ТОП 10:

Постановка і розвиток основних ідей



 

Виникнення соціології як особливої форми знання про суспіль-ство безпосередньо пов’язано з кризою суспільствознавчої науки, що проявила себе в середині XIX століття.

Основною ідеєю концепцій мислителів першої антикризової хвилі була думка про необхідність зміни всієї системи суспільних наук і створення нової філософії. Однак, незважаючи на досить позитивні результати, мислителі першої антикризової хвилі не зуміли розв’язати ці завдання. Ця історична місія була виконана в середині XIX століття мислителями другої антикризової хвилі, які значною мірою використовували ідеї і результати своїх попередників.

Виникнення соціології пов’язують з Огюстом Контом (Ісидор Огюст Марі Франсуа Ксав’є Конт), французьким філософом, основоположником позитивізму, який присвятив велику частину свого життя реалізації ідеї класифікації наук. Розробляючи методологію класифікації наук, головним принципом якої мали стати суворі (позитивно обґрунтовані) правила відділення наукового знання від метафізичного (філософського), О. Конт у такий спосіб вибудував свою «ієрархію основних наук»:

· математика;

· астрономія;

· фізика;

· хімія;

· біологія;

· соціологія.

Природно, що соціологія розумілася Контом як наука про суспіль-ство, його об’єктивні закони і логіку розвитку.

Соціологія ґрунтується на законах біології, але є галуззю науки, яка фіксує більш складні закономірності, що випливають із взаємодії людей, котрі діють не за правилами природного, а соціального світу. Введення терміну «соціологія» Конт пояснив необхідністю:

1) створення спеціальної дисципліни, присвяченої суспільним явищам;

2) бажанням відмежуватися від різноманітних спекулятивно-філософських роздумів про соціальне життя, які змістовно інколи виключають один одного.

Конт вважав, що соціологія – це єдина наука, яка вивчає реальне буття суспільства, що підкоряється природним законам. Він розділив соціологію на два розділи: соціальну статику і соціальну динаміку. Перша вивчає умови і закони функціонування суспільства як цілісної системи, друга – закони розвитку і зміни цих систем. Отже, за О. Кон-том, об’єктивність законів, їх «природність» забезпечується цінностями й ідеалами, що стають загальнозначущими. Саме ці цінності, ідеали та інтереси ведуть суспільство до мети, яка виражає сукупну волю народу, її «науковий дух».

Пізнання цієї волі, отже цінностей та ідеалів – завдання соціальної політики як аспекту соціодинаміки. Формою соціальної політики О. Конт запропонував позитивізм як нову «релігію людства», у якій і закріплюються найкращі засоби організації громадського життя (інститут родини, шлюбний обряд, інститут віросповідання, інститут рішення національних проблем і т.п.), що ведуть людство в лоно прогресу і вічного миру на землі. Без «теологічного начала», за О. Контом, життя суспільства руйнується, тому що релігія – це фундаментальна основа соціальності. Саме соціологія як наука вирішує проблему «теологічного синтезу».

Конту належить ідея про рушійні сили і стадії соціального прогресу та історії. В основі прогресу лежить зміна основних цінностей, що визначають спосіб і форму організації людьми свого суспільного буття. Теологічний настрій у давнину і раннє середньовіччя, за О. Контом, призвів до утворення тираній і аристократичних режимів, які своїми діями зруйнували віру в їх цінність і героїзм вождів народу. З падінням віри, за Контом, починається розпад соціальних зв’язків. Суспільство вступає в епоху революцій, які засновник соціології вважав необхідним етапом розвитку історичного процесу. Тоді на зміну теологічного стану розуму настає «метафізична епоха» (епоха панування філософських і ідеологічних поглядів), яка не вносить стійкості та упорядкованості в громадське життя, а веде її до хаосу. І лише панування «позитивної релігії» (наукового знання) забезпечує процвітання і зростання соціальної єдності, альтруїзму і культури.

На основі цих ідей О. Конт вибудував і свою логіку історичного процесу (соціальну динаміку історії). Вона відображена в «законі трьох стадій». Відповідно до цього закону, трьом стадіям розвитку людського розуму (теологічній, метафізичній і позитивній) відповідають і три етапи розвитку історії – давнина, середньовіччя до 1800 року, а з 1800 року цивілізація переходить у позитивну стадію. Як бачимо, О. Конту навряд чи вдалося виділити головну лінію своєї соціології, відмовившись від філософських конструкцій. Проте внесок О. Конта в соціологію як науку – фундаментальний. Власне кажучи, він заклав вихідні ідеї (хоча й як постулати) соціології як науки, погляд на суспільство як органічне ціле, що має свої закони і логіку розвитку. Плідною залишилася ідея про розмежування законів функціонування і розвитку, пошуку джерел і рушійних сил суспільного прогресу. Але головною залишилася ідея про соціологію як об’єктивне знання, що розвивається за принципом природничо-наукового знання.

Герберт Спенсер (1820-1903 рр.) увійшов в історію соціології також як один з її засновників. Його «Основи соціології» були першим досвідом побудування цілісної соціологічної системи на етно-графічному матеріалі. Соціологія Г. Спенсера стає загальною наукою, що містить антропологію, етнографію, соціальну філософію (теорію історичного розвитку).

Соціологія Г. Спенсера будується навколо двох головних ідей: розуміння суспільного розвитку за аналогією з біологічним організмом і теорії соціальної еволюції. Прийнявши за еталон науковості принципи біології, Г. Спенсер дійшов висновку, що будь-яке суспільство має три системи органів:

· підтримуючу, відповідальну за виробництво продуктів;

· розподільну, що визначає зв’язок різних частин соціуму на основі суспільного поділу праці;

· регулятивну, щозабезпечує в особі держави інтеграцію частин у єдине ціле, підтримує стабільність і відтворення всього суспільства.

Органами суспільства Г. Спенсер вважав установи, інститути, соціальні та етнічні спільноти, а джерелом розвитку суспільства – еволюцію як плавний, поступовий процес, що виключає «прискорення» і втручання ззовні. Закони розвитку суспільства – об’єктивні закони, а будь-які революції руйнують логіку історичного процесу. Вони історично не виправдані, оскільки в самому процесі розвитку об’єктивно мають місце інтеграція і диференціація як дві сторони протиріччя, що задають спрямованість соціальному руху щодо перебудови (еволюції) суспільства. Суспільство, за Г. Спенсером, виступає як саморегулююча система.

Своєю концепцією структурної диференціації, ідеєю саморегуляції Г. Спенсер вніс у соціологію фундаментальні підстави для аналізу суспільства, що одержали свій теоретичний і практичний розвиток у теорії функціоналізму наприкінці XIX – у першій третині XX сторіччя.

Увійшов в історію суспільної думки Г. Спенсер і як критик соціалізму. Ніщо, вважав він, крім повільного удосконалювання людської природи та організації соціального життя, не приведе у суспільстві до сприятливих змін. Будь-яке втручання є насильством, що призводить до рабства.

Карл Маркс, будучи таким же природничо-науковим детермі-ністом, як Г. Спенсер і О. Конт, сформулював основні, на його думку, закони розвитку суспільства:

1. Не ідеї і не «дух народу», релігія, держава і т.п. формують громадське життя, а кожний даний щабель економічного розвитку народу утворює основу, з якої розвиваються державні установи, правові погляди і релігійні уявлення. Таким чином, Маркс пояснив залежність роз-витку ідей від розвитку господарських та інших матеріальних процесів.

2. В основі розвитку лежить тверда причинна залежність від виробництва громадянського суспільства, держави, культури, науки, форм спілкування і т.д. Не духовна і соціальна структура суспільства змінюють структуру економічних відносин, а саме економічна структура даного суспільства з об’єктивною (тобто незалежною від волі людей) закономірністю викликає зміну його соціальної структури.

3. Джерелом розвитку суспільства є зростання продуктивних сил, що змінюють у ході революційного стрибка старі виробничі відносини. У цій зміні полягає соціальний механізм зміни суспільних формацій як природничо-історичний процес. Маркс виділив п’ять таких формацій:

1) Первісна суспільно-економічна формація.

2) Антична (рабовласницька) суспільно-економічна формація.

3) Феодальна суспільно-економічна формація.

4) Капіталістична суспільно-економічна формація.

5) Комуністична суспільно-економічна формація.

Подальший хід розвитку цивілізації показав, що Марксу вдалося з науковою точністю відбити соціальну логіку розвитку капіталізму XIX сторіччя. Але час також показав, що формаційний підхід не може дати відповіді на все різноманіття суспільного розвитку. Суспільство не розвивається за принципами лінійної залежності, це складний соціальний процес, де закони класової боротьби не вичерпують внутріш-ніх сил саморозвитку.

Значний внесок у формування і розвиток соціології зробили австрійці Людвиг Гумплович (1838-1909 рр.) і Густав Ратценхофер (1842-1904 рр.), німецькі соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911 рр.), Фрідріх Тьонніс (1855-1936 рр.), Георг Зіммель (1858-1918 рр.), Макс Вебер (1864-1920 рр.), Вернер Зомбарт (1863-1941 рр.) і ін.

Так, наприклад, Л. Гумплович вважав, що соціальне життя є по суті соціально-психологічним процесом групової взаємодії, основною формою якого є боротьба. Об’єкт соціології у Л. Гумпловича – соціальна група, закони її функціонування і розвитку. Усі соціальні групи він поділяв на «прості» і «складні». До простих відносив первісні племена, інші етнічні утворення, до складних – стани, класи, держава і т.п.

Особливістю позиції Л. Гумпловича є відданість ідеї про визнання особистості реальністю «другого порядку» і обґрунтування тези про принципову незвідність суспільних явищ до природи індивіда.

Суспільство для Л. Гумпловича завжди є чітка ієрархічна система. Ієрархія виникає як результат міжгрупових конфліктів, боротьби класів, станів і політичних партій, а форма державності – результат завоювання соціальних груп.

Ідея психосоціологічної інтерпретації рушійних сил розвитку суспільства одержала подальший розвиток у працях Г. Ратценхофера. Він одним з перших виразно заявив про науковий статус соціології. Розділяючи ідеї Г. Спенсера, Г. Ратценхофер основною формою розвитку соціальності визначив конфлікт інтересів і виділив конфлікти:

· прокреативні (прагнення до продовження роду) і фізіологічні (пов’язані з їжею);

· індивідуальні (пов’язані з прагненням до самоствердження) і соціальні (родинні та групові);

· трансцендентні (релігійні).

На відміну від Л. Гумпловича, що надавав соціальному конфліктові статусу загальності, Г. Ратценхофер прагнув до вироблення більш зваженої оцінки ролі конфліктів у суспільному житті та де-тальної розробки системи інтересів. Визнаючи первинність і універсальність конфлікту, Г. Ратценхофер особливу увагу приділяв розроб-ці способів їх соціалізації. Єдиний можливий шлях він бачив у співробітництві, що досягається в силу чинності закону «приведення у взаємну відповідність індивідуальних і соціальних інтересів», який кваліфікувався ним як основний закон соціології. Його ідеї про можливу регуляцію соціальних конфліктів стали підставою цілого напрямку сучасної «соціології конфліктів».

Істотну роль у розвитку соціології в Німеччині відіграли погляди В. Дільтея. В основу була покладена ідея про «розуміючий» і «пояснюючий» характер соціології. На його думку, «пояснювальна» (конструююча) соціологія прагне до встановлення причинного зв’язку явищ життя, подібно тому, як це робить природознавство щодо явищ природи. Вона здійснює розумове конструювання зв’язків і емпіричним шляхом перевіряє їх. Але, зважаючи на розходження предметів природознавства і соціології, застосування в останній природничонаукових методів є неефективним. Тому необхідно, вважав В. Дільтей, розробляти методи «розуміючої» соціології.

Методом «розуміючої» соціології є герменевтика як спосіб історичної інтерпретації і теорії тлумачення текстів. На підставі цього психологія стала основною конструкцією його соціології. Дією го-ловним чином психічних сил пояснював він походження класів, партій, держави. Ці психологічні сили, особливо воля, визначаються самою природою людини і тому виступають як постійні детермінанти історичного процесу. Природа людини, її психічні особливості та індивідуальні риси лежать в основі соціальної структури суспільства, – стверджував В. Дільтей. Він песимістично ставився до ідеї розумного перетворення суспільства, тому що прагнення до володарювання і придбання власності засновані на природі самої волі людини.

Значний вплив на розвиток соціології мав Ф. Тьонніс, який запропонував розглядати соціологію як суспільну науку, що складається з теоретичної, прикладної та емпіричної дисциплін. Він приділяв багато уваги дослідженню природи соціальних груп і сутності процесів, що сприяють організації і функціонуванню людських співтовариств.

У класичній роботі з соціології «Спільнота і суспільство» (1887 р.) Ф. Тьонніс визначив зміст понять, винесених у заголовок і, власне кажучи, надав їм статусу базисних категорій. Відповідно до його концепції, історичний процес у цілому складається з двох конфронтуючих епох спільного життя людей, спільноти і суспільства. Історично первинне утворення «спільнота» кваліфікується ним як епоха, для якої характерні згода, звичай, релігія. Історично вторинне утворення «суспільство» визначалося Ф. Тьоннісом як епоха, для якої характерні суспільний договір, політика і суспільна думка.

За Ф. Тьоннісом, різні об’єднання людей відбивають розмаїтість прояву двох домінуючих типів суспільних зв’язків: спільноти і су-спільства. Зв’язки спільноти базуються на почутті близькості і відрізняються тривалістю і стабільністю соціальних контактів, спільною підтримкою, традицією і прагненням людей до збереження власної ідентичності. Зв’язки суспільства ґрунтуються на раціональних ідеях і відрізняються доцільністю, розрахунком, домовленістю, відносною сталістю і обмеженою участю.

Трактуючи історію як необхідний процес розвитку людського духу і волі, Ф. Тьонніс стверджував, що історичний процес – це реалізація двох основних типів волі: природної (інстинктивної) і розумової. У природній, інстинктивній волі виявляються успадковані від попередніх поколінь несвідомі мотиви, способи мислення і сприйняття, що виявляються в поглядах, вдачі та сумлінні, а у волі розумовій тільки раціональні і усвідомлені компоненти. Ф. Тьонніс вважав, що природна воля продовжує спільноту, розумова – суспільство.

Одним з головних моментів соціології Ф. Тьонніса став підхід до розуміння й аналізу соціальних явищ як відображення міжособистісних зв’язків. Це було кроком вперед, оскільки тим самим підкреслювалася нерозривність зв’язків особистості в соціальному середовищі. Ряд соціо-логічних ідей Ф. Тьонніса і результати його численних емпіричних досліджень вплинули на розвиток західної соціології XX століття (на концепції Е. Дюркгейма, Людвіга фон Візі, Макса Вебера).

Спочатку соціологічні уявлення М. Вебера формувалися під впливом ідей В. Дільтея і Ф. Тьонніса. Однак поступово він все більше віддалявся від психологізму до соціології. На його думку, психологічне акцентування соціологічних досліджень слід змінити на пріоритети логіки і методології науки, покликані забезпечити науковість соціологічного пізнання.

Справедливо відзначаючи, що соціологічна наука має бути наукою дійсно, М. Вебер вважав доцільним використовувати як основну одиницю соціологічного дослідження аналіз значущої соціальної дії, що має суб’єктивний зміст.

Запропонувавши вважати соціологію наукою, «яка хоче образом, що витлумачує, зрозуміти соціальну дію і тим самим причинно пояснити її процес і її вплив», М. Вебер звернув особливу увагу на необхідність розуміння досліджуваної дійсності. Вважаючи, що тільки людській поведінці властиві взаємозв’язки і відносини, що можуть бути зрозуміло витлумачені, Вебер наполягав на недостатності соціологічного опису і пояснення їх. На його думку, внаслідок специфіки людської поведінки та особливостей його дослідження розуміння має ґрунтуватися на визначених теоретичних конструкціях (схемах, моделях), покликаних раціоналізувати дослідження суспільства.

У «розуміючий соціології» М. Вебера дані ідеї були покладені в основу концепції «ідеальних типів». За Вебером, «ідеальний тип» – це створена дослідником штучна, абстрактна теоретична конструкція, що відбиває істотні риси реальності, яка досліджується. Такою конст-рукцією і став «капіталізм». М. Вебер вважав формування європейського капіталізму здійснювалося переважно внаслідок дії протес-тантської етики, орієнтованої на економію й ощадливість. Саме кальвінізм, на думку Вебера, сформував специфічний тип християнства, чиї духовні якості і риси характеру спонукали до відходу від традиції і переходові до капіталістичного підприємництва. Згідно з веберовською концепцією, капіталізм на Заході зійшов на духовних дріжджах протестантської етики індивідуальної праці і особистої відповідальності. М. Вебер, усупереч марксизму, підкреслював першочергове значення людського менталітету як ключового чинника економічного процесу. Вебер пояснює цей взаємозв’язок у такий спосіб: набожний підприємець, що веде скромний спосіб життя, використовує прибуток не для особистого споживання або нагромадження, а для вкладення у своє підприємство. Економічний успіх на Заході значною мірою пояснюється масовим морально-психологічним освоєнням сфери праці і підприємництва, наповненням повсякденної діяльності етичним і релігійним змістом.

«Економічна людина» М. Вебера – це не тільки орієнтація на споживання і придбання, головна мета – це «рентабельність» раціонально організованого підприємства, що потребує і морального перевороту, тому що тільки у зв’язку з моральним началом можлива ефек-тивна економічна політика. Вебер розрізняв два типи капіталізму: паразитичний, торгово-лихварський і продуктивний, де чесність – краща політика. Відповідно до цього в господарській етиці сучасного капіталізму досить умовно можна виділити дві лінії: 1) протестантська етика (за Вебером); 2) «атеїстична» етика (за Марксом). У «виробляючій» діяльності превалює перше начало, у спекулятивній – друге.

«Розуміюча соціологія» М. Вебера стимулювала розвиток соціології, вплинувши на Т. Парсонса і на функціоналістський напрямок соціологічного знання.

Формування основних концепцій соціології у Франції здійснювалося під впливом традицій французької соціальної філософії та ідей О. Конта.

Найбільш значний внесок у створення і становлення соціологічного психологізму внесли Габріель Тард, Еміль Дюркгейм, Іполит Тен, Гюстав Лебон.

Професор філософії Франс Габріель Тард (1843-1904 рр.) був одним із засновників соціологічного психологізму. На думку Г. Тарда, суспільство є продукт взаємодії індивідів, внаслідок чого основу суспільного розвитку і всіх соціальних процесів складають міжіндивідні та міжіндивідуальні відносини людей, пізнання яких є основним завданням соціології.

Закликаючи ретельно досліджувати особисті особливості, що одні тільки реальні, одні тільки щирі, які існують усередині кожного су-спільства, Г. Тард наполягав на тому, що соціологія має виходити з відношення між двома розумами, з відображення одного іншим. Таке розуміння предмету соціології неминуче вело до ототожнення соціології з тим, що в 20–30-ті роки XX сторіччя одержало визначення, як «соціальна психологія». Психологізуючи соціологію, Г. Тард орієнтувався голов-ним чином на пошук науково значущих фактів у сфері індивідуальної психіки й особливо міжіндивідуальної взаємодії людей.

Особливу увагу Г. Тард приділяв вивченню різних соціальних процесів, що детермінують становлення, розвиток і функціонування суспільства. Відповідно до теорії Тарда, трьома основними соціальними процесами є:

· повторення (наслідування),

· протилежність (опозиція),

· пристосування (адаптація).

Виходячи з того, що закони соціології мають поширюватися на всі минулі, нинішні та майбутні стани суспільства, Г. Тард намагався знайти загальні та позачасові соціальні закономірності, що могли би бути зведені до декількох «універсальних» соціологічних і психоло-гічних законів. Такими він вважав «закони наслідування» – ядро його загальносоціологічної теорії наслідування, наполягаючи на тому, що «всі найголовніші акти громадського життя відбуваються під пануванням прикладу», Г. Тард стверджував, що відкриті ним «закони наслідування» властиві людському суспільству на всіх етапах його існування, оскільки «будь-яке соціальне явище має постійно наслідуваль-ний характер, властивий винятково тільки соціальним явищам».

На його думку, механізм дії «законів наслідування» визначається переважно віруваннями і бажаннями, що виявляють собою суб- станцію соціальної взаємодії людей. Саме через узгодження і розбіжність взаємокеруючих і взаємообмежуючих вірувань і бажань організується людське суспільство. При цьому Г. Тард вважав, що суспіль-ство має скоріше юридичні, ніж економічні підстави, оскільки воно базується на взаємному поділі зобов’язань, прав і обов’язків.

Роботи Г. Тарда дуже вплинули на формування соціальної психології, одним з родоначальників якої він визнається. Його ідеї істотно вплинули на дослідження ряду проблем соціології. У сучасній західній соціології до них належать: проблема міжособистісної взаємодії, проблема психосоціальних механізмів, теорія масових комунікацій, теорія соціалізації і соціального контролю, проблема використання статистичних методів у соціології.

Серед французьких соціологів особливе місце займає Еміль Дюркгейм (1858-1917 рр.). Він виступив із програмою «соціологізму», яка обґрунтувала специфічність і самостійність соціології як особливої соціальної науки. Відстоюючи науковий статус соціології, Е. Дюркгейм підкреслював необхідність дистанціювання соціології від різних філософських і соціальних доктрин. Предметом соціології Е. Дюркгейм вважав «соціальні факти», що виступають як своєрідні елементи соціальної реальності. Ознаки соціального факту, на його думку, – це безособовість, необхідність, об’єктивність, належність цілому, примусовий характер і здатність робити зовнішній тиск на індивіда. Дюркгейм поділяв соціальні факти на морфологічні, що складають «матеріальний субстрат» суспільства (щільність населення, наявність доріг, шляхів сполучення і т. ін.), і духовні (спосіб поведінки, що не залежить від індивідуальних особливостей). Соціологічна теорія Е. Дюркгейма була спрямована проти психологізму Г. Тарда з його індивідуалізмом. Такий підхід сприяв оформленню Е. Дюркгеймом своєї теорії суспільної солідарності (згуртованості).

Відповідно до розуміння Е. Дюркгейма, головним змістом історичного процесу є розвиток колективної свідомості та суспільної солідарності. Він вважав, що в суспільному житті реалізуються два основні типи «соціальної солідарності»:

· механічний (нижчий тип)

· органічний (вищий тип).

Механічна солідарність формується в архаїчних суспільствах, де люди мають відносну соціальну рівність, суспільство для індиві- дуального розвитку, обмежену волю. Перехід до органічної солідарності здійснюється під впливом боротьби за існування. Ця боротьба, за Е. Дюркгеймом, сприяла виникненню поділу праці, соціальній диференціації та індивідуалізації людей, що пом’якшувало боротьбу за існування.

Інтерпретуючи поділ праці як фундаментальний процес, що поєднує принцип соціального зв’язку з принципом індивідуалізації особистості, Е. Дюркгейм підкреслював соціально-стабілізуючі функції поділу праці. Він стверджував, що класова боротьба обумовлюється не поділом праці, а засобом його регламентації.

Особливу славу принесла Е. Дюркгейму робота-етюд «Самогубство», яку можна назвати однією з перших спроб вдалих емпіричних досліджень соціології. «Самогубство» вважається класичним добутком західної соціології. У цій роботі, виходячи з теорії соціальної солідарності і даних статистичного аналізу, Дюркгейм спробував створити соціологічну теорію самогубства. Теорія самогубства Дюркгейма доводила, що самогубство обумовлюється головним чином не окремими унікальними особистісними рішеннями, а соціальними принципами. Е. Дюркгейм виділив чотири типи самогубств:

· егоїстичне;

· альтруїстичне;

· аномічне;

· фаталістичне.

Егоїстичні самогубства відбуваються в результаті відчуження особистості від суспільства, розриву соціальних зв’язків і почуття самотності.

Альтруїстичні самогубства є результатом надлишкового поглинання особистих інтересів людини суспільними, коли він втрачає самостійність особистісного існування.

Аномічні самогубства визначаються суспільними катаклізмами, що руйнують адаптаційні можливості індивіда.

Фаталістичні самогубства визначаються нестерпною, надлишковою регламентацією і надмірним контролем суспільства або групи над індивідом.

Проте, найбільш важливим для історичної долі західної соціології варто вважати не типологію самогубств, а використання Е. Дюркгеймом кількісних методів соціологічного аналізу з відповідними методиками, процедурами і технікою соціологічного дослідження.

Значний вплив на формування соціологічних досліджень у Франції мали ідеї антрополога і соціального психолога Гюстава Лебона, який був переконаний у тім, що основним інструментом пізнання соціальних процесів та історії повинна бути психологія. Саме вивчення вчинків людей, що виявляються на неусвідомлюваному рівні життя, формують механізми соціальної поведінки. На підставі цих уявлень Лебон сформулював основні ідеї теорії «масового суспільства».

Особливе місце у творчості Г. Лебона займали проблеми «натовпу». На його думку, у житті європейських народів наприкінці XIX початку XX століть почався новий етап розвитку – «ера натовпу». Розуміючи натовп як групу людей, охоплених загальними почуттями, настроями і прагненнями, він виділяв риси «натовпу»: зараженість загаль-ною ідеєю, свідомість непереборності власної сили; втрата почуття відповідальності, нетерпимість, догматизм, сприйнятливість до вселяння, готовність на імпульсивні дії, бездумне проходження за лідерами.

Розглядаючи настання «ери натовпу» як початок занепаду цивілізації, Г. Лебон особливо акцентував увагу на деперсоналізації і деіндивідуалізації людей у натовпі. Відповідно до твердження Лебона, які б ні були у натовпі індивіди, як би подібні або несхожі ні були вони між собою за своїм стилем життя, заняттями, характерами, один лише факт приналежності їх до натовпу достатній для формування в них «колективної душі», завдяки якій вони зовсім інакше відчувають, мислять і діють, ніж відчували, мислили і діяли кожний окремо.

Істотний внесок у розвиток світової соціологічної науки зробили американські соціологи. Становлення американської соціології значною мірою обумовлювалося ідеями і концепціями європейців. Тому, розмірковуючи про ідеї Лестера Уорда (1841-1913 рр.), Чарльза Кулі (1864-1929 рр.), Джорджа Міда (1863-1931 рр.), Едварда Росса (1866-1951 рр.), Флоріана Знанецького (1882-1958 рр.) та ін., ми завжди маємо пам’ятати європейську традицію соціологічного теоретизування.

Соціологічні уявлення Л. Уорда сформувалися під впливом позитивістських ідей О. Конта і біологічного еволюціонізму Г. Спенсера. Однак, відмовившись від крайнощів біологізму Г. Спенсера, Уорд висунув положення про предмет соціології, що вивчає досягнення людських дій (культуру) з позиції психосоціологічної теорії. У книзі «Динамічна соціологія або прикладна соціальна наука, заснована на статистичній соціології і менш складних науках» (1911 р.) Уорд розробив теорію про основні суспільні сили, що прагнуть до збільшення насолоди і зменшення страждання. При цьому він стверджував, що бажання бути щасливим є основним стимулом усіх суспільних рухів, і це бажання підтримувало всі минулі моральні і релігійні системи.

Важливою частиною соціології Л. Уорда стало його вчення про сутності універсальних соціальних сил. До «істотних суспільних сил» він відносив:

· «сили запобіжні» (позитивні) прагнучі до задоволення і (негативні), що прагнуть уникнути страждання;

· «сили відтворюючи»: прямі (статеві і любовні бажання) і непрямі (батьківські й родинні почуття).

Виходячи з того, що суспільні сили є силами психічними, соціологія повинна мати психологічні підстави. Цим Л. Уорд пояснював мотиви групової поведінки дією «психічних сил».

Значну увагу приділив Л. Уорд розробці вчення про «ідеальне суспільство» – «соціократію», відмітною рисою якого, на його думку, буде науковий контроль соціальних сил «за допомогою колективного розуму суспільства». На думку Уорда, таке суспільство може бути побудоване шляхом перетворення на основі введення загального утворення. Загальне утворення для нього виступало регулюючим чинником організаційної структури капіталістичного суспільства.

Лінію Л. Уорда продовжив засновник соціальної психології, один із президентів Американського соціологічного співтовариства Чарльз Кулі. Він розглядав суспільство як органічний психосо-ціальний процес взаємодії соціальних груп і окремих особистостей. Згідно Ч. Кулі, суспільство може існувати лише на основі взаємодії особистостей. Справедливо вважаючи, що суспільство є щось більше, ніж сума індивідів, Ч. Кулі, проте, вважав, що найбільш ефективне пізнання громадського життя має забезпечити метод «розуміння», «відчування», що припускає співчутливу, інтелектуальну співучасть соціолога щодо досліджуваного з метою фіксації і відтворення домінуючих цінностей і бажань людей. Очевидно, що Ч. Кулі перебував під впливом західноєвропейської соціологічної думки, зокрема, ідей Г. Зіммеля, Ф. Тьонніса та ін.

Вагомий внесок у розробку арсеналу ідей соціології зробив професор філософії Чикагського університету Джордж Мід. Принципово важливим моментом його соціологічної творчості було визнання примата соціального над індивідуальним, і прагнення перебороти обмеженість традиції протиставлення індивіда і суспільства один одному.

Згідно з Дж. Мідом, спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів-символів, до яких він відносив жести і мову. Трактування символічної взаємодії як підстави громадського життя спиралося у Дж. Міда на думку про те, що через трансляцію символів індивід передає партнерові також і ряд стимулів, відмінних від своїх власних. У цьому плані міжособистісна взаємодія зводиться до процесу «переймання ролей», копіювання дій соціального партнера. Так, на думку Дж. Міда, відбувається і передача соціально значущої інформації і формування цінностей, що регулюють поведінки людей. Ідея Дж. Міда про «рольову структуру особистості» вплинула на розвиток соціальної психології і соціології на Заході. Відповідно до неї, багатомірну поведінку людини можна уявити як стійкі шаблони поведінки «ролей», які людина «грає» у суспільстві. Їх аналіз виводить, на думку Дж. Міда, соціолога на розуміння стійких зв’язків і взаємодій індивідів, отже на прогнозування окремих процесів.

Під впливом ідей Е. Дюркгейма, Г. Тарда, Л. Уорда перебував інший представник соціологічної думки Едвард Росс. На його думку, предмет соціології – дослідження соціальних процесів як результатів взаємодії індивідів і соціальних процесів як результатів взаємодії індивідів і соціальних груп. Сам він глибоко вивчав проблеми солідарності і соціального порядку в групах і суспільстві. В основному це стосувалося вивчення питання про те, яким чином впливають на людей і соціальну групу різні офіційні і неофіційні норми поведінки, які змушують їх дотримуватись основних цінностей суспільства.

«Люди, – писав Е. Росс, – знаходяться в стані хронічної потреби в кращому порядку, ніж це можуть надати їм їх природні моральні мотиви. Рано або пізно вони починають почувати загрозу своєму добробуту. Вони виявляють себе у визначеній незгоді, колізії, загальній невпевненості, що позбавляє їх моральних і матеріальних переваг... Елементарна боротьба загрожує загальному добробуту, і якщо люди знаходять засіб для боротьби, то чому не знайти засобів для боротьби з людськими пристрастями? Якщо можна, то єдине, що нам потрібно, це груповий контроль поведінки». Таким чином, Росс відкрив нову сферу досліджень соціології, запропонувавши вважати спеціальним предметом її вивчення сукупність засобів, призначених для контролю над людською поведінкою і свідомістю.

Розуміючи соціальний контроль як «навмисний вплив суспіль-ства на поведінки людини», Е. Росс при цьому був схильний розглядати саме суспільство як сукупність індивідів, створену соціальним контролем. Механізмом соціального контролю він вважав етичний (ґрунтується на розвинених почуттях) і зовнішній (політичний) – заснований на силі авторитету законодавства і т.п.). Силами, що здійснюють соціальний контроль, Росс вважав три групи «діючих індивідів»: 1) прагне додержуватися якогось зразка поведінки; 2) страждає від такого зразка; 3) іншу частину суспільства. Друга і третя – об’єкти соціологічного контролю, перша група такий контроль здійснює.

Особливу роль у становленні американської соціології відіграв поляк за походженням Флоріан Знанецький. Разом з У. Томасом, Ф. Знанецький здійснив і опублікував одне з перших у Новому Світі соціологічних досліджень «Польський селянин у Європі й Америці» (1918-1921 рр.), що поклали початок емпіричному напрямку в американській соціології.

Тут вперше в соціологічній практиці був застосований «метод вивчення особистих документів», листів, нотаток, щоденників, автобіографій і т. ін. Тим самим Ф. Знанецький і У. Томас відкрили новий метод збору й обробки емпіричних соціологічних даних. Ці нові способи дослідження соціальної дійсності мали принципове значення для трансформації і структурування всієї західної соціології. У ній більш чітко стали виділяться три рівні: теоретичний, прикладний та емпіричний. Причому саме емпірична соціологія надалі виступала в ролі представника всієї соціології.

Розуміючи соціологію як «науку про соціальну поведінку», Ф. Знанецький і його послідовники надавали особливого значення вивченню «гуманітарного чинника», тобто дослідженню взаємин людей. Знанецький запропонував використовувати як основну одиницю дослідження соціальної реальності «соціальну дію», під якою він розумів поведінку, що прагне вплинути на окремих людей або соціальні групи.

Вважаючи, що джерелом соціального розвитку є зміна поглядів і «колективних цінностей людей», Ф. Знанецький думав, що причиною «соціальної дезорганізації стає розпад єдиної системи цінностей».

У цілому соціологія Ф. Знанецького протягом кількох десятиліть була важливим джерелом ідей, концепцій і методів не тільки американської, але і всієї західноєвропейської соціології.

На етапі «класичного соціологізування» були сформульовані ідеали, форми і методи дослідження, розроблений категоріальний апарат соціології, відпрацьовано методи теоретичних, прикладних і емпіричних досліджень, закладено основи власних традицій і накопичений значний потенціал саморозвитку. Згодом лідерство в розвитку соціології поступово перейшло від Західної Європи до США, а автономність діяльності теоретиків змінилася консолідацією їхніх зусиль. Створення на етапі «класичного» розвитку соціології стартових парадигм, концепцій, методів соціологічних досліджень істотно вплинули на всю світову соціологію. Вони і зараз є значною частиною її дослідного арсеналу.

2. Особливості становлення і розвитку
соціологічної думки в Україні

 

Соціологія в цілому і кожна її окрема галузь, є результатом творчої діяльності багатьох поколінь вчених і мислителів різних країн і народів, і в цьому розумінні вона інтернаціональна за своїм характером, з







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.234.223.162 (0.03 с.)