Парадигмальні школи в соціології, їхня основна проблематика

Школа в соціології - це угрупування вчених, члени якого об'єднані навколо одного чи декількох лідерів, розробляють спільні наукові проблеми, мають відповідну інституційну форму та перебувають у стосунках міжособистісного спілкування.

 

Одна з найвідоміших шкіл у соціології - Чиказька школа, що веде свій родовід від початку XX ст. і була сформована при Чиказькому університеті. Останній був створений на фонди Дж. Рокфеллера, котрий завбачливо та системно вкладам власні кошти в розвиток освіти. Ця наукова школа, одним із засновників якої був і перший декан факультету соціології -А. Смол - фактично обслуговувала інтереси правлячих структур міста Чикаго з метою прийняття ефективних управ­лінських рішень.

Серед науковців, які належали до цієї школи, найбільш знані: У. Томас, Ф. Знанецький, Дж. Мід, Т. Веблен, Е. Бер-джес, Г. Ласуел, Р. Парк та ін.

Наукова проблематика Чиказької школи досить розгалужена. Так, предметом вивчення стали: пенітенціарна система, форми прояву девіантної поведінки, маргіналізація суспільства, до­слідження проблеми міста (інвайроментальна соціологія), форми соціального й особистісного контролю, процеси соціа­лізації індивіда, вплив ЗМІ на індивідуальну та суспільну свідомість, методика й техніка емпіричних соціологічних до­сліджень.

На базі Чиказького університету сформувалися і набули значного авторитету серед наукової спільноти: Чиказька школа права, Чиказька школа економіки, Чиказька школа психології та Чиказька школа політичних наук.

 

Колумбійська школа в соціології, що утворилася при Ко­лумбійському університеті в Нью-Йорку, набула популярності завдяки видатним соціологам, які викладали в ньому - Ф. Гіддінгсу, Д. Морено, П. Лазарсфельду, Р. Мертону та ін. Ця наукова школа в соціології як й інші, формувалася за раху­нок еміграції вчених із Європи.

Серед наукових проблем, які досліджували ці вчені, слід виокремити найбільш фундаментальні: вивчення впливу ЗМІ на масову свідомість, порівняльні дослідження впливу преси та радіо на індивіда й суспільство; електоральні дослідження та виборчі технології; вивчення проблем соціального здоров'я в суспільстві; розробка унікального методу дослідження соціальних дистанцій у групі (соціометрія); впровадження в соціологію математичних методів; дослідження явних, латентних функцій та дисфункцій соціальних інститутів; вивчення аномії в суспільстві тощо.

 

Франкфуртська школа в соціології склалася на базі Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні й 20—30-ті рр. XX ст. Найбільш знані її представники: І Фромм, Т. Адорпо, Г. Маркузе, Ю. Хабермас.

Основна проблематика досліджень цієї школи: теоретичне обґрунтування концепції авторитарної особистості; розробка проблем гуманізму, теорії соціального характеру, соціального здоров'я, дерепресії (засобів соціального лікування суспільства); соціологічна критика марксизму; критичне осмислення "масової культури" й культурної індустрії та становища індивіда в суспільстві; вивчення проблем комунікативних дій у суспільстві; виявлення та розв'язання суперечностей, що ви­никають між соціальною системою з одного боку та "життєвим світом" окремої людини — з другого.

Макєєв

Розділ 9

ОСНОВНІ НАПРЯМИ СУЧАСНОГО СОЦІОЛОГІЧНОГО ТЕОРЕТИЗУВАННЯ

 

Класичні соціологічні концепції сформульовано переважно в першій третині XX ст. Вони були спробою дати системну відповідь на деякі проблеми та суперечності суспільного розвитку. Зрозуміло, що такі відповіді з часом втрачають ев­ристичну цінність, адже суспільство безперервно змінюється, виникають нові суперечності, починають діяти незнані досі си­ли та чинники. Звідси потреба в соціальній теорії, яка була б адекватною сучасним соціальним, політичним та економічним реаліям. З цією метою переосмислюються традиційні соціо­логічні напрями, розробляються оригінальні підходи. Поступо­во складається новий, мультипарадигмальний образ теоретич­ної соціології.

 

Неофункціоналізм

Найяскравіше втілення позитивістської традиції — структур­но-функціональний аналіз — у повоєнний період залишався в американській соціології академічним еталоном. І в наш час він є центральною течією соціологічного теоретизування. Важко назвати інший напрям у соціології другої половини XX ст., який викликав би стільки критики, заперечень, ідеологічних звинува­чень і постійно був притягальний для колег.

Усі помітні напрями соціологічної думки останніх десятиліть починали своє утвердження в наукових колах з критики фун­кціоналізму, ідей Толкотта Парсонса. Різні концептуальні поло­ження висувались як альтернатива останнім, і лише потім об­ґрунтовувалась власна теоретична позиція. Т. Парсонс, за влуч­ним визначенням Джонатана Тьорнера, перетворився на свого роду жупел соціологічної аналітики, а критика його — на неод­мінний ритуал утвердження в теоретичній царині. Постійне місце в усіх наукових дискусіях, роль "відправної точки" в розвитку соціологічних знань багато про що свідчать. Аналітичний фун­кціоналізм Т. Парсонса залишається стрижнеутворюючим у тео­ретичній соціології США. Справді, мало хто погоджується з усіма положеннями парсонсівської теорії, однак мало хто заперечува­тиме його домінуючу роль у соціологічній дисципліні останніх десятиліть.

Вплив ідей провідного теоретика структурно-функціонально­го аналізу пояснюється багатьма причинами. Насамперед відпо­відністю основних положень цієї парадигми усьому духові су­спільного ладу повоєнної Америки, підкресленням принципів системного наукового підходу, спиранням на авторитет класич­них ідей, покликаних спрямовувати дослідницьку активність на розвиток та синтез ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфредо Федеріко Парето, Питирима Сорокіна.

Т. Парсонс, як відомо, намагався подолати однобічність як позитивізму, так і ідеалізму; інтегрувати соціографію, типологізацію з конструктивізмом, функціоналізмом; з'єднати метатео­рію з предметно-узагальнюючим рівнем розгляду соціальних процесів. Визнаний метр соціологічного теоретизування обґрун­тував необхідність системного підходу, аналітичного реалізму, принципів структурно-функціонального аналізу, такі ключові поняття, як "соціальна дія", "схема змінних", "соціальна система", "ціннісно-нормативні орієнтири", "функціональна інтеграція", "дисфункціональне відхилення" та багато інших засобів концептуалізації соціальних явищ.

Сучасні прихильники аналітичного, системного підходу, роз­глядаючи соціальні процеси, зазначають, що парсонсіанство як теоретико-методологічна парадигма аніскільки не втратило своєї цінності. Більше того, чималі успіхи в розвитку соціологічних знань у 80-ті роки спостерігаються саме в річищі аналітико-функціоналістської теоретичної традиції. Три вихідні тези зумовлю­ють належність до цієї традиції: ствердження наявності зовніш­нього, незалежного від нас і нашого пізнання світу; притаманності цьому світові певних позачасових, універсальних і постійних якостей; а також те, що завданням соціологічної теорії має бути виявлення таких узагальнюючих якостей і пояснення їх дії. Іншими словами, це пояснення соціальної реальності шляхом пізнання її об'єктивних характеристик і функціональних зв'язків, вироблення системи знань природничо-наукового типу. Більша частина соціологічної аналітики нашого часу, за твердженням Дж. Тьорнера, залишається саме в площині такого підходу.

Робиться акцент на узагальнюючому системному розгляді су­спільного життя, на тому, як "людські дії організовані й структуровані в певній системі", з'ясуванні місця символічної культури в ній, її багатовимірному аналізі. Серед прихильників цього підхо­ду такі відомі теоретики, як Джеффрі Александер, Шмуел Ай-зенштадт, Бернард Барбер, Пауль Коломі, Нейл Смелзер, Дж. Тьор-нер, Ніклас Луман, Ріхард Мюнх та багато інших.

Неофункціоналізм сьогодні є не тільки певною сукупністю концепцій, методів чи ідеологією. Його теоретична сутність по­лягає у виділенні аналітичних рівнів — культурного, структур­ного та індивідуального, виокремленні систем та підсистем, іден­тифікації нормативних процесів, соціальній диференціації, взаємо­зв'язку між "інституціональними сферами", виявленні потреб і реквізитів соціальної системи, необхідних для її функціонування.

Неперевершена цінність праць Т. Парсонса полягає в тому, що високий рівень теоретичного абстрагування, прагнення до уні­версальності спекулятивних понять і положень у них поєднува­лися з ефективним застосуванням концептуальних положень щодо формування спеціалізованих соціологічних теорій. Вели­кий внесок у розробку теоретико-методологічних основ так зва­них теорій середнього рівня, у розвиток емпіричного функціона­лізму зробив учень і соратник Парсонса — Роберт Мертон.

Плідність використання цього концептуального підходу ви­являється в дослідженнях інституціональних форм сучасного суспільства, зокрема форм економічних відносин, державного устрою — його ладу, правової системи, виконавчої влади, бюро­кратії, політичних організацій; моделей суспільних об'єднань, гро­мадянських прав як їх основи; культурних інститутів тощо. Функціоналістські дослідницькі принципи залишаються най­більш притягальними для розгляду цих сфер.

Послідовники Т. Парсонса розвивають його принципи аналі­тичного реалізму. Головною метою своїх пошуків він вважав з'ясування того, яким чином упорядковується соціальний світ, як він влаштований. Іншими словами, головна проблема форму­лювалась як проблема соціального порядку. Відносно конкрет­ного суспільства — це проблема його стабільного функціонуван­ня. Водночас теоретики неофункціоналізму визнають неминучість різниці між сконструйованим соціологом аналітичним поряд­ком та існуючою емпіричною дійсністю. Явища соціальної дійсності можуть надто відрізнятися від тих, що теоретично при­пускаються. Завдання соціолога — аналітично сконструювати всю систему координат діючих сил, змоделювати можливе співвідношення детермінант, врахувати взаємодію випадкового й закономірного.

Саме в цьому плані послідовники Т. Парсонса обґрунтовують аналітичний реалізм у соціологічному аналізі. Сутність його полягає у формулюванні таких понять, які б адекватно "схоплю­вали" моменти соціального порядку. Поняття ці досить абстрактні й не відбивають якихось певних явищ дійсності, а лише спрямо­вані на виявлення в них аналітично виокремлених елементів, які б мали універсальний характер. У руслі аналітичного реалізму постає завдання відокремити такі аналітичні елементи від склад­них, багатозначних зв'язків у соціальних процесах для того, щоб потім за їх допомогою побудувати загальну соціологічну теорію, яка відобразить "системну природу соціального світу".

Стратегія побудови соціологічної теорії така: конструювати її з аналітичних елементів, "очищених" від конкретно-історич­ної форми (формулювати генералізуючі узагальнення), тобто без­відносно до певного історичного періоду прояву їх і особливо­стей емпіричних обставин. Тут вбачається розвиток веберівських "ідеальних типів", його принципів соціологічного теоретизуван­ня. Водночас емпірична конкретика залишається іншим дослід­никам. Характеристики реального соціального світу були поза межами інтересу аналітика, що й стало причиною постійної критики положень Т. Парсонса, нерозуміння і несприйняття само­го підходу.

Разом з тим парсонсівське тлумачення "реалізму" соціоло­гічної теорії потребує пояснення. Зв'язок теорії з реальністю ґрунтується на ідеї "генералізуючої аналітичної абстракції". Підкреслюється відмінність між конкретно-емпіричною й аналі­тичною дійсністю. Ця відмінність випливає з відмінності досвіду й процесу пізнання, так би мовити, звичайного діяча та спостерігача-аналітика, яка зумовлює відмінність концептуального підходу до соціальних феноменів. Перший, звичайний, діяч керу­ється переважно здоровим глуздом, другий, спостерігач-аналітик, відштовхується від сконструйованих понять, абстрагується від конкретного. При розчленуванні описуваної реальності на ча­стини й одиниці встановлюється особлива аналітична дійсність. Понятійне виокремлювання аналітичних категорій з метою по­яснити конкретні явища має, за логікою Т. Парсонса, привести до відкриття конституюючих елементів (змінних, за його термі­нологією).

Звідси можна дійти висновку, що парсонсівська концептуаль­на схема — це комплекс ідей, цінностей, логічних універсалій, тобто певна ідеальна модель, яка накладається соціологом на різноманітні явища суспільного життя, використовується ним у конкретних дослідженнях різних сфер соціального життя.

Неофункціоналістський підхід характеризується високим рівнем спекулятивності аналізу. Абстрактним поняттям відда­ється перевага перед узагальненнями, отримані безпосередньо з емпіричного матеріалу. Звідси випливає наголос на першоряд­ності розробки системи соціологічних понять. Така система має бути аналітичним аналогом, певною мірою відповідати реаль­ності. Після встановлення цієї відповідності в дусі аналітичного реалізму можна формулювати загальні теоретичні положення. Основоположник структурно-функціонального аналізу ставив також завдання подолати однобічність як позитивістського, так і ідеологічного тлумачення соціальної дії, перекинути місток між загальною теорією та предметно-теоретичними узагальненнями, інтегрувати соціографію, ідеальні типи, номологічний підхід, кон­структивізм, позитивістський утилітаризм з ідеалістичною нормативністю соціального життєвого світу й теорією культури, ви­явити "базові елементи" соціальних систем.

Стратегія побудови соціологічної теорії Т. Парсонса та його послідовників ґрунтується на дедуктивному аналізі, який кори­гується емпіричними дослідженнями. Системній природі світу має відповідати соціологічна теоретична система, що конструюється аналітично. Така стратегія має виразний онтологічний характер: соціальний світ, що має якості системності, визначає систематизо­ваний порядок абстрактних концепцій, що його відображують.

Разом з тим функціоналісти не акцентують увагу на безпосе­редньому використанні абстрактних понять у соціологічному

аналізі, а тільки обстоюють використання їх для розвитку "гене­ралізуючої системи концепцій", накреслення "когнітивної кар­ти" набору категорій надузагальнюючого синтезуючого рівня, тобто для аналітичної системи, яка відобразить сутнісні харак­теристики соціального світу без наповнення їх емпіричною де­талізацією. Базові елементи функціонального аналізу пов'язані також з розумінням суспільства як "соціального організму", всі частини якого взаємодіють, взаємозалежні й працюють на підтри­мання його життєздатності.

Взагалі цей підхід може бути втілений у таких принципах:

— соціальні системи складаються зі взаємозв'язаних частин;

— соціальні системи стикаються із зовнішніми та внутрішні­ми вимогами виживання;

— такі вимоги виживання можуть бути зображені у вигляді потреб системи;

— соціальні системи та їхні складові можуть бути пояснені через розкриття того, як окремі частини беруть участь у задово­ленні потреб системи як цілого.

Концептуальні ідеї Т. Парсонса набули розвитку в досліджен­нях сучасних неофункціоналістів. Вони обстоюють першорядність головних питань соціології як позитивної науки у контівсько-дюркгеймівському розумінні. На противагу поширеному в 70— 80-х роках інтересу до проблем інтерпретативності та конвенціо­нальності в обґрунтуванні соціологічних концепцій, до проблем суб'єктивності й цінностей у соціальній аналітиці вони підкреслю­ють значущість загальнонаукових стандартів розвитку теорії, її фактологічного забезпечення, точності формулювань, емпіричної перевірюваності, методологічної чіткості, того, що, за їх переконан­ням, має сприяти об'єктивності, науковості теорій, кумулятивності соціологічних знань, необхідному поєднанню кволітативності (якісності) та квонтитативності (кількісного вираження) аналі­тичної роботи.

Відповідаючи на критику з усіх боків, прихильники позити­вістської традиції відкидають звинувачення в консерватизмі. Мовляв, соціологи суб'єктивно-гуманістичних напрямів захища­ють ще більш старі догми (Вольтера, Кондорсе, Бентама та ін.), які мало сприяють прогресу соціальних наук. І етнометодологи, і інтеракціоналісти, і структуралісти зможуть дати користь цим наукам, тільки додаючи щось до загальної синтезуючої моделі, яка генералізує і пояснює соціальні процеси. Інакше вони нагаду­ватимуть середньовічних теологів, котрі злякалися, що відкриття Галілея загрожуватимуть людській душі.

Не повинно бути нездоланного розриву між гуманітарним та природничо-науковим знанням; бар'єри між абстрактно-гумані­стичним метатеоретизуванням та спеціалізованими, фактологіч­ними теоріями розмиватимуться за умови підвищення якості останніх. Саме в такому напрямі вбачають послідовники функціоналістського підходу вирішення дилем соціологічної дисциплі­ни. Теоретичний розвиток у світлі неопозитивістської аргумен­тації відбуватиметься через спеціалізовані й емпірично перевірювані концепції. Він здійснюватиметься завдяки використанню п'яти дослідницьких процедур набуття знань: удосконалення, поглиблення теоретичних узагальнень (elaboration), розростання шляхом новоутворень (prolifiration), змагальності, конкуренції між ними (competition), варіативності (variation) й інтеграції (integration).

Дослідницькі програми на ґрунті неофункціоналістських по­ложень, "емпірично зорієнтована робота", за висновками таких теоретиків, як Дж. Александер й П. Коломі, сприяли реконструюванню функціоналістської метатеорії, ревізії її ортодоксальних форм, а отже, розвиткові загальної теорії, тобто сучасний неофунк-ціоналізм помітно відрізняється від, так би мовити, канонічного структурного функціоналізму Т. Парсонса і Р. Мертона.

Неофункціоналізм — це реконструкція теоретичної традиції, закладеної Т. Парсонсом, її оновлення й поглиблення. Занепад функціоналізму, який передрікали його критики, очевидно, був передчасною оцінкою, що живилася скоріше ідеологічними установками і внутрішньодисциплінарними чварами. Менш догматична, відкрита для врахування опонуючих поглядів вер­сія функціоналістської теорії, на думку одного з її лідерів Дж. Александера, ще збагатить соціологічну науку. Тим більше, що циклічний, або маятниковий, шлях розвитку її обіцяє швидкий розвиток неофункціоналістських ідей. Хоча тут же підкреслюєть­ся, що йдеться не просто про оживлення парсонсівських ідей, а про значну ревізію їх, про постпарсонсіанство. Неофункціоналізм, як зазначають оглядачі розвитку соціологічної думки, — по суті єдиний теоретичний напрям 80-х років, який запропонував нові, свіжі ідеї. Більше того, за словами Дж. Александера, неофункціо­налізм є одним зі свідчень глибоких зрушень у підвалинах соціо­логічної дисципліни, передусім просування до синтезу конфрон­туючих концепцій, тенденції до інтеграції мікро- й макропідходів, прагнення до розробки універсальної узагальнюючої теорії. Саме неофункціоналізм ближче за інші течії соціологічного теоретизування підійшов до взірця синтетичного соціологічного знання, відштовхуючись від ідей інтеграції, висунутих свого часу Т. Пар-сонсом. Сучасна, третя, фаза повоєнної соціології, за схемою Дж. Александера, характеризується процесами інтеграції, синтезу, висуненням на перший план теоретичної логіки (першій фазі у 60-ті роки були властиві "війна шкіл" і спроба парсонсівського синтезу, другій у 80-ті роки — взаємна критика і домінування ідеї мультипарадигматизму, тобто співіснування різних напрямів). Отже, можна вести мову про повернення до ранніх ідей Т. Парсонса вже на рівні сучасних постановок теоретичних проблем і досягнень інших шкіл у соціології.

У межах неофункціоналістської традиції вважається, що тео­ретики — це вчені, які намагаються поєднати різнорідні й роз'єд­нані наукові факти, спостереження в узагальнені синтетичні об­рази реальності. Прогрес у соціальних науках, за їхніми аргу­ментами, зумовлюється не тільки накопиченням емпіричних знань і різноманітністю концептуалізації суспільного життя, а й спиранням на чітку теоретичну логіку, на прозорі пояснювальні моделі та "генералізуючий дискурс". Вони уявляють себе прикла­дом відходу від полемічної однобічності (властивої конфліктологам та інтеракціоністам), продуктивного обґрунтування універ­сальної узагальнюючої теорії в соціології. Вимога часу — новий реалізм у розумінні соціальних процесів та синтетична форма теоретизування — найбільш повно відбивається у працях при­хильників неофункціоналізму. Крім того, після краху марксиз­му саме цьому напряму належить головна роль в оживленні істо­ричних, макрокультурних досліджень.

Можна, очевидно, чекати певної конвергенції неофункціоналіз­му насамперед з прихильниками теорії конфлікту, соціального обміну, структуралізму, інтеракціонізму, теорії раціонального вибору, соціального екологізму тощо в напрямі створення система­тизованої соціологічної науки, яка висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну організацію в цілому.

 

Теорія конфлікту

Теорія "соціального конфлікту", конфліктологічний підхід, конфліктна традиція — все це позначення важливого напряму розвитку соціологічної думки XX ст. У руслі цієї парадигми з'явилося чимало цікавих концепцій, яскравих теоретиків та

праць. Теорія конфлікту вийшла на авансцену сучасного соціоло­гічного знання у 60—70-х роках, витіснивши традиційно впли­вові позитивістські течії, викликавши гостру полеміку в соціо­логічних колах, стимулюючи постановку низки проблем розвит­ку соціологічної науки. Вона посідає в наші дні одне з провідних місць поміж напрямів сучасної соціології.

За словами Дж. Александера, всю сучасну соціологічну тео­рію можна грубо поділити на "функціоналістську" та "конфліктологічну", причому не тільки в царині загальної теорії, а й у спе­ціалізованих сферах емпіричних досліджень. За аргументами іншого авторитетного теоретика Рендела Коллінза (США), у світовій соціологічній думці простежуються три головні традиції: конфліктна (К. Маркс, М. Вебер, сучасні теоретики конфлікту); позитивістська (Огюст Конт, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та інші дослідники "ритуалів громадської солідарності"), а також, дещо окремо, мікроінтеракціоністська традиція (що асоціюється з по­глядами Чарльза Кулі, Джорджа Герберта Міда, Герберта Блумера, Гарольда Гарфінкеля та їхніх послідовників). Проте особливо підкреслюється, що сучасна теорія конфлікту виникла як ре­зультат прагнень створити "неідеологізовані версії марксизму", перенести центр ваги в межах останнього на положення багатофакторної концепції "лівого веберіанства".

На думку прихильників цього напряму, конфліктний підхід має більші пізнавальні можливості, ніж класичний марксизм, у дослідженні різноманітності шляхів і форм перетворення соціаль­ної реальності за допомогою широкого спектра конфліктів, які їй притаманні.

Теорія конфлікту розвивалася у руслі тієї "марксистської традиції" в соціології, яка склалася на Заході в академічній на­уці (включаючи також близькі, споріднені концепції "критич­ної соціології", "соціології соціології" і взагалі ліворадикального критицизму в соціальних науках, представлених такими іменами, як Алвін Гоулднер, Норман Бірнбаум (США), Герберт Маркузе (Німеччина, США), Ерік Фромм, Чарлз Райт Міллс (США) та ін.). Разом з тим вона весь час модифікувалася під впливом тез веберівської багатофакторності в соціальному аналізі, деідеологізації та академічної аналітичності. Конфліктний підхід у соціоло­гічному пізнанні дав змогу висвітлити, зрозуміти багато акту­альних проблем суспільного життя і запропонувати вирішення їх. Численні дослідження в галузі політичної соціології, вироб­ничих, расових та міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо, які проводились у ракурсі конфліктного підходу, стали доказами його плідності й водночас обмеженості інших підходів, що ігнорували значущість проблем влади, розподілу благ і суперечливості інтересів різних соціальних груп та інститутів.

Теорія конфлікту заявила про себе насамперед як головна альтернатива позитивістському функціоналізму; "соціології по­рядку" було протиставлено "соціологія конфлікту", а тому про­голошено необхідність створення іншої "гілки соціологічної тео­рії", яка б більш адекватно відображувала, на думку її послідов­ників, соціальну реальність. Разом з тим теоретики конфлікту звернулися до багатьох дилем соціологічного теоретизування взагалі, передусім до проблем соціальної зміни, диференціації, соціальної активності, ідейно-ціннісних детермінант суспільного розвитку.

Сучасний конфліктологічний підхід отримав своє первісне теоретичне оформлення у працях американського соціолога Льюїса Козера ("Функції соціального конфлікту", 1956), німецького — Ральфа Дарендорфа ("Клас і класовий конфлікт в індустріально­му суспільстві", 1959), британського — Джона Рекса ("Ключові проблеми соціологічної теорії", 1961; "Соціальний конфлікт", 1981). До теоретиків цього напряму, які активно працюють, можна віднести також Р. Коллінза та Юргена Хабермаса, концептуальні побудови яких мають конфліктологічне коріння.

При спільній схильності до конфліктного ракурсу розгляду суспільних явищ кожний з них обстоює власну концепцію. У Л. Козера це конфліктна альтернатива функціоналізму в його, так би мовити, межах, "із середини" функціонального аналізу, з використанням ідей Георга Зіммеля та Зігмунда Фрейда. У Р. Да­рендорфа концептуальний підхід будується на положеннях теорій К. Маркса та М. Вебера — з акцентом на перегляді Марксових поглядів на природу соціальних конфліктів у повоєнному західно­му суспільстві. У Дж. Рекса теорія конфлікту подається як теоретико-методологічна основа "реального соціологічного аналізу".

Конфліктологічні теорії складались під впливом низки історико-культурних та ідеологічних факторів 60—70-х років. Їх тео­ретики групувалися навколо неприйняття функціоналістських теоретико-методологічних установок, критики неопозитивістських постулатів. Як справедливо зазначалося, теоретичні зусилля спря­мовувались не "в ім'я", а "від супротивного", в ролі якого висту­пав академічний структурно-функціональний аналіз.

Отже, теорії конфлікту формувалися в силовому полі ідеологіч­ного несприйняття функціоналізму. їх прихильники ставили під сумнів надто оптимістичне зображення соціальних відносин. Вони не знаходили великих можливостей для реалізації домінуючих у повоєнний період на Заході ідей раціональності й лібералізму в існуючих суспільних структурах. Для них були більш при­йнятними думки Ч.Р. Міллса, коли він у відомій праці "Правляча еліта" (1959) розвінчував консервативну атмосферу американ­ського способу життя.

Очевидним уявляється також зв'язок конфліктологічного теоретизування з європейською соціально-філософською думкою лівого ґатунку. Всі провідні теоретики конфліктології так чи інакше були причетні до соціалістичного чи робітничого руху в Західній Європі. На войовничому антифункціоналізмі позначився також фактор зіткнення європейської та американської історико-культурної традиції, зокрема європейської акцентованості на громадянському, політизованому характері соціології та амери­канського підкреслення особистісного характеру наукових по­глядів, академічного відсторонення соціологічної дисципліни.

Конфліктологія не тільки народжувалась та завойовувала собі прихильників серед соціологів, а й сама живилася ідеями демо­кратизму, гаслами соціальної рівності, захисту пригноблених та експлуатованих і, в кінцевому підсумку, ідеями соціальної пере­будови сучасного суспільства. За визначенням одного з фунда­торів теорії конфлікту Дж. Рекса, "конфлікт інтересів і цілей лежить у центрі моделі суспільної системи як цілого". Звідси виводиться ключове завдання соціологічного аналізу: обґрунту­вання вихідної, базової складової конфліктної ситуації.

Соціологи, передусім у США, почали широко використовува­ти таку модель суспільної системи в емпіричних спеціалізова­них дослідженнях. Так, за свідченням Дж. Александера, протя­гом більше як трьох десятиліть конфліктологія мала величез­ний вплив на прикладну соціологію, "репродукуючи конфліктне бачення у багатьох емпіричних сферах", запропонувавши нові тлумачення соціальних явищ з огляду на їх суперечливість, амбі­валентність або волюнтаристськи створюване протистояння сторін. Хоча при цьому виявилася й певна обмеженість конфлікт­ного підходу, зокрема в поясненні громадянської солідарності, "відчуття спільності", проблем свідомості та морального контро­лю. До того ж політична система західного суспільства другої половини XX ст. набула досить диференційованих та плюралістичних рис, що відкривало можливості для включення різних його груп у спільні завдання соціального управління, для по­мітної гармонізації суспільних суперечностей. Це також позна­чилося на еволюції конфліктологічних концепцій.

Може скластися враження, що в ракурсі цього погляду вивча­ються тільки драматичні події суспільного життя — революції, війни, масові рухи тощо. Насправді такі очевидні прояви бороть­би — лише менша частина конфліктності, якою пронизана вся соціальна дійсність. Соціальні утворення характеризуються про­цесами домінації й підпорядкування інтересів різних частин системи, соціальних груп та індивідів. Суспільство цікавить конфліктологів не просто з огляду на конфліктні явища, які там спостерігаються, а тим, що відбувається в ньому, коли конфлікність не виривається назовні. У площині цієї парадигми ставиться завдання висвітлити, яким чином певний соціальний порядок складається з різних прагнень суспільних верств, груп та індивідів, якими є можливості реалізувати свої інтереси в суперництві з іншими. Згідно з теорією конфлікту в суспільстві завжди точиться боротьба за досягнення різних цілей, за успіх і першість неза­лежно від того, чи спостерігається відкрита боротьба інтересів.

Термін "конфлікт" у цьому розумінні дещо метафоричний. Цариною конфліктології уявляється суперечливість суспільно­го життя взагалі, різноманітність інтересів та цілей громадської діяльності. Не слід тлумачити його буквально. Йдеться не лише про теорію власне конфліктів, а й значно ширше — про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, групову моти­вацію, тлумачення наявних соціальних структур, причини зміни їх. Сучасна теорія конфлікту використала багато положень марк­сизму, доповнюючи нові його інтерпретації ідеями з праць Г. Зіммеля, М. Вебера, Роберта Міхельса та В.Ф. Парето. Заува­жимо, що в різних версіях конфліктології залишилась істотна відмінність у розумінні природи соціальних конфліктів. Зокрема, якщо К. Маркс акцентував увагу на антагоністичному характері соціальних конфліктів, їхньому економічному підґрунті, то Г. Зіммель відштовхувався від притаманних людським істотам "інстинктів боротьби" й указував на інтегративні наслідки конфліктів. М. Вебер пропонував суто соціологічний підхід багатофакторної теорії соціальної стратифікації, наголошуючи на ролі ідейно-культурних чинників.

У сучасній конфліктологічній теорії використовуються різні схеми причин і факторів конфліктності, причому часто-густо виділяють дві її гілки: діалектичну теорію конфлікту, що корі­ниться у Марксових концепціях, і конфліктний функціоналізм, що надихається зіммелівськими ідеями, з наголосом відповідно на революційних або еволюційно-реформістських засобах розв'я­зання конфліктних явищ.

Проте сформульовані вихідні тези, які є основою конфліктно­го підходу, зводяться до таких положень:

— в усіх соціальних системах можна знайти неоднаковий розподіл обмежених у кількості цінних ресурсів;

— нерівність закономірно й неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

— такі конфлікти інтересів рано чи пізно спричинять відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами;

— ці конфлікти спричинюватимуть реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, у свою чергу, слугу­ватиме поштовхом для нових конфліктів та змін тощо.

На цій основі розроблено свого роду конфліктологічну "уні­версальну модель" соціальної структури й соціальних відносин, де влада і власність, панування й боротьба є сутнісними ознака­ми (Дж. Рекс, Р. Коллінз). Найбільшим внеском у соціологічне теоретизування нашого часу вважаються: конфліктне розуміння соціального порядку, суспільних відносин людей; конфліктне бачення громадських інститутів; аналіз конфліктних процесів — їх причин, факторів, інтенсивності, тривалості, нарешті, соціальних функцій; дослідження ролі конфліктів у соціальній динаміці, суспільно-історичному розвитку. Найвиразніше конфліктний підхід виявився у таких сферах, як конфронтації класових куль­тур, статевих та вікових страт, боротьба у виробничих сферах й торгівлі, нарешті, в міжнаціональних напруженостях та геополітичному протистоянні. У конфліктологічній площині простежується головна тенденція трансформації конфліктних змагань від класових та міжнаціональних протиборств (або економіко-політичних) у галузь культурних моделей життєдіяльності, морально-ціннісних уподобань, у царину "комунікативної дії" (або в ду­ховний світ).

Помітний слід в історії соціологічної думки прихильники теорії конфлікту залишили своєю критикою недоліків позити­вістської соціології, особливо концептуальних побудов Т. Парсонса. Конфліктне бачення соціального життя спонукало їх до нових досліджень форм соціальної організації, влади, виробництва, бюрократії, засобів масової комунікації, до широкого застосу­вання в соціологічному аналізі таких понять, як панування, нерівність, напруження, групова боротьба, конкуренція тощо.

Долаючи "методологічний індивідуалізм", притаманний мікрорівневим, психологічним тлумаченням взаємодій у суспільстві, конфліктна теорія зосередила свою увагу переважно на аналізі макромасштабних соціальних об'єктів, де суб'єктами конфліктних відносин є великі спільноти, громадські інститути, партії, кор­порації, нації, держави. Змінилася також роль прихильників цьо­го підходу в межах дисципліни: вони вже не тільки головний опонент функціоналізму, що досі домінував, а й рівноправний партнер, складова "провідного струменя" соціологічного теоре­тизування.

Конфліктологи вже не стільки критики, скільки учасники творчого діалогу, причетні до вирішення актуальних дилем соці­ального пізнання. Лідери цієї впливової течії в сучасній соціоло­гічній теорії (Р. Коллінз, Мішель Манн та ін.) не заперечують, що до первісних тез конфліктології було додано нові важливі аргументи, залучено емпіричні докази з нових дослідницьких сфер, а це сприяло оновленню конфліктної парадигми.

 

Неомарксизм