Соціологія праці: сутність і зміст

Соціологія праці – це спеціальна дисципліна, зміст якої пов’язаний із законами і категоріями, що визначають працю як необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства.

Об’єктом дослідження соціології праці є специфіка суспільної праці як соціального процесу і сукупність факторів, що впливають на цей процес.

Предметом соціології праці є соціально-типові процеси, що знаходять своє вираження у ставленні людини до праці, ії виробничої активності.

Типовим для соціології є постановка питання про масовий прояв такого ставлення до праці і таких форм соціальної активності, які відповідають певному змісту і характеру праці. Вивчення взаємозв’язку змісту і характеру праці – основних категорій соціології праці – має важливе методологічне значення. Воно дозволяє зрозуміти, що розвиток праці неможливий без якісних зрушень у його змісті в ході науково-технічного прогресу.

За своїм змістом праця – доцільна, свідома діяльність, у процесі якої людина за допомогою знарядь праці освоює, змінює і пристосовує для своєї мети предмети природи.

Праця як обмін речовин між людиною і природою означає, що людина використовує механічні, фізичні та хімічні властивості предметів і явищ природи і змушує їх взаємно впливати один на одного для досягнення заздалегідь наміченої мети. При цьому трудовій діяльності притаманні, як відзначав К. Маркс, регулююча і контролююча функції, що змінюються з розвитком науки і техніки.

 

Вивчення праці в процесі її історичного розвитку показує, що:

· найбільш примітивна ручна праця пов’язувалася з особистою приналежністю раба рабовласнику (рабська праця);

· ручна ремісницька праця (яка дозволяла самостійність і творчість, але на низькому рівні розвитку технології) характерна для феодального суспільства;

· з розвитком механізації і підвищенням якості продуктивної сили праці почався розвиток капіталістичного суспільства з найманою працею.

Узагальнюючи все вищевикладене, можна сказати, що еконо-мічний закон відповідності рівня розвитку продуктивних сил стану виробничих відносин виявляється в сфері праці як закон відповідності змісту і характеру праці, його сутності і його соціально-економічної форми.

Для феодального суспільства була характерна ремісницька праця, заснована на застосуванні ручного інструмента і емпіричної технології. Кваліфікація ремісника безпосередньо залежала від складності предмета праці і функції з його обробки. Хто бажав бути майстром, змушений був опанувати ремесло у всій його повноті. Особливості праці ремісника обумовлювали специфіку його підготовки, яка фактично виключала теоретичне навчання і набувала характеру практичного учнівства, розтягнутого на довгі роки.

Універсальність трудових функцій спричиняла високу ремісницьку кваліфікацію. Однак ця кваліфікація пов’язувалася з низьким культурним рівнем працівника, обумовленого низьким рівнем тодішніх знань про світ, а також тим, що загальна освіта для більшості ремісників була нетривалою чи зовсім була відсутня. Успіх справи в ремісничому виробництві залежав насамперед від таланту ремісника, його особистісних якостей і здібностей.

Набуваючи високої професійної культури шляхом багаторічного навчання, будучи виробником і підприємцем, що робить і продає свій товар, ремісник виступав суб’єктом, творцем культури, але на тій низькій культурній і технічній основі, що обумовлювала надзвичайно повільний організаційно-технічний розвиток.

Перехід до машинного виробництва викликав розвиток капіта-лістичних відносин, пов’язаних з використанням найманої праці.

У змісті праці робітника відбулися глибокі якісні зміни, у яких реалізується найважливіша закономірність технічного прогресу, а саме – передача функції, що опосередковує, від людини до машини. Машинне виробництво знаменує собою початок перетворення науки в безпосередню продуктивну силу і залучення робітника до науково-технічних досягнень, необхідних для керування машиною.

Емпіричний досвід у праці продовжує відігравати значну роль, але обмежитися ним робітник вже не може. Від нього вимагається:

· певний рівень загальної, середньої спеціальної і вищої освіти;

· певний обсяг професійних знань;

· володіння достатньо складними навичками фізичної праці.

У сучасних умовах, коли значно більше прибутку «вичавлюється» з кваліфікації, ніж з фізичної сили, об’єктивно необхідно формувати універсальну робочу силу з високим рівнем освіти.

Технічний уклад вітчизняного виробництва в теперішніх умовах неоднорідний. У техніці, технології і організації праці співіснують і переплітаються:

по-перше, залишки минулого – значні обсяги ручної некваліфікованої і важкої фізичної праці;

по-друге, основа нинішнього виробництва – комплексно-механізована праця;

по-третє, головна мета науково-технічного прогресу – автоматизована праця.

Це обумовлює різнотипність праці сукупного працівника з погляду його змісту і разом з тим збереження в сучасному виробництві тих типів праці, що історично змінювали один одного в ході науково-технічного прогресу.

Якщо в основі зміни типів праці лежить технічний прогрес, то головна причина їхнього співіснування – його нерівномірність, поєднання в технічному базисі виробництва техніки минулого, сьогодення та елементів техніки майбутнього.

Нерівномірність розвитку техніки, технології і організації ви-робництва в різних галузях, на різних промислових підприємствах обумовлює збереження масивів некваліфікованої ручної і важкої фізичної праці, що не сприяє соціальному і професійному розвитку трудящих. Суспільна ситуація така, що на теперішньому етапі вітчизняне виробництво поки що бідує:

· 70 % переважно фізичної праці;

· 30 % переважно розумової праці.

Розподіл на ці види праці при сучасному рівні продуктивних сил поки що має місце. Він заснований на ролі в громадській організації праці працівників, зайнятих зазначеними видами праці, і виступає в нинішніх умовах як розбіжність соціального і культурного.

Соціальність розбіжностей виявляється насамперед у тому, що фі-
зичну і розумову, кваліфіковану і некваліфіковану працю диктують різні:

· вимоги до рівня загальної і фахової освіти;

· вимоги до професійної підготовки працівників;

· вимоги до професійної культури працівників;

· можливості для реалізації професійних і особистісних здіб-
ностей у процесі трудової діяльності.

Виходячи з розуміння предмету соціології праці, одна з основних категорій цієї дисципліни – ставлення до праці.

У соціології існує точка зору, що ставлення до праці не обмежується зв’язком індивіда з безпосереднім його заняттям. Воно виражає фундаментальний зв’язок індивіда із суспільством, виявляється через суспільну оцінку праці – престиж професії, праця як вища цінність і спосіб визнання людини в суспільстві – і отримує суб’єктивно-індивідуальне вираження у висловленнях і вчинках людини.

Ставлення до праці визначається об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Об’єктивні фактори – це зміст і характер праці, що визначають професійний і соціокультурний розвиток працівника, а також умови праці (соціально-економічні, соціально-гігієнічні, соціально-психоло-гічні), що безпосередньо впливають на те чи інше ставлення до нього.

У ході емпіричних досліджень виявлено, що саме під впливом соціально-економічних умов праці (можливість службового просування, можливість підвищення кваліфікації, можливість підвищення заробітної плати) у працівників складаються позитивні і негативні ціннісні орієнтації на працю. Створюючи відчуття перспективності роботи, соціально-економічні умови активно формують сукупність ціннісних орієнтацій на цю перспективність і сприяють підвищенню продуктивності праці.

Суб’єктивні фактори – це система орієнтацій і мотивів трудової діяльності. Мотиваційне ядро відносин до праці містить три рівні ставлення:

· до праці як до цінності;

· професії як певного виду праці;

· роботи як до специфічного виду трудової діяльності в конк-
ретних умовах.

Наприкінці ХХ століття соціологами ставилися питання:

· про неадекватність ціннісно-нормативної і діючої сторін суб’єкта праці;

· необхідність розгляду ставлення до праці як у плані мотивації, так і в плані фактичної продуктивності працівника, що залежить від умов і організації праці, від суб’єктивної готовності реалізувати свій фактичний «діловий» потенціал.

Таким чином, ставлення до праці пов’язане з соціальною активністю людини і виражається в ії поведінці і трудовій діяльності.

Дослідження соціально-економічних і соціально-психологічних факторів пробудження і розвитку соціальної активності працюючих – актуальна задача фахівців у сфері соціології праці. Особливо важлива своєчасність виявлення і використання соціальних резервів, котрі у разі їх незатребуваності, виснажуються або викликають негативні наслідки.

Наприклад, подавлена активність може перерости не просто в пасивність працівників, але і у схований опір усяким нововведенням, що зроблені чи схвалені без їхньої участі.

Необхідність пояснення трудової поведінки індивідів і соціальних груп викликала появу концепції розвитку взаємозв’язку мотиву і стимулу.

Мотив взагалі визначається як пояснення причин дії, що сприяють ухваленню рішення про його початок. Регулююча роль мотиву базується на визначенні мети дії і призначеної для цього програми, що створює основу для прийняття рішень про дію.

Ставлячи питання таким чином, можна визначити мотив як вербалізацію мети і програми, що дає можливість певній особі почати конкретну діяльність. Факторами, що спонукують до дії, у цьому розумінні будуть деякі стани напруги, пов’язані з потребами людини.

Процеси ініціації і реалізації дій, спрямованих на досягнення даної мети і визначальних щодо того чи іншого вчинку, є процесами мотивації. Тому вивчення мотиваційних процесів є, по суті, вивчення особистості в її дії.

Для соціологічного аналізу проблем мотивації принципове значення має питання про співвідношення мотивів і стимулів.

Стимул розуміється як зовнішній вплив на організм індивіда або групу людей.

Якщо дотримуватися етимологічного трактування стимулу як ціпка чи батога, то стимулювання стає сугубо зовнішнім примусом, що викликає не мотив, а тільки негативну реакцію якщо не прямого опору, то пристосування, конформізму. Стимул від своєї етимологічної основи зберіг тільки одне – те, що це дійсно зовнішнє спонукання.

Під стимулом розуміється будь-який зовнішній об’єкт (мате-
ріальний предмет, образ, у тому числі й образ деякого стану), що проектує для себе індивід і робить цей об’єкт метою своїх прагнень.

Кожна людина оточена стимуляційним полем. Це можуть бути і об’єкти природного середовища (ліс, море, гори та ін.), і духовні цінності, і матеріальні предмети, і запропоновані суспільством знаки уваги, відзнаки, зразки поведінки, групові символи. Це не просто навколишній світ, а світ, «пропущений» крізь сито корисності, значущості для суб’єкта.

Стимуляційне поле особистості рухливе і динамічне. Воно змінюється з розвитком потреб (те, що було стимулом раніше, згодом може перестати відігравати таку роль) і зі зміною набору об’єктів. Якщо необхідних для стимуляції об’єктів немає, то вектор мети повер-тається, діяльність не має сенсу, соціальна активність гасне.

Виникають різного роду антистимулюючі ефекти, коли те, що пропонується суспільством як стимул, дає протилежний результат. Стимули дистанційовані від індивіда. Щоб опанувати стимул, індивіду необхідне відповідне настроювання як інструментальне (навички, уміння, знання, засоби діяльності), так і психологічно-світоглядне. Таке настроювання індивіда означає перехід стимулу в мотив як внутрішнє спонукання до дії для досягнення мети – оволодіння об’єктом-стимулом. У цьому випадку мотив виступає як внутрішнє спонукання індивіда, групи, індуковане стимулом. При відсутності реальних, діючих стимулів мотиви виникнути не можуть. Сама по собі потреба таку роль виконувати не здатна.

Даний методологічний підхід дозволяє по-новому розглядати систему мотивації в колишньому радянському суспільстві, де діяла планово-адміністративна система управління працею.

Не можна сказати, щоб радянська система не була зацікавлена в розвитку творчої активності, підвищенні продуктивності праці. По-своєму вона наполегливо домагалася цього. Але засоби знецінили зусилля, поступово зруйнували залишки традиційних елементів мотивації, не пропонуючи замість нічого нового. Система породила ілюзію високої ефективності примусу.

Практика взяла на озброєння «концепцію мотивації», що спочивала на трьох «китах»:

по-перше, людина завжди прагне до більш високої посади, більшій винагороди;

по-друге, найбільш ефективно людина працює в рамках регламенту, знаючи що її роботу можна перевірити;

по-третє, при соціалізмі особисті інтереси підпорядковувалися суспільним.

У важкі повоєнні роки емпірична вірогідність даних положень була очевидною. Але, починаючи з середини 60-х років ХХ ст., практика управління не в змозі була задіяти величезні соціальні резерви, що складають на сучасному підприємстві до 40 % усіх резервів. Зростання матеріального добробуту: 1) знизило особисту залежність працівника, економічну необхідність інтенсивної праці заради засобів до існування; 2) збільшило освітній, культурно-технічний рівень, істотно підвищило прагнення до творчої роботи, до самостійності.

Що ж стосується співвідношення особистих і суспільних інтересів, то воно по суті діалектично. Це означає, що інтереси утворюють єдність, але не тотожність. Розбіжності, що випливають з їх самостійності, не тільки не виключають, але і припускають протиріччя між ними. Способом їх розв’язання не може бути домінування загального над особистим чи жертовність особистого загальному. Дійсне вирішення цієї проблеми означає реалізацію одного через інше, взаємовтілення в іншому, з поверненням до власної основи на новому рівні. Прийняті постулати в принципі не могли забезпечити адекватну мотивацію, отже, неминучість кризи коренилася в них самих.

Для теперішнього періоду трансформаційних процесів у
суспільстві найбільш характерним типом мотивації є інструментальний. Інакше кажучи, орієнтація на заробляння. Посиленню цього типу мотивації сприяють:

· інфляція і падіння життєвого рівня населення;

· зростаюче безробіття;

· труднощі індивідуальної інтеграції в ринкові відносини з незвичними економічними критеріями.

При таких високих темпах економічних змін переважна більшість населення втратила багато критеріїв «нормального» існування:

· остаточно зруйнований зв’язок заробітної плати з рівнем і змістом кваліфікації, рівнем професіоналізму;

· відбулася зміна самого змісту поняття «професіоналізм у роботі»;

· загострилася ще давня і дуже болісна проблема, коли на промислових підприємствах більш цінується фізична праця, ніж розумова (основа якої середня фахова освіта і висока кваліфікація).

Якщо колись заробітна плата не стимулювала істотної трудової мотивації в силу свого порівняльного характеру, то тепер вона антистимулює трудову мотивацію в силу втрати зв’язку з якістю і кількістю праці, а також у силу виникнення зворотного зв’язку між ними. Чим більш професійна праця, чим більше років вона потребує на оволодіння даною професією, тим гірше вона оплачується.

Таким чином, заробітна плата стала антистимулом трудової мотивації в стимуляційному полі людини при руйнуванні в цьому полі інших мотиваторів професійної, кваліфікованої праці. А це означає, що науково-технічний і соціальний прогрес ведуть до виникнення і посилення люмпенської за своєю природою свідомості в тих чи інших соціальних групах.

Така ситуація повинна змінитися з приведенням механізму оплати праці у відповідність до критеріїв прибутку, економічної ефективнос-ті і внеску в неї, здійснюваного працівником чи підрозділом. Але це можливо лише при введенні системи стабілізації нових економічних відносин.

У зв’язку з різкими і непередбачуваними змінами в конкретній суспільній ситуації, особливого значення набуває концептуально обґрунтована система соціологічних показників, за допомогою яких:

1. Визначається досягнутий рівень розвитку явищ і процесів, що складають предмет соціології праці – соціально-типові настанови на трудову діяльність.

При цьому сукупність тих чи інших показників, їх рівень мають адекватно виявляти суспільні зміни, що відбуваються, відбивати
досліджувані явища в зв’язку з усім процесом суспільного розвитку, зосереджуючи увагу на проблемах, що виникають.

2. Визначаються фактори, що впливають на явища, процеси в сфері формування ціннісного ставлення до праці.

При цьому мова йде насамперед про чинники, за допомогою яких можна цілеспрямовано впливати на соціальні процеси, що спонукають природну потребу в праці. Це насамперед формування в праці характерних рис особистості і позитивно-зацікавленого ставлення до праці, прояв різних форм соціальної активності.

3. Визначаються тенденції змін у змісті й характері праці, його соціально-економічних, гігієнічних і психологічних умовах, а також у соціальній якості робочої сили з метою прогнозування тих чи інших змін щодо ефективної високопродуктивної праці.

Таким чином, основні умови вдосконалювання соціологічних показників, зокрема в сфері праці, – це:

· уточнення концептуального бачення предмета дослідження в плані більшої адекватності концепції трансформаційним процесам у суспільстві;

· у методичному плані – це уточнення процесів операціоналізації основних понять у рамках соціологічної думки, використаних для пояснення досліджуваного явища;

· в емпіричному аспекті – це пошук нових об’єктивних і суб’єктивних показників, адекватних реальним процесам у момент і на етапі проведення дослідження.

 

Соціологія конфлікту

 

1. Предмет і категорії соціології конфлікту.

2. Історія становлення соціології конфлікту.

3. Структура, функції, причини і механізм соціального

конфлікту.

4. Попередження і розв’язання конфліктів.

 

Ключові поняття. Соціальний конфлікт. Соціальна спільнота. Соціальна група. Соціальний інтерес. Соціальна потреба. Соціальна задоволеність. Соціальна стабільність. Соціальні проблеми молоді. Соціальні гарантії. Антигромадські явища. Соціальна криза. Соціальний захист населення. Соціальний факт. Соціальні відносини.