування. Якщо дія, обумовлена афектом, знаходить своє вираження у свідомій емоційній розрядці, ми говоримо про сублімацію. У такому випадку цей тип уже майже завжди близький до «ціннісної раціоналізації», або до цілеспрямованого поводження, або д тому й іншого.

3. Ціннісно-раціональна орієнтація дії відрізняється від афективної поведінки усвідомленим визначенням своєї спрямованості й послідовно планованою орієнтацією на неї. Загальна їх властивість не в досягненні якої-небудь зовнішньої мети, а в самій певній за своїм характером поведінки як такої. Індивід діє під впливом афекту, якщо він прагне негайно задовольнити свою потребу в помсті, насолоді, відданості, блаженнім спогляданні або зняти напругу будь-яких інших афектів, якими б низинними або витонченими вони не були.

Ціннісно-раціональна дія завжди підлегла «заповідям» або «вимогам», у покорі яким бачить свій борг даний індивід. Лише в тій мері, у який людська дія зорієнтована на них – що зустрічається досить рідко й у дуже різною, здебільшого досить незначного ступеня, можна говорити про ціннісно-раціональну дію.

4. Цілераціонально діє той індивід, чия поведінка орієнтоване на мету, засоби й подібні результати його дій, хто раціонально розглядає відношення засобів до мети й подібним до результатів і, нарешті, відношення різних можливих цілей одна до одної, тобто діє, у всякому разі, не афективно й не традиційно. Вибір між конкуруючими й цілями, що стикаються, і наслідками може бути у свою чергу орієнтований ціннісно-раціонально – тоді поведінка цілераціональна тільки за своїми засобами.

Із цілераціональної точки зору ціннісна раціональність завжди ірраціональна, і тим ірраціональніша, чим більше вона абсолютизує цінність, на яку орієнтується поведінка, тому що вона тим у меншому ступені бере до уваги наслідки чинених дій, тим безумовніше для неї самодостатня цінність поведінки як такої.

5. Дія, особливо соціальна, дуже рідко зорієнтована тільки на той або інший тип раціональності, і сама ця класифікація, звичайно, не вичерпує типи орієнтації дії; вони виявляють собою створені для соціологічного дослідження понятійно чисті типи, до яких у більшому або меншому ступені наближається реальна поведінка або – що зустрічається значно частіше – з яких воно складається. Для нас доказом їх доцільності може служити тільки результат дослідження.

III. Соціальні стосунки

Соціальними «стосунками» ми будемо називати поведінку декількох людей, співвіднесену за своїм змістом одна з одною і зорієнтовану на таке.

1. Ступінь відносин одного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути всіляким: боротьба, ворожнеча, любов, дружба, повага, ринковий обмін, «виконання» угоди, «відхилення» або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного або якого-небудь іншого характеру; станова, емоційне або класова спільність. Поняття «соціальні стосунки» як таке нічого не говорить про те, чи йде мова про «солідарність» діючих осіб або про прямо протилежний.

2. Про передбачуваний учасниками емпіричній зміст – про дійсний або усереднений в конкретному випадку, про конструйований в «чистому» типі, але ніколи – про нормативний «правильний» або метафізично «щирий». Соціальні стосунки є навіть у тих випадках, коли мова йде про такі соціальні утворення, як «держава», «церква», «співтовариство», «шлюб» і так далі, і повністю й винятково полягає в можливості того, що доступна визначенню дія, співвіднесена з дією іншого за своїм змістом, було, є й буде.

3. Ми жодним чином не затверджуємо, що індивіди, що співвідносять свою поведінку один з одним, вкладають у соціальні стосунки однаковий зміст або що кожний з них внутрішньо приймає зміст настанов свого контрагента, що, отже в цьому змісті тут існує взаємність. «Дружба», «любов», «повага», «вірність договору», «почуття національної спільності, властивій одній стороні, можуть натрапляти на прямо протилежні установки іншої. Якщо дані індивіди пов’язують зі своєю поведінкою різний зміст, соціальні стосунки є об’єктивно «однобічними» для кожного з їх учасників. У дійсності соціальні відносини, що повністю спочивають на обопільних відповідних один одному по своєму змісті установках – є прикордонний випадок. Однак відсутність обопільності лише тоді виключає «соціальне відношення», коли в результаті цього зникає взаємне співвіднесеність поведінки сторін.

4. Соціальні стосунки може бути скороминучими або тривалим, тобто заснованими на можливості того, що повторюваність поведінки, що відповідає змісту цих стосунків, існує. Отже, тільки наявність такої можливості, тобто ймовірності повторення відповідного даному змісту поведінки, і ні що інше – означає, що соціальні стосунки в цьому разі «існує».

5. Зміст соціальних стосунків може змінюватися; так, наприклад, у політичних відносинах солідарність може перетвориться на колізію, викликану зіткненням інтересів. Чи треба в подібних випадках говорити про виникнення «нових» відносин або про нове втримування, що тепер знайшли колишні, не більш ніж питання термінологічної доцільності, що залежить від тривалості зміни, що наступило.

6. Значеннєвим зміст, що констатує соціальні стосунки на тривалий час, може бути сформульований в «максимах», проходження яким, усередненого або наближеного за своїм змістом, сторони чекають від своїх партнерів і на який вони у свою чергу (усереднено або приблизно) орієнтують свою поведінку.

7. Зміст соціальних стосунків може бути сформульований за взаємною згодою. Це означає, що всі його учасники дають певні завірення із приводу своєї поведінки в майбутньому.

Текст для опрацювання

С точки зрения нейтрального наблюдателя может показаться, что биология имеет дело с жизнью, психология – с душой или сознанием, социология – с обществом, но при ближайшем рассмотрении обнаруживаются примечательные трудности понятийного обозначения единства предмета этих дисциплин. Понятие аутопойэсиса прямо направлено на решение этой проблемы.

Оно было впервые введено Х. Матураной применительно к феномену жизни, но применимо и к сознанию, и к обществу. Однако до сих пор оно не играет никакой роли в названных дисциплинах, и отмеченные трудности, в том числе и в социологии, не удивительны.

Для обозначения единства предмета социологии понятие "социальное" является слишком эмоциональным и не охватывает асоциальные явления, а понятие "общество" уже в период становления социологии было отягощено идейно-историческими и идеологическими традициями и не обладало строгостью, достаточной для теоретических целей, оно требовало уточнения.

В настоящее время нерешительность в уточнении понятия общества связана со следующими тремя "obstacles epistemologigues" (трудностями познания):

1) Гуманистическим предубеждением, согласно которому общество состоит из людей и отношений между ними. Неясно, состоит ли оно из рук и ног, мыслей и энзимов, и какие операции характерны для общества, если к нему относится и химия клетки, и алхимия бессознательных вытеснений. Очевидно, что здесь имеет место нестрогость понятий и теоретик сам нуждается в помощи.

2) Преудбеждением о территориальном многообразии обществ, согласно которому, напр., Парагвай - это одно общество, а Уругвай - другое. Однако попытки строгого территориального разграничения обществ по государственной организации, языку, культуре, традициям оказываются безуспешными, т.к. это различия внутри общества, а не между обществами. Иначе получается, что социология пытается решить свои проблемы с помощью географии.

3) Теоретико-познавательным предубеждением, состоящим в различении субъекта и объекта познания и признающим познание как таковое лишь когда ему удается избежать переплетения со своим предметом. Якобы лишь субъекты обладают привилегией самореференции, а объекты являются такими, каковы они есть. Но общество является самоописывающим объектом, общественные теории являются теориями общества в обществе. Если это было бы недопустимо в теоретико-познавательном отношении, то невозможно было бы дать строгое понятие общества. Иначе говоря, понятие общества должно быть автологичым, содержать само себя. Вне социологии такой подход уже давно получил признание.

Уточнение понятия общества связано с выдвижением соответствующей теории, для чего уже имеется достаточно импульсов в развитии междисциплинарных наук: cognitive science, кибернетики, системной теории, теории эволюции, теории информации.

При разработке понятия общества предлагается исходить из понятия системы, первое несколько необычное и важное уточнение которого состоит в том, что под системой понимаются не определенные сорта объектов, а определенное различение, а именно: различение системы и окружающей среды. Система - это форма различения, которая имеет две стороны: систему (внутреннюю сторону формы) и окружающую среду (внешнюю сторону формы). Лишь обе стороны производят различение, производят форму, производят понятие. Окружающая среда для этой формы является столь же важной и необходимой, как и сама система. Все описываемое и наблюдаемое с помощью этого различения, относиться либо к системе, либо к окружающей среде. Правда, вследствие такой малой степени сложности теории пока следует отказаться от обсуждения трудных вопросов о единстве системы и границе формы и ограничиться выяснением способа различения системы и окружающей среды.

Система является производимым произведением, точнее, формой различения системы и окружающей среды. Это обозначается понятием аутопойэсиса. Тот факт того, что система не может оперировать за своими границами, и все ее операции являются внутренними, отражается понятием оперативной закрытости системы, которое ни в коем случае не означает автаркию системы или когнитивный солипсизм.

Т.о., понятие оперативно закрытой аутопойэтической системе является первым этапом прояснения понятия общества, на котором из общественной системы исключаются люди и страны, а включаются операции самонаблюдения и самоописания. Однако люди и страны с их демографическими и географическими особенностями не теряются для теории, т.к. относятся к окружающей среде как к неизбежному компоненту различения, к форме системы. Они просто находятся не там, где их предполагали с фатальными последствиями для развития теории, не в обществе, а в его окружающей среде.

Наиболее важная часть работы над понятием общества, состоит в точном выяснении операций, которые воспроизводят общественную систему из собственных продуктов, что позволяет добиться строгости понятия общества. В этой связи предлагается перестроить социологическую теорию на основе понятия коммуникации вместо понятия действия. Понятие социального действия не позволяет дать корректное понятие общества, т.к. действие соотносится с несоциальными величинами - субъектом, индивидом, живым телом, т. е. местом в пространстве. Понятия коммуникации, напротив, позволяет представить социальную систему как оперативно закрытую, аутопойэтическую систему, элементы которой - коммуникации воспроизводят себя посредством сети этих элементов - сети коммуникаций. Воззрение на общество как на аутопойэтическую систему коммуникаций, операциями воспроизводства которой являются коммуникации, делает понятие коммуникации решающим для определения понятия общества. Т.о., построение теории общества должно осуществляться с двух точек зрения: системной и коммуникативной. Лишь таким образом оно приобретает требуемую строгость.

В данном случае понятие коммуникации не сводится ни к понятию коммуникативного действия Ю.Хабермаса и констатации участия другого, ни к переносу информации от одного места к другому, т.к. оно не связано с носителями, конституированными вне коммуникации. Напротив, комбинация системной теории и теории коммуникации требует понятия коммуникации, позволяющего сказать, что все коммуникации производятся только коммуникацией в окружающей среде, допускающей и обеспечивающей это.

Понятия коммуникации основано на различении и синтезе информации, сообщения и понимания. если такое различение имеет место, как в случае языка, то коммуникация может заниматься сама собой, т.к. она достаточно сложна для этого. Следовательно, она может заниматься информацией, реальными высказываниями, трудностями понимания смысла коммуникации, его принятием или отклонением. Т. о. различение информации, сообщения и понимания является различением, производящим различение. Будучи однажды совершенным, оно поддерживает деятельность системы.

Отдельное событие коммуникации завершается вместе с пониманием. Понятое может быть либо положено в основу дальнейшей коммуникации, либо нет, т.е. коммуникации могут быть восприняты или отклонены. Следовательно, коммуникации не обладают имманентной, квази-телеологической тенденцией к консенсусу, иначе это означало бы конец истории. Напротив, коммуникация создает на каждом своем шаге бифуркацию восприятия и отклонения. Каждое коммуникативное событие закрывает и открывает систему. Только благодаря этой бифуркации может иметь место история, ход которой зависит от того, какое направление будет избрано: "да" или "нет". Вместе с таким понятием коммуникации на место обычных трудностей познания обычной теории общества заступают проблемы, лучше подходящие для теоретического исследования.

Из понятия коммуникации следует, что конкретные люди являются не частью общества, а частью его окружающей среды. Если о ком-то говорят или пишут, это еще не социальное отношение, социальной операцией является лишь сама коммуникация.

Понятие территориальных границ также становится излишним, и излишне предположение о многообразии региональных обществ. Эволюция социокультурного мира благодаря языку, письменности, телекоммуникации настолько уменьшает значение пространственных отношений, что сегодня коммуникация определяет оставшееся значение пространства, а не наоборот.

Посредством коммуникации общество может тематизировать себя, информировать себя о собственных коммуникациях, подвергать информацию сомнению, отклонять ее, нормировать коммуникации как допустимые или недопустимые и т.д. Тем самым ясно двойное положение вещей: что общество является самоописывающей и самонаблюдающей системой, и что оно не только может использовать свой способ операций, но и должно это делать, чтобы осуществить такие самореферентные операции.

Теперь можно определить понятие общества: общество является всеобъемлющей системой всех коммуникаций, воспроизводящих себя аутопойэтически в совокупности всех коммуникаций. Эмерджентность такой системы включает коммуникации, т.к. они способны к подключению лишь внутренним образом, все иное они исключают. Воспроизведение одной из таких систем требует способности различения системы и окружающей среды. Коммуникации могут опознавать себя, отличать себя от других обстоятельств, относящихся к окружающей среде в том смысле, что хотя и можно совершать коммуникацию через них, но не с ними.

При использовании такого понятия общества мы теряем возможность делать высказывания о "человеке" (в единственном числе) для того, чтобы действительно начать с этого. Впервые "человек" появляется в теории лишь в 18 веке, когда еще не было возможности адекватно описать общество и приходилось пускаться в иллюзии "общество-будущее-человек", различать плохих и хороших людей, предаваясь тем самым морализаторству. Другие следствия из понятия общества касаются языка, отношения индивидуума и общества и понятия рациональности.

Системно-теоретическое понятие общества требует отказаться считать язык системой, т.к. невозможно одновременно понимать общество и язык как систему. Вместо понятия системы в отношении языка применяется понятие структурного соединения. Значение языка состоит в том, что он обеспечивает отдельное существование и структурное соединение коммуникации и сознания, индивидуума и общества. Благодаря своеобразию языка в акустической среде звуков и в оптической среде письменности он обеспечивает структурное соединение коммуникации и сознания, а также повышает возбудимость сознания посредством коммуникации и возбудимость общества посредством сознания.

Одновременно он исключает другие источники возбуждения социальной системы: язык изолирует общество почти от всех событий окружающей среды физического, химического рода или событий, формирующих образ жизни, за исключением единственного возбуждения импульсами сознания. Эта почти полная изоляция общества является условием его оперативной закрытости и возможностью построения высокой собственной сложности.
Следует категорически исключить и "участие" индивидуума в обществе. Между ними нет никакой коммуникации, т.к. коммуникация всегда является внутренней операцией общественной системы. Поэтому общество никогда не может выйти за свои пределы с помощью собственных операций и охватить индивидуума. Это очевидно, (но почему же это не воспринимают?). Индивидуум, конечно, имеет возможность представить себе общество, а коммуникация использует личности в качестве адресатов и тем, но сама она работает не людьми, а с именами. Каждый не есть "я" точно также, слово "яблоко" не является яблоком. Индивидуальность - это продукт собственной деятельности индивидов посредством собственных операций.

Следовательно, не существует никакой нормативной интеграции людей в обществе, а имеется лишь соответствующая схема наблюдения (напр., суд, средства массовой информации как системы коммуникации), определяющая, согласуется ли поведение с нормами или нет. Реальная основа норм и консенсуса открывается при наблюдении наблюдателя, и если отказаться считать бога наблюдателем мира, то остается множество других возможностей определения наблюдателя. Т.о. понятие структурного соединения поясняет, что несмотря на оперативнуюзакрытость, мире не происходит все, что угодно. Структурные соединения производят селекцию возбуждений и обеспечивают соответствующие тенденции в развитии самодетерминации структур, которые зависят от вида релевантных возбуждений. Напр., биологические организмы настроены на силу тяготения Земли, часто очень специфически. Человек находится в особых шумах, которые составляют язык, и учится говорить. Каждое общество обеспечивает социализацию индивидуумов. Язык является бинарно кодированным и может ответить на каждое сообщение утвердительно или отрицательно. Каждая норма будет направлена против отклоняющегося поведения. Тем самым общество размещает полностью бесконтрольных индивидуумов в опциональную схему, но соглашается с тем, что то, что невозможно изменить, является свободой и делает это в настолько схематизированной форме, что коммуникация может быть продолжена через "да" или "нет", через конформное или отклоняющееся поведение, в зависимости от того, как решит индивидуум. С точки зрения эволюции в этом состоят эволюционно крайне невероятные, очень высоко селективные механизмы разделения и соединения систем свободы и порядка.

Свобода и порядок были проблемными терминами последнего убедительного понятия рацион