Об’єкт, предмет і закони пізнання соціології

Модуль 1

Соціологія як наука

 

1 Об’єкт, предмет і закони пізнання соціології.

2 Структура і функції соціології.

 

Ключові поняття. Макро- і мікросоціологія. Об’єкт і предмет соціологічного дослідження. Предмет соціології. Проблема соціального в соціологічній науці. Соціальні закони. Соціологія. Структура і рівні соціологічного знання. Теоретична і прикладна соціологія. Функції соціології.

 

Становлення соціології як науки.

Суспільство як цілісна система

1. Поняття суспільства і системи.

2. Системний аналіз громадського життя.

 

Ключові поняття. Суспільство. Соціум. Соціальні відносини. Соціальні спільноти. Соціальні інтереси. Соціальні системи. Соцієталь-ні системи. Соціотехнічні системи. Людина. Людство. Народ. Со-ціальні взаємодії. Соціальний контроль. Соціальні санкції. Соціальні норми. Соціальний процес. Соціальний прогрес.

 

Соціальна структура і соціальна

Стратифікація суспільства

 

1. Соціальна структура суспільства: основні види і елементи.

2. Теорія соціальної стратифікації.

3. Трансформація соціальної структури українського
суспільства.

 

Ключові поняття. Соціальна структура. Соціально-класова структура. Соціально-професійна структура. Соціально-територіальна структура. Соціально-демографічна структура. Соціальна ієрархія. Соціальна диференціація. Соціальні позиції. Соціальна стратифікація. Соціальний статус. Соціальний престиж. Класи. Соціальні шари. Маргінальні шари. Соціальна дистанція. Соціальні переміщення. Соціальні ролі.

 

1. Соціальна структура суспільства: основні
види і елементи

 

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, що утворюють різні елементи, компоненти, підструктури, котрі також мають визначений рівень організованості й упорядкованості власної структури. Усе перераховане дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства – це ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об’єднаних стійкими зв’язками і відносинами.

Інакше кажучи, це внутрішній устрій суспільства, що складається з певним чином розташованих, упорядкованих елементів, які взаємодіють між собою.

Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організа-ційний і стратифікаційний аспекти.

Відповідно до системно-організаційного аспекту основний зміст соціальної структури визначають соціальні інститути, насамперед, економіка, політика (держава), наука, освіта, родина. Ці соціальні інститути зберігають і підтримують існуючі в суспільстві відносини і зв’язки.

Як вже зазначалося, соціальні інститути нормативно регулюють, контролюють і направляють поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворені рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій.

Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в ній. Соціальний статус особистості обумовлений професією, віком, освітою, матеріальним статком і т.п. Наприклад, структура сім’ї поєднана взаємозалежними позиціями: чоловік, дружина, діти; у системі освіти – це вчитель, учень; в економіці – підприємець, робітник і т.д. Соціальні позиції (статуси) і зв’язки між ними визначають характер соціальних відносин у суспільстві. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються більш складні структурні елементи су-спільства – соціальні групи.

Соціальна група – це відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об’єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Поняття соціальна група є родовим щодо понять клас, соціальний шар, колектив, нація, етнічні, територіальні, релігійні та інші спільноти, оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими утвореннями людей у процесі поділу праці і його результатів. В основі соціальних відмінностей лежить ставлення до засобів виробництва, влади, специфіки роботи, спеціальності, освіти, рівня і структури доходів, статі, віку, національній належності, місця проживання, стилю життя і т.п.

У кожному суспільстві існує визначена кількість соціальних груп, утворення яких обумовлене:

· загальною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті в сфері політичної, економічної і духовної діяльності);

· загальним просторово-тимчасовим існуванням (середовищем, територією, комунікаціями);

· груповими установками і орієнтаціями.

У соціальні групи люди поєднуються на підставі загальних соціальних інтересів, що визначають їх дії. Формуються соціальні групи з представників різних утворень залежно від їх становища і ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця розрізняються між собою, то вони реально складають різні соціальні групи.

Однак, соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, що є втіленням інтегрованих, загальних інтересів індивідів, які належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її місця в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх розділяють на малі і великі соціальні групи.

Мала соціальна група – нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об’єднані загальною діяльністю і знаходяться у безпосередньому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних відносин, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Основною ознакою малої соціальної групи є наявність безпосередніх і тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, родині, виробничій бригаді, студентській групі, колективу космічної або арктичної станції, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів і т.п. Мінімальний розмір малих груп – дві людини, максимальний – кілька десятків.

Велика соціальна група – численна за складом група людей, об’єднаних для здійснення загальної діяльності, взаємодія між якими формальна.

До великих соціальних груп можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Основними критеріями диференціації або інтеграції елементів соціальної структури суспільства є:

· позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність),

· функції, які виконуються в суспільстві (соціальна роль),

· соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві),

· єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) і ін.

Чинників, що визначають структурну організацію суспільства, багато. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню, та інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства знаходиться в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність – це міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність або готовність до соціальних пересувань.

Соціальні переміщення є проявом соціальної мобільності, які виражаються: у зміні класової приналежності індивідів, у переходах від однієї внутрішньокласової групи до іншої, у міграції сільських жителів у місто і навпаки та ін.

За напрямками переміщення розрізняють:

1) вертикальну соціальну мобільність – посадове, кваліфікаційне зростання або декваліфікацію, перехід до групи або шару з вищим або нижчим статусом;

2) горизонтальну соціальну мобільність – рух між соціально однорідними позиціями і категоріями населення.

Обидва види переміщення переплітаються і взаємодіють один з одним.

Соціальну мобільність визначають об’єктивні обставини, а саме: структурні зрушення в економіці; зміни характеру і змісту суспільного поділу праці і відносин власності; ослаблення закріпленості працівників за соціальними й економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються визначеними соціальними наслідками, істотними з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) шарів щодо визначених соціальних співтовариств.

Соціальна структура не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції». Вона насамперед є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. Непрямою ознакою (за рівністю, тотожністю елементів системи) є відсутність основ для положень про громадську організацію і структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» – це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, шарів, класів (нерівних ресурсів, якими володіє со-ціальна система).

Факт нерівності, як свідчить досвід, визначає розвиток і зміна соціальної структури. Нерівність людей виявляється в різних аспектах їхнього буття. Однак не усе, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціонально як базовий принцип верти-кальної класифікації людей.

Наприклад, у простих (доіндустріальних) суспільствах соціально значущими були: приналежність до певного роду, вік, стать, які згодом трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп.

У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зростає, тому соціологія розглядає соціальну нерівність як результат соціальної стратифікації.

 

Українського суспільства

Трансформація соціальної структури передбачає зміну і перетворення її важливих рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства. Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що грають у ньому ведучу роль.

Відомо, що в Радянському Союзі існувала структура тоталітарного суспільства, що не допускала інших форм власності, крім державної або одержавленої та іншої ідеології – комуністичної. Усе це разом з іншими чинниками ешелонувало вертикаль ієрархічних відносин, у яких володіння владою передбачало право розпоряджатися власністю і брати участь у її розподілі. У такому суспільстві відсутні класи через відсутність економічних основ їхнього існування.

Соціальна структура тоталітарного суспільства жорстко детермінована: ніякі дії не можуть зруйнувати головної соціальної межі – між правлячою елітою (вищі шари господарської, партійної, державної номенклатури) і залишком суспільства. З роками в радянському суспільстві склався механізм самовідтворення еліти (номенклатури), сформувалися внутрішні горизонтальні й вертикальні зв’язки: неписані правила апаратної гри визначали певний тип поведінки; належність до владної еліти відкривала доступ до привілеїв.

Кастовість і корпоративізм робили еліту закритим шаром, ротація кадрів здійснювалася за суворо визначеними правилами, роблячи неможливим появу в її лавах «випадкових» осіб.

Інше суспільство, що не належало до еліти, було соціально слабко диференційоване. Через відчуження від власності і влади воно не могло ефективно впливати на суспільні процеси. Соціальні переміщення в ньому могли бути тільки горизонтальними, стосуючись професії, а не змін соціальної позиції в суспільній ієрархії. У такому разі реальні соціальні позиції робітника, селянина, інтелігента відрізнялися мало. Слабка вертикальна мобільність підривала стимули до соціальної і трудової активності, консервувала низькі життєві стан-
дарти більшості населення.

Повне відчуження від власності нівелювало принципову різницю між двома декларованими класами – робітниками і колгоспниками і соціальним шаром – інтелігенцією. Усупереч деяким розбіжностям у характері й змісті роботи, освіті і психології, ці соціальні групи являли собою масу найманих робітників, слабко структуровану за доходами, доступом до прийняття рішень, ціннісно-ідеологічними настановами.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від визначення сутності соціальних трансформацій, суть яких – у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу складають:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів – економічних, політичних (насамперед інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних основ і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш твердою, більш рухливою).

2. Перетворення соціальної природи основних компонентів соціальної структури – класів, груп і співтовариств; відновлення їх як суб’єктів власності і влади; поява економічних класів, шарів і станів з відповідною системою соціальних конфліктів і розбіжностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної і вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margin – біля, межа) – це втрата особистістю належності до визначеної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження в іншу.

Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на іншій. В українському суспільстві маргіналізація характеризується переходом більшості населення переважно в нижчі шари (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади і управління, то в нинішньому – вирішальним став критерій наявності власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного чинника у формуванні високостатусних груп. Обумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спе-ціальностей, що користуються попитом на ринку насамперед економічних, юридичних і управлінських.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніше статевовікова структура, тим більш великими можливостями розвитку вона наділена, тим міцніше со-ціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення.

Внаслідок негативних демографічних тенденцій, населення України щороку зменшується в середньому на 400 тис. осіб. На тлі загальної депопуляції населення (кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40 місце у світі, то через десять років незалежності вона перемістилася в другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник став стрижнем трансформації. Економічний статус і спосіб життя еліти, вищого шару різко зросли, а в більшості населення вони різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, визначилося соціальне «дно» – злиденні, безпритульні, декласовані елементи.

Таким чином, структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, дотепер зберігає багато його рис. Для її якісного перетворення необхідно:

· системне перетворення інститутів власності й влади, що буде тривати не один рік;

· удосконалювання відносини всередині соціальної структури, тому що стратифікація суспільства буде і надалі нестабільною і неоднозначною;

· визначити межі між групами і шарами, тому що вони стануть прозорими. Це приведе до виникнення безлічі маргінальних груп з невизначеним або суперечливим статусом. Дана тенденція ніби нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність лише фор-
мальна;

· вжити заходів до подолання соціальної кризи, що призвела до відсутності однорідних «суспільств середнього класу», характерних для постіндустріальних суспільств. Україна, як й інші пострадянські країни, ще не переросла індустріальної стадії.

За таких умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

 

 

Модуль 2

Етапи і види прикладного
соціологічного дослідження

 

1. Етапи проведення соціологічного дослідження.

2. Основні види соціологічного дослідження. Соціальний моніторинг.

 

Ключові поняття. Поняття конкретно-соціологічного дослідження, його види й етапи. Разові та повторні дослідження. Трендові, панельні, лонгітюдні дослідження. Респондент. Соціальний моніторинг. Етичний, професійний кодекс соціолога. Кваліфікаційна характеристика соціолога.

 

Соціальний моніторинг

 

Залежно від глибини необхідного кількісно-якісного аналізу предмета дослідження, масштабності і складності задач, які вирішуються у ході дослідження, розрізняють три основні види соціологічного дослідження: пілотажне (розвідувальне) дослідження, описове дослідження, аналітичне дослідження.

Пілотажне дослідження є пробним дослідженням, яке передує основному. Воно призначене для перевірки якості підготовки основного дослідження. Таке дослідження охоплює, як правило, невеликі обстежувані сукупності і ґрунтується на спрощеній програмі і стислому за обсягом інструментарії.

У ході пілотажного дослідження перевірці піддаються всі елементи майбутнього основного дослідження:

· уточнюються його задачі і гіпотези;

· перевіряється якість операціоналізації основних понять;

· уточнюється інструментарій дослідження, коректуються межі обстежуваної сукупності в основному дослідженні;

· виявляються труднощі, з якими можуть зіткнутися в ході його проведення;

· відпрацьовується організація збору інформації.

Часто в результаті пілотажного дослідження формуються нові гіпотези, а також збираються оперативні соціологічні дані.

Для визначення обсягу вибірки пілотажного дослідження не існує яких-небудь формул. Звичайно досліджувана сукупність нараховує 50-100 людей. У цю вибірку повинні включатися всі значущі для досягнення мети дослідження групи респондентів.

Описове дослідження – це більш складний вид конкретно-соціологічного аналізу. За своєю метою і завданням воно припускає отримання емпіричних відомостей, що дають відносно цілісне уявлення про досліджуване явище, його структурні елементи.

Описове дослідження проводиться за повною, досить докладно розробленою програмою і на базі методично апробованого інстру-ментарію. Його надійна методологічна і методична оснащеність уможливлює угрупування і класифікацію елементів досліджуваного об’єкта за тими характеристиками, які виділені як істотні у зв’язку з досліджуваною проблемою.

Описове дослідження застосовується тоді, коли об’єкт аналізу – відносно велика спільнота людей, що відрізняється різноманітними характеристиками. У дослідженні такого виду можна здійснити порів-няння і зіставлення характеристик, які цікавлять дослідника, виявити наявність чи відсутність зв’язків між ними. Вибір методів збору інформації в описовому дослідженні визначається його задачами і спрямованістю.

Аналітичне дослідження – це вид соціологічного аналізу, метою якого є не тільки опис структурних елементів досліджуваного явища, але і з’ясування причин, що лежать у його основі, обумовлюють його характер і специфіку.

Підготовка аналітичного дослідження вимагає значного часу, ретельно розробленої програми й інструментарію. За методами збору соціологічної інформації аналітичне дослідження має комплексний характер. У ньому, доповнюючи одна одну, можуть застосовуватися різні форми опитування, аналізу документів, спостереження.

Поряд з основним критерієм розрізнення видів соціологічного дослідження можуть використовуватися й інші критерії, пов’язані з формою і характером проведення дослідження.

Залежно від того, як вивчається предмет, що цікавить дослідника у статиці чи в динаміці, виділяються два види соціологічного дослідження: разове і повторне.

Разове дослідження надає інформацію про стан об’єкта аналізу, про кількісні характеристики будь-якого явища чи процесу в момент його вивчення.

Така інформація може бути названа статичною, оскільки відбиває ніби моментальний «зріз» характеристик об’єкта і не дає відповіді на питання про тенденції його зміни в часі. Тобто однократне зняття інформації про будь-яке явище дозволяє схарактеризувати явище в статиці, але непридатне для опису змін цих явищ.

Повторне дослідження – це дослідження того самого чи різних контингентів, проведене кілька разів, через визначені проміжки часу або в однакових соціальних умовах.

Можливі варіанти типів повторних соціологічних досліджень визначаються обстежуваним контингентом, часом обстеження і ситуа-цією. Повторні дослідження досить складні і вимагають від соціолога високої методичної і методологічної підготовленості. Основними вимогами до повторних досліджень є порівнянність досліджень, а також обґрунтованість істотності розходжень за порівнюваними показниками.

Повторні дослідження, у свою чергу, поділяються на:

· трендові дослідження;

· панельні дослідження;

· лонгіт’юдні дослідження.

Трендові дослідження здійснюються на аналогічних вибірках чи у рамках єдиної генеральної сукупності з інтервалом у часі. Мета такого дослідження – аналіз змін на рівні визначеної групи, сукупності. Розрізняють: когортні тренди, історичні тренди.

Об’єктом когортних трендових досліджень є певна вікова група (когорта), що залишається постійною під час повторних обстежень. Вибірка на різних етапах дослідження не обов’язково повинна складатися з тих самих індивідів, важливо лише, щоб респонденти були представниками досліджуваної когорти.

Об’єктом історичних трендових досліджень є певна вікова група, що обстежується через визначені проміжки часу. У цьому випадку постійною залишається вікова група, а когорти і час проведення обстеження змінюються. Дані одержують при обстеженні сукупностей, що знаходяться в однакових соціальних умовах.

Ні історичні, ні когортні тренди не дають можливості аналізувати індивідуальні шляхи життєдіяльності людини. Для цього проводяться панельні і лонгіт’юдні дослідження.

При проведенні панельного дослідження обстеженню піддаються ті самі люди через однакові інтервали. Частота повторюваності, а також загальна тривалість панельного дослідження можуть бути різними, часові інтервали між обстеженнями є довільними. Дослідження проводяться за однаковою методикою. Дотримання однаковості при проведенні панельного дослідження – найважливіша умова коректності його результатів.

При проведенні панельних досліджень одержують інформацію саме про індивідуальні зміни в обстежуваній сукупності. Головним недоліком панельних досліджень є складність збереження вибірки від одного дослідження до іншого. Крім того, існує така можливість, що з часом члени вибірки вже стануть нетиповими для генеральної су-купності, і дані про неї не будуть достовірними для неї. Тому для панельних досліджень доцільно дотримуватись таких інтервалів, що дозволяють максимально зберігати стабільність досліджуваної сукупності за її розміром і складом. У панельному дослідженні моменти вторинного і наступного обстеження встановлюються за зовнішніми для досліджуваного контингенту факторами, наприклад:

· через визначену кількість років;

· при здійсненні певних соціальних заходів.

Якщо ж моменти повторного обстеження вибираються з урахуванням генезису самої досліджуваної сукупності, по мірі досягнення обстежуваною сукупністю визначеної стадії свого розвитку, то таке дослідження називається лонгіт’юдним.

Якщо в панельних дослідженнях об’єктом спостереження можуть бути будь-які вікові групи, то в лонгіт’юдних дослідженнях, як правило, вивчається тільки молодь – вікова група, яка найбільш динамічно розвивається. Переваги лонгіт’юдних досліджень порівняно з іншими видами повторних соціологічних досліджень полягають у можливості:

· ефективно вивчати процеси розвитку досліджуваних об’єктів;

· виявляти специфічні варіанти цього розвитку для груп, що входять у досліджувану сукупність;

· аналізувати тенденції розвитку індивідів, що входять у різні соціальні групи;

· встановлювати зміни в зв’язках між досліджуваними ознаками і виявляти детермінанти процесів розвитку.

Проведення лонгіт’юдного дослідження вимагає великих витрат засобів і часу, тривалої методичної і методологічної підготовки. При проведенні лонгіт’юдного дослідження найважливішою є вимога однаковості дослідження і дотримання відносної сталості показників на всіх етапах дослідження.

Важливою методичною проблемою при проведенні лонгіт’юдного дослідження є збереження і недопущення звуження вибірки з часом, і відповідність цієї вибірки генеральній сукупності.

При проведенні повторних досліджень усіх видів: когортних та історичних трендів, панельних і особливо лонгіт’юдних досліджень найважливішою умовою їхньої ефективності є створення баз даних на ЕОМ і обробка матеріалів досліджень за допомогою спеціальних прог-рамних засобів.

Для цього доцільно використовувати нову форму організації соціальної інформації – соціальний моніторинг.

Проблеми організації, управління і вивчення суспільних явищ припускають отримання і використання складних потоків інформації політичного, економічного і соціального змісту. Ця інформація, як правило: не систематизована, непорівнянна, отримана з різних джерел і за різними методиками, має різний ступінь вірогідності, містить дублювання відомостей, характеризується надмірністю даних за одними проблемами і недостатністю за іншими.

Тому для одержання достовірної інформаційної картини со-ціальної реальності, динаміки соціальних процесів, що відбуваються, у конкретному населеному пункті, регіоні, країні необхідні спеціальний збір і обробка такої інформації, що найбільш повно відбиває соціальні зміни, відносно легко піддається класифікації, систематизації й узагальненню в кількісній формі.

Найбільш ефективним засобом вирішення таких проблем є організація соціального моніторингу – безупинного й оперативного одержання даних про явища і процеси, що відбуваються в суспільстві. Моніторинг як процес одержання соціальної інформації є цілісною системою, що дозволяє фіксувати, зберігати і робити первинний аналіз одержуваних відомостей. Збір даних у формі моніторингу припускає наявність теоретичної і методологічної бази і технічних засобів його здійснення.

Теоретичне забезпечення функціонування системи моніто-
рингу – це програма збору інформації, одержуваної в ході збирання даних, розробка форм представлення і збереження цієї інформації.

Технічне забезпечення моніторингу – це розгалужені мережі каналів зв’язку, що охоплюють всі об’єкти спостереження. Це великий головний обчислювальний центр і більш дрібні (обласні, районні, міські) обчислювальні центри, а також спеціальна обчислювальна техніка.

У системі соціального моніторингу необхідно виділити дві підсистеми: соціологічний моніторинг і статистичний моніторинг.

Соціологічний моніторинг являє собою деяку цілісну систему відстеження змін, які відбуваються в суспільстві, на основі дослідження і аналізу масових уявлень про них.

Головна задача соціологічного моніторингу – одержання нової, потрібної і систематизованої соціологічної інформації, причому не одноразово, а систематично, через невеликі періоди часу. При моніторинговій формі дослідження, як правило, проводяться обов’язкові щомісячні і щоквартальні експрес-опитування за найбільш актуальними проблемами.

Статистичний моніторинг – це система одержання кількісних характеристик, а саме: статистичних показників і коефіцієнтів про різ-ні сторони життя суспільства.

Головна мета статистичного моніторингу – збір і передача деякого набору показників соціальної та економічної статистики, необхідних для ефективного аналізу явищ у політичній, економічній, соціальній і іншій сферах.

Соціологічний і статистичний моніторинги надають різну інфор-
мацію:

· соціологічний моніторинг враховує суб’єктивні думки людей за різними питаннями;

· статистичний моніторинг дає опис різних явищ за допомогою об’єктивних кількісних характеристик.

Однак, незважаючи на розходження в характері соціологічних і статистичних даних, принципи організації підсистем соціологічного і статистичного моніторингу збігаються. Обидві системи, поєднуючись, утворюють єдину систему соціального моніторингу.

Таким чином, соціальний моніторинг – це розгалужена система одержання, обробки і збереження соціологічної і статистичної інформації з найбільш актуальних проблем життя суспільства.

Основними рисами соціального моніторингу є:

· охоплення найбільш значних соціальних явищ у країні;

· наявність визначеного постійного складу показників і індикаторів (соціологічних і статистичних);

· наявність часових показників, які доповнюють основну систему і змінюються залежно від потреб користувача, що забезпечує гнучкість системи моніторингу;

· передача даних по каналах зв’язку на центральний обчислю-вальний центр, їх обробка і збереження;

· проведення моніторингу з єдиного організаційного центра;

· організація доступу споживачів до наявної інформації.

Найважливішою задачею реалізації функцій системи соціального моніторингу є організація комплексної обробки статистичної і соціологічної інформації

Одержання подібних даних дозволяє вивести досить обґрунтовані закономірності поведінки людей залежно від об’єктивних умов життя і, навпаки, визначити вплив інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів і мети діяльності людей на ці умови.

Моніторингове дослідження значно зменшує труднощі зіставлення соціологічних і статистичних даних між собою, тому що припускає чіткий опис:

· системи показників;

· індикаторів;

· прийомів збору даних;

· методів їхньої первинної обробки.

Наявність єдиного центру забезпечує чітке фіксування вибірки. Відстеження одноманітності досліджуваного об’єкта полегшує порівнянність одержуваної інформації на основі заздалегідь вироблених критеріїв.

При проведенні соціального моніторингу необхідно дотримуватись наступних принципів збору даних:

1) проведення соціологічних опитувань і статистичного спостереження на тих самих територіях чи адміністративних одиницях;

2) узгодженість термінів збору соціологічних і статистичних
даних;

3) однаковість вихідних форм для одержання даних;

4) відпрацьовування критеріїв кореляції соціологічних і статистичних даних;

5) наявність, збереження і поповнення єдиного банку соціальної інформації.

Крім задоволення потреб науки і управління високоякісною інформацією про життя суспільства, соціальний моніторинг забезпечує доступність наявної інформації для будь-якого користувача за усіма питаннями, що його цікавлять.

Важливе значення в системі моніторингу має програмне забезпечення споживача, що має містити в собі наступні функції:

· надання вихідної інформації, яка легко сприймається;

· здійснення швидкого пошуку і добору інформації відповідно до мети користувача;

· надання можливості вибору методів обробки відібраної інфор-мації і форм;

· надання конкретних результатів обробки.

Нова організація інформаційного обслуговування споживачів – один з найважливіших напрямків підвищення якості та ефективності соціальних досліджень і одна з основних функцій системи соціального моніторингу в сучасних умовах.

Програма і методологія
соціологічного дослідження

1. Методологічні основи складання програми соціологічного дослідження.

2. Методи збору даних у соціологічному дослідженні.

3. Графічне відображення результатів соціологічного дослідження.

 

Ключові поняття. Програма соціологічного дослідження. Проблемна ситуація. Соціальна проблема. Об’єкт і предмет соціологічного дослідження. Мета дослідження. Завдання дослідження. Інтерпретація основних понять. Системний аналіз об’єкта і предмета дослідження. Гіпотеза. Стратегічний план дослідження. Верифікація. Вибірка. Репрезентативність. Робочий план дослідження. Кількісні методи. Якісні методи. Опитування. Інтерв’ю. Анкета. Біографічний метод. Метод експертних оцінок. Контент-аналіз. Спостереження. Експеримент. Тестування. Полігон розподілу даних. Гістограма.

 

1. Методологічні основи складання програми

соціологічного дослідження

Будь-яка серйозна справа вимагає ретельної і глибоко продуманої підготовки. Це не підлягає сумніву. Соціологічне дослідження в цьому відношенні також не є виключенням.

Досвід роботи соціологічних установ свідчить, що справджуються тільки ті соціологічні дослідження, підготовка, проведення й аналіз результатів яких підлягають відповідним науковим вимогам, що накопичені як у світовій, так і вітчизняній прикладній соціології. Накопичений досвід соціологічних досліджень, зокрема, говорить про те, що при підготовці до проведення соціологічного дослідження величезну роль відіграє якісно підготовлена програма конкретного соціологічного дослідження. Якщо перефразувати на соціологічний лад відомий крилатий вираз «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі, хто ти!», то ми одержимо наступне твердження: «Покажи мені програму твого соціологічного дослідження, і я скажу, який ти одержиш результат!»

Таким чином, програма соціологічного дослідження – це той стратегічний документ, ознайомившись з яким можна зрозуміти:

по-перше, концепцію всього дослідження;

по-друге, наміри його організаторів по аналізу тієї чи іншої соціальної проблеми;

по-третє, можливі варіанти розв’язання даної соціальної проблеми.

У поняття «програма соціологічного дослідження» входить, з одного боку, весь комплекс методологічних і теоретичних задач, що ставить перед собою соціолог, з іншого – обсяг методичних процедур і технічних прийомів, що будуть використані для вирішення цих задач.

Отже, програма соціологічного дослідження покликана виконати наступні функції.

Методологічну. Її зміст полягає в тому, що програма соціологічного дослідження дозволяє:

· визначити наукову проблему, для вирішення якої проводиться дослідження;

· сформулювати мету і задачі дослідження;

· зафіксувати вихідне уявлення про досліджуваний об’єкт;

· встановити відношення даного дослідження до раніше виконаного чи паралельно виконуваного дослідженням з аналогічних проблем.

Методичну. Зміст даної функції полягає в тому, що програма соціологічного дослідження:

· передбачає розробку загального логічного плану дослідження на основі якого будується весь цикл дослідження: теорія – факти – теорія;

· показує, як використовуються т