ТОП 10:

Сутність процесу соціалізації



Процес включення індивіда в суспільство, його «структурні підрозділи» (соціальні групи і спільноти, соціальні інститути і організації), процес оволодіння накопиченим досвідом і настановами, со-ціальними цінностями і нормами, процес формування соціально значущих рис особистості, називається соціалізацією.

Соціалізація – це процес, який починається в дитинстві та закінчується в глибокій старості, процес засвоєння соціальних ролей і культурних норм. Соціалізація – це процес становлення особистості, знаходження індивідом соціально значущих якостей, організації цих якостей у певну систему.

Неможливо навчитися соціальної ролі за книжками чи методом ділової гри, хоча вдосконалити себе в ній у такий спосіб можна. Вождь або король виховує собі спадкоємця багато років. Виконавця цієї ролі виховує оточення, практика прийняття управлінських рішень, яку потрібно освоювати, реально ставши королем чи вождем. Кожна соціальна роль містить безліч культурних норм, правил і стереотипів поведінки. Невидимими соціальними зв’язками – правами, обов’язками, відносинами – вона пов’язана з іншими ролями. І все це треба освоювати. Ось чому до соціалізації застосовується термін не «навчання», а «освоєння». Він більш широкий за змістом і містить у собі навчання як одну зі складових частин.

Оскільки протягом життя нам доводиться освоювати не одну, а безліч соціальних ролей, просуваючись віковими і службовими сходами, процес соціалізації продовжується все життя. До глибокої старості людина змінює погляди на життя, звички, смаки, правила поведінки, ролі і т.п. Поняття «соціалізація» пояснює яким чином людина з істоти біологічної перетворюється в істоту соціальну.

Людина, дорослішає, проходить, ті ж етапи, які пройшли
суспільство за 40 тисяч років свого культурного розвитку і людський рід за 2 мільйони років своєї біологічної еволюції. Жоден біологічний вид ще не навчився «згортати» етапи свого розвитку. Таким чином, завдяки соціалізації людині не треба цілком проходити весь нескінченно довгий шлях свого розвитку.

Розвиток людини не можна зрозуміти у відриві від родини, соцальної групи і культури, до яких вона належить. З перших годин життя людини починається процес її соціалізації, в основі якого лежить зв’язок між індивідами і оволодіння соціальними навичками. Цей процес залежить від природних механізмів і нервової системи. Водночас він визначається тим досвідом, який людина отримує протягом життя.

Етапи соціалізації. У соціалізації прийнято виділяти два етапи:

· первинну, що охоплює період дитинства;

· вторинну, що займає більш тривалий часовий проміжок і містить юнацький, зрілий і похилий вік.

Перше дитинство. Найбільше значення для утворення зв’язку між дитиною і кожним з ії батьків мають перші миті життя. В основі формування цього зв’язку лежать погляди, рухи й посмішки дитини. Відомо також, що з другого тижня життя немовля не тільки починає виявляти великий інтерес до людського обличчя, але і здатне відрізнити обличчя своєї матері від чужого.

Між восьмим і дванадцятим місяцями життя починають чітко виявлятися прихильності дитини. Вона вибухає плачем, коли ії забирають від матері (чи людини, що звичайно доглядає за ним), щоб передати в чужі руки. Така реакція дитини відбиває не стільки страх перед незнайомою людиною, скільки невпізнавання в ній знайомих рис материнського обличчя. Цей період тісно пов’язаний з розвитком уявлень про сталість (перманентність) предметів когнітивного процесу, що був вивчений Піаже, і полягає в тому, що з восьмого місяця життя дитина починає активно шукати предмет, що раптово зник. Уявлення про сталість спочатку пов’язано у дитини з матір’ю і потім поширюється на інші об’єкти, особливо на інші «соціальні об’єкти». Крім того, постійна присутність соціального партнера приводить до формування у дитини на восьмому чи дев’ятому місяці життя уявлення про власну перманентність (сталість).

Дитинство і отроцтво. Групи однолітків відіграють у дитинстві й отроцтві дуже важливу роль, особливо для розвитку ідентифікацій і формування настанов.

Відповідно до проведених досліджень, підлітки набагато легше ідентифікують себе з іншими підлітками, ніж зі старшими, навіть, якщо останні належать до тієї ж статі, раси, релігії і громади, що і вони самі. Дружба і сексуальність в отроцтві тісно пов’язані. Навіть, якщо «гарних друзів» у підлітка менше, ніж у будь-якому іншому віці (за звичай не більше п’яти), серед них у цей час більше представників іншої статі.

Зрілість. Більше всього друзів у молодих людей, що перебувають у шлюбі. У середньому їх кількість складає сім осіб. Вони добираються:

· за подібністю смаків, інтересів і складу особистості;

· взаємністю в допомозі й обміні щиростями;

· сумісністю на підставі того задоволення, яке вони знаходять у спілкуванні один з одним;

· за зручністю спілкування в географічному відношенні;

· взаємною повагою.

У розквіті зрілості діяльність, спрямована на досягнення поставлених життєвих цілей, не дозволяє приділяти занадто багато часу дружбі. Підтримуються лише самі міцні зв’язки. Кількість друзів знижується до п’яти і менше.

З приходом старості та у зв’язку з драматичними подіями, що у цей час перевертають життя людини, багато хто втрачає своїх супутників життя і ризикує залишитися осторонь від кола друзів. Дружні зв’язки зміцнюються, коли друзі теж опиняються в подібній ситуації (середня кількість друзів у людини, що вийшла на пенсію, складає приблизно шість осіб).

Процес соціалізації ніколи не закінчується. Найбільш інтенсивно соціалізація здійснюється в дитинстві та юності, але розвиток особистості продовжується й у середньому, і літньому віці.

Д-р Орвіль Г. Брім (1966 р.) стверджував, що існують наступні розбіжності між соціалізацією дітей і дорослих.

1. Соціалізація дорослих виражається головним чином у зміні їх зовнішньої поведінки, а дитяча соціалізація коригує базові ціннісні орієнтації.

2. Дорослі можуть оцінювати норми. Діти здатні тільки засвоювати їх.

3. Соціалізація дорослих часто припускає розуміння того, що між чорним і білим існує безліч «відтінків сірого кольору».

Соціалізація в дитинстві будується на повній покорі дорослим у виконанні визначених правил. А дорослі змушені пристосовуватися до вимог різних ролей на роботі, дома, на суспільних заходах і т.д. Вони змушені встановлювати пріоритети в складних умовах, що вимагає використання таких категорій, як «краще» чи «гірше». Дорослі не завжди погоджуються з батьками, діти не мають права обговорювати дії батька і матері.

4. Соціалізація дорослих спрямована на те, щоб допомогти людині опанувати певні навички. Соціалізація дітей формує мотивацію їх поведінки.

Психолог Р. Гоулд (1978) запропонував теорію, яка значно відрізняється від розглянутої нами теорії. Він вважає, що соціалізація дорослих не є продовженням соціалізації дітей. Вона являє собою процес подолання психологічних тенденцій, що склалися в дитинстві. Хоча Гоулд поділяє точку зору Фрейда про те, що травми, перенесені в дитинстві, впливають на формування особистості, він вважає, що можливе їх часткове подолання. Гоулд стверджує, що успішна соціалізація дорослих пов’язана з поступовим подоланням дитячої впевненості у всемогутності авторитетних людей і в тому, що інші зобов’язані піклуватися про твої нестатки. У результаті формуються більш реалістичні переконання з розумною мірою недовіри до авторитетів і розумінням, що люди поєднують у собі як чесноти, так і недоліки. Позбувшись дитячих міфів, люди стають більш терплячими, щедрими і добрими. В остаточному підсумку особистість знаходить значно більшу свободу.

Ресоціалізацією називається засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість колишніх, недостатньо засвоєних чи застарілих. Вона охоплює багато видів діяльності – від занять з виправлення навичок читання до професійної перепідготовки робітників. Психотерапія також є однією з форм ресоціалізації. Під її впливом люди намагаються розібратися у своїх конфліктах і змінити свою поведінку на основі цього розуміння.

Крім соціалізації і ресоціалізації, соціологія особистості розглядає такі поняття, як життєві кризи, ритуали переходу та ін.

Життєві кризи. Спираючись на уявлення З. Фрейда про психосексуальний розвиток людини, Е. Еріксон (1950 р.) розробив теорію, в якій акцентуються соціальні аспекти цього розвитку. Останній розглядається як процес інтеграції індивідуальних біологічних факторів з факторами виховання і соціокультурного оточення.

На думку Еріксона, людина протягом життя переживає вісім психосоціальных криз, специфічних для кожного віку, сприятливий чи несприятливий результат яких визначає можливість наступного розквіту особистості.

Першу кризу людина переживає на першому році життя. Вона пов’язана з тим, задовольняються чи ні основні фізіологічні потреби дитини. У першому випадку у дитини розвивається почуття глибокої довіри до навколишнього світу, а в другому – недовіра до нього.

Друга криза пов’язана з першим досвідом навчання, особливо з тим, коли дитину привчають бути охайною. Якщо батьки розуміють дитину і допомагають їй контролювати природні потреби, дитина отримує досвід автономії, а занадто суворий чи занадто непослідовний зовнішній контроль призводить до розвитку у дитини сорому чи сумнівів, пов’язаних головним чином зі страхом втратити контроль над власним організмом.

Третя криза відповідає другому дитинству. У цьому віці відбувається самоствердження дитини. Плани, що вона постійно будує, і які їй дозволяють здійснити, сприяють розвитку в неї почуття ініціативи, а переживання повторних невдач може призвести її до покірності й почуття провини.

Четверта криза відбувається в шкільному віці. У школі дитина вчиться працювати, готуючись до виконання майбутніх завдань. Залежно від атмосфери, що панує в школі, методів виховання у дитини розвивається смак до роботи абопочуття неповноцінності як у плані використання засобів і можливостей, так і в плані власного статусу серед товаришів.

П’яту кризу переживають підлітки обох статей у пошуках ідентифікації (засвоєння зразків поведінки значущих для підлітка інших людей).Цей процес передбачає об’єднання минулого досвіду підлітка, його потенційних можливостей і виборів, що він має зробити. Нездатність підлітка до ідентифікації чи пов’язані з нею труднощі, можуть привести до її «розпилення» або ж до плутанини ролей, які підліток грає чи буде грати в афективній, соціальній і професійній сферах.

Шоста криза притаманна молодим дорослим людям. Вона пов’язана з пошуком близькості з коханою людиною, разом з якою вона буде робити цикл «робота – народження дітей – відпочинок», щоб забезпечити своїм дітям належний розвиток. Відсутність подібного досвіду приводить до ізоляції людини та її замиканні на самій собі.

Сьому кризу переживає людина в сорокалітньому віці. Вона характеризується розвитком почуття збереження роду (генеративності), що виражається у «інтересі до наступного покоління і його вихованні». Цей період життя відрізняється високою продуктивністю в самих різних сферах.

Восьму кризу переживають під час старіння. Вона знаменує собою завершення попереднього життєвого шляху. Її розвиток залежить від того, як цей шлях був пройдений. Досягнення людиною цілісності ґрунтується на підведенні нею підсумків свого минулого життя і усвідомленні його як єдиного цілого, у якому вже нічого не можна змінити. Якщо людина не може звести свої минулі вчинки в єдине ціле, вона завершує своє життя в страху перед смертю та у розпачі від неможливості почати життя знову.

Ритуали переходу. У традиційних суспільствах ритуали переходу – це спеціальні ритуали, що знаменують собою перехід з одного соціального чи релігійного статусу в іншій.

Подібні ритуали є у всіх відомих минулих суспільствах. Найбільш важливі і розповсюджені ритуали переходу пов’язані з біологічними життєвими кризами – народженням, статевим дозріванням, відтворенням роду і смертю. Кожна з цих криз несе із собою зміни в соціальному статусі. Інші ритуали супроводжують зміни, що цілком відносяться до культурного, а не біологічного, життя, наприклад, посвячення в члени спільнот і братств, об’єднаних особливими інтересами.

Перша спроба дати наукову інтерпретацію ритуальній практиці такого характеру була розпочата в 1909 р. французьким антропологом Арнольдом ван Геннепом.

Ван Геннеп розглядав ритуали як засіб, що полегшує індивіду складності неминучого переходу від однієї соціальної ролі до іншої. На основі проведених емпіричних досліджень, ван Геннеп дійшов вис-новку, що всі ритуали переходу мають одну й ту саму тричленну структуру, що містить відділення, перехід і возз’єднання (інакше, долимінальна, лимінальна і постлимінальна стадії). Центральний учасник (чи учасники) ритуалу:

· спочатку символічно відокремлюється від свого колишнього статусу;

· потім зазнає змін, готуючись до життя в новому статусі;

· входить в суспільство у своєму новому соціальному статусі.

Хоча більшість ритуалів, що спостерігалися, були пов’язані з кризами життєвого циклу, Ван Геннеп вважав, що за своїм змістом вони є соціальними і культурними церемоніями і знаменують події скоріше соціокультурні, ніж біологічні.

Сучасні соціологи, як правило, дотримуються поглядів Ван Геннепа в тому, що стосується соціального значення і психологічної значущості ритуалів переходу. Вони вважають, що ритуали переходу мають позитивну цінність з погляду індивідуальної психології, ос-кільки вони послабляють стрес у моменти серйозних життєвих змін (взрослішання, вступу до шлюбу, народження дітей, смерть близьких) і полегшують труднощі адаптації до нової соціальної ролі. Крім того, ритуали переходу сприяють зміцненню суспільства, послабляючи психологічний стрес у індивідів, вони охороняють суспільство від розколу, даючи кожній людині ясну інструкцію про те, як ій поводитися в нових умовах, вони забезпечують єдність і нормальне функціонування всього соціального організму.

Протягом майже всієї історії людства ритуали переходу завжди були релігійними церемоніями. Вони відбувалися в релігійному обрамленні, розглядалися як релігійні акти і тому наділялися особливою сакральною значущістю. З погляду сучасної соціології вони розцінюються як абсолютно секулярні за своєю природою. Тенденція до секуляризації уявлень про ритуали переходу, яка виникла в останні десятиліття, спричиняє розуміння природи таких ритуалів скоріше як соціальної, ніж релігійної.

Однією з найважливіших функцій ритуалів переходу, яка часто залишається поза увагою інтерпретаторів, є забезпечення масових видовищ. Ритуали переходу та інші релігійні дійства були в минулому найважливішим засобом залучення мас до естетичної діяльності. Релігія була двигуном розвитку образотворчого мистецтва, музики, співу, танцю та інших естетичних форм самовираження.

Із самого початку дослідження ритуалів як особливого класу феноменів, було пов’язано зі спробами виявити подібні риси і розбіжності в ритуальній практиці конкретних історичних суспільств. Риси подібності, безсумнівно, відбивають єдність людського мислення. Однак сучасні дослідники приділяють мало уваги природі психоло-гічних факторів, що обумовлюють генезис ритуалів. Звичайно ритуалам переходу надається лише соціокультурна інтерпретація, яка представляє їх як соціальний феномен, створену людиною інтегральну частину людського життя. Більшість сучасних дослідників інтерпретують подібності й розбіжності ритуалів переходу на основі соціокультурного контексту.

Наприклад, намагаючись зрозуміти, чому в одних суспільствах ритуал одруження дуже складний, а в інших – простий, вони звертаються до аналізу соціального порядку і пануючого способу забезпечення засобів до існування, щоб оцінити значущість стабільних подружніх союзів. Дотримуючись точки зору, що культура і соціальний устрій створюють єдину внутрішньо погоджену систему, сучасні вчені інтерпретують ритуали переходу з погляду їх функціонального призначення в цій системі.

Уявлення самих учасників ритуалів переходу про зміст і мету їх дій розглядаються в такому контексті як зовсім неадекватні, нічого не дають для розуміння функціонального значення ритуалів. Дуже часто стверджується, що мета ритуалів переходу полягає у наданні допомоги душі померлого, яка переходить до іншого світу або у захисті немовля від ворожих впливів.

Звичайно дослідники роблять наголос на виявленні функціональних значень чинених дій, які невідомі самим учасникам ритуалів. Тим самим вони розширюють поле своїх досліджень, включаючи в нього практично всі дії, що здійснюються під час ритуальних актів, соціокультурний контекст, соціальний статус учасників, їх взаємини один з одним і з суспільством в цілому.

Ритуали переходу дуже насичені символікою, яка відбиває стан відокремленості, переходу і пов’язаний з новим статусом. Найчастіше вступ у новий статус символізує зміни і прикрашання видимих чи прихованих частин тіла, різноманітні татуювання і знаки, що відповідають новому соціальному стану. Особливо значущими в цьому плані символами є:

· спеціальні зачіски;

· одяг і орнаменти;

· сточування, фарбування і видалення зубів;

· носіння особливих прикрас у проколотих вухах, носі чи губах;

· обрізання або інші операції на геніталіях.

Подібні мотиви і теми можна часто зустріти в ритуальній символіці народів, що далеко стоять друг від друга в культурному і географічному відношенні.

Одна з таких тем – тема смерті й відродження в новому статусі. Ініційований може бути символічно вбитий. Потім ритуал наказує йому поводитися подібно дитині, символізуючи цим відродження.

Іншою найбільш загальною символічною формою в ритуалах переходу є використання дверей чи дверних прорізів, арок, комір, що позначають вхід у нову соціальну сферу. Ритуальні іспити звичайно виступають загальною складовою церемоній повноліття як для чоловіків, так і для жінок.

Для всіх ритуалів переходу характерно приписування суб’єкту визначених форм повсякденної поведінки. Загальним правилом є статева помірність, так само як і тимчасова заборона виконувати звичайну роботу, наприклад, займатися сільським господарством, полюванням чи рибальством. Багато ритуалів або накладають заборону на певну поведінку, або наказують змінити звичайну поведінку. Наприклад, в індійських племенах заходу Сполучених Штатів існує заборона розчісувати тіло пальцями під час ритуального періоду. В інших суспільствах правила ритуальної поведінки наказують суб’єкту ритуалу сідати в особливій позі, одягати одяг навиворіт чи задом наперед, носити одяг протилежної статі. Подібні вимоги можна розглядати як навмисну драматизацію, за допомогою контрастів, подій, що відбуваються, щоб зробити їх більш пам’ятними.

Більшість сучасних інтерпретацій ритуалів переходу стосуються їхніх зв’язків із соціальною системою і фокусуються на функціональному значенні ритуалу як засобу збереження суспільства. Експліцитно чи імпліцитно в цій лінії міркування присутнє уявлення про рівновагу, що лежить в основі всякої наукової теорії систем. Для того, щоб система працювала ефективно, її елементи мають взаємно підтримувати один одного і відповідати один одному. У такому разі про систему можна сказати, що вона перебуває в стані рівноваги.

Соціальні системи охоплюють визначену кількість людей і містять у собі визначену кількість ролей. Якщо відбувається зміна кількості людей чи пропорції ролей і статусів, соціальна рівновага порушується.

З народженням дитини суспільство поповнюється новим членом, змінюється соціальна поведінка і статус його батьків. Ця зміна впливає на інших членів суспільства. Інші соціальні зміни, що знаменуються ритуалами переходу, подібним чином порушують стан рівноваги в суспільстві. Ритуали переходу, з погляду теорії систем, сприяють встановленню нового стану соціальної рівноваги щодо змін, що відбулися, на яких вони фокусуються.

За допомогою ритуалів члени суспільства отримують інформацію про нові соціальні обставини і одночасно інструктуються про те, як до них ставитися і пристосуватися. Індивіди, що знаходяться у фокусі ритуалу, набувають впевненості в тому, що вони успішно опанують свою нову соціальну роль. Ритуальне дійство містить символічні інструкції для учасників ритуалу і всіх членів суспільства про те, як повернутися до нормальної соціальної поведінки, набувши новий і втративши чи змінивши старий особистісний і соціальний статус.

Цей же функціональний підхід застосовується і до різних інших релігійних церемоній. Антропологи Е. Чеппль і К. Кун інтерпретують усі ритуали переходу та інші групові церемонії як «ритуали інтенсифікації».

Звертаючи особливу увагу на відображення в ритуалі звичних відносин, Е. Чеппль і К. Кун стверджують, що така ритуальна поведін-ка «має ефект посилення чи інтенсифіціювання звичних відносин і тому служить зміцненню обумовлених реакцій». У технічному (фізіо-логічному) сенсі виконання подібних ритуалів охороняє від розмивання звичного способу життя індивіда.

З функцією відновлення соціальної рівноваги в цій інтерпретації тісно пов’язана група додаткових ефектів або функцій. Деякі з цих функцій пов’язані насамперед з тими індивідами, чий статус змінюється, а через їх поведінку – із соціальною групою.

Інші функціональні ефекти позначаються безпосередньо на суспільстві в цілому. Завдяки тому, що заспокоюється тривога людей, які знаходяться в процесі зміни статусу, суспільство уникає розхитування. Стрес і загроза виникнення соціального дисбалансу, викликані смертю і горем близьких, тримаються під контролем аналогічним чином. У цілому ритуальні акти, які виражають моральні й соціальні цінності, що містяться в них, можуть розглядатися як дії, що безпосередньо забезпечують підтримку групової солідарності, які затверджують і підтверджують ідеали і правила, що сприяють збереженню соціальної гармонії.

Економічна соціологія
і соціологія праці

 

1. Економічна соціологія як спеціальна соціологічна теорія.

2. Соціологія праці: сутність і зміст.

Ключові поняття: Економічна соціологія. Закономірності економічного життя. Об’єкт економічної соціології. Економічні процеси в суспільстві. Соціальні механізми і принципи соціального регулювання економічних процесів. Соціальні механізми регулювання економічних відносин. Економічна свідомість. Економічне мислення. Економічний інтерес. Вихідний тип ринкового поведінки. Псевдоринковий тип поведінки. Суспільна праця як соціальний процес. Взаємозв’язок змісту і характеру праці. Закон відповідності змісту і характеру праці. Ставлення до праці. Трудова поведінка індивідів і соціальних груп. Система мотивації праці.

1. Економічна соціологія як спеціальна
соціологічна теорія

 

Економічна соціологія досліджує закономірності економічного життя за допомогою системи категорій, розроблених у рамках даної науки. Розвиток економіки економічна соціологія описує як двоякий соціальний процес:

· по-перше, він спонукається активністю функціонуючих в економіці соціальних суб’єктів;

· по-друге, його просування пов’язано з інтересами, поведінкою і взаємодією соціальних груп і шарів.

Об’єкт економічної соціології являє собою взаємодію двох основних сфер громадського життя – економічної і соціальної. Виходячи з об’єкта, відповідно досліджується і взаємодія двоякого роду процесів – економічного і соціального.

Особливість об’єкта економічної соціології полягає в тому, що описуються не окремі тенденції, що спостерігаються в сфері економіки і суспільства, і не взаємозв’язок між ними, а щось більш складне: механізми, що породжують і регулюють ці взаємозв’язки. Таким чином, у центрі уваги економічної соціології – природа і специфічні спроможність соціальних механізмів регулювати протікання еконо-
мічних процесів у суспільстві.

У рамках різних методологічних підходів може бути і різне трак-тування соціальних механізмів, а також їхніх регулятивних можливостей.

Якщо звернутися до класичних джерел економічної соціології, то можна спостерігати, як методологічний підхід формує ті чи інші типи соціальних механізмів і принципи соціального регулювання економічних процесів.

Так, К. Маркс розглядав закономірності економічного розвитку з позицій інтересів, діяльності, відносин класів. Відповідно, стрижнем соціального механізму розвитку економіки у Маркса виступала класова боротьба пролетаріату і буржуазії (руйнування, революція, зриви).

З позицій культурологічного підходу М. Вебера основну регулюючу роль соціальних механізмів у розвитку економічного життя виконують: політичні, етичні, релігійні інститути. Саме вони формують необхідні духовні якості та особливі риси людського характеру, що дозволяють не боятися нововведень і зміни традицій, дивитися на свою справу як на духовне призначення.

У рамках соціологічного підходу Т. Веблена соціальними регуляторами людських дій (споживчої поведінки) є: інстинкти, схильнос-ті, звички, що безпосередньо випливають зі споживчого способу життя. Еволюція соціальних інститутів і природи людини відбувається як природний добір найбільш типового напряму думок і типу поведінки.

Таким чином, специфіка методологічного підходу до об’єкта економічної соціології визначає специфіку трактування їїпредмета – соціальних механізмів регулювання економічних відносин.

Вивчення соціальних механізмів регулювання економічних відносин – один з найбільш актуальних напрямків сучасних соціологічних досліджень економічних явищ у житті суспільства.

Аналіз поняття «соціальний механізм» дозволив виявити риси, спільні для всіх соціальних механізмів незалежно від їх специфіки:

1. Основною функцією, яку виконують соціальні механізми щодо суспільства, є регулювання соціальних процесів відповідно до суспільних потреб.

2. Суб’єктом соціальних механізмів виступають певні соціальні групи, від взаємодії яких залежать характер і активність функціонування цих механізмів.

3. Соціальні механізми базуються на історично сформованих структурах, які отримали назву «соціальних інститутів», як сукупності соціальних норм і культурних зразків, що визначають стійкі форми економічної поведінки.

4. До складу соціальних механізмів входять явища різної природи: матеріальні і духовні, явища, що належать до суспільного буття і суспільної свідомості. У суспільному бутті й суспільній свідомості відкладається досвід історії, що найсильнішим чином позначається на функціонуванні всіх соціальних механізмів.

5. У соціальних механізмах містяться як керовані, тобто ті, що легко піддаються перебудовам, так і слабко чи зовсім не керовані елементи, що мають вікову традицію і розвиваються природно-історичним шляхом (наприклад, демографічні процеси). Механізми, що їх регулюють, мають велику інерційність і стійкість, оскільки норми і цінності населення, які регулюють демографічні відносини, змінюються протягом багатьох десятиліть.

6. Системний характер механізму виявляється в наявності, по-перше, зовнішніх функціональних зв’язків даного механізму із су-спільством; по-друге, у наявності внутрішніх зв’язків між елементами, що утворюють механізм.

Таким чином, системний характер соціальних механізмів при-пускає використання основних принципів системного підходу до аналізу соціально-економічних процесів. Насамперед, це стосується:

· вивчення проблеми цілісності системи, узгодження рівнів її функціонування і розвитку;

· взаємозв’язків і взаємодії її структурних елементів;

· взаємодії системи і середовища, що дає можливість відбити особливості соціально-економічних процесів;

· закономірності розвитку соціальної системи в напрямку зростаючої структурної і функціональної складності.

У найбільш загальному вигляді підсоціальним механізмом регулювання економікирозуміється стійка структура типів економічної поведінки соціальних суб’єктів, а також взаємодії цих суб’єктів з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг.

Регулятивні властивості механізму визначаються, з одного боку, правовими, економічними і соціальними інститутами, а з іншого – соціально-економічним положенням різних соціальних суб’єктів, станом їхньої економічної свідомості економічного мислення, взаємодією економічних інтересів.

Методологічний підхід до розвитку економіки як соціального процесу і вивчення соціальних механізмів як рушійної сили цього процесу обумовлює систему категорій економічної соціології, що являє собою багаторівневу ієрархію.

Перший рівень утворюють дві найбільш загальні категорії: «економічна сфера» та «сфера соціальних відносин». Їх зміст відбиває характеристики суспільства, найбільш значущі для розуміння процесів, що відбуваються «на перетинанні» економіки і суспільства.

Другий рівень утворюють категорії, які розкривають соціальний механізм розвитку економіки і приватних проявів цього механізму в процесі регулювання окремих соціально-економічних процесів.

Третій рівень утворюють категорії, які конкретизують зміст соціальних механізмів: «економічна свідомість», «економічне мислення», «соціально-економічні стереотипи», «економічні інтереси», «економічна діяльність», «економічна поведінка», «економічна культура» як регулятор економічної поведінки та ін.

Традиційно виділяють економічну свідомість і економічне мислення.

Економічна свідомість пов’язується із систематизованими знаннями, заснованими на науковому пізнанні, й свідомому використанні соціально-економічних законів.

Економічне мислення містить у собі погляди і уявлення, породжені практичним досвідом людей, їх участю в економічній діяльності, зв’язками, у які люди вступають у повсякденному житті. Економічне мислення, таким чином, пов’язано вже не з пізнанням соціально-економічних законів, а з економічною практикою і являє собою явище більш низького рівня. Порівняно з теоретичною свідомістю економічне мислення являє собою іншу сутність. Воно наповнено іншим соціально-економічним змістом.

З визначень випливає, що досліджувані явища пов’язані з принципово різними рівнями пізнання:

· економічна свідомість – з пізнанням функціонування і розвитку соціально-економічних законів (законів поділу і зміни праці, закону конкуренції та ін.);

· економічне мислення – із включеністю в соціально-економічну практику.

Такий методологічний підхід дозволяє розглядати економічне мислення як форму прояву економічної свідомості в конкретній суспільній ситуації. При цьому деяка нерозвиненість економічної свідомості обумовлює суперечливість розвитку економічного мислення. Воно сприймає зміну економічних відносин переважно емоційно і успішно поєднує проходження політики економічних реформ зі сфор-мованими соціальними стереотипами.

Соціологи, економісти, психологи наприкінці ХХ століття багато говорили про перебудову економічної свідомості, не думаючи про те, якою мірою це можливо і чи можливо воно взагалі.

Розгляд економічного мислення як форми прояву економічної свідомості в конкретній суспільній ситуації дозволяє перевести традиційну проблему перебудови економічної свідомості в площину проблеми впливу змін в економічному мисленні на ті чи інші аспекти економічної свідомості та з’ясувати, якою мірою ці зміни стосуються глибинної сутності економічної свідомості.

Наприклад, у конкретному соціологічному дослідженні ми можемо вимірити не більше, ніж рівень (стан) економічного мислення і з’ясувати в соціальних показниках ступінь його раціональності, обумовлений емоційним і суперечливим сприйняттям змін в укладі й способі життя.

Іншою важливою категорією для позначення реальних причин і корінних, найбільш глибоких стимулів економічної діяльності й економічної поведінки людей є категорія економічного інтересу.

Саме економічні інтереси сприяють узгодженості у взаємодії різних соціальних груп і шарів у ході безупинного пристосування до змін, що формує ця взаємодія.

Розуміння того, що економічні відносини між панівними суб’єктами виявляються у вигляді їх економічних інтересів, приводить до певних узагальнень, суть яких виражається в наступному:

По-перше, економічні інтереси належать реальним суб’єктам, що вступають у певні відносини між собою. Структура економічних інтересів настільки ж різноманітна, як різноманітні і суб’єкти господарських зв’язків.

По-друге, економічні інтереси за своєю природою об’єктивні. Вони є відображенням ролі відповідних суб’єктів у системі суспільного розподілу праці. Щоб змінити економічні інтереси, потрібно поставити їх носіїв у нові умови, змінити їх роль у суспільному виробництві.

По-третє, економічні відносини (і економічні закони, що виражають їх сутність), які виявляються в економічних інтересах, набувають:

· характер рушійних сил суспільного розвитку;

· спонукальних мотивів господарської діяльності людей.

Ні закони, розглянуті самі по собі, ні економічні відносини як такі ще не є джерелами саморуху. Вони стають ними, лише виражаючись в економічних відносинах суб’єктів.

У спілкуванні між собою, особливо з приводу розподілу і споживання обмежених економічних ресурсів, суб’єкти дбають лише про свої економічні інтереси, задовольняють свої нагальні потреби.Це друга передумова їхньої економічної поведінки, що дозволяє багато в чому її прогнозувати.

У суспільстві, що широко використовує гроші, кожний хоче мати їх більше, тому що гроші розширюють можливості досягнення власних інтересів (у чому б вони не полягали). Остання обставина дуже допомагає прогнозувати економічну поведінку. Вона виявляється також корисною, коли потрібно вплинути на економічну поведінку інших людей. У процесі суспільного співробітництва, діючи у власних інтересах, люди створюють можливості вибору для інших, і суспільна координація формується як процес безупинного взаємного пристосування до змін у чистій вигоді, що виникає в результаті їх взаємодії.

Динамічність соціальних стереотипів створює передумову того, що саме превалює у виборі альтернативних варіантів:

· сформовані цінності глобального порядку;

· миттєві вигоди, інтереси, загальний план;

· приватні інтереси.

Своєрідність соціальних стереотипів полягає в тому, що їхня природна подвійність знаходиться в стані рухливої рівноваги, що здат-на порушуватися в моменти стихійних дисгармоній. Як правило, це приводить до переваги установки і до переорієнтації індивідів і со-ціальних груп на приватні інтереси і миттєві вигоди.

Насправді люди не дуже раціональні. Їх вибір у реальній ситуації визначається:

· станом балансу раціонального і емоційного в економічному мисленні;

· рухливістю рівноваги нормативного та індивідуального начала у соціальному стереотипі;

· більш глибинними причинами (котрі часто не залежать від них), тобто їх економічними інтересами.

За даними соціологічного моніторингу «Людина і ринок», вибір умови заробляння грошей поділяє респондентів на дві приблизно рівні частини:

· ті, хто хотів би жити бідніше, але з гарантованим рівнем доходів, без ризику – 47,8 %;

· ті, хто хотів би жити багатше, але ризикуючи, діючи з ініціативою – 41,1 %;

· 11,1 % респондентів не відповіли.

Перших можна віднести до представників доринкового типу, а інших – до представників ринкового типу поведінки.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.137.159 (0.031 с.)