Періодизація історії соціології

Розглядаючи тривалу історію становлення та розвитку соціології як науки, можна виділити кілька окремих періодів, пов’язаних із вирішенням тих чи інших її завдань, розвитком певних теорій та концепцій, діяльністю різних соціологів.

Перший етап – це 30–40-ві роки XIX ст. – кінець XIX ст. Він характеризується зародженням і початковим розвитком наукової соціологічної думки, уведенням у науковий обіг терміна „соціологія” (О.Конт, 1837 р.). Найбільш відомими представниками цього періоду є такі вчені, як О.Конт, Г.Спенсер, К.Маркс.

Огюст Конт – французький соціолог, родоначальник соціології, народився в 1798 р. На нього справили глибокий вплив суспільні і політичні зміни, викликані французькою революцією. У його роботах різко критикувалися метафізичні погляди мислителів епохи Просвітництва. На противагу їм він намагався виробити раціоналістичний підхід до вивчення суспільства. Конт поставив питання про виокрем­лення соціології як особливої галузі, в основі якої лежить почуттєве безпосереднє сприйняття соціальних фактів. Він уважав, що дослідження соціальних явищ повинне проводитися так само, як і в природничих науках, а тому назвав майбутню соціологію „соціальною фізикою”, маючи на увазі створення позитивної науки про суспільство, предметом якої є фундаментальні закони.

Потрібно зазначити, що ідея „соціальної фізики” зародилася ще в ХVII ст., пізніше її пропагував Сен-Симон, секретарем та співавтором якого деякий час був Конт. Але, мабуть, лише йому вдалося викласти цю ідею досить повно і систематично. Розглядаючи соціологію як соціальну фізику, цей учений наполягав на емпіричній перевірці всіх положень і теорій, у зв’язку з чим основними методами пізнання називав спостереження та експеримент.

Конт розробив спеціальну класифікацію наук, яка являє собою певну їх ієрархію, що втілюють різні рівні знань – від простого до складного, від нижчого до вищого. Передумовою кожного наступного ступеня наук є попередня наука: астрономії передує математика, фізиці – астрономія, хімії – фізика, біології – хімія, соціології – біологія. Тому, вважав Конт, соціологія, ґрунтуючись на законах біології, без них неможлива, а це вимагає від першої вивчення соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософської рефлексії.

У середині 40-х років ХІХ ст. Конт зробив спробу перетворити соціологію на практичну, прикладну науку, здатну перебудувати суспільство. І хоча його намагання не мали успіху, (учений так і не зміг знайти силиу, яка змогла б перебудувати суспільство, стала його рушійною силою), ця частина його концепції знайшла продовження серед послідовників. Оцінюючи значення основних ідей Конта, Смелзер підкреслює, що Конт був упевнений й у тому, що знання, набуті завдяки науковим дослідженням, можна використовувати для управління добробутом суспільства.

Герберт Спенсер – англійський учений, відіграв важливу роль у розвитку кількох наукових дисциплін, включаючи антропологію і соціологію. Він народився в Дербі, отримав ґрунтовну домашню освіту. У ранньому віці виявив інтерес до науки, у 17 років почав працювати на залізниці між Лондоном та Бірмінгемом, де, зрештою, і отримав професію інженера. Робота на залізничну компанію продовжувалась кілька років, після чого почалась його кар’єра редактора та письменника.

Вивчаючи скам’янілості, знайдені при земляних роботах під час прокладання шляху, Спенсер зацікавився процесом еволюції. На нього великою мірою вплинула теорія еволюції. Спенсер поступово переконався, що вона може бути пристосована до людського суспільства. Він прирівнював суспільство до живого організму, розглядаючи його складові (державу, освіту і т.д.) як частини організму. А оскільки біологічні організми розвиваються, він припустив, що і суспільство розвивається від простого до складного, поступово пристосовуючись до умов навколишнього середовища. Суспільство стає все складнішим, його частини стають усе більш спеціалізованими та залежними одна від одної, оскільки жодна частина не може бути замінена іншою.. Так спеціалізація та взаємозалежність стають основою і джерелом соціальної інтеграції.

Спенсер запропонував використати в соціології такі принципи та підходи до аналізу соціальних явищ, що сприяють розвитку методології цієї науки: еволюційно-історичний, структурно-функціональний та системний. Він запровадив цілу низку понять, які зараз активно використовуються в соціології, – система, функція, структура, інститут. Ідеї Спенсера не тільки були прийняті вченими-соціологами, а й стали важливою передумовою для виникнення соціобіології – одного з розділів сучасної біології, яка вивчає біологічні основи всіх форм соціальної поведінки тварин, уключаючи людину.

Якісно інший підхід до аналізу суспільних наук здійснив К.Маркс. Як підкреслює Г.Зборовський, закордонні вчені не просто визнають Маркса як соціолога, а й вважають його найвидатнішим ученим, який детально проаналізував систему суспільного розвитку при капіталізмі і довів, що в його основі лежить економічний фактор. Ідеї Маркса вплинули на багатьох соціологів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Найважливішими положеннями соціологічної концепції К.Маркса є:

а) визнання економічних відносин визначним фактором соціальних змін (на відміну, наприклад, від Конта та Спенсера, які розглядали джерела соціальних змін за межами суспільства і людини);

б) визнання того факту, що система віри та свідомість людей – це продукт тієї епохи, у якій вони діють;

в) концепція відчуження праці. Одним із перших Карл Маркс почав проводити соціологічні дослідження робітничого класу та його окремих прошарків. У цьому відношенні для сучас­ного соціолога особливо цікава його „Анкета для робітників”.

Другий етап розвитку соціології охоплює кінець ХІХ – 20-ті роки XX ст. У його рамках відбувається подальше формування предмета соціології, починається процес її інституціоналізації. З’являються перші кафедри та факультети соціології. В останнє десятиріччя XIX ст. відкривається кафедра соціальної науки з Бордоському університеті (Франція), перші факультети соціології у США. У 1908 році відкрито кафедру соціології в Московському психоневро­логічному інституті. У 1919 році аналогічні кафедри створено в Петроградському та Ярославському університетах, перший соціологічний факультет – у Петроградському університеті (його деканом став П.Сорокін). У багатьох країнах починають видаватися соціологічні часописи, (наприклад, у Франції – „Соціологічний щорічник”, „Міжнародний журнал соціології”), друкуються книги, статті. У цей період утворюються соціологічні товариства та Міжнародний інститут соціології. Його періодичні конгреси сприяли започаткуванню широкого кола особистих знайомств соціологів різних країн. У 1916 році в Росії засновано Російське соціологічне товариство ім. М.Ковалевського. Воно об’єднало практично всіх видатних представників суспільних наук (понад 70 чоловік).

На початку XX ст. змінюється статус соціології. І якщо в XIX ст, поняття „соціологія”, „соціальне життя” і навіть „соціалізм” вживалися як тотожні, то тепер у самосвідомості людей соціологія міцно асоціюється з наукою. У Росії в 1902 році провели анкетування молоді Петербурга, де зокрема було поставлене таке питання: „Яка наука (або науки) найбільше вас цікавить і чому?”. Було отримано 553 відповіді, які розподілилися таким чином: природничі науки – 321 чол., суспільні науки – 450 чол., у тому числі філософія – 152 чол., історія – 103, психологія – 56, соціологія –129 чол.

Захоплення останньою пояснювали тим, що соціологія відповідає на найбільш життєві питання, дає можливість розібратися в суспільних відносинах та громадському становищі, переконує, що суспільне життя підпорядковане певним законам тощо.

Найвидатнішими представниками соціології цього періоду є Е.Дюркгейм, М.Вебер, учені психологічного напряму в соціології – Г.Лебон, Г.Тард, Ч.Кулі та ін.

Еміль Дюркгейм – відомий французький соціолог, якого по праву вважають одним із засновників соціології як науки, як професії і як предмета викладання. Хоча він народився у Франції в сім’ї рабина, обрав соціальну науку. Після закінчення Вищої школи в Парижі деякий час викладав філософію в ліцеях, а в 1896 році очолив у Бордоському університеті першу самостійну кафедру соціальної науки. З 1893 по 1913 рік керував виданням часопису „Соціологічний щорічник”, на базі якого утворилася наукова школа прихильників дюркгеймівських ідей. Вона отримала назву французької соціологічної школи і займала визначне місце у французькій соціології аж до кінця 30-х років.

З 1902 року Дюркгейм викладав та очолював кафедру науки про виховання та соціологію у Сорбонні. Дюркгейм був хорошим оратором, його лекції користувались незмінним успіхом. Серед найважливіших, соціологічних праць Дюркгейма можна назвати докторську, дисертацію „Про поділ суспільної праці”, книги „Метод соціології”, „Самогуб­ство”, роботи „Соціологія та соціальні науки”, „Соціологія та теорія пізнання”, „Хто хотів війни” тощо. Дві його праці – „Про поділ суспільної праці” та „Метод соціології” – були вперше видані за межами Франції: в Одесі, Києві та Харкові.

Крім занять науковою та викладацькою діяльністю відомий французький соціолог як людина з демократичними та ліберальними переконаннями брав участь у різних громадських організаціях та рухах. Ще в студентські роки підтримував дружні зв’язки з відомим діячем соціалістичного руху Жаном Жоресом, реформістському соціалізму якого симпатизував. Революційний соціалізм він заперечував, справедливо визначаючи, що справжні глибокі соціальні зміни здійснюються в результаті не революцій, а в ході тривалої, поступової соціальної та моральної еволюції. Саме з таких позицій розглядав він і соціологію, припускаючи, що вона стане науковою альтернативою революційним течіям, що існували в той період,

Дюркгейм запропонував новий принцип аналізу суспільства, що отримав назву соціологізм. Його сутність полягає в розумінні суспільства як соціальної реальності, то складається з соціальних фактів. Предметом соціології мають бути, вважав він, лише такі соціальні факти, які характеризуються:

а) зовнішнім існуванням факту відносно індивідуальних свідомостей;

б) вимушеним впливом, що справляє або здатний справляти факт на ту ж свідомість.

Таким чином, Доркгейм підкреслює, що соціологія повинна мати справу лише з одними соціальними фактами, тобто соціальними явищами і процесами, а не з уявленням про них.

Важливе місце в соціології Дюркгейма займає категорія „соціальної солідарності”. Його перший лекційний курс у Бордоському університеті був присвячений проблемі соціальної солідарності, а перша книга – обґрунтуванню „солідаризуючої” функції поділу праці. У дослідженні самогубства він зв’язував різні типи цього явища з різним ступенем соціальної згуртованості. Його останнє дослідження було присвячене ролі релігії в утворенні та підтриманні соціальної єдності. У світовій соціології дослідження згоди розглядаються, як дюркгеймівська традиція.

Соціальна солідарність розглядається соціологом, як „синонім суспільного стану”. Він був упевнений, що зрештою люди об’єднаються в суспільство не заради індивідуальної або групової ворожнечі, а внаслідок глибокої і взаємної потреби один в одному.

На межі ХІХ та XX ст. у соціологію ввійшло ім’я німецького вченого Макса Вебера, який став найвидатнішим соціологом не тільки свого, а й майбутніх часів. Його по праву відносять до числа тих усебічно освічених людей, яких стає все менше в міру зростання спеціалізації суспільних наук. Він однаково добре орієнтувався в галузях політекономії, права, соціології та філософії; виступав як історик держави, політичних інститутів і політичних теорій, релігії та науки і нарешті, як логік і методолог, котрий розробив принципи пізнання соціальних наук.

Вебер народився в заможній німецькій сім’ї, закінчив Гейдельберзький університет, де вивчав юриспруденцію. У різні часи працював в університеті Фрайбурга, Гейдельбарга, Мюнхена, написав величезну кількість праць з різноманітної проблематики. Серед соціологічних досліджень найвідоміші: „Протестантська етика і дух капіталізму”, „Об’єктивність соціально-наукового та соціально-політично­го пізнання”, „Про деякі категорії розуміючої соціології”, „Основні соціологічні поняття”, „Господарство та суспільство”.

В основі соціології М.Вебера лежить учення про ідеальний тип. Поняття „ідеальний тип” він розглядає як методичний засіб, допоміж­ний інструмент пізнання об’єктивної реальності, що здійснюється за допомогою емпіричних досліджень. „Ідеальний тип” Вебера – це образ-схема, спосіб систематизації результатів мислення, продукт людської фантазії. Позаемпіричне походження „соціальних типів” дозволяє їм служити ніби масштабом для співвіднесення з емпіричною реальністю („капіталізм”, „християнство”, „середньовічне господарство” та інші поняття є прикладами ідеальних конструкцій).

Вирішуючи питання про те, як конструюється „ідеальний тип”, Вебер стикається з проблемою, яку не має змоги розв’язати: „ідеаль­ний тип” – результат емпіричного узагальнення реальності чи продукт мислення вченого? Щоб вийти з цього складного становища, він розме­жовує два види ідеальних типів: історичний та соціальний. Історич­ний (генетичний) ідеальний тип – відображає живу історію і на її основі формує поняття. Він застосовується локально в часі та прос­торі, служить засобом виявлення зв’язку, який буде спостерігатися лише один раз. Соціологічний ідеальний тип, на відміну від історич­них, є більш загальним, Вебер називає його „чистим ідеальним типом”, що є засобом виявлення зв’язку впродовж усіх поколінь. Завдання соціології саме й полягає у вивченні „чистих ідеальних типів”, оскільки вона, на відміну від інших наук, спрямована на встановлення загальних правил щодо подій.

Іншою категорією, що знайшла відбиття в соціології Вебера, є „розуміння”. Учений уважав, що соціологія розглядає поведінку особистості лише настільки, наскільки особистість укладає у свої дії певний зміст. Тільки така поведінка цікавить соціолога. Соціологія має бути „розуміючою”, оскільки дія людини усвідомлена, а тому її предметом повинна бути усвідомлена соціальна дія, тобто дія, що співвідноситься з діями інших людей та орієнтується на неї.

Ці та інші соціологічні ідеї Вебера привертають увагу бага­тьох сучасних учених, ї хоч він не залишив після себе своєї школи, однак ідеї „розуміючої” соціології, учення про ідеальні типи, ідеї раціональності, зв’язку економіки, етики та релігії викликали такий значний інтерес у наш час, що він вилився у своєрідний „веберівський ренесанс”, який наклав свій відбиток на подальший розви­ток західної соціології.

Психологічний напрям виник під сильним впливом психологічних досліджень, що були в цей період дуже поширеними. Суспільні науки тоді значно відставали у своєму розвитку від природничих наук. Не випадково, що на рівні з фізикою та біологією важливе значення для становлення соціології почала відігравати і психологія. Вона пробудила інтерес учених-соціологів до поведінки людини, її діяльності, мотивацій дій. Цей інтерес породив насамперед такий напрямок, як психологія наслідування, групова психологія та інтеракціонізм.

Представником психологічного напряму в соціології кінця XIX – початку XX ст. був Гюстав Лебон. Він – автор однієї з перших кон­цепцій масового суспільства, перший сформулював поняття „натовп”, під яким розумів групу людей, котрі зібрались в одному місці, натхненних загальними почуттями і готових іти куди завгодно за визнаним ними лідером. Він відрізняв натовп однорідний (класи, секти, касти) та різнорідний (парламентські вибори, вуличні натов­пи тощо). Але обидва види натовпу, як вважав Лебон, – руйнуюча, несвідома сила, їх поведінка регулюється законом „духовної єдності натовпу”.

Лебон припускав, що настає „ера натовпу”, котру замінить занепад цивілізації. У результаті промислової революції, зростання міст і поширення засобів масової комунікації сучасне життя все більше буде визначатися поведінкою натовпу. У натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності, опиняються в полоні ірраціональних почуттів, догматизму, нетерпимості. За цих умов, на думку Лебона, досить важлива роль у суспільному розвитку належить ідеям, що нав’язують масам численні лідери шляхом утвердження, повторення та за­раження. Революцію він вважав проявом масової істерії.

Габріель Тард – французький соціолог, один із засновників соціальної психології, представник психологічного напряму в соціології. Вважав за необхідне і своєчасне створення спеціальної науки, що вивчала б взаємодію індивідуальних свідомостей і тим самим виступила в ролі фундаменту соціології, науки про суспільство. Він назвав її соціальною (колективною) психологією. Від індивідуальної психології, підкреслював учений у своїх „Соціальних етюдах”, вона повинна була відрізнятися тим, що займалася б виключно відношеннями нашого „Я” до інших „Я”, їх взаємними впливами. У цій дії одного духу на інший не слід вбачати елементарний факт, з якого випливає все соціальне життя, хоч соціальна дійсність і виходить далеко за межі розумового світу і заключає в собі разом з діями інтердуховними, про які йдеться, безліч дій „інтертілесних”.

Тард порівнював суспільство з розумом, клітиною якого є свідомість окремої людини. Суспільство ж він трактував, як продукт взаємодії індивідуальних свідомостей, бажань, намірів тощо. Звичайне соціальне відношення він розглядав, як прагнення людини або групи людей передати свої бажання, а основним соціальним процесом називав наслідування, яке характеризував, як своєрідний гіпноз. Теорія наслідування поширювалась Тардом на сферу міжособових відносин і групових взаємодій. Найтиповішим видом наслідування він уважав наслідування нижчими верствами вищих.

Завдання соціологічної науки Тард убачав у вивченні законів наслідування, через які суспільство, з одного боку, підтримує своє існування як цілісність, з іншого – розвивається в міру того, як у різних галузях соціальної дійсності виникають і поширюються винаходи,

Основними методами соціології Тард уважав аналіз історичних документів і статистичний аналіз (для отримання інформації про процеси наслідування). Він складав криві поширення наслідницьких актів і потоків. Користуючись статистичним методом, Тард зробив соціально-статистичні дослідження проблем злочинності, які отримали високу оцінку його сучасників.

Чарльз Кулі – американський соціолог і соціальний психолог, один з початківців інтеракціонізму, який почав вивчати міжособові, внутрішньогрупові та міжгрупові взаємодії.

Особу Кулі розумів не як ізольованого індивіда, а як соціальну істоту, яка належить до тієї чи іншої соціальної групи і виконує чимало соціальних ролей. Він виділяв два таких основних види груп:

· первинну соціальну групу утворюють люди, які підтримують сталі відношення і характеризуються, як правило, розумінням, інтересом і взаємними симпатіями. Це сім’я, виробнича бригада, дитячий ігро­вий колектив, студентська група. Розглядаючи поведінку особи в ме­жах таких первинних груп, Кулі виділив кілька типів свідомостей, що відображають реальну взаємодію членів групи та суспільства в цілому: самосвідомість – те, що я думаю про себе; соціаль­на свідомість – те, що я думаю про інших; суспільна свідомість –те, що в групі думають про мене та про групу взагалі;

· вторинна соціальна група – велике соціальне утворення (клас, нація, партія), яке утворює соціальну структуру суспільства, де індивід виступає лише як носій визначених функцій і де панують безособові відносини.

На відміну від багатьох своїх попередників, Кулі віддавав перевагу інтроспективним методам (самоспостереження та спостереження за власними психічними процесами), а за точними, метричними процедурами визнавав лише допоміжну роль.

Третій етап у розвитку соціології – 20-40-ві роки ХХ ст. Цей період пов’язаний з інтенсивним розвитком емпіричної соціології, яка займалася збиранням та аналізом конкретних соціальних фактів, широко використовувала методи опитування, спостереження, експерименту, аналізу документів. Сплеск емпіричних досліджень не був випадковим, це було викликано різними причинами, а саме – логікою наукового дослідження, потребами наукового розвитку, необхідністю отримання більш глибоких аналітичних матеріалів, що не можливе без глибоких конкретних знань, необхідністю задоволення соціального замовлення, пов’язаного з потребою в знаннях про повсякденне життя, з пошуками шляхів вирішення складних суспільних проблем.

З виникненням соціології, звичайно, накопичувався певний досвід емпіричних досліджень, але він був розрізнений, соціологи не мали добре розробленої методики і техніки збирання емпіричних даних. Остання і починає розвиватися в даний період. Найбільш відомі емпіричні дослідження, що стали класикою, пов’язані з іменами У.Томаса, Ф.Знанецького, Е.Мейо та інших учених Чикагзької школи соціології.

У.Томас – американський учений, який працював у Чикагзькому університеті, був президентом Американської соціологічної асоціа­ції; Ф.Знанецький – польський соціолог, котрий багато разів виїжджав у США для читання лекцій в університетах. Вони провели велике дослідження з використанням методу аналізу особистих документів: були використані 754 листи селян і відповіді їм, щоденники, автобіографії, спогади. Учені досліджували різні проблеми, серед них – проблема соціального щастя, взаємовідносини між людьми різної статі, проблеми індивідуальної соціальної активності, відхилення від норм і цінностей, прийнятих у польському суспільстві тощо. Підготовлена на основі цього дослідження книга „Польський селянин у Польщі та Америці” стала хрестоматійною, її п’ять томів (перший і другий томи – соціологічний аналіз, інші додатки, які містять у собі весь емпіричний матеріал) до цього часу є зразком емпіричних досліджень.

Е.Мейо – американський соціолог, один із засновників індустріальної соціології, основоположник теорії людських відносин. Він поклав початок масовим дослідженням у промисловості. Це означало вихід соціології на принципово нову сферу діяльності – виробництво. Проведений під керівництвом Мейо в 1927–1932 роках у місті Хоторн, недалеко від Чикаго, на підприємствах електротехнічної компанії експеримент також став класикою емпіричної соціології. На його основі були зроблені висновки, що мали в певному розумінні революційний характер, на перше місце на виробництві став висуватися не виробничий, а людський фактор. Експеримент показав, що треба прагнути створення на підприємствах таких груп, де люди відчули б свою необхідність і причетність до вирішення спільних проблем, відчували симпатію один до одного, увагу до себе з боку керівників і виробництва. Це, за Мейо, забезпечує соціальну стабільність і задоволеність індивіда своєю роботою.

Четвертий етап розвитку соціології – 40–70-ті роки XX ст. Він характеризується пошуком шляхів розвитку як теоретичної, так і емпіричної соціології, можливостей їх інтеграції (на жаль, знайти механізм їх з’єднання не вдасться, певною мірою зберігається паралелізм теорії та емпірики). У ці роки посилюється інтернаціоналізація соціології, усе більш стає необхідною координація спільних зусиль учених різних країн, поширення та обмін науковою інформацією. Створюються дві міжнародні організації, що ставлять за мету вирішення цих завдань. Це Міжнародна соціологічна асоціація (1949 р.) та Міжнародна рада з соціальних наук (1982 р.).

Цей етап пов’язаний із розвитком і пануванням структурного функціоналізму (про його сутність ітиметься далі), що означало значне посилення ролі теоретико-методологічних побудов на противагу емпіричним традиціям попереднього етапу. Важливу роль у цей час відіграють такі вчені, як Р.Мертон, Т.Парсонс, П.Сорокін.

Р.Мертон – американський соціолог, який працював у багатьох галузях соціології – теорії і методології структурного функціоналізму, соціології науки, вивчав соціальну структуру, бюрократію тощо. Подолати паралелізм теорії та емпірики в соціології він пропонував за рахунок теорій середнього рівня, певного „посередника” між емпіричними дослідженнями повсякденної реальності та широкими теоретичними узагальненнями закономірностей соціальної поведінки.

Т.Парсонс – також американський соціолог, автор теорії соціальної дії та системно-функціональної школи в соціології. Він багато займався дослідженням структур і механізмів, які б забезпечували стійкість соціальних систем. Система понять, що була введена цим ученим, мала значний вплив на західну соціологію, його теоретичні положення продовжують розроблятися й зараз.

П. Сорокін – учений, який у 20-ті роки емігрував у США з Росії, де й написав свої основні соціологічні роботи, зокрема почав розвивати теорію соціальної стратифікації і соціальної мобільності. Пізніше він став автором таких відомих концепцій, як концепція соціокультурної динаміки, інтегрального суспільства тощо.

П ’ ятий етап – 70-ті роки XX ст. Це період активних і продуктивних спроб об’єднати мікро- та макросоціологію і вийти на рівень осмислення емпіричного матеріалу, дії інтеграційних ліній у соціології.

У 70-80-ті роки в соціології поширюються різні концепції й теорії, серед яких назвемо неопозитивізм, аналітичну теорію П.Сорокіна, теорію соціальної дії Т.Парсонса, психоаналітичний напрям у соціології та ін. Американський соціолог Смелзер уважав, що всього три основні соціологічні теорії визначають розвиток сучасної соціології: на рівні макросоціології конкурують функціоналізм і теорія конфліктів, на рівні мікросоціології – символічний інтеракціонізм. У чому полягають їх особливості?

Теорія функціоналізму. Основи концепції функціоналізму були закладені ще Спенсером у XIX ст., розвинуті Дюркгеймом, а пізніше – такими соціологами, як Парсонс, Мертон та ін. У тому чи іншому вигляді функціональний підхід присутній у всіх соціальних концепціях, у яких суспільство розглядається як певна система. На початку 70-х років функціоналізм унаслідок кризових явищ попередніх десятиріч деякою мірою почав утрачати своє місце, але вже на початку 80-х років знову став дуже популярним. Деякі соціологи навіть заговорили про „неофункціоналізм”. З чого складаються головні особливості функціоналізму? Смелзер вирізняє п’ять основних рис сучасного функціоналізму:

1. Суспільство – це система інтегрованих частин.
2. Соціальні системи зберігають стабільність, оскільки мають внутрішні механізми контролю (такі, зокрема, як прокуратура та суд).
3. Дисфункції мають місце, але вони долаються самостійно або закріплюються в суспільстві. Наприклад, радикали та „хіпі” 60-х років вплинули на суспільство – принесли не лише неохайний стиль одягу, а й екологічну свідомість, недовіру до уряду тощо. Зараз же радикали та хіпі стали частиною істеблішменту – юристами, учителями і навіть біржовими маклерами.
4. Зміни в суспільстві відбувалися поступово, а не революційним шляхом.
5. Суспільна цілісність – почуття того, що суспільство є міцною тканиною, яка зіткана з різних ниток, формується при згоді більшості населення (суспільна цілісність – наслідок порозуміння більшості населення).

Сучасна теорія конфлікту являє собою сукупність концепцій, які визнають соціальний конфлікт найважливішим фактором розвитку суспільства. Джерелом цієї теорії є, по-перше, учення Спенсера, який розглядав конфлікт як неминуче явище суспільного життя, і, по-друге, теорія Маркса, яка визнає дію в суспільстві глибокого класового конфлікту. Він має місце тому, що люди поділені на різні класи залежно від їх положення в економічній системі. У них немає спільних цінностей, вони постійно ворогують один з одним. Ця ворожнеча – класовий конфлікт – рухає суспільством, а революція, яка є наслідком цього конфлікту, перетворює суспільство.

Серед таких сучасників – прихильників теорії конфлікту – можна назвати німецького соціолога Ральфа Дарендорфа. Він, на відміну від Маркса, головним джерелом конфлікту вважав не ворожнечу між економічними класами, а владу одних людей над іншими. Дарендорф виділяв такі основні положення теорії конфлікту:

1. Головними рисами будь-якого суспільства є панування, конфлікт, гноблення.

2. В основі соціальної структури лежить влада одних соціальних груп над іншими (господарів над працівниками, офіцерів над сержантами та солдатами тощо).

3. Кожну з цих груп людей об’єднує певний набір спільних інтересів незалежно від того, усвідомлюють вони їх чи ні. Інтереси членів однієї групи відрізняються і протиставлені інтересам іншої групи людей.

4. Коли люди усвідомлюють свої спільні інтереси, вони можуть організуватися в суспільний клас, а формою організації може бути профспілковий рух, лобі, політична партія тощо.

5. Класовий конфлікт загострюється, якщо влада зосереджена а руках лише невеликої кількості людей, а решта майже повністю позбавлена її, ті, хто не має влади, позбавлені можливості отримувати її: люди можуть вільно об’єднуватися в політичні групи.

Символічний інтеракціонізм (від лат. interactio – взаємодія) – напрям у соціології та соціальній психології, який аналізує соціальні взаємодії переважно в їх символічному змісті. Прихильники цього підходу вважають, що люди не реагують безпосередньо на дії зовнішнього світу. Замість цього вони надають певні значення стимулам, які отримують, і реагують в більшості на ці значення (чи символи), а не на самі стимули. Такими символами можуть бути слова і предмети (речі), вчинки та вирази обличчя людей і т.п.

Контрольні питання

1. Які підходи використовуються при вивченні історії соціології?

2. Чому саме в 30-40-ві роки XIX ст. виникла соціологія як окрема суспільствознавча наука?

3. Які основні періоди історії соціології можна виділити? У чому їх особливості? З прізвищами яких учених та їх працями ці періоди пов’язані?

4. Який учений упровадив термін „соціологія”? Як він називав науку про суспільство до цього? Чому?

5. Які науки справили вплив на формування предмета соціології? Яке значення це мало для соціології?

6. Які дослідження в галузі емпіричної соціології на початку XX ст. сприяли її подальшому розпитку?

7. Які основні теорії сучасної соціології ви знаєте? У чому їх сутність?

Проблемні питання, вправи та завдання

1. Необхідність виникнення соціології в 30-40-ві роки XIX ст. була пов’язана із суспільними потребами. А чи існувала для цього можливість? На якій основі стало можливим виникнення цієї науки?

2. Які причини сприяли розвитку емпіричної соціології? Яке зна­чення мав для розвитку соціологічної науки інтенсивний розвиток емпіричних досліджень?

3. У „Курсі позитивної філософії” О.Конта подана ієрархія основних наук: математика – астрономія – фізика – хімія – біологія – соціологія. Учений уважав, що соціологія ґрунтується на законах біології і без них неможлива, але вона має понад усе щось своєрідне, що видозмінює вилив цих законів та випливає із взаємодії індивідів, ця взаємодія особливо ускладнюється в людському роді внаслідок впливу кожного покоління на наступне. У чому полягає новизна цього положення? Як Конт розумів специфіку соціологічного підходу до суспільства?

4. Як би ви пояснили відому формулу Е.Дюркгейма: „Соціальні факти треба розглядати як речі”?

5. Скажіть, з точки зору якої теорії, що дуже популярна в сучасній соціології, можна розглядати вислів відомого американського вченого Н.Дж.Смелзера: „Люди не реагують безпосередньо на діяння зовнішнього світу подібно до жаби, яка автоматично викидає язик, коли чує дзижчання мухи. Замість цього люди надають певні значення стимулам, що отримують, і реагують найбільше на ці значення або стимули, а не на самі стимули. Серед символів, на які реагують люди, можуть бути слова, предмети, дистанція, на якій спілкуються люди, вирази їх обличчя та вчинки...” Як називається ця теорія? У чому полягала найбільша її цінність для соціології?

6. У чому криються особливості трактування соціального конфлікту в працях, з одного боку, західних соціологів (Дарендорфа, Турена та ін.) і, з другого боку, марксистськи орієнтованих учених? Які розуміння конфлікту вам здаються більш обґрунтованими?

7. Використовуючи словник „Современная западная соціологія” (М., 1990) або іншу довідкову літературу, зробіть аналіз „географії” поширення соціології в сучасному світі. Випишіть у таблицю назви країн і прізвища соціологів, які там працюють. Де, на ваш погляд, найбільше уваги приділяється розвитку цієї науки? Як ви вважаєте, чому це так?

8. Використовуючи словник „Сучасна західна соціологія” або іншу довідкову літературу, випишіть назви основних соціологічних теорій та концепцій, які, на ваш погляд, ще не викликали інтересу в нашій країні. Запишіть основні положення цих теорій та концепцій, а також прізвища соціологів, що їх розвивали чи розвивають.

9. Проаналізуйте зміст соціологічних журналів, що видаються в Києві та Москві („Філософська та соціологічна думка”, „Социологические исследования”). У якій мірі в них знайшли відображення проблеми історії соціології? Доберіть матеріали про творчість того чи іншого соціолога, підготуйте реферат, присвячений цьому соціологу. Подайте в ньому деякі біографічні дані, наведіть назви основних праць, охарактеризуйте внесок цього соціолога в розпиток соціологічної науки.