Теорія соціальної стратифікації

 

Теорія соціальної стратифікації була створена на початку 40-х років XX століття американськими соціологами Пітиримом Сорокіним, Толкоттом Парсонсом, Робертом-Кінгом Мертоном і іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей і їх груп обумовлена поділом функцій у суспільстві. На думку вчених, со-ціальна стратифікація забезпечує виділення соціальних шарів за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характеру власності, розміру доходів, обсягу влади, освіті, престижу, національними і іншими рисами. Соціально-стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідає такі основні принципи як обов’язковість дослідження всіх шарів суспільства, застосування при їх порівнянні єдиного критерію, достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожного з досліджуваних соціальних шарів.

Соціальна стратифікація (від лат. – шар) – це розподіл су-спільства на вертикально розташовані соціальні групи і шари (страти), що мають різний престиж, власність, владу, освіту і т. ін.

Соціальна стратифікація позначає як сам процес, що безупинно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин або цілих країн, але і їхнє нерівне становище. Вона є не тільки методологічною основою для виявлення шарів конкретного суспільства, але і відображенням цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (шари), з яких вона складається. Тому стратифікація є рисою будь-якого суспільства. Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основних історичних типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

1. Рабство. Це форма нерівності, коли одні люди володіють іншими. Однак рабство не завжди було однаковим. Залежно від періоду свого розвитку або культури держави раб або знаходився поза законом (класична форма рабства), або йому приділялася роль слуги або солдата (держави пізнього рабства).

2. Касти. У різних регіонах розподіл на касти має різні форми. Кастовий розподіл особливо характерний для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов’язана з індуїзмом і з навчаннями про «переселення душі». Чекання того, що в «наступному» житті каста людини підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися визначених суспільних норм.

3. Стани. Вони властиві європейському феодалізму. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До нижчого стану – духовенство, наділене значними привілеями. До третього стану належали вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці та ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як у кастовій системі, а соціальне переміщення було можливим, хоча і складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства став головним об’єктом соціології марксизму. К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками – суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В.І. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак:

· місце в системі суспільного виробництва,

· відношення до власності на засоби виробництва,

· роль у громадській організації роботи,

· розміри доходів і ін.

Сучасні дослідники при розгляді цього питання, беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності і доходу, але і культурний (освіта, особливі знання, вміння, стиль життя), і соціальний (соціальні зв’язки), і символічний капітал (авторитет, престиж, репутація).

Якщо для попередніх типів стратифікації досить було одного параметра, то класове структурування передбачає застосування су-купності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом, належність до класу не є спадкоємною. Це – більш відкритий тип стратифікації, ніж інші, а його класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовими ознаками – звичайне явище, оскільки приналежність до класу пов’язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його залученням або не залученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві й т.п.

Клас – це об’єднання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їх життєві шанси, соціальні претензії і соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього належать роботодавці, керівники, топ-менеджери, усі, хто володіє виробничими потужностями або контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві та розвився в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, у яких домінують наступні сутнісні ознаки:

1. Наявність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи функцію соціального посередника.

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, має економічну незалежність, свободу вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому визначають його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфіковані, найбільш діяльні кадри суспільства. Професійний склад середнього класу охоплює наукових та інженерно-технічних працівників, управлінський і адміністративний персонал, що не займає високих посад, інтелектуалів, що працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні шари сучасного західного суспільства складають приблизно 80 відсотків населення країни. Завдяки перерахованим якостям і високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високорозвинених західних країн є ос-новним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивому відповідному суспільству цінностей і норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі шари, середній клас виступає своєрідним культурним посередником суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).

Таким чином, при усій своїй значущості класова система являє собою один із проявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не підмінюють одна одну, а навпаки – сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає можливість описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в
суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

 

Трансформація соціальної структури

Українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає зміну і перетворення її важливих рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що грають у ньому ведучу роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, що не допускала інших форм власності, крім державної або одержавленої та іншої ідеології – комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, у яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їхнього існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: ніякі дії не можуть зруйнувати головної соціальної межі – між правлячою елітою (вищі шари господарської, партійної, державної номенклатури) і залишком суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні й вертикальні зв’язки: неписані правила апаратної гри визначали певний тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв.

Кастовість і корпоративізм робили еліту закритим шаром, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, роблячи неможливим появу в її лавах «випадкових» осіб.

Інше суспільство, що не належало до еліти, було соціально слабко диференційоване. Через відчуження від власності і влади воно не могло ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ньому могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не змін соціальної позиції в суспільній ієрархії. У такому разі реальні соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стан-
дарти більшості населення.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами – робітниками і колгоспниками і соціальним шаром – інтелігенцією. Усупереч деяким розбіжностям у характері й змісті роботи, освіті і психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих робітників, слабко структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від визначення сутності соціальних трансформацій, суть яких – у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу складають:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів – економічних, політичних (насамперед інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних основ і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш твердою, більш рухливою).

2. Перетворення соціальної природи основних компонентів соціальної структури – класів, груп і співтовариств; відновлення їх як суб’єктів власності і влади; поява економічних класів, шарів і станів з відповідною системою соціальних конфліктів і розбіжностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної і вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margin – біля, межа) – це втрата особистістю належності до визначеної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження в іншу.

Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на іншій. В українському суспільстві маргіналізація характеризується переходом більшості населення переважно в нижчі шари (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади і управління, то в нинішньому – вирішальним став критерій наявності власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного чинника у формуванні високостатусних груп. Обумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спе-ціальностей, що користуються попитом на ринку насамперед економічних, юридичних і управлінських.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніше статевовікова структура, тим більш великими можливостями розвитку вона наділена, тим міцніше со-ціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення.

Внаслідок негативних демографічних тенденцій, населення України щороку зменшується в середньому на 400 тис. осіб. На тлі загальної депопуляції населення (кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40 місце у світі, то через десять років незалежності вона перемістилася в другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник став стрижнем трансформації. Економічний статус і спосіб життя еліти, вищого шару різко зросли, а в більшості населення вони різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, визначилося соціальне «дно» – злиденні, безпритульні, декласовані елементи.

Таким чином, структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, дотепер зберігає багато його рис. Для її якісного перетворення необхідно:

· системне перетворення інститутів власності й влади, що буде тривати не один рік;

· удосконалювання відносини всередині соціальної структури, тому що стратифікація суспільства буде і надалі нестабільною і неоднозначною;

· визначити межі між групами і шарами, тому що вони стануть прозорими. Це приведе до виникнення безлічі маргінальних груп з невизначеним або суперечливим статусом. Дана тенденція ніби нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність лише фор-
мальна;

· вжити заходів до подолання соціальної кризи, що призвела до відсутності однорідних «суспільств середнього класу», характерних для постіндустріальних суспільств. Україна, як й інші пострадянські країни, ще не переросла індустріальної стадії.

За таких умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

 

 

Модуль 2

Етапи і види прикладного
соціологічного дослідження

 

1. Етапи проведення соціологічного дослідження.

2. Основні види соціологічного дослідження. Соціальний моніторинг.

 

Ключові поняття. Поняття конкретно-соціологічного дослідження, його види й етапи. Разові та повторні дослідження. Трендові, панельні, лонгітюдні дослідження. Респондент. Соціальний моніторинг. Етичний, професійний кодекс соціолога. Кваліфікаційна характеристика соціолога.