Сімейне середовище та сімейне спілкування як фактор соціалізації особистості

Сім’я, що є найменшим осередком суспільства, репрезентує суспільство в цілому, є його мініатюрним зображенням. В ній здійснюється соціалізація людини. Досвід особистості, який вона набуває в сім’ї, визначає її індивідуальну поведінку, створює внутрішню конструкцію реальності, на основі якого людина сприймає навколишнє середовище і діє в ньому. Єдність сім’ї забезпечується взаємною любов’ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх членів сім’ї, взаємо-розумінням та емоційною прихильністю. З одного боку, сім’я – досить замкнуте об’єднання людей, яке захищає свій внутрішній світ і протистоїть зовнішнім впливам і втручанням. Руйнування цього світу, нетактовне втручання в його інтимні сфери часто призводить до краху сім’ї. З іншого боку, сім’я – це об’єднання людей, відкрите для суспільства.

Сім’я “тисячами ниток” пов’язана із суспільством. Кожен її член є одночасно членом різних колективів: на виробництві він працює у колективі виробників або службовців, в учительському колективі – серед учителів і вихователів, в медичних закладах – серед лікарів, медсестер. Учень у школі – це теж член сімейного колективу. В той же час він може входити до різних молодіжних і дитячих об’єднань, спортивних груп, музичних колективів, інших груп за інтересами. Тому стосунки, що складаються в сім’ї, мікроклімат сімейного виховання та спілкування залежить від того, як людина почуває себе у суспільних колективах, які здійснюють зв’язок сім’ї з суспільством. Важливим наслідком цієї взаємодії є вплив сім’ї на формування відносин у суспільстві, характер усіх процесів суспільного життя. Сім’я не лише задовольняє потреби людей, які вступили у шлюб, але й виконує цілий ряд соціальних функцій і тому є невід’ємним компонентом соціальної структури суспільства [24].

У тлумаченні російського соціолога О.Харчева сім’я постає як “…історично конкретна система між подружжям, між батьками й дітьми, як мала соціальна група, члени якої пов’язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, і соціальна потреба в якій зумовлена потребою суспільства у фізичному й духовному відтворенні населення” [24]. Дослідник запропонував систему поглядів на сім’ю як відносини, “…через які і завдяки яким здійснюється відтворення людини, суспільний механізм цього відтворення” [24]. Основні засади концепції О.Харчева полягають у наступному:

¨ розуміння сім’ї як провідної форми соціальної спільності у невиробничій сфері людського буття;

¨ розгляд стабільності сім’ї як наслідку впливу на неї зовнішніх, внутрішніх сил, які можуть зміцнювати або послаблювати її;

¨ аналіз сім’ї як соціального інституту і малої групи з виокремленням її специфічних (народження і виховання дітей) і неспецифічних (госпо-дарсько-по­бутова, економічна, первинний соціальний контроль, духовне спілкування, надання соціального статусу, дозвіллєва, емоційна, сексуальна) функцій [24].

У концепції простежуються структурно-функціональні, необіхе-віористські та інтеракційні засади, які акцентують увагу на аналізі функцій сім’ї як соціального інституту (певні соціальні норми, зразки поведінки, права та обов’язки, які регулюють відносини між подружжям, батьками і дітьми) і малої соціальної групи (шлюб чи кровна спорідненість, спільний побут, взаємна відповідальність) [24].

До цього трактування певною мірою близьке визначення сім’ї, запропоноване С.Голодом. Концепція дослідника спирається на гуманістич-ний підхід і акцентує на необхідності врахування індивідуально-особистісної складової сімейного колективу. Згідно з цією концепцією сім’я розуміється як сукупність індивідів, поєднаних хоча б одним із трьох видів відносин: кровного споріднення, походження та якості [5].

Сім’я становить персональне середовище життя і розвитку дітей, підлітків та юнацтва. Саме в цьому середовищі відбувається процес засвоєн-ня індивідом суспільних соціальних і культурних цінностей. Відповідно до цих установок сім’я повинна стати основним осередком суспільства, а всі інші соціальні інститути повинні працювати на неї [5].

Сім’я, переконані А.Антонов та В.Медков, – “…це заснована на загальносімейній діяльності спільність людей, пов’язаних узами шлюбу, батьківства, кровної спорідненості, яка відтворює населення, забезпечує спадковість сімейних поколінь, а також здійснює соціалізацію дітей і підтримує життєдіяльність членів сім’ї. За такого підходу враховано всі етапи існування сім’ї, а також її найважливіші функції з формування й розвитку дитини, забезпеченні її соціалізації [5]. Відношення «шлюб – батьківство – спорідненість” передбачає певне утворення, сталість якого зумовлене зазначеними характеристиками, внутрішніми сімейними зв’язками. В ієрархії функцій сім’ї та за “інтегральним показником сімейного способу життя”, на їхню думку, провідне місце посідає дітонародження (“потреба в дітях”), що доповнюється вихованням дітей [5].

Б.Ковбас та В.Костів розглядають сім’ю як “…динамічну малу соціальну групу людей, поєднаних спільністю проживання (чи тимчасовою відсутністю) й родинними стосунками (шлюб, кровна спорідненість, усиновлення, опіка, свояцтво), спільністю формування й задоволення соціально-економічних та біологічних потреб, любов’ю, взаємною моральною відповідальністю” [9].

У цьому визначенні перевагу надано погляду на сім’ю як на малу соціальну групу, характерними рисами якої також є шлюб, кровна спорідне-ність, задоволення побутових і моральних потреб її членів. Однак, на відміну від наведених вище підходів, не враховано таких важливих функцій, як виховання й соціалізація дитини. Дослідники, наголошуючи на стосунках “чоловік – дружина”, ігнорують стосунки “мати – дитина”, “батько – дитина”, хоча саме завдяки їм дитина набуває початкового досвіду соціаль-ного життя, засвоює перші уроки моралі, норми і правила співжиття, перевірені багатовіковим досвідом етичні знання, трудові навички, тобто відбувається її первинна соціалізація [9].

Соціалізацію дитини (зміст, спрямованість, ефективність) певною мірою визначають дорослі, котрі створюють життєвий простір. Вони можуть “обмежувати й стимулювати, сприяти й заважати, надихати на перемоги над собою і обставинами чи штовхати в прірву самозміцнення”, адже важко уявити цей процес поза стосунками дитини з людьми, людським середовищем і, зрозуміло, її взаєминами з батьками.

Правомірність розгляду сім’ї як малої соціальної групи зумовлюється тими ознаками, які характеризують цей феномен. Група для людини є тим найближчим оточенням, до якого вона належить, спільністю, яка опосередковує її взаємозв’язок із суспільством і забезпечує її ж таки соціалізацію [5].

У терміні “мала соціальна група” головним групотворним чинником дослідники визначають спільну діяльність, спілкування, а саму групу розглядають як осередок ширшої соціальної системи – суспільства. Як сукупний суб’єкт діяльності й спілкування сімейна група є тим “осередком, де перетинаються суб’єкт-об’єктні зв’язки особистості, соціальні й психологічні детермінанти регуляції її поведінки”. Це робить сім’ю складним утворенням, зумовлює її функції, ознаки та характер впливу на особистість.

Започаткування терміна “первинна група”, до якої належить сім’я, пов’язана з працями німецького соціолога Г.Зиммеля та американського соціолога Ч.Кулі. Вони одним з перших почали розглядати особистість у контексті її соціалізації, яку зумовлюють стосунки з іншими людьми, насамперед батьками.

У соціалізації дитини сім’я відіграє головну роль, адже саме в сім’ї зростаюча особистість набуває перші знання про світ – найпростіші правила поведінки в суспільстві, норми соціальних стосунків. Завдяки батькам дитина опановує вмін­ня орієнтуватись в більших соціальних спільнотах, засвоює навички спілкування з людьми різних вікових категоріях і соціальних верств. Сім’я є базовою групою, що сприяє долученню особистості до активних соціальних стосунків, які вона має засвоїти в процесі виконання соціальної ролі дитини [8].

Будучи малою соціальною групою, сім’я водночас є соціальним інститутом – відносно стійкою формою організації соціального життя, яка забезпечує стійкість зв’язків і стосунків у межах суспільства. Правомірність цього твердження зумовлена функціями, притаманними соціальному інституту загалом. До них належать: створення для своїх членів можливостей задовольняти власні потреби та інтереси; регулювання діяльності членів суспільства в рамках соціальних стосунків; забезпечення стійкістю суспільного життя; забезпечення інтеграції прагнень, дій та інтересів індивідів; здійснення соціального контролю [6].

За Л.Морганом, сім’я, з одного боку, – це замкнутий соціальний інститут, який творить свій внутрішній світ, протистоїть зовнішнім деструктивним впливам. Позбавлення сім’ї внутрішнього світу призводить до її розладу. З другого – сім’я – це відкритий соціальний інститут, який взаємодіє із суспільством, що сприяє розвитку її членів, допомагає їм задовольняти власні потреби в стосунках з іншими людьми, породжує в них почуття безпеки й захищеності. Як продукт суспільного розвитку сім’я перебуває в постійному русі, не є незмінною, а переходить від нижчої форми до вищої, в міру того, як суспільство розвивається від нижчого щабля до вищого [10].

Особливості сімейної соціалізації досить ґрунтовно окреслив Е. Фромм. Він стверджував, що, наближаючись до раннього віку, дитина починає усвідомлювати той факт, що її мати та інші люди є чимось окремим щодо неї. Цьому сприяє спроможність дитини маніпулювати і вивчати об’єкти, опановувати їх фізично й пізнавати розумово. Надалі, за рахунок рухів і органів чуття дитина освоює навколишній світ речей і людей, виокремлює себе від нього через діяльність, спілкування і зустрічну активність, що здійснюється спільно з нею і щодо неї дорослими. Із дорослішанням дитина, після того, як перериваються її звичні фізіологічні і соціально-психологічні зв’язки з матір’ю, у дитини розвивається прагнення до особистісної незалеж-ності та персональної свободи. Послідовні кроки з реалізації цього життєво важливого прагнення передбачають проходження таких етапів:

¨ фізичної незалежності (виокремлення дитини від організму матері);

¨ фізіологічної залежності (поява здатності самостійно задовольняти свої органічні потреби);

¨ психологічної незалежності – свободи, під якою розуміється “здатність людини думати і вчиняти цілком самостійно, відповідно до внутрішніх принципів власної автономної моралі” [5].

Соціалізація в сім’ї може інтерпретуватися й як формування базової ієрархії індивідуальних потреб. Якщо виокремити три основні рівні потреб – потреби у фізичному, психологічному і соціальному самозбереженні, то кожний із них може посідати найвищий щабель і відповідно визначати ту чи іншу спрямованість особистості. Отже, цінності, що культивуються в сім’ї, або “ціннісний релятивізм мають тенденцію до безпосереднього засвоєння дитиною” [5]. Безумовно, надалі такі цінності можуть набувати перегляду і навіть нехтуватися, але це відбувається лише в тому випадку, якщо дитина сформується як самостійна особистість.

Важливість сім’ї в соціалізації дитини спричинюється тим, що вона постає як головний передавач культурних норм і цінностей. Однак, сім’я передає ту частину культури, яка є доступною для батьків. Тому “…вихо-вання і навчання дитини відбуваються в межах культурних цілей і звичаїв, характерних для вузького кола, а соціалізація обмежується цим безпосеред-нім навчанням і вихованням”[5]. Водночас культурні еталони, яких дотримується сім’я, значною мірою зумовлюють тип інтерпретації дитиною соціального світу. Але й конкретний світ кожної сім’ї робить у цей світ свій внесок. Два полюси шкали ставлень до дитини визначають, наскільки адекватним є побудований нею образ світу: міра її прийняття або неприйняття в сім’ї і міра її підготовки до самостійних рішень. Перекіс у той, так і в інший бік може легко призвести до конфліктів із соціальним середовищем.

До вивчення соціалізуючого впливу сім’ї на дитину звертався соціолог Р.Мертон. Спираючись на експериментальні дослідження, він доводив, що дитина активно залучається до виявлення та зміни неявних зразків культурного оцінювання, віднесення людей і речей до різних категорій і формування гідної поваги мети тією самою мірою, якою вона засвоює явну культурну орієнтацію своїх батьків, що виражається в нескінченному потоці наказів, пояснень і попереджень. З цього науковець зробив припущення про те, що дитина зберігає “…виявлені в щоденній поведінці батьків неявні зразки культурних цінностей навіть у тому випадку, якщо вони суперечать явним порадам і попередженням старших” [5]. У цьому контексті не можна не згадати слова Е.Берна, який писав: “Приклад батьків - це та сила, яка протягом усього життя спонукає нас приймати (неусвідомлено) рішення, відповідно до стереотипів їхньої поведінки. Підсвідоме не старіє, а його образи просякнуті відчуттям безсмертя”[5].

У сім’ї дитина навчається осмислювати і привласнювати спільні норми та цінності, що робить можливим їх сприйняття в інших референтних групах - серед товаришів по іграх, у дитячих вікових колективах, неформальних об’єднаннях, членами яких вона стає або на які просто орієнтуватиметься в своєму житті.

Значущість внутрішньосімейних відносин для соціалізації дитини зумовлена, по-перше, тим, що “…вони є першим специфічним зразком суспільних відносин, з якими дитина стикається від самого народження”, а по-друге, тим, що “…в них фокусується і набуває своєрідного мініатюрного вираження все багатство суспільних відносин, створюючи можливості для раннього залучення зростаючої особистості до їх системи” [5].

Свідченням правомірності цього твердження є результати досліджень Г.Авдіянц, М.Бикової, А.Даник, З.Кісарчук, О.Смирнової та ін. Від характеру відносин між старшими і молодшими членами сім’ї, наголошують науковці, залежить рівень набуття дитиною різноманітних ціннісних орієнтацій і настановлень, розвиток її емоційної сфери, усвідомлення сутності соціальних ролей. Чим сильніший є емоційний зв’язок між батьками і дітьми, тим краще “…відбуваються виховання, засвоєння ними норм і цінностей культури, навичок поведінки і спілкування, підготовка до виконання певних соціальних ролей, тобто тим активніше відбувається їх соціалізація” [1].

На думку Т. Кравченко соціалізація на рівні сім’ї постає, з одного боку, як підготовка дитини до майбутніх сімейних ролей, а з другого, - як вплив на формування соціальної компетентної особистості, який має нормативне та інформаційне спрямування: чим згуртованішою є сім’я, тим ефективніший її вплив на зростаючу особистість [1].

З огляду на це актуалізується такий чинник сімейної соціалізації, як згуртованість сім’ї - характеристика внутрішньосімейних відносин, що засвідчує міру збігу оцінок, настановлень і позицій членів сім’ї щодо об’єктів, найбільш значущих для сім’ї загалом, “ціннісна єдність, підпоряд-кування індивіда соціальним нормам” [5]. Причому така єдність не передбачає нівелювання особистості, повного збігу оцінок і позицій членів сім’ї. Йдеться насамперед про зближення оцінок дорослих і дітей у підходах до мети спільної діяльності та внутрішньосімейних відносин.

Завдяки згуртованості створюється широкий простір для виявлення прагнень і спонукань дитини, що є своєрідною “школою” накопичення соціального досвіду.

На характер сімейної згуртованості вагомий вплив справляє притаманний їй психологічний клімат – більш або менш стійкий емоційний настрій, що виникає внаслідок сукупності настроїв членів сім’ї, їхніх душевних переживань, ставлень один до одного, до інших людей, до роботи, до навколишніх подій. У сім’ї, де панує сприятливий психологічний клімат, кожен її член ставиться до інших з любов’ю, повагою, довірою. Така сім’я “спроможна переносити життєві труднощі, вона здатна до макроадаптації (адаптації на рівні соціальних інститутів); водночас вона сприяє формуванню механізмів нормальної соціалізації зростаючої особистості” [5].

Характер взаємин дітей з батьками багато в чому залежить від стилю спілкування в сім’ї, який зумовлює їх психосоціальний розвиток. Стиль спілкування відбиває певні соціальні сто­сунки, що склалися в ній: стосунки, які базуються на рівності, своєрідній внутрішньосімейній со­лідарності. Кожен з цих стилів взаємин пропо­нує відповідні морально-етичні норми, правила поведінки, сприяє їх засвоєнню і в такий спосіб допомагає форму-ванню тих рис особистості, які забезпечують її існування в даному соціумі, самореалізацію у особистому і соціальному пла­нах. Це, насамперед, такі якості особистості як громадська спрямованість, комунікативність, са­мооцінка та ін., які зумовлюють їх готовність до виконання соціальних функцій. За даними пси­хологічних досліджень, формування цих якос­тей особистості старшокласників залежить саме від стилю спілкування, який склався у сім’ї. Для виявлення характеру цього зв’язку було обрано три найбільш поширені стилі спілкування ді­тей і батьків: авторитарний, демократичний і непослідовно-суперечливий (змішаний).

Авторитарний стиль - це загалом жорстке керу­вання батьками (або одним з них) сім’єю, без опори на інших членів родини. Від дітей вимагається ціл­ковита слухняність. їм не дозволяється висловлюва­ти свої погляди, критичні зауваження, виявляти іні­ціативу без санкції батьків, тим більше самостійно розв’язувати питання, які їх стосуються. Між стар­шими і молодшими у сім’ї дотримується певна дис­танція, емоційна стриманість у стосунках. Батьки не прагнуть розібратися у потребах і запитах, пере­живаннях дітей, їх проблемах та здійснюють жор­сткий контроль за виконанням власних вимог.

Демократичний стиль - батьки заохочують са­мостійність та ініціативу дітей. їх включають по­ряд з дорослими в обговорення сімейних справ, хоч останнє рішення формулюється батьками. Вони виявляють певну толерантність до кри­тичних зауважень дітей, прагнуть зрозуміти їх; вимоги до дітей завжди вмотивовані і батьки до­магаються, щоб вони усвідом-лювалися і викону­валися. Незаперечність у стосунках з дітьми вико­ристовується лише тоді, коли це конче потрібно або загрожує їх благополуччю чи здоров’ю.

Непослідовно-суперечливий стиль спілку­вання у сім’ї характеризується тим, що батьки залежно від об'єктивних обставин чи власного психологіч-ного стану, а інколи, виходячи із мір­кувань збереження свого батьківського престижу, вдаються то до авторитарного, то до демократич­ного стилю спілкування з дітьми. Така поведінка батьків зумовлює ситуативність у їх взаєминах. Подібному спілкуванню у сім’ї притаманні без­кінечні обіцянки та погрози, недоведення запо­чаткованої справи до кінця, непрогнозованість між вимогами і контролем за їх виконанням вза­галі, відсутність єдиної лінії у ставленні до дітей. Трапляється, що батько і мати одночасно ставлять різні вимоги до дитини. Нерівномірністю відзна­чається і піклування батьків про дітей: нестача тепла і турботи перемежовується з їх надлишком і навпаки. Сумніви батьків у правильності влас­них дій поєднуються з нав’язливою потребою постійно застерігати, давати дітям безліч порад і рекомендацій.

Отже, розглянуті три стилі спілкування у сім’ї певним чином впливають на формування соціально значущих якостей особистості, які за­безпечують її адаптивні можливості і сприяють її самореалізацїї в особистому і соціальному пла­нах. Разом з тим не виключається і можливість конфліктів.

Результати наукових досліджень підтверджують положення про ви­значальний вплив системи родинних стосунків на становлення особистості. Однак ефективність цих стосунків залежить від уміння батьків ставати на позицію дитини, правильно визначати її пси­хічний стан, вміти добирати адекватні виховні засоби для досягнення мети. Найбільш продук­тивною виявилась система роботи з підвищення педагогічної культури батьків, що ґрунтується на поєднанні педагогічної освіти з керівництвом педагогічною самоосвітою батьків та залученні їх до активної діяльності з виховання дітей у сім’ї; на поєднанні групових та індивідуальних форм роботи з батьками; опорі на позитивний досвід сімейного виховання.

Психолого-педагогічна культура батьків під­вищується завдяки лекторіям, батьківським збо­рам, індивідуальним бесідам з учителями, шкіль­ним психологом. Тема такого спілкування може бути присвячена наступним питанням: роль сім’ї у вихованні дітей, психолого-педагогічні основи виховання дітей, зміст, основні форми, способи і методи виховання школярів у сім’ї, труднощі та помилки сімейного виховання, шляхи їх подо­лання. Особлива увага на заняттях, які проводять­ся для батьків, приділяється питанням зміцнення сім’ї та створення доцільних сімейних стосунків, методиці виховання дітей в сім’ї та поширенню передового досвіду сімейного та суспільного ви­ховання.

Для вчителя і батьків надзвичайно важли­вим є надання відповідного морального зразка і створення умов, які сприяли б його засвоєнню. На основі засвоєних раніше моральних правил учні знаходять правильну лінію поведінки у зна­йомих, а також нових умовах, вони оволодівають навичками прийняття самостійного вибору за наявності декількох альтернатив. Подібні ситуа­ції, що спонукають учнів осмислювати можливі лінії своєї поведінки і їх наслідки, пов’язані з са­моаналізом та боротьбою мотивів, що формує у школярів почуття власної відповідальності за свої вчинки і дає їм необхідний у дорослому житті до­свід нерегламентованої поведінки.

Цікавим методом впливу на взаємини дітей та їх батьків є соціально-психологічний тренінг. Ми сформулювали наступні завдання цього заходу: усвідомлення учнями та їх батьками ролі особистісної взаємодії у житті сім’ї; надання можливостей учням зробити влас­ний вибір щодо спілкування у сім’ї; об’єднання у групу дітей і їх батьків з метою обговорення ролі спілкування у сімейній взаємодії: корекція взаємин дітей та батьків у сім’ї. В основі соціально-психологічного тренінгу лежить не пасивне засвоєння знань, а оволодін­ня ними і формування відповідних соціальних настановлень в активній формі, тобто в ході спеціально розроблених активних дій. Існують різні види соціально-психологічних тренінгів. Серед них можна виокремити такі як групове обговорення соціально-психологічної ситуації і соціально-рольові ігри. Характер кожного виду соціально-психологічного тренінгу багато в чому залежить від конкретних завдань і того контин­генту, на який він розрахований. Одна з осно­вних особливостей соціально-психологічного тренінгу полягає в тому, що він завжди носить груповий характер, де вся увага зосереджується на міжособистісній взаємодії. Ймовірно, що при соціально-психологічному тренінгу слід мати на увазі два аспекти:

¨ формування позитивних настановлень на оволодіння й використання соціально-психологічних знань в практичній діяльності;

¨ вироблення відповідних умінь і навичок доцільної ситуативно-рольової поведінки, які ма­ють бути усвідомлені членами взаємодії, відпові­дати їх соціальним настановленням.

Ситуативно-рольова гра дорослих та дітей створює сприятливі умови для активізації твор­чих сил учасників тренінгу, у ній школярі не бо­яться помилитись при пошуку рішень, оскільки це не призведе до практичних негативних на­слідків. Творчі можливості, наявні у ситуативно-рольовій грі, важливі в психологічному плані ще й тому, що самостійна участь в пошуку і прийнят­ті відповідних рішень роблять ці рішення більш вагомими для учасників тренінгу, ніж рішення і оцінки, що нав’язуються їм ззовні. Тут, очевидно, має місце та обставина, що людина більше дові­ряє своєму власному досвіду, насамперед, досвіду осмисленому, а тому і зрозумілому.

Одна з переваг ситуативно-рольової гри як активного методу соціально-психологічної підго­товки полягає в тому, що у ній можна умовно ви­окремити необхідні для тренінгу соціальні ролі і завдяки ігровій формі викликати у них емоційні переживання. Це, в свою чергу, сприятиме фор­муванню і закріплен-ню відповідних настанов­лень, умінь та навичок поведінки, необхідних для успішного виконання соціальної ролі.

Індивідуальні особливості особистості ще більш яскраво виявляються в міжособистісних ролях, які, на відміну від соціальних ролей, визна­чаються місцем індивіда в системі міжособистіс­них взаємин, зокрема в сім’ї. Ситуативно-рольова гра створює можливість для учасників тренінгу продемонструвати і побачити в концентрованій формі за незначний проміжок часу різноманітні виконання однієї і тієї ролі досліджуваними, по­рівняти і зіставити їх з власною поведінкою у цій ролі не лише в грі, в реальному житті.

Ще один активний метод, який можна ви­користовувати в роботі з батьками і учнями, це - дискусія. В результаті інтелектуального та емоцій-ного обміну думками між партнерами стає можливим досягнення згоди (чи незгоди) одного учасника діалогу з висловлюваннями ін­ших партнерів. Слід мати на увазі наступне: чим більше розбіжностей у думках, тим більше часу і зусиль необхідно для їх узгодження та інтеграції і тим більша вірогідність, що дискусія буде продуктивною. Такі зміни можливі тільки в атмосфері довіри, відкритості і щирості.

Підготовка дискусії вимагає планування наступних її етапів:

¨ визначення мети дискусії;

¨ вибір теми, підготовка основних питань, які можуть бути розглянуті;

¨ відбір учасників дискусії;

¨ вибір часу і місця обговорення.

Основні психолого-педагогічні завдання при проведенні дискусії:

¨ забезпечення взаєморозуміння між учасниками;

¨ підтримка активності учасників;

¨ підтримка атмосфери поваги до чужої думки;

¨ керування ходом дискусії з метою досягнення наміченої мети.

Практика показує, що готовність спілкуватися властива людям відвер-тим, які відчувають велику потребу взаємодіяти з іншими. Вони схильні бути гнучкими і більш адаптованими; вони об’єктивно оцінюють реалії між-особистісних ситуацій, в які потрапляють, що є першим кроком на шляху до здійснення заміни реальної соціальної поведінки на більш ефективну.

Отже, для забезпечення психологічного комфорту в сім’ї істотне значення мають настановлення членів сім’ї один до одного. В залежності від характеру спілкування дітей у сім’ї, у них формуються різні уявлення про себе. Від того, як батьки сприймають і розуміють їх потреби, інтер­еси, переживання залежить їх сприймання і оцінка себе, формування позитивного чи негативного образу Я, прийняття або неприйняття своєї особистості. Сімейна взаємодія буде ефективна, якщо вона є засобом розвитку і самореалізації всіх, хто в неї включений. Це стосується і батьків, адже вони також змінюються разом із зростанням дітей, формуванням їхньої особистості.