ТОП 10:

Основні соціологічні парадигми у соціології



Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціолог Т. Кун. Під соціологічною парадигмоюрозуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

 

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом. Це означає, що для соціології характерним є плюра­лізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

 

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонста ін.) і парадигмальні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвардська школи тощо).

 

За характером методологічних підходів до вивчення суспільства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

 

Визначними класиками функціоналістських парадигм Г.Спенсер та Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структур­ного функціоналізму вважають американського соціолога Т.Парсонса, декана факультету соціології Гарвардського університету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системнооргапізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, само­збереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, по­ступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як су­перечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумов­люють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибіч­ники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постій­ного оновлення суспільства, отже, його генези.

Класики конфліктного підходу - К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович. Сучасні теоретики конфліктного підходу в соціо­логії - Р. Міллс, Р. Дарендорф, Л. Козер.

 

Наприкінці XX ст. провідною стає думка сучасних учених про доцільність поєднання функціоналістського та конфлікт­ного підходів для пояснення суспільних процесів.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х рр. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток "розуміючої соціо­логії", започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії(М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гарфінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

 

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіористичними.

 

Кожному типові парадигм відповідають певні методи до­слідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціаль­них інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагальнювальних даних.

Інтерпретивним парадигмам відповідають "м'які" (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які неможливо ґрунтовно до­слідити за допомогою масових опитувань і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здо­бути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів "м'яких" методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію сім'ї, історію життя людини, біо­графічний метод (біографічне інтерв'ю, соціальна автобіографія), групові дискусії, метод "фокус-груп", глибинні інтерв'юта ін.

 

Структурні парадигми в соціології

Структурні парадигми досліджують і описують суспільство на макрорівні, а тому їх ще називають макросоціологічними.

Структурні парадигми поділяються на функціоналістські й конфліктні.

Засновниками та прибічниками функціоналістських пара­дигм були: Г. Спенсер, Е. Дюркгеіім, Т. Парсопс, Р. Мершон.

Основні засади функціоналістських парадигм:

• тлумачення суспільства як єдиного цілого, що складається І! суми частин-підсистем, які пов'язані між собою, взаємоза­лежні та перебувають у взаємодії;

• розуміння конкретної підсистеми суспільства не тільки як самостійної, але водночас і як частини соціальної системи чагалом, зміни в якій спричиняють зміни цієї системи;

• визнання індивіда основним елементом системи через соціальну роль, яку він виконує;

• розуміння суспільства як системи, що тяжіє до гармонії, солідарності, самозбереження, рівноваги. Порушення остан­ніх породжує патологічні явища, деструктивні процеси, аномію (безнормність);

• соціальні зміни мають суто еволюційний характер.

Починаючи з 50-х рр. XX ст., функціоналістський підхід до пояснення суспільства, котрий наголошував на рівновазі, стабільності, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві, вступає в суперечність із реальними подіями в суспільстві, що характеризувалося надмірною конфліктністю. Із цього часу популярності набувають конфліктні парадигми.

Фундаментальні положення таких парадигм розвивали такі вчені: К. Маркс, Г. Зіммель, Л. Гумплович, Р. Міллс, Р. Дарен-дорф, Л. Козер.

Основні засади конфліктних парадигм:

• конфлікти та колізії - невід'ємний атрибут внутрішнього життя суспільства;

• розв'язання одних конфліктів і породження інших - основа для постійних еволюційних змін у суспільстві;

• суспільство завжди суперечливе, але водночас і єдине ціле, тому що в ньому завжди є групи з різними інтересами, до того ж одні мають користь коштом інших;

• соціальні конфлікти мають не лише негативний, але й по­зитивний потенціал, який зумовлює рух і зміни в ньому;

• зростання ролі соціології в запобіганні та розв'язанні конфліктів, у їх діагностиці з метою підтримки соціальної системи й унеможливлення її деструкції та руйнації.

У 60-ті рр. XX ст. виникла нова наукова галузь знання - конфпіктологія (прикладна наука з практичного врегулювання конфліктів). Конфліктна парадигма широко використовується також у транзитології— новому науковому напрямку, що ви­вчає соціальні зміни.

Як показав час, і функціоналістські, і конфліктні парадигми поодинці мають вузьку сферу практичного вжитку. Застосо­вуючи виключно функціоналістські парадигми, дослідники роблять наголос на стабільності, рівновазі, співробітництві, гармонії в суспільстві та не можуть пояснити, чому суспіль­ство все ж таки не вільне від конфліктів. Застосовуючи пере­важно конфліктний підхід, важко пояснити, чому ж суспіль­ство буває солідарним, у ньому панує злагода, взаєморозуміння, згода, довіра тощо. Тож найбільш плідним вбачається такий узагальнений підхід, який би передбачав органічне поєднання переваг обох парадигм з метою здобуття об'єктивного систем­ного та всеохопного знання про суспільство.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.137.159 (0.008 с.)