ТОП 10:

Посткласичний період розвитку соціології



(30–50-ті роки XX століття)

 

Сучасна ситуація в західноєвропейській і американській соціології в самому загальному вигляді характеризується теоретичним плюралізмом і різними теоретичними орієнтаціями.

В історії розвитку соціологічної думки XX сторіччя можна виділити два етапи, що якісно відрізняються один від одного специфікою, постановкою і способами вирішення соціологічних проблем:

1. Посткласичний період розвитку соціології 30–50-ті роки XX століття, який пов’язаний з прізвищами П. Сорокіна, Т. Парсонса, Р. Мертона, дослідників франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Мар-
кузе, Е. Фромм, М. Хоркхаймер).

2. Сучасний етап соціології (постфункціоналістичний), що бере початок на межі 60-х років ХХ ст. пов’язують з виникненням принципово негативних щодо функціоналізму теорій (символічний інтеракціонізм, теорія конфлікту, феноменологічна соціологія). Найбільш впливові фігури цього періоду Р. Дарендорф, Ю. Хабермас.

Отже, звернемося до аналізу посткласичного періоду розвитку соціології, що у цілому здійснювався на основі інтеграції різних підходів і спроб створення загальної соціологічної теорії функціоналізму (структурно-функціональною теорією).

Функціоналізм пропонує модель суспільства, яке розуміють як систему соціальних відносин, що утворюють стійкі інститути.

За аналогією з біологічними науками прихильники функціо-нального аналізу вважають, що поведінки соціальних систем можна розглядати так само, як поведінки організмів у навколишньому середовищі. Так само, як фізичне середовище висуває до організму ряд вимог, виконання яких є необхідною умовою його виживання, контекст оточення, у якому функціонує соціальна система, висуває до неї подібні вимоги. Більш того, організаційну структуру соціальної системи (подібно структурі будь-якого організму) можна розглядати як адаптивну реакцію на ці вимоги середовища. Елементи соціальної системи, функціональні в тому розумінні, що своїми діями щодо тих або інших чинників зовнішнього середовища вони сприяють виживанню системи. Зміни в соціальній системі, як і зміни в організмі, відбуваються еволюційним шляхом, у результаті система або краще пристосовується до існуючого середовища, або пристосовується до нових умов існування. Припускаючи можливість припинення розвитку або навіть регресу, функціоналісти розуміють процес соціальної зміни насамперед як процес зростаючої диференціації та інтеграції соціальної системи.

Головне в соціології структурно-функціонального аналізу – це розгляд людського суспільства як соціального цілого, елементами і сферами якого є різні соціальні інститути. Останні функціонально взаємодіють один з одним у рамках визначеної соціальної структури, сприяючи при цьому збереженню соціальної системи.

Завдання соціології, на думку функціоналістів, – вивчати механізми і структури, що забезпечують стабільність соціальної системи. Під соціальною структурою розуміється ціннісно-нормативна сфера громадського життя. Одиниця соціальної системи – соціальна роль. Остання виступає як ціннісна орієнтація індивіда, що виходить з цінностей і нормативів суспільства.

Першим спробував зробити універсальний синтез Пітирим Олександрович Сорокін (1889-1968). Який, після виселення з Росії, певний час працював у Чехії, потім (у 1929 році) був запрошений у Гарвардський університет, де через рік створив і очолив соціологічний факультет, що став на той час провідним центром розвитку соціо-логії в Америці. За 12 років, протягом яких Сорокін займав свою адміністративну посаду, цей факультет виховав цілу плеяду соціологів, частина з яких згодом стали відомими (Т. Парсонс, Р. Мертон, У. Мур, Ч. Луман, Е. Шилз, Дж. Хоманс).

У багатогранній спадщині П. Сорокіна окреслимо лише кілька аспектів: визначення і зміст соціології, соціальна стратифікація і соціальна мобільність, теорія соціокультурної динаміки. У роботах «Соціологія революції» (1925 р.) і «Соціальна мобільність» (1927 р.) він сформулював основні положення теорії «соціальної стратифікації», у якій спробував зв’язати в єдине ціле два принципи:

а) структурної тотожності механізмів будь-якої соціальної взаємодії;

б) визначальної ролі внутрішньогрупових розбіжностей у структурі суспільства.

Соціальна стратифікація, за П. Сорокіним, – «диференціація даного населення в ієрархічно розташованих шарах». Конкретних форм розшарування суспільства, або страт, величезна кількість. Серед цих форм Сорокін виділяє три основні типи: економічний (багатий – бідний); професійний (високий, престижний професійний статус і низький); політичний (пануючий – керований).

Між ними існує залежність. Дуже рідко усі ті, хто займають нижчу страту в одному відношенні, займають нижчу страту й в інших. Соціальна стратифікація – постійна характеристика будь-якої організованої групи і всього суспільства. Нестратифіковане суспіль-ство, стверджував П. Сорокін, – це «міф, що ніколи не був реалізований в історії людства». Нерівність постійна і вічна. Вона має «природ-ний» характер, у ході історії змінюються лише її форми. Неминучість стратифікації, вважає П. Сорокін, пов’язана з трьома фундаментальними чинниками:

1) спільне, колективне життя індивідів, яке потребує організації поведінки і відносин між членами спільності, що викликає до життя розшарування на керуючих і керованих;

2) навколишнє середовище, що об’єктивно ставить індивідів у нерівне положення (припустимо, один має ділянку з родючою землею, а у іншого – з поганою і т.п.);

3) внутрішні біопсихічні розбіжності людей (люди нерівні фізично і тому по-різному почувають себе, мислять і діють).

Всередині однієї країни і між різними країнами відбувається переміщення людей, і такому процесу П. Сорокін дав назву «соціальна мобільність».

 

4. Розвиток соціології в другій половині XX –
на початку ХХІ століття

 

Сучасний етап соціології (постфункціоналістський), який почався у 60-х роках ХХ ст., пов’язують з виникненням принципово негативних теорій щодо функціоналізму (теорії конфлікту, символічного інтеракціонізму, англійської феноменологічної соціології й ін.).

На відміну від структурно-функціональної теорії, що дотримується безконфліктної, рівноважної моделі суспільства, теорія соціальних конфліктів розглядає суспільство як динамічну систему, що прагне не до соціального порядку, а до соціальної зміни. Внаслідок цього існування суспільства визначається не процесами інтеграції, а конфліктом, в основі якого лежать конкуренція та експлуатація. У боротьбі за задоволення первинних потреб складається система конкуруючих сил, які постійно підтримують суспільство в стані конфлікту. Конфлікт для представників даної теорії – природний стан суспільства.

Становлення теорії конфлікту в західноєвропейській соціології пов’язано з працями німецьких соціологів Карла Маркса і Георга
Зіммеля.

Карл Маркс (марксистська концепція конфлікту) виходить з вчення про суспільне протиріччя як головну рушійну силу соціальних змін, що в умовах класово-антагоністичних формацій реалізується у формах класової боротьби. Отже, основою соціальних конфліктів є боротьба за власність, висуваючи тим самим на передній план пріоритет економічних чинників соціальних конфліктів над політичними.

Г. Зіммель, один з засновників так званої немарксистської орієнтації, вважає, що конфлікт – універсальне явище, яке являє по суті одну з форм розбіжності. Водночас конфлікт – це необхідна передумова розвитку суспільства, що представляє силу, яка соціалізує, об’єднуючи протиборчі сторони і сприяє стабілізації суспільства. Отже, конфлікт – це не дисфункція, а необхідний елемент, передумова розвитку суспільства, тому він є функціональним. Г. Зіммель у праці «Соціологія» (1908 р.) уперше вводить термін «соціологія
конфлікту».

Подальший розвиток теорія конфлікту одержала в працях американських соціологів Льюіса Козера, Кеннета Боулдінга і німецького соціолога Ральфа Дарендорфа.

Концепція «позитивно-функціонального конфлікту» американського соціолога Л. Козера ґрунтується на наступних теоретичних засадах: суспільству властиві фатально неминуча соціальна нерівність, вічна психологічна незадоволеність його членів і напруженість між індивідами і групами, котра звідси випливає, що обумовлюється їх чуттєво-емоційним, психічним розладом, який періодично може знаходити вихід у взаємних колізіях. Під соціальним конфліктом він розуміє боротьбу за цінності і претензії на визначений статус, владу і ресурси, боротьбу в якій метою суперників є нейтралізація, нанесення збитку або знищення. Це найбільш розповсюджене визначення конфлікту в західної конфліктології.

Л. Козер пов’язує форму й інтенсивність конфлікту з особливостями конфліктуючих груп. У зв’язку з тим, що конфлікт між групами сприяє зміцненню внутрішньогрупової солідарності, тобто збереженню групи, то лідери групи свідомо шукають зовнішнього ворога і розпалюють уявний конфлікт. Відома і тактика, спрямована на пошуки внутрішнього ворога (зрадника) особливо тоді, коли лідери зазнають невдачі й поразки.

Л. Козер обґрунтовує подвійну роль конфлікту у внутрішньому середовищі групи: внутрішня згуртованість групи зростає, якщо, по-перше, група вже досить інтегрована, по-друге, зовнішня небезпека загрожує всій групі та сприймається всіма членами групи як загальна загроза. При цьому, зазначає Козер, великі групи при високому ступені співучасті своїх членів можуть виявити значний ступінь гнучкості. Малі ж групи, а також недостатньо інтегровані можуть виявляти твердість і нетерпимість щодо «членів, що ухиляються».

Л. Козер вважав, що його концепція соціального конфлікту, в поєднані з «рівноважно-інтегральною» теорією і консенсусним принципом структурного функціоналізму, дозволить перебороти недоліки останнього і стати чимось загальним у соціологічній теорії суспільства.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф у середині 60-х років ХХ ст. виступив з обґрунтуванням теорії соціального конфлікту, яка мала назву «конфліктної моделі суспільства», його робота «Класи і класові конфлікти в індустріальному суспільстві» (1965 р.) одержала широке визнання.

Основні положення концепції: будь-яке суспільство постійно піддається змінам, соціальні зміни всюдисущі, у кожен момент суспіль-ство переживає соціальний конфлікт, соціальний конфлікт усюдисущий, кожен елемент суспільства сприяє його зміні, будь-яке суспіль-ство спирається на примус одних його членів іншими.

Тому, відзначає Р. Дарендорф, для суспільства характерна не-рівність соціальних позицій, що займають люди щодо розподілу влади, а звідси виникають розходження їх інтересів і прагнень, що викликає взаємні тертя, антагонізми і структурні зміни самого суспіль-ства. Подавлений конфлікт він порівнює з найнебезпечнішою злоякіс-ною пухлиною на тілі суспільного організму.

Р. Дарендорф вважає, що хід суспільного розвитку об’єктивно породжує глибинні причини соціального конфлікту, але водночас він допускає можливість суспільства впливати на «зміну специфіки протікання специфічного конфлікту». Це, на думку Дарендорфа, відкриває перед західним суспільством іншу історичну перспективу глибоких еволюційних змін, а не революційних переворотів, як пророкував капіталізмові К. Маркс. Інакше кажучи, робітничий клас Заходу може добитися здійснення своєї мети шляхом узгодження з підприємцями і владою, без революційного перетворення суспільства у рамках буржуазного ладу.

Суспільства, стверджував Р. Дарендорф, відрізняються одне від одного не наявністю і відсутністю конфлікту, а тільки різним відношенням до нього з боку влади. Тому і у демократичному суспільстві, конфлікти мають місце, але раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними.

«Той, хто вміє подолати конфлікти шляхом їх визнання і регулювання, той бере під свій контроль ритм історії, – пише Р. Дарендорф, – той, хто втрачає таку можливість, одержує цей ритм собі у суперники».

Автором третьої концепції «загальна теорія конфлікту» є американський соціолог Кеннет Боулдінг. Основні положення концепції він висловив і обґрунтував у монографії «Конфлікт і захист: загальна теорія» (1963 р.): усі конфлікти мають загальні елементи і загальні зразки розвитку, вивчення тих та інших може представляти феномен конфлікту у будь-якому його специфічному прояві. Тому знання «загальної теорії конфлікту» дозволить суспільним силам контролювати конфлікти, управляти ними, проаналізувати їх наслідки. Конфлікт невід’ємний від громадського життя. У самій природі людини лежить його прагнення до постійної ворожнечі та боротьби із собі подібними, до ескалації насильства.

К. Боулдінг визначає конфлікт як ситуацію, у якій сторони усвідомлюють несумісність своїх позицій, і тому кожна зі сторін прагне зайняти позицію, протилежну інтересам іншої. Водночас конфлікт є таким видом соціальної взаємодії, коли сторони усвідомлюють як своє протистояння, так і своє відношення до нього. Вони свідомо організуються, розробляючи стратегію і тактику боротьби. Але все це не виключає того, що конфлікт можна і потрібно переборювати або, принаймні, істотно обмежувати.

К. Боулдінг розглядає два аспекти соціального конфлікту:

1) статистичний аспект (аналіз сторін конфлікту і відносини між ними). Оскільки як протиборчі сторони можуть виступати окремі особистості, організації, групи (етнічні, релігійні, професійні, вікові), конфлікти можуть поділятися на особистісні, організаційні і групові;

2) динамічний аспект (розглядає інтереси сторін як спонукальні сили в конфлікті й поведінці людей).

Він визначив на основі теорії біхевіоризму динаміку конфлікту як процес, що складається із сукупних реакцій протиборчих сторін на зовнішні стимули. Усі суспільні зіткнення є «реактивними процесами». Наприклад, «явище зародження і наростання любові зовсім аналогічно гонці озброєнь, що, як і війна, є реактивним процесом».

К. Боулдінг бачив сутність соціального конфлікту в стереотипних реакціях людини. У зв’язку з цим він вважав, що будь-який конфлікт можна спробувати перебороти і вирішити, відповідним чином маніпулюючи подразниками, шляхом зміни реакцій, цінностей і потягів індивідів, не удаючись до радикальних змін самого суспільного ладу.

Таким чином, наслідуючи Л. Козера, інші західноєвропейські й американські соціологи перейшли від негативної, «дисфункціональної» оцінки конфлікту до аналізу його позитивної ролі в процесах суспільного розвитку.

Західні соціологи розуміють конфлікт не як боротьбу класів, а як «конфлікт» різних соціальних груп етнічних, професійних, статево-вікових поколінь людей і т. ін. Конфлікт у західноєвропейській і американській соціології найчастіше розглядається на рівні мікросоціології. Як форма взаємодії або внутрішньогруповий процес, а не як гло-бальний, корінний антагонізм у макроструктурі суспільства. І найголовніше, що, вивчаючи взагалі різноманітні конфлікти і протиріччя сучасного індустріального суспільства і його розвиток, західноєвропейська та американська соціологія не ставлять задачею знайти їм пояснення і звести їх до класових протиріч. Небажання визнати класову боротьбу головною рушійною силою історичного розвитку антагоністичного суспільства складає основний вододіл між західноєвропейською, американською і соціологічною теорією К. Маркса. Немарксистська суспільна наука нині вважає конфлікт необхідним елементом громадського життя, умовою існування суспільства, широко вивчає конфлікти поколінь різних культур і субкультур, влади і професійних груп в організаціях, інститутів, а також конфлікти між суспільними класами, визначеними немарксистськими критеріями і ознаками і т.п.

Символічний інтеракціонізм (від англ. іnteraction – взаємодія). Теорія інтеракціонізму (символічного інтеракціонізму) має своїм відправним пунктом теоретичну спадщину М. Вебера, де основний наголос робиться на символічному, комунікаційному аспекті громадського життя. Символічний інтеракціонізм найбільш «американський» з напрямків соціологічного теоретизування. У числі його попередників були такі мислителі, як Джордж Герберт Мід (1863-1931 рр.), Чарльз Хортон Кулі (1864-1929 рр.), Вільям Айзек Томас (1863-1947 рр.), якщо назвати тільки найвідоміших. Серед сучасних західних соціологів широкою популярністю користується так звана Чикагська школа на чолі з Гербертом Блумером, автором терміна «символічний інтеракціонізм».

Центральна категорія інтеракціонізму – «значення», яке має все, до чого торкаються люди, тобто вся дійсність, увесь практичний світ людини. Люди взаємодіють з будь-якими об’єктами на основі значень, що ці об’єкти для них мають. Значення об’єкта по суті виникає з того, як людина відноситься до нього, як визначає, пояснює і т.п. Істотним недоліком інтеракціонізму завжди була двозначність у трактуванні значення. Теоретики цього напрямку не розділяють «значення», джерелом якого був спосіб визначення предмета дії, тобто деякий розумовий процес, і «значення», створене типом дії, що виростає із самої ситуації діяльності з даним предметом. Так само двозначне поняття дії. Для інтеракціонізму не вважається принципово важливим чітко розрізняти предметну дію, якою людина входить у мате-ріальний контакт з оточенням, і дію як акт свідомості.

Суб’єктивістське розуміння «значення» у теорії інтеракціонізму обумовлює і суб’єктивний індивідуалізм методологічної програми її теоретиків. Усі вони переконані, що соціальну дію варто вивчати з погляду «актора», діяча, тобто що треба вжитися в його роль і дивитися на світ і на ситуацію дії відповідно до його оцінок і тлумаченнями. Зрозуміло, що при такому підході з уваги дослідника випадають найважливіші соціальні чинники, що сильно впливають на дії людей, але безпосередньо не осягаються, або, не входять до складу повсякденних мотивацій дії. Як реально формуються значення в ході со-ціальної взаємодії, жоден з напрямків символічного інтеракціонізму показати не може. Інтеракціонізм особливу важливість додає тому, що кожна індивідуальна поведінка відбиває особливий символічний світ об’єктів, створених у даний момент ситуацією взаємодії. Але ця взаємодія малює картину якогось стерильно ідеального соціального світу, у якому зіштовхуються лише культурні розпорядження, нормативні диспозиції, зразки соціальних груп, «Я – об’єктів» і т.п.

До символічного інтеракціонізму приєднується так званий со-ціодраматичний підхід, прихильники якого пояснюють соціальне життя як реалізацію «драматичної» метафори, аналізуючи взаємодію в таких термінах, як «актор», «маска», «сцена», «сценарій». Так американський соціолог І. Гофман використовував театр як метафору для інтеракції понять апаратом «менеджменту вражень». Гофман вважає, що люди – актори і грають ролі, які вони свідомо вибирають для того, щоб передати іншим свої враження і розумові образи.

Незважаючи на те, що прихильники символічного інтеракціо-нізму внесли визначений внесок у дослідження структури і динаміки розвитку людської особистості, у вивчення мікропроцесів соціальних взаємодій, їм не вдалося виробити послідовної теорії соціального процесу. Це пов’язано з відмовленням теоретиків символічного інтеракціонізму від аналізу матеріальних чинників життя суспільства, а також від дослідження великомасштабних соціальних структур, що детермінують соціальні значення і змісти.

Феноменологічна соціологія. Теоретико-методологічний напрямок у соціології, який розглядає суспільство як явище створене, яке відтворюється постійно в духовній взаємодії індивідів (мовою новітніх версій феноменологічної соціології в процесах міжіндивідуальної комунікації).

Філософською основою феноменологічної соціології стали ідеї феноменологічної філософії Гуссерля, Шелера, Мерло-Понти (насамперед ідеї філософії «пізнього» Гуссерля, його концепції «життєвого світу»). Останній являє нерефлектуючий, не аналізований, прийнятий «як є» світ безпосередньої практичної діяльності, «із глибин» якого виростають різні системи знання, у тому числі й наукового.

Засновником феноменологічної соціології є Альфред Шюц (1899-1959 рр.) австрійський філософ і соціолог, професор соціології нью-йоркської нової школи соціальних досліджень. Використовуючи описовий феноменологічний метод і ідеї М. Вебера, Дж. Міда, А. Шюц висунув власну версію розуміючої соціології, у якій простежуються процеси становлення людських уявлень про соціальний світ від одиничних суб’єктивних значень, що формуються в потоці переживань індивідуального суб’єкта, до обґрунтованих конструкцій соціальних наук, що містять ці значення в перетвореному, «вторинному» виді. Тобто А. Шюц намагався вирішити (щодо сфери соціального знання) поставлене Гуссерлем завдання поновити зв’язок абстрактних наукових понять з життєвим світом, світом повсякденного знання і діяльності. Фактично завдання полягало в необхідності зрозуміти процес становлення об’єктивності соціальних феноменів на основі суб’єктивного досвіду індивідів. Шюц показує, що найбільш повно і послідовно людська суб’єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність як така є «вищою реальністю», вона неминуче виявляється основою, на якій можуть формуватися всі інші світи досвіду.

А. Шюц вважав, що задачею феноменологічної соціології є відповідь на питання «Як можливе суспільство?», тому що традиційну соціологію, на його думку, не хвилює ця проблема. А. Шюц називав свою соціологію соціологією «життєвого світу». Потік свідомості – це життя, вважав Шюц. Життя і думка несумісні, тому що в рефлексії (думці) схоплюється не дійсне переживання, а минуле. А. Шюц по-рівнює рефлексію з променем світла, що вихоплює з пітьми окремі частини потоку досвіду, розчленовує цей потік на елементи. Тут маємо протиставлення життя і мислення, переживання і значення.

Ідеї А. Шюца, які набули поширення в 60–70-ті рр., стали вихідним пунктом безлічі концепцій феноменологічної соціології («структурна соціологія» Е. Тириак’яна, соціологія знання Пітера Бергера і Томаса Лукмана, етнометодології Г. Гарфінкеля, когнітивної соціології А. Сікурела, численні версії так званої соціології повсякденності).

Особливе місце у феноменологічній соціології посідає англійська соціологічна школа. У 1978 р. у Лондоні була опублікована книга молодих англійських соціологів Девіда Сілвермена, Девіда Уолма, Майкла Філіпсона, Пола Філмера «Нові напрямки в соціологічній тео-рії», у якій автори намагаються довести наукову обґрунтованість феноменологічного методу при вивченні соціальних об’єктів. Автори книги стверджують, що «кінцевим» рівнем соціальної реальності є рівень суб’єктивних уявлень самих діючих у суспільстві індивідів. З цього погляду завдання соціологічного дослідження полягає в пізнанні суб’єктивних або, точніше, інтерсуб’єктних значень, що лежать в основі людської діяльності. Звертаючись до аналізу інтерсуб’єктних значень, соціолог досліджує процеси становлення об’єктивних соціальних явищ, тобто процеси становлення уявної об’єктивності соціальних явищ. Суспільство як об’єктивне явище не просто випадає з уяви соціології, воно заперечується як таке і є ілюзією буденної свідомості.

Таким чином, об’єктивізму і натуралізму традиційної позити-вістської соціології протиставляється не діалектичний аналіз взаємин об’єктивного і суб’єктивного аспектів соціального життя, а суб’єктивістська абсолютизація ролі свідомості, що перетворює людську свідомість у єдине суще в соціальному світі. Феноменологічна соціологія робить акцент на активному, свідомому ставленні до світу. Принцип активності свідомості є фундаментом характерного для неї образу світу. На перший план як головний об’єкт соціального пізнання висувається людська діяльність.

У дослідженні діяльності справедливо підкреслюється роль свідомого творчого аспекту, але при цьому суб’єктивна сторона абсолютизується, а соціальний світ (світ суб’єктивного) протиставляється природному (світові об’єктивного).

Феноменологічна соціологія не відмовляється від конкретних досліджень, але пропонує використовувати такі методи, що дозволяють показати соціальний феномен самим його учасникам.

Для дослідження висуваються різні схеми «аналізу значень», у яких виділяються такі параметри, як: час, місце, обставина, мова, форма, згода. Усі вони мають бути, на думку Д. Сілвермена, проаналізовані у плані:

а) пізнання (як значення стало зрозумілим): коли, де, за яких обставин воно виникло...;

б) котексиса (якого роду почуття пов’язано зі значенням): коли, де ... виникло це почуття...;

в) поведінки (дія, що супроводжує значення): де, коли... виникла дія...

Так відбувається процес абсолютизації активності свідомості суб’єкта діяльності, відкидаються матеріальні, об’єктивні характе-
ристики діяльності.

Найважливішою тенденцією розвитку феноменологічної соціології з кінця 60-х років ХХ ст. стало перенесення інтересу багатьох дослідників у етнологію, психологію, лінгвістику. Соціологічне дослідження в рамках феноменологічної соціології перетворюється на психологічне, психо- і соціолінгвістичне у міру того, як вивчення соціальних детермінант діяльності замінюється вивченням інформаційних процесів у ході взаємодії. Дані дослідження дають визначені результати в сфері проблем мовної соціалізації, семантичної диференціації, лінгвістичної комунікації.

В останнє десятиліття в закордонній (особливо американській) соціології чітко позначилася тенденція переходу від різноманітного до монопарадигматичного статусу соціологічної науки, відповідно від тео-ретичного плюралізму до теоретичного монізму. Була висунута ідея інтеграції соціологічного знання (соціологічних парадигм і теорій).

Подібна ідея – це ідея когерентності соціологічних теорій. Вона походить з гіпотетичної можливості об’єднання теорій «структурних елементів» з теоріями «соціальної дії» у єдину «інтегральну» соціо-логічну теорію.

Отже, новою тенденцією в розвитку сучасної соціологічної теорії, що чітко позначилася на початку 80-х років ХХ ст., є феномен когерентності макро- і мікросоціологічних теорій, суб’єктивного і об’єктивного підходів до розуміння соціальної реальності. Однією з яскравих теорій когерентності є інтегративна теорія «соціальної дії і соціальних систем» Ю. Хабермаса.

Юрген Хабермас (1929 р.) німецький соціальний філософ, професор у Франкфурті-на-Майні сьогодні особливо популярний серед соціологів у зв’язку з виходом його двотомної праці «Теорія комунікативної дії», роботи настільки широко концептуальної, що деякі вважають його найбільш великим соціологом після М. Вебера.

Теорія комунікативної дії базується на поділі двох сфер людського існування: праці як сфери взаємодії людини, людей із природою і «інтеграції» як сфери людської взаємодії. Ю. Хабермас «перемістив» теорію суспільства в парадигму комунікації (звідси увага до мови, свого роду «лінгвістичний поворот» у соціології).

Сам процес комунікації для Ю. Хабермаса стає механізмом виявлення і подолання розбіжностей. Виходячи з того, що пріоритетною універсальною цінністю у світі є людське життя, а головна задача для людей – зберегти життя, зберегти життя на планеті взагалі. Але здійснення цієї задачі в сучасному світі залежить від способів спілкування між людьми, які відділені один від одного державними, національними, класовими, релігійними та ідеологічними бар’єрами. Поки ж у цих групах зберігається здатність до спілкування з іншими людьми, є і надія на майбутнє.

Таким чином, процес міжкультурної комунікації є вираженням загального інтересу людського роду. За Ю. Хабермасом, це і є підставою загальнолюдських інтересів. Цей процес можна назвати інакше: розвиток символічної або культурної взаємодії (з позицією символічного інтеракціонізму); інституалізація більш широких ідей і інтересів (з позиції теорії соціальної дії за Т. Парсонсом); створення нових форм практики (з позицій класичного марксизму); виникнення колективної свідомості, що переборює границі локальних спільнот (з позицій соціологічної концепції Е. Дюркгейма). Але у всіх випадках, вважає М. Хабермас, наголос необхідно зробити на співробітництві, співтворчості, спільному рішенні практичних задач, проблем громадського життя.

Позитивність підходу Ю. Хабермаса в його «синтетичному» характері прихильності плюралізмові, у прагненні «вмонтувати» свою концепцію в загальний процес еволюції західної теоретичної соціології від М. Вебера і Е. Дюркгейма до Т. Парсонса. В ідейно-політичному відношенні позиція М. Хабермаса є теоретичним об- ґрунтуванням нового політичного мислення, що заперечує неоконсерватизм, неорадикалізм, а також традиційні ліберальні і консервативні позиції.

Зміст і аналіз основних ідей і концепцій сучасної західної соціології дозволяє виділити два періоди:

1) посткласичний (30–50-ті роки XX ст.), який пов’язують з іменами П. Сорокіна, Т. Парсонса, Р. Мертона, дослідниками франкфуртської школи;

2) сучасний етап соціології (постфункціоналістський), що бере початок на рубежі 60-х років ХХ ст., який пов’язують з виникненням принципово негативних щодо функціоналізму теорій (символічний інтеракціонізм, теорії конфлікту, феноменологічної соціології й ін.).

Якщо перший етап характеризується спробами соціологів побудувати струнку, всеосяжну теорію суспільства (функціоналізм), то другий етап у найбільш загальному вигляді характеризується теоретичним плюралізмом, різнорідністю теоретичних орієнтацій, принципово негативних щодо функціоналізму. Причому з початку 80-х років ХХ ст. намітилася нова тенденція в розвитку сучасної соціології – феномен когерентності макро- і мікросоціологічних теорій, суб’єктивного і об’єктив-ного підходів до розуміння соціальної реальності.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.137.159 (0.02 с.)