Історія становлення соціології конфлікту

 

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Аристотель. Певні думки щодо природи і дозволу конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо.

Конфлікт як соціальне явище був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою розподілу суспільства на класи і економічну боротьбу між ними. Г.-В.-Ф. Гегель бачив причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів і засобах їх розв’язання зосереджувалися фрейдистські та неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму і соціобіології. Засновниками власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.

К. Маркс застосовував конфліктологічну теорію до всього процесу історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав насамперед антагоністичним зіткненням інтересів правлячого і пригнобленого класів, стверджуючи, що чим яскравіше буде виражена їх поляризація, тим більш насильницьких форм набуде вирішення конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним і обмеженим. Об’єктивно і глибоко проаналізувавши розгортання конфлікту, він бачив лише один варіант його вирішення – соціальний вибух і революцію.

Більш широкий і багатогранний розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він бачив у боротьбі між політичними партіями, що репрезентують інтереси громадськості і бюрократією.

Формулювання основних принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміну «соціологія конфлікту» відбулося зав-дяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріше конфлікт, тим більш згуртованими стають групи, які конфліктують. Чим менше гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію в суспільстві. Чим частіше конфлікти і менше їхня гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі і підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту.

Таким чином, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути урегульований мирними засобами, але і стати засобом розвитку суспільства.

У більш пізній період (середина ХХ сторіччя), Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, як фактор, що дезорганізує і дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтримці безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія і звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів.

Із сучасних вчених найбільше часто розглядають проблему соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдинг.

Американський соціолог Л. Козер у роботі «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конф-лікту, яка є своєрідним попереджувальним клапаном системи і за допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Усі різновиди конфлікту він типізував як внутрішні і зовнішні, виділяючи в кожному з них:

· соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи;

· деструктивні конфлікти, які загрожують існуванню системи.

Л. Козеру належить найбільш розповсюджене у світовій соціології визначення конфлікту як боротьби за цінності та претензії на певний статус, владу і ресурси; боротьби, у якій метою є нейтралізація, заподіяння шкоди чи знищення суперника.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорії «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт як усюди існуюче явище, оскільки кожне суспільство спирається на примус одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей обумовлюють конфлікти. Особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. Він вважав, що і у демократичному суспільстві теж відбуваються конфлікти. Проте, раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку проходить, на думку Р. Дарендорфа, три стадії розвитку.

1. Формування квазігруп із власними інтересами і готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідомлення ними влас-них глибинних інтересів.

3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій і т.п.).

Американський соціолог Кеннет Боулдинг у своїй роботі «Конфлікт і захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід’ємним елементом громадського життя, певним різновидом со-ціальної взаємодії. Сучасні суспільства покликані вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, під якою сторони розуміють несумісність власних позицій і намагаються випередити одна одну у своїх діях.

У колишньому Радянському Союзі конфліктологічна традиція практично була відсутня. У наукових працях в основному мова йшла про матеріально-економічну і класову природу конфліктів. Відповідно до доктрини про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів був зроблений висновок про неможливість конфліктів. Існування їх допускалося лише в міжособистісних відносинах, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики іноді зверталася так звана «критика буржуазної соціології», що тенденційно розглядала реалії переважно західних суспільств.

Ситуація змінилася після того, коли колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів – національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних і т.п., а наукова думка виявилася цілком обеззброєною перед ними. Під тиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років була сформована українська конфліктологія, центром якої став Інститут соціології НАН України. Незважаючи на це, дотепер відчутною залишається нерозвиненість загальних концептуальних основ вивчення
конфлікту.

 

3. Структура, функції, причини і механізм
соціального конфлікту

 

Конфлікт є складним за структурою соціальним явищем. Його елементи тісно взаємодіють між собою. До найважливіших елементів соціального конфлікту належать:

1. Сторони, що конфліктують. У соціальному конфлікті беруть участь щонайменше дві сторони (конфліктанти). Також у конфлікті можуть бути задіяні провокатори, що співчувають, консультанти, посередники і т.п. Соціолог має з’ясувати соціальні характеристики задіяних у конфлікті сторін (приналежність до певної страти, соціальну роль, службове становище, вік, стать, освіту, у тому разі, якщо мова йде про індивідів).

2. Зона конфліктної взаємодії. Конфлікт виникає лише при наявності предмета суперечки, що визначає зону взаємодії його учасників. Часто його важко розпізнати, конфліктанти іноді і самі нечітко його уявляють. У зв’язку з цим зона конфлікту дуже рухлива. Вона може розширюватися і звужуватися.

3. Уявлення про ситуацію. Конфліктанти мають власне уявлення про ті обставини, що спровокували чи супроводжують конфлікт. Це створює додаткові підстави для непорозумінь.

4. Причини і мотиви. Кількість їх може бути необмеженою. Іноді вони можуть бути відкритими, іноді схованими, усвідомленими чи навпаки. Причини і мотиви спонукають до вступу в конфлікт, виникаючи як сукупність об’єктивних і суб’єктивних умов, що стимулюють конфліктну активність суб’єктів. Мотиви конфлікту конкретизуються метою, яку мають ії учасники.

5. Умови, через які відбувається конфлікт. З’ясування їх дає можливість розглядати конфлікт не як ізольовану систему, а як реальну соціальну ситуацію. Як правило, вони бувають політичними, економічними, культурними, психологічними і т.п.

6. Дії. У конфліктній ситуації дії кожної зі сторін заважають іншій досягти мети і оцінюються як ворожі. Здебільшого вони вияв-
ляються:

·створенні прямих чи побічних перешкод для реалізації планів і намірів однієї зі сторін;

·невиконанні іншою стороною своїх обов’язків і зобов’язань;

·завоюванні чи утриманні того, що, на думку цієї сторони, належить саме їй;

·нанесенні прямої або непрямої шкоди майну чи репутації;

·фізичному насильстві;

·погрозах і інших діях, що змушують протилежну сторону діяти усупереч своїй волі і обов’язкам;

·діях, що принижують гідність людини або соціального спів- товариства.

Конфліктна поведінка має певні принципи, стратегії і тактики. Серед головних принципів виділяють концентрацію і координацію сил, нанесення удару по вразливих зонах суперника, економію сил і часу і т.п. Тактика поведінки в конфліктній ситуації може бути твердою, нейтральною або м’якою. У практичній реалізації вона передбачає:

· фізичне насильство, що припускає знищення матеріальних цінностей, блокування чужої діяльності, знущання над особистістю, а іноді й вбивство;

· психологічне насильство (образа, зневага, дискримінаційні заходи, негативна оцінка особистості, приниження, брутальність і т.п.);

· захоплення і утримання об’єкта конфлікту. Найбільш часто це відбувається тоді, коли сторони борються за матеріальний об’єкт;

· тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);

· демонстраційні дії (публічні висловлення, скарги, суїцидальні спроби, голодування, пікетування);

· санкціонування – виникає як засіб впливу на опонента шляхом збільшення робочого навантаження, зниження зарплати, накладення заборон, невиконання розпоряджень і т.п.;

· тактика коаліцій – виявляє себе в створенні союзів, розширенні можливостей протидії;

· фіксація власних позицій – передбачає використання фактів, логічних прийомів для підтвердження позиції, містить критику, прохання, переконання, висування пропозицій;

· дружелюбність (коректне спілкування, демонстрація готовності вирішувати проблему, надання необхідної інформації, допомоги, вибачення, заохочення);

· угода – передбачає обмін благами, обіцянками, вибаченнями, поступками.

7. Наслідки. Вони можуть бути як позитивними, так і негативними. Це залежить не тільки від правомірності домагань, але і від перипетій боротьби.

Таким чином, для існування конфлікту необхідні: конфліктна ситуація, що складається об’єктивно, суб’єкти конфлікту, привід для його розгортання.

Процес розвитку соціального конфлікту містить кілька стадій:

Предконфліктна ситуація. Нерідко вона може бути благопо-лучною, і тоді конфлікт починається зненацька, під впливом зовнішніх факторів. Але найбільше часто на цій стадії формуються передумови для виникнення конфлікту.

Інцидент. Він пов’язаний із сутичкою конфліктантів, зав’язуванням конфлікту. Іноді конфлікт може закінчитися на цій стадії, якщо конфліктанти вирішують свої проблеми.

Ескалація. Виявляється в тому, що конфлікт реалізується в окремих актах, тобто в діях і протидіях конфліктуючих сторін. Ескалація може бути безперервною (ступінь напруги у відносинах постійно зростає) і хвилеподібною (періоди напруги змінюються тимчасовим затишком).

Кульмінація. Вона є останньою крапкою ескалації, коли напруга виражається у вибуховому акті.

Завершення конфлікту. Конфліктанти можуть вийти з конфлікту за допомогою одного зі способів: насильства, примирення, роз’єднання (розриву).

Післяконфліктна ситуація. Мова йде про ситуацію, що виникає після розв’язання конфлікту. Вона може бути як конструктивною, так і деструктивною. Однак найчастіше вона містить елементи обох характеристик одночасно.

Функції конфліктів. За своєю природою конфлікт може бути носієм як конструктивних, так і деструктивних тенденцій, що визначають його позитивні та негативні функції.

До позитивних функцій належать:

· сигналізаційна – конфлікт дає можливість не тільки з’ясувати невирішені проблеми, але і сприяє відкритому вираженню позицій і інтересів;

· інноваційна – сприяє розвитку суспільства завдяки трансформації постійних форм, руйнуванню нежиттєздатних структур;

· консолідуюча (інтегративна) – полягає в об’єднанні людей, що захищають власні інтереси, у виникненні інтересу до співробітництва;

· активізація соціальних зв’язків – конфлікт інтенсифікує, динамізує взаємодію людей, що позитивно позначається на темпах розвит-ку суспільства;

· комунікативна – їй передує усвідомлення учасниками конф-лікту власних і чужих інтересів. Реалізується вона через пошук компромісу, взаємопристосування учасників конфліктної ситуації;

· зняття психологічної напруги – часто саме конфлікт є найбільш ефективним засобом нейтралізації психологічної напруги між його учасниками, стимулом до пошуку компромісів.

Будь-який конфлікт містить у собі загрозу стабільності соціальної системи, нормальному функціонуванню суспільства, нерідко призводить до деградації його учасників. Усе це дає підставу для висновку про негативні функції конфлікту як соціального явища, найважливішими з який є:

· дестабілізуюча – виявляється в порушенні соціального клімату, єдності й стабільності суспільства, окремих його сфер, співтовариств і колективів;

· дезинтегруюча – сприяє ослабленню соціальних зв’язків у суспільстві, роз’єднаності окремих його сфер, а також ускладненню пошуку компромісів;

· аксиологічна – втілюється в загостреному сприйнятті й переоцінці цінностей, через які виникла конфліктна ситуація, а також намаганні змінити систему пріоритетів і т.п.

Будь-який конфлікт містить також у собі загрозу певним цінностям і інтересам суспільства, соціальних спільнот, груп, індивідів. Він породжує прагнення відстояти і захистити цінності й інтереси різними, іноді і некоректними методами. Це сприяє новому витку в конфліктній ситуації.

Тому при розв’язанні конфлікту необхідно враховувати не тільки його особливості, характеристики та інтереси конфліктуючих сторін, але і причини, які його спровокували.

Причини конфліктів. Конфлікт як соціальне явище є породженням певних соціально-психологічних факторів, втілених в інтересах конкретних соціальних суб’єктів-учасників конфліктної ситуації. Він являє сукупність об’єктивних і суб’єктивних передумов, які є наслідками взаємодії різноспрямованих прагнень, що виникають у різно-
манітних комбінаціях. До найголовніших причин належать:

1. Протилежні орієнтації сторін – суб’єктів взаємодії. У со-ціальній практиці різноспрямованість інтересів не менш поширена, ніж їх консолідація.

2. Різноспрямованість ідеологічних основ. Виникаючи на основі різних поглядів, конфлікти часто переростають у безкомпромісну боротьбу за певний напрямок політичного, соціально-економічного розвитку держави, стосуючись таких суто прагматичних аспектів, як власність і т.п. Часто вони стосуються релігійних і соціокультурних питань.

3. Різновекторність соціально-економічних орієнтацій. Вони пов’язані насамперед із соціально-економічною нерівністю, нерівноправним пов’язані розподілом матеріальних і духовних благ. Нерідко вони виявляються на етапі трансформації суспільно-економічних систем, що обумовлені певними змінами в сфері власності й споживання. У свою чергу, вони породжують відповідні стратифікаційні зміни.

4. Розбіжності між елементами соціальної структури. Обу-мовлені вони неузгодженістю мети і завданнями різних рівнів організації суспільства (центр – периферія).

5. Соціально-психологічні та морально-етичні. Виникають у формі невдоволення окремих індивідів їх статусом у певному середовищі, породжують різноманітні спроби змінити його.

Фактори, що впливають на перебіг конфліктів класифікують за різними критеріями. Найчастіше ними є: інформація, структура, цінності, відносини, поведінка.

1. Інформаційні фактори. Мова йде про неповне інформування учасників взаємодії чи свідоме використання перекрученої інформації, про недооцінку фактів і їхнього значення, про дезінформацію або використання ненадійної інформації. Часто такими факторами стають суперечливість законодавства, стереотипи, чутки і т.п.

2. Структурні фактори. Вони стосуються формальної чи не-формальної організації соціальної групи: влади і керівництва, пріоритетів щодо статі, віку, системи безпеки, ролі традицій, релігійних поглядів, інформування, наявності референтних груп, власності і споживання і т.п.

3. Ціннісні фактори. Виникають у зв’язку з порушенням ціннісних принципів і відчуття стабільності. Стосуються насамперед ідеології, уявлення про справедливість, етичних аспектів, традиційної системи поведінки, професійних цінностей, вірувань, внутрішньоколективної поведінки і т.п.

4. Фактори, пов’язані з задоволенням (незадоволенням) взаємодії (або її відсутністю) сторін. У цьому розумінні принциповими стають сутність, підстави, мета, важливість, тривалість і цінність відносин, рівновага сил, рівень довіри, історія взаємодії і т.п.

5. Поведінкові фактори. Ця група факторів стосується насамперед аспектів поведінки, які впливають на цінності однієї зі сторін конфлікту, загрожують безпеці, викликають стрес чи дискомфорт, експлуатують відносини, не виправдують очікувань, порушують обіцянки і т.п.

Знання і використання цих факторів дає можливість погасити конфлікт на стадії його зародження. У реальній ситуації фактори можуть бути тісно переплетеними і взаємозалежними, що створює нові комбінації проблем.

Типологія конфліктів. Конфлікт є складним багатомірним явищем. Як соціальний феномен він зберігає тенденцію до ускладнення, відновлення структури і факторів, що його породжують. Різні типи конфліктів при взаємодії доповнюють один одного, набуваючи нових рис. Це обумовлено динамізмом і складністю системи соціальних відносин. Конфлікти розрізняються за масштабами і типами, причинами і наслідкам, складом учасників і тривалістю, засобами врегулювання і т.п.

За формами прояву розрізняють конфлікти: соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові та ін.

За функціями розрізняють позитивні (конструктивні) і негативні (деструктивні) конфлікти.

За принципом доцільності-недоцільності: закономірні (неминучі), необхідні, змушені, функціонально невиправдані.

Розгляд конфліктів у динаміці дає можливість визначити їх різновиди на етапі:

·виникнення: стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні;

·розвитку: короткочасні, тривалі, затяжні;

·усунення: керовані, обмежено керовані, некеровані;

·загасання: ті, що припиняються спонтанно, припиняються під дією засобів, знайдених протиборчими сторонами, за допомогою втручання зовнішніх сил.

За складом конфліктуючих сторін конфлікти можуть бути:

1. Внутрішньособистісні. Вони є суто психологічними, обмежуються рівнем індивідуальної свідомості – гострі негативні переживання, викликані боротьбою структур внутрішнього світу особистості, що відображає її суперечливі зв’язки із соціальним середовищем. Супроводжується такий конфлікт психоемоційною напругою, психологічним стресом, ослабленням ділової і творчої активності, негативною емоційною основою спілкування, заниженням самооцінки.

У цьому контексті виділяють такі види конфліктів:

· мотиваційний (між «хочу» і «хочу»),

· моральний (між «хочу» і «треба»),

· нереалізованого бажання (між «хочу» і «можу»),

· рольовий (між «треба» і «треба»),

· адаптаційний (між «треба» і «можу»),

· неадекватної самооцінки (між «можу» і «можу»).

Як правило, внутрішньособистісні конфлікти є сферою наукового інтересу психології.

Міжособистісні і групові. У будь-якому міжособистісному конфлікті задіяні щонайменше дві сторони. За своїм змістовним наповненням такі конфлікти бувають ресурсними та ціннісними.

Ресурсні конфлікти пов’язані з розподілом матеріальних благ, території, часу і т.п.

Ціннісні конфлікти розгортаються в площині взаємовиключних культурних традицій, стереотипів, вірувань (між батьками і дітьми). Причини їх різноманітні. Усю їх сукупність соціологи звели в кілька груп:

· обмеженість ресурсів;

· різні аспекти взаємозалежності;

· відмінність цілей;

· відмінність уявлень і цінностей;

· відмінність у життєвому досвіді й поведінці;

· невдоволення комунікацією;

· особистісні риси конфліктантів.

 

 

Міжособистісні конфлікти класифікують:

· за сферою їх розгортання (ділові, сімейні, побутові, май-
нові й т.ін.),

· результатами (конструктивні і деструктивні);

· критерієм реальності:

а) дійсні (конфлікт існує об’єктивно і сприймається адекватно);

б) умовні (конфлікт залежить від зовнішніх обставин, що легко змінюються);

в) зміщені (за явним ховається інший конфлікт);

г) латентні (існує конфліктна ситуація, але конфлікт не від-
бувається);

д) помилкові (не існує об’єктивних основ для конфлікту. Він відбувається лише в зв’язку з помилками сприйняття і розуміння).

Конфлікти в організаціях. За складом учасників їх розділяють на такі категорії: особистість – особистість (міжособистісні), група – група (міжгрупові), особистість – група (внутрішньогрупові).

За джерелами конфліктної енергії конфлікти поділяються на такі:

· структурні (їх пов’язують розбіжності щодо задач, які вирішують сторони, наприклад, між бухгалтерією та іншими підрозділами);

· інноваційні (будь-яка інновація піднімає втрачений ритм, традиції, звички, певною мірою торкається інтересів багатьох співробітників, що може спровокувати конфлікт);

· позиційні (стосуються визначення першості, значущості, лідерства, аутсайдерства) – локалізовані в сфері символічного визнання (хто є найголовніший?);

· справедливі (виникають на підставі розбіжностей щодо оцінок трудового внеску, розподілу матеріальних і моральних винагород і т.п.);

· суперницькі з приводу ресурсів (традиційні для організацій: конфлікт виникає тоді, коли виконавці, між якими розподіляється певний ресурс, ставлять його в залежність від виконання власних службових обов’язків);

· динамічні (мають соціально-психологічну природу, часто виникають у нових колективах, де не існує чіткої неформальної структури, де ще не визначився лідер).

Організаційним конфліктам, як правило, сприяють недоліки в організації трудової діяльності, управлінські помилки, несприятливий соціально-психологічний клімат у колективі.

Міжгрупові конфлікти. Можуть відбуватися між різними за розмірами і складом групами. Найбільше часто їх породжують:

· незадоволена потреба;

· соціальна нерівність;

· різний ступінь участі у владі;

· невідповідність інтересів і цілей.

Соціологію насамперед цікавлять соціальні конфлікти, до яких належать конфлікти між суспільством і природою, економічні й трудові, соціального планування, внутрішньополітичні, військові, міжкультурні та міжнаціональні, етнічні, міждержавні і т.п.

До міжгрупових конфліктів здебільшого призводять:

· міжгрупова ворожість. З. Фрейд стверджував, що вона існує в будь-якій взаємодії груп, а її головною функцією є об’єднання групи;

· об’єктивний конфлікт інтересів, неминучість якого обумовлена природними інтересами його суб’єктів;

· груповий фаворитизм, сутність якого полягає в намаганні сприяти учасникам власної групи всупереч інтересам тих, хто належить до інших груп.

Одним з найбільш розповсюджених видів міжгрупового конф-лікту є трудовий конфлікт, в основі якого:

· умови роботи;

· система розподілу ресурсів;

· прийняті домовленості.

Його провокують переважно бездіяльність і забюрократизованість адміністрації, ігнорування чи незнання роботодавцем норм трудового законодавства і праці. З ним пов’язані також низькі соціальні гарантії працівникам, низька зарплата, її несвоєчасна виплата й ін.

Більш складними і важкорегульованими є міжетнічні конфлікти, що, як правило, мають багаторічну передісторію, породжуються комплексом соціально-економічних, політичних, культурних, етнопсихологічних проблем.

Політичні конфлікти поділяють на міждержавні й внутрішньополітичні. Їх особливістю є боротьба за політичний вплив у суспіль-стві чи на міжнародній арені.

Серед внутрішньополітичних конфліктів виділяють: класові, між політичними партіями і рухами, між галузями влади, боротьбу за лідерство в державі, партії, русі.

Міждержавні конфлікти породжує комплекс причин. Їх основу складає зіткнення національно-державних інтересів. Суб’єктами конфліктів виступають держави чи коаліції. Такі конфлікти є продов-женням зовнішньої, а іноді й внутрішньої політики держав-учасниць. Вони несуть погрозу масової загибелі, локально і глобально впливають на міжнародні відносини. Їх розділяють на конфлікти:

· ідеологій;

· метою яких є політичне панування, захист економічних інтересів, територіальної цілісності і т.п.

Головна особливість таких конфліктів полягає в тому, що часто вони реалізуються у формі війни.

Беручи до уваги особливості перебігу і реалізації конфліктів, соціологія визначає їх як прості та складні.

До простих конфліктів належать:

· бойкот – повна чи часткова відмова від дій, що можуть бути корисними для іншої сторони. Здебільшого він стосується економічних, політичних, організаційних аспектів взаємин;

· саботаж – одна з форм боротьби, найчастіше схованої, у якій використовують дезінформацію, яка принижує авторитет суперника, знищення його матеріальних засобів;

· переслідування – його мета ослаблення або компрометація супротивника;

· вербальна і фізична агресія – виявляються через обвинувачення, дискредитацію, поширення чуток, фізичне насильство, теракти, вбивства.

До складних форм соціальних конфліктів належать:

· суспільний протест – виникає як публічна дія з метою вираження невдоволення ким-небудь чи чим-небудь;

· бунт – його формами є заколот, повстання, путч. Як правило, вони короткочасні, вкрай агресивні, стихійні;

· соціальна революція – виникає в процесі різких і радикальних якісних змін, а також суттєвих суспільно-політичних перетворень;

· війна – тотальна боротьба між великими суспільними групами, що здійснюється шляхом збройного насильства.