ТОП 10:

Системний аналіз громадського життя



 

Системний підхід до аналізу суспільства доповнюється в соціології функціоналістським, індивідуалістським і детерміністським підходами.

Функціональний підхід характерний для англо-американської соціології в особі таких її представників, як Г. Спенсер, Д. Радкліф-Браун, Р. Мертон, Т. Парсонс і ін.

Основні принципи функціоналістського підходу полягають у наступному:

1) оцінка суспільства як цілісної системи, єдиного організму, що складається з безлічі частин, підсистем: економічної, політичної, духовної і т.п.;

2) обґрунтування тези про те, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, суворо визначені функції;

3) функції частин мають своєю головною метою – задоволення яких-небудь суспільних потреб, а всі разом вони спрямовані на підтримку стійкості соціальної цілісності і відтворення людського роду;

4) функціональна насиченість системи і глибина розходжень у функціях, які виконують різні елементи, обумовлюють функціональні порушення, що можуть викликати кризу окремих підсистем або всієї системи в цілому;

5) обґрунтування визначальної ролі соціального контролю, вираженого в політичному управлінні, юридичних, правових, моральних нормах і т.п.

Розкриваючи механізм соціального контролю, Г. Спенсер, зокрема, стверджує, що останній тримається на «страху перед живими» і «страху перед мертвими». «Страх перед живими» створює держава, «страх перед мертвими» – церква. Головна ж умова збереження соціальної цілісності – це добровільне прийняття більшістю індивідів, що складають суспільство, встановлених у ньому норм і цінностей.

Істотний внесок у розвиток функціоналізму внесли американські соціологи, зокрема, Р. Мертон і Т. Парсонс. Перший ввів у науковий обіг і розробив зміст таких понять, як «дисфункція» (тобто стан, коли одні й ті самі елементи можуть бути функціональними щодо одних і дисфункціональними щодо інших), «явна функція» і «латентна функція». Латентна функція – це наслідок, викликати який не входило в наміри діючої особи, і вона не знає, що його викликало. За Т. Парсонсоном, будь-яка суспільна система має дві основні орієнтації, які він назвав «осями орієнтації». Перша означає, що кожна система орієнтується або на події навколишнього середовища, або на свої власні проблеми. Друга вісь – інструментальна, консумоторна – це коли орієнтація системи пов’язана або із миттєвими (актуаль-
ними), або з довгостроковими (потенційними) потребами і цілями. З положення цих осей у хрестоподібних таблицях складається набір з чотирьох основних функціональних категорій: адаптації, ціледосягнення, інтеграції, відтворення структури.

Ці функції соціальної системи забезпечуються різними підсистемами. Так, наприклад, функцію ціледосягнення виконує політична підсистема, функцію інтеграції – правові інститути, норми і звичаї і т.д.

Функціональний підхід містить у собі конструктивні начала і тому активно використовується при науковому дослідженні і аналізі суспільства. Однак він має певні недоліки: такі, як позаісторичність погляду на суспільство (тобто поза динамікою розвитку, статично), безконфліктність соціальних відносин, нездатність належним чином відбити в соціальному індивідуальне.

Остання проблема є центральною в концепції індивідуалізму. Її в соціології представляють Дж. Хоманс, Дж. Лінд, Г. Блумер і ін. Усі соціальні процеси і явища в індивідуалізмі виводяться із сукупності дій окремих особистостей. З погляду представників індивідуалізму схема дії містить у собі ряд елементів: 1) діючу особу, тобто індивіда або групу; 2) притягнення у ситуацію, у якій є присутнім момент примусу; 3) існування будь-якої мети через дію; 4) маніпулювання ресурсами для досягнення мети; 5) більш-менш чітко визначена по-ведінка.

У межах індивідуалізму виділяють теорію соціального обміну (Дж. Хоманс). У даній теорії основний акцент переноситься на конкретизацію мотивації дій окремих індивідів. При цьому основними
чинниками мотивації діяльності називають міру винагороди і витрат.

Модифікацією теорії соціального обміну Дж. Хоманса є теорія справедливого обміну Дж. Адамса, Дж. Уолстера та ін. Невдалий експеримент із побудовою соціалізму і загибель капіталізму, яка не відбулася в XX ст., показали, що сучасне суспільство і тенденції, які складаються в ньому, не вписуються в п’ятискладову концепцію формаційного розвитку.

У цих умовах активізувалися прихильники цивілізаційного підходу, у якому є своє раціональне зерно. У цивілізаційному підході істотно змінена точка зору на роль і значення економічних чинників у процесі розвитку суспільства. Кожен наступний етап припускає в суспільстві: зміну технології, способу виробництва, форми власності; зміну соціальних інститутів; зміну політичного режиму, культури і способу життя; зміну чисельності населення і соціальної структури суспільства. З погляду цивілізаційного підходу, економічні чинники ставлять в один ряд з усіма іншими і розглядають їх всі, без винятку, як головні. При цьому переборюється економічний і технологічний детермінізм у встановленні причинних зв’язків у розвитку людського суспільства. В історії розвитку суспільства виділяють три типи суспільств: 1) суспільства первинної цивілізації (доіндустріальні); 2) індустріальні суспільства; 3) постіндустріальні суспільства.

Питання про сутність цивілізаційного підходу і його співвідношення з формаційним підходом, є ключовим для сучасної соціологічної науки.

Поняття цивілізація вживається в різних значеннях. Найчастіше цивілізація означає визначену епоху в економічному, соціальному, культурно-психологічному розвитку суспільства.

В історії суспільства виділяють цивілізації:

· за масштабами (локальну, всесвітню);

· за характером і змістом виробництва (аграрну, тобто доін-дустріальну, індустріальну, постіндустріальну або техногенну);

· за способом виробництва (феодальну, капіталістичну і т.д.);

· за культурно-психологічними ознаками (європейську, західно-християнську, арабо-мусульманську і т.п.).

У цьому розумінні цивілізація і формація за своїм змістом збігаються, оскільки містять у собі матеріально-виробничу основу і весь комплекс економічних, соціальних, політичних, правових, культурних, релігійних і інших форм людських відносин, характерних для історично визначених етапів розвитку суспільства.

Існує і більш вузьке, нормативне визначення цивілізації, тобто в розумінні втілення цивілізаційного процесу, що трактується як удосконалення суспільства і ототожнюється в такому трактуванні із соціальним прогресом.

У цьому розумінні концепція цивілізації містить три основні моменти:

а) мірою цивілізаційного процесу стає людина, ії воля, можливості її саморозвитку, самовираження. У такому контексті цивілізаційні процеси – це процеси, що реалізують загальнолюдські цінності;

б) передбачається, що цим вимогам у найбільшій мірі відповідає досвід розвитку західної цивілізації, у рамках якої формувався і розвивався капіталізм. Таким чином, прийнято вважати, що всі риси і досягнення сучасної цивілізації при всіх колосальних витратах прямо або непрямо є продуктами капіталізму;

в) концепція цивілізаційного процесу заснована на припущенні або вірі в можливість виникнення єдиної світової цивілізації.

Цивілізаційні процеси виявляють тенденцію до утворення якоїсь загальносвітової цивілізації, у якій повинні згладитися нинішні розходження економічних систем, способів виробництва при збереженні культурних, технічних і ін. особливостей, властиві окремим народам.

Цивілізаційний підхід дозволяє обґрунтувати нову концепцію еволюції капіталізму, отже, і його сучасного вигляду, – відмінну від тієї, що склалася в теорії марксизму в ХІХ ст. Критерій еволюції сучасного капіталістичного суспільства змінюється. Суб’єктом суспільного розвитку стає людина (як би ми її не розглядали – як працівника, підприємця або споживача). Проблеми ефективності економіки з погляду інтересів людини (забезпечення економічної і політичної волі, і зростання добробуту, питання соціальної захищеності) стають голов-ним об’єктом аналізу.

Сучасний капіталізм докорінно відрізняється не тільки від капіталізму XIX сторіччя або монополістичного капіталізму на межі XIX і XX ст., але і від того державно-монополістичного капіталізму (ДМК), що склався в ряді країн Заходу в 40-60 роках ХХ ст. У процесі свого історичного розвитку він пройшов ряд стадій, у ході яких зазнав істотних змін як по лінії відносин власності, виробничих відносин, так і по лінії соціальних відносин.

Історія капіталізму, як відомо, починається з індивідуалістичного або класичного капіталізму, заснованого на індивідуальній при-ватній власності і пануванні індивідуальних підприємств. Це був період становлення ринку, економічної свободи і водночас соціальної диференціації, необмеженої експлуатації робітничого класу, який не мав ще своїх організацій. Потім пройшли стадії імперіалізму і дер-жавно-монополістичного капіталізму. Саме у формі ДМК капіталізм зумів гнучко пристосуватися до нових умов. Він пережив утворення світової системи соціалізму (ССС) і розпад колоніальної системи. Зміг забезпечити достатній простір для розгортання науково-технічної революції, використовувати результати економічного зростання для розширення масового споживання, соціальної допомоги, розвитку культури і освіти. Сучасний капіталізм сприяв інтернаціоналізації суспільного виробництва та економічної інтеграції. Глибокі зміни відбулися і у соціально-політичній сфері. Держава в усе більшій мірі стала служити справі досягнення соціального консенсусу і гармонізації суспільних інтересів. З іншого боку, скоротилася його роль як інструмента захисту корисливих інтересів економічно пануючих класів.

Аналіз капіталізму в контексті цивілізаційного розвитку висуває ряд конкретних питань:

а) Чи можна ототожнювати загальноцивілізаційні процеси з загальними закономірностями розвитку капіталізму, сформульованими у свій час у марксистській економічній науці?

б) Про які реальні кризові явища і негативні тенденції варто говорити при аналізі сьогоднішнього капіталізму і самого цивілізаційного процесу?

Явища та інститути, що вважають загальноцивілізаційними, потребують подальшого вивчення. Це стосується: приватної власності як основи економічної і політичної свободи; сучасних форм колек-тивної власності, держави як гаранта захисту прав і свобод людини; сучасних ринкових структур, соціальних наслідків науково-технічного прогресу, системи правових норм, що регулюють ринкові відносини, демократії і політичної культури, правової держави, громадянського суспільства і т.п.

Зараз для вчених, які представляють різні течії соціологічної науки, є очевидним, що саме капіталізм утягує світ у якусь нову інстанцію, можливо, нову цивілізацію. У її основі лежить глобалізація економічних, політичних і культурних відносин, інтернаціоналізація економічних зв’язків, зростання взаємозалежності цілісного, але суперечливого світу. Для цього майбутнього типу цивілізацій вже існує ряд назв: постіндустріальне суспільство, технотронна ера, інформаційне суспільства і т.д. Можна робити на цей рахунок певні припущення, але підтвердить або спростує доводи прихильників формаційного і цивілізаційного підходів тільки час.

Таким чином, усі розглянуті підходи до аналізу суспільства як цілісної системи різною мірою і по-різному приводять до одного підсумку: суспільство – динамічна система, що розвивається. Процес розвитку і руху будь-якої системи в повсякденній і науковій свідомості виражається низкою таких понять, як: рух уперед, рух назад, прогрес, регрес. Перші два поняття умовні й не мають точного наукового змісту.

У спробах пояснити механізм розвитку суспільства більш конст-руктивним є поняття прогрес. Хоча і воно має не абсолютне, а віднос-не значення. Прогрес (від лат. рrogressus рух уперед, успіх) – тип, напрямок розвитку, що характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш зробленого до більш зробленого. Про прогрес можна говорити щодо системи в цілому, окремих її елементів, структури та інших параметрів об’єкта, який розвивається. Поняття прогрес співвідноситься з поняттям регрес, і саме вони виступають основними при науковому аналізі та вивченні соціальних систем.

Довгим і тернистим шляхом йшло людство від найпростіших форм громадської організації до сучасного постіндустріального та інформаційного суспільства. У постійній боротьбі протилежних сил, старого і нового людство рухається вперед. Не можна сказати, що історія завжди права, а дорога прогресу була гладкою і прямою. Але, які би зиґзаґи і рухи назад не робила історія, суспільство рухалося неухильно вперед, переходячи щораз у якісно новий стан.

Ідея суспільного прогресу – це проблема, яка виникла не раптом на даному історичному етапі. Своїм корінням вона сягає у далеке минуле. Ще в стародавні часи люди міркували про майбутнє – чи несе воно їм щастя, або навпаки, їх очікують лиха, страждання, зло? У своєму світосприйманні й оцінці майбутнього люди виступали або песимістами, або оптимістами, а були і такі, котрі дотримувалися ідеї циклічності, тобто вічного круговороту, з необхідністю повторювати ті самі фази. Так, наприклад, багато мислителів стародавності були переконані, що минуле завжди краще сьогодення.

Один з античних авторів (Гесіод) у своїй поемі «Труди і дні» у художній формі висловив таку ідею, що людство пережило п’ять основних стадій, щоразу ніби спускаючись сходами історії на одну сходинку вниз. Почавши золотим і пройшовши срібне та інші століття, воно опинилося в залізному. Споконвічний стан людського роду – «золоте століття» – ера безхмарного щастя: усі жили в достатку, а праця була зовсім не обов’язковою, тому що сама земля давала людям те, чого їм не вистачало; кожний жив безтурботно. Інша справа – «залізний вік», що став підсумком долі людини. Тепер вже люди проводять дні в трудах, турботах і сумі. Усюди панує зло, що перемагає добро, панує насильство, а справедливість зневажається. Надалі ідеалізувався не тільки первіснообщинний лад, але й античність, що розглядалася в епоху Відродження як вершина суспільного прогресу, а романтики XIX ст. схилялися перед середньовіччям з його лицарським духом, шляхетністю, безкорисливістю вчинків, величчю духу. Отже, уявлення людей про «золоте століття» були і залишаються неоднозначними.

На проблему суспільного прогресу, починаючи зі стародавності, існують два основні підходи «песимістичний» і «оптимістичний».

Песимістичний підхід, сягаючи своїми коріннями до Протагора, Демокрита, Лукреція Кари, знайшов найбільш яскраве втілення в соціологічних ідеях християнства. У ньому всесвітня історія викликає почуття жалю про суєтність і крихкість людського буття, про безповоротно загублений рай. Християнський песимізм пов’язаний з есхатологічним мотивом, тобто з вченням про кінець світу. Він говорить про споконвічний гріх людини, про неминучість покарання за цей гріх. Життя людства мислиться від часів Адама і Єви до страшного суду. Однак, для християнського песимізму характерна така риса: у ньому немає трагічної безвихідності, оскільки зберігався маленький вогник надії на прийдешній порятунок у потойбічному світі. Це, мабуть, те головне в психологічному плані, що дарує християнська релігія своїм шанувальникам і віруючим.

Оптимістична ідея історичного прогресу пов’язана з ідеологією і світоглядом епохи Відродження, що поєднано з небувалим до цього розвитком науки і техніки, мистецтва, всіх сфер громадського життя. Виникла ілюзія, що світ йде назустріч справедливому майбутньому, у якому буде тріумфувати розум, а людина стане головною самоцінністю. Суспільна думка народжувальної буржуазії була овіяна світлим історичним оптимізмом, пов’язаним з вірою в безмежні можливості людського розуму. Ця ідея послідовно розроблялася просвітителями ХVІІІ ст. Дідро, Гольбахом, Вольтером, Тюрго, Гердером і ін.

Особливе місце у висвітленні проблеми історичного прогресу у філософії належить Гегелю. Він розумів історію як єдиний і закономірний процес, у якому кожна епоха, будучи унікальною, являє собою водночас необхідний щабель у загальному розвитку людства. Критерієм розвитку суспільства Гегель вважав прогрес у свідомості свободи, але усвідомлення свободи це ще не свобода, а, отже, і не дійсний прогрес.

У XX ст. песимістичне і оптимістичне начало у розумінні су-спільного прогресу актуалізується з небувалою силою. Бурхливий розвиток НТР і глобальний характер проблем, що нею породжені, поставили людську цивілізацію перед альтернативою вижити або загинути.

Представники песимістичного погляду наполегливо проводять ідею про те, що саме НТР приведе в остаточному підсумку людство до загибелі і його історична доля, таким чином, вирішена.

Представники оптимістичного погляду (Г. Кан, З. Бжезинський, Дж. Гелбрейт, Р. Арон і ін.) вважають, що саме за допомогою досягнень НТР, людство знайде рішення всім проблемам, що загрожують його існуванню.

Сучасна ситуація, у якій виявляє себе людина, унікальна і не-повторна. Ця неповторність виражається в зростаючий єдності і суперечливості взаємозалежного світу. У цих умовах зростає роль суб’єктивно-людського чинника в розвитку суспільства, у визначенні як змісту, так і характеру останнього. Якщо в попередні епохи го-ловними причинами кризових явищ у суспільному житті були стихійні сили природи (землетруси, повені, посухи, епідемії і т.п.), то криза суспільства ХХІ ст. є наслідком діяльності самої людини. Так звані глобальні проблеми мають антропогенний, соціальний характер. Сьогодні під глобальними проблемами розуміють: 1) проблему запобігання світовому тероризму; 2) забруднення навколишнього середовища; 3) виснаження природних ресурсів; 4) проблеми фізичного і морального здоров’я людства; 5) демографічну проблему; 6) продовольчу проблему.

Від ефективного вирішення глобальних проблем, що потребує, по-перше, комплексного підходу, по-друге – вироблення міждержавної, планетарної стратегії, залежить доля суспільного процесу.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.170.78.142 (0.021 с.)