Проблема соціалізації у різноманітних наукових

Підходах

 

Вперше поняття “соціалізація” з’явилося напри­кінці XIX ст. в американській та французькій соціології, зокрема, в роботах американського соціолога Ф.Гіддінгса та французького соціолога Г.Тарда. За Г.Тардом, основним процесом взаємодії свідо­мості окремої людини з існуючими віруваннями, пе­реконаннями, розуміннями бажань і намірів, які по­роджені суспільством, є соціалізація. Учений заува­жував, що головним механізмом соціалізації (входжен­ня людини у суспільство) є наслідування, що регулюється суспільством через систему освіти (навчан­ня і виховання), сім’ю, громадську думку й інші соці­альні інститути. Г. Тард у соціалізації вбачав не лише стабілізуючий суспільний механізм і можливості за­безпечення розвитку суспільства. Завдання освіти і виховання полягає у створенні передумов та умов для розвитку творчості людини, яка виникає в її інди­відуальній свідомості як процес взаємодії людей у суспільстві [19].

Погляди Г.Тарда позначилися на розумінні про­цесу соціалізації відомим соціологом із США Ф.Гіддінгсом. На думку деяких учених, Ф. Гіддінгс упер­ше ввів поняття “соціалізація”. Він наголошував, що соціалізація як процес розвитку соціальної природи чи характеру людини відбувається як у результаті стихійного впливу соціуму, так і завдяки впливам суспільства відповідно до “свідомих планів”. Резуль­татом соціалізації, вважав учений, має стати “плюра­лістична поведінка”, яка забезпечує взаєморозумін­ня та комунікацію людей і відповідає запитам сус­пільства (“соціальному розуму”, під яким розумієть­ся суспільна свідомість).

Проблему соціалізації людини, порушену в науці наприкінці XIX ст., почали інтенсивно вивчати в 30-х роках XX ст. На початку 70-х років вона стала однією з найпопулярніших проблем людинознавства. Аналіз численних концепцій соціалізації людини показує, що вони тяжіють до одного з двох підходів, не тотожних щодо розуміння ролі у процесі соціалізації для самої людини. Перший підхід, тобто структурний функціона­лізм, представники – Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, М.Вебер, В.Парето та ін., передбачає пасивну пози­цію людини в процесі соціалізації, а саму соціаліза­цію розглядає як адаптацію людини до суспільства, що формує кожного його члена, відповідно до харак­терної культури, для цього суспільства. Цей підхід визначено як суб’єкт-об’єктний (суспільство – суб’єкт впливу, а людина – його об’єкт). Прихильники друго­го підходу – символічного інтеракціонізму (Ч.Кулі, У.Томас, Ф.Знанецький, Дж.Мід) виходили з того, що людина бере активну участь у процесі соціалі­зації і не лише адаптується до суспільства, а й впли­ває на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід можна визначити як суб’єкт-суб’єктний.

На теоретико-методологічній основі структурного функціоналізму ґрунтується рольова теорія соціалізації. Під соціальною роллю розуміли соціальну модель по­ведінки, яка задається соціальною позицією особис­тості у системі суспільних або міжособистісних відно­син. Сама особистість – функція сукупності соціальних ролей, які індивід виконує у суспільстві. Наслідком даних поглядів є визначення, подане у Міжнародно­му словнику педагогічних термінів Г.Террі Пейджа, Дж.Томаса, А.Маршалла (1987 р.): “Соціалізація – це процес опанування ролей та очікуваної поведінки у відносинах із сім’єю, суспільством і розвиток задо­вільних зв’язків з іншими людьми” [12].

Ч. Кулі, автор теорії “дзеркального Я” і теорії ма­лих груп, вважав, що індивідуальне Я набуває соціальної якості в комунікаціях, у міжособистісному спіл­куванні всередині первинної групи (сім’ї, групи ровес­ників, сусідської групи), тобто в процесі взаємодії інди­відуальних і групових суб’єктів.

Дж.Мід центральним поняттям у соціальній вза­ємодії вважав “між-індивідуальну взаємодію”, доводив, що свідомість кожної дитини виростає у соціальному взаємозв’язку, зі ставлення дитини до значимих для неї людей. Вона вчиться відбирати найприйнятніші пра­вила соціальної поведінки, виходячи з того, як реагу­ють на її вчинки батьки та вчителі. Разом з тим у дити­ни розвивається здатність до рефлексії, формується активне ставлення до оточення.

Дж.Мід, Е.Еріксон, К.Роджерс та інші вчені значну увагу приділяли феномену ідентичності, яка формується в індивіда соціальними процесами, що у свою чергу детермінуються соціальною структурою. Вони вбачали завдання науки в осягненні культурно­го змісту суспільних феноменів, а не формування певних принципів, які б приносили користь суспільст­ву. Ідеї вчених мали великий вплив на розробку кон­цепцій соціалізації з точки зору суб’єкт-суб’єктного підходу. У міжнародній десятитомній енциклопедії з питань виховання її автори – прихильники цього нау­кового підходу – відмітили, що останні дослідження характеризують соціалізацію як систему комунікатив­ної взаємодії суспільства й індивіда.

Один з типових представників цього підходу У.Уентворт відмічає, що процес соціалізації, будучи части­ною реальної культури суспільства, є за своєю при­родою інтерсуб’єктним. Дитина від народження по­стає його повноправним учасником. Він пропонує роз­глядати соціалізацію як інтеракцію, яка є діалогом “ак­тивностей”. На його думку, “соціалізація – це визна­чена наявними структурами і протиборна їм діяльність нових членів, спрямована на їх входження в існую­чий світ або його сектор” [12].

Зараз існує досить велика кількість концепцій со­ціалізації підростаючих поколінь, розроблених у рам­ках етнографії, соціології, соціальної психології, куль­турології. Зокрема у концепції англійського вченого Дж.Коулмена є спроба проаналізувати протиріччя оцінок процесу доросління підлітків між “класични­ми” концепціями та емпіричними дослідженнями. Уче­ний розробив “фокальну теорію” доросління, у якій намагався показати, чому реально, незважаючи на глибокі психофізіологічні зміни, у підлітків зберігаєть­ся відносна стабільність і мінімальне внутрішнє на­пруження. Дж.Коулмен вважає за необхідне відмо­витись від стереотипного ставлення звичайної свідо­мості до підліткового віку як до патогенного і криміно­генного періоду в житті людини. Певні негативні аспек­ти поведінки підлітків викликають неадекватно пильний інтерес у ЗМІ, які надають гласності частіше за все матеріалам саме такого роду. Завдяки цьому в очах дорослих поведінка меншості стає загальною харак­теристикою всіх підлітків: формується деякий “соціо-нормативний канон” поведінки, яка має анти-соціаль­ну спрямованість. Таким чином, концепція Дж. Коулмена підкреслює зв’язок процесу соціалізації підліт­ка з динамікою його внутрішнього психічного стану на тих чи інших етапах дорослішання.

Предметом дослідження американського вчено­го І.Таллмена став механізм сімейної соціалізації в умовах нестабільного соціокультурного середовища. Вважаючи, що зміст, якість і результат соціалізації підлітка багато в чому визначаються умовами общи­ни, у якій проживає його сім’я, учений поклав в осно­ву своєї теорії таке положення: “Чим краще людина навчається вирішувати проблеми у власному ото­ченні, будучи підлітком, тим краще вона здатна пе­реживати стрімкі зміни, непередбачуваність світу, коли стає дорослою” [12].

На відміну від “фокальної теорії” Дж.Коулмена, де соціалізація розглядається через призму індивідуально-особистісних змін, і теорії Таллмена, яка тяжіє до аналізу мікро- і мезопроцесів, американський уче­ний У. Бронфенбреннер у запропонованій ним кон­цепції соціалізації концентрує увагу на зв’язку між “Я” і “Ми” і на способах його удосконалення. Свою кон­цепцію він назвав “екологією людського розвитку”, яка передбачає наукове дослідження прогресивної взаємної акомодації (пристосування) між активно зро­стаючою людською істотою і змінними властивостями безпосередніх умов, у яких проживає особистість, що розвивається.

Позитивістський підхід, яким стали широко послу­говуватися у природничих науках для вивчення явищ природи, було перенесено на вивчення явищ соціаль­ної дійсності. Представники цього напряму (неопози­тивізм, постпозитивізм) доводять, що соціальні яви­ща підкоряються спіль-ним законам для природи та суспільно-історичної діяльності. Суспільство розгля­дається як самовідтворювана структура, підвладна власним законам; дії окремого індивіда не мають зна­чення. Свідомість людини, її внутрішній світ недосяжні для спостереження, тому наука може досліджувати лише кількісні елементи соціальної поведінки.

На теоретико-методологічних принципах неопо­зитивізму базуються погляди прихильників теорії об­міну, які прагнули пояснити механізми взаємодії, вза­ємозв’язку суспільства й індивіда, механізми вход­ження його у суспільні структури. Вони вважають, що функціональною базою суспільних відносин, на якій виростають різні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм тощо), є обмін різними типами діяльності. В основі такого підходу – припу­щення, які висловив ще А.Сміт в його відомій теорії трудового суспільства, згідно з якою в поведінці лю­дини завжди переважає раціональна основа; вона й спонукає її прагнути до тих чи інших вигод: послуга, престиж, повага, успіх, гроші, любов тощо. Таким чи­ном, рушійним мотивом людської діяльності виступає прагнення людини мати від раціональної основи пев­ний зиск. Соціальна взаємодія для представників цієї теорії – це постійний обмін різними “вигодами”, а “об­мінні угоди” є тими елементарними актами, з яких скла­дається фундаментальний рівень суспільного життя.

Такі погляди на соціалізацію закладено в діяльності багатьох навчальних закладів світу [13].

Представники теорії “соціального обміну” Дж.Хоманс, П.Блау вважали, що у процесі соціалізації людини суб’єктивно-психологічні аспекти її поведін­ки дещо ігноруються і розглядаються лише як обмін матеріальними та нематеріальними вигодами. Метою такого обміну є отримання максимальної винагоро­ди. Вдалий обмін закріплюється в стереотипах пове­дінки, а невдалий – відкидається.

Для більшості теорій соціалізації важливим є пи­тання співвідношення генетичного та соціального під­ґрунтя поведінки людей. Цей аспект у різних теоріях розглядається під різним кутом зору. Зокрема у соціобіології біологічний контекст соціалізації виходить на перше місце і набирає абсолютного значення. Го­ловним вважається вивчення біологічних основ фор­мування соціальності в індивіда, яка базується на її еволюції у людській спільності. Американський уче­ний О.Улсон на основі експериментальних даних до­водить, що сукупність генетичних нахилів або тенден­цій індивіда визначає його соціальну поведінку. О.Улсон стверджує, що гени і гормони справляють стимулюючий та стримуючий вплив на поведінку лю­дини. Прихильники соціобіології, указуючи на важли­вість генетичних чинників соціалізації індивіда, недо­оцінюють здатність людини логічно мислити, а також значення символів, які є наслідком розвитку культу­ри. Без сумніву, біологія закладає загальні межі людсь­кого існування, але складні види поведінки навряд чи запрограмовані, особливо якщо це стосується змісту соціокультурної діяльності людей.

На відміну від дарвінівської теорії еволюції, при­хильники еволюційної теорії роблять припущення, що внаслідок еволюції у людини мали б з’явитися і за­кріпитися гени, які сприяли виживанню не лише осо­бини, але й близьких родичів. Таким чином, поведін­ка сучасної людини містить генетич-но зумовлені дії, доцільність яких засвоєна колишнім досвідом; харак­тер людини формується на основі біологічних чинни­ків. Таким чином, соціо-культурні чинники у форму­ванні механізмів соціальної поведінки у даному на­прямі відіграють незначну роль.

Проблеми адаптивної соціалізації людини аналі­зує в розвивальному (еволюційному) контексті аме­риканський соціальний психолог Е.Еріксон, автор еволюційної теорії соціалізації. На його думку, індивіду в дитинстві та дорослому віці доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономір­но виникають на його життєвому шляху і мають спе­цифічний характер на кожному етапі (стадії). Долаю­чи ці ситуації (їх є вісім) успішно, індивід на певній стадії набуває нового соціального досвіду і перехо­дить до чергової стадії. Якщо йому не вдалося роз­в’язати головну проблему або вона розв’язана част­ково, це негативно впливає на подальші стадії та со­ціалізацію в цілому[23].

Австрійський лікар-психіатр і психолог З.Фрейд, автор теорії психо-аналізу, у своїх працях намагався довести існування конфлікту між біологічними потребами людини та культурними вимогами до неї з боку суспільства. Розв’язання конфлікту, на його дум­ку, полягає в тому, що індивід змушений пригнічува­ти свої біологічно зумовлені сексуальні та агресивні наміри, оскільки цього потребують цивілізовані нор­ми буття людини. Закладені в ранньому дитинстві культурні норми стають частиною структури індиві­да, його “Я”. Процес соціалізації людини пов’язаний з постійним приборканням біологічних спонук. Чим ло­яльніше ставлення соціальних інститутів до індиві­да, тим глибший його конфлікт із суспільст-вом. Тож конфліктний стан – явище природне і постійне[20].

У 70–80-х роках XX ст. дискусія з проблеми спів­відношення біологіч-ного та соціального активно ве­лася радянськими вченими: психологом П. Си-моновим, біологом В.Ефроїмсоном, філософом І.Фроловим та ін. У своїх роботах вони приділяли увагу перебільшенню ролі соціальних чинників у по­ведінці людини. В.Ефроїмсон указував на те, що в процесі природного відбору в людини виробляються такі якості, як альтруїзм, героїзм, здатність до самопо­жертви, повага до старших, які потрібні їй для присто­сування до середовища, оскільки без етичних інсти­тутів людство припинило б існування [28].

Марксизм розглядає взаємозв’язок суспільства та індивіда як діалектич-но суперечливий процес, вико­ристовуючи при цьому причинний, функціональний і діалектичний методи. Соціалізація зумовлена соціаль­ною спадковістю, тобто для кожного покоління діє своя “соціальна програма”, у якій відтворюється стан мате­ріальної та духовної культури, суспільні відносини, со­ціальна структура і формуються відповідні типи осо­бистостей. З погляду марксизму, соціалізація – це про­цес взаємодії індивіда і суспільства, у якому обидві сторони активні, взаємозумовлені і перебувають у су­перечливій єдності. Це відображується у прагненні осо­бистості до самореалізації, вияву своєї індивідуальності та в адекватному прагненні суспільства до того, щоб особистість дотримувалася соціальних норм і правил. Марксистська концепція соціалізації приділяє значну увагу внутріш-нім детермінантам соціальної поведінки індивіда, які вводять його у життєдіяльність конкрет­них соціальних систем і суспільства в цілому. Водно­час вітчизняна марксистська традиція (В.Ядов, І.Кон та ін.) недооцінює суб’єктивний аспект соціалізації, тоб­то сприймання з боку суб’єкта можливостей вільної та активної діяльності. Спостерігається спроба виводити самосвідомість безпосередньо з об’єктивних умов ма­теріальної діяльності без урахування при цьому різних нематеріальних матерій: ціннос-тей, звичаїв, традицій, культурних стереотипів, особливостей духовного жит­тя, усталених норм поведінки тощо. Ототожнення об’єктивного і матеріаль-ного, суб’єктивного та ідеаль­ного, духовного – одна з причин неадекватного вивчен­ня складних процесів соціалізації особистості. Перекру­чення реального розуміння ролі соціального суб’єкта у житті суспільства відбувається внаслідок нехтування ціннісно-нормативною складовою суспільної системи.

Цей недолік у розвитку науки намагалися подо­лати прихильники диспозиційної теорії (В.Ядов та ін.), які прагнули розв’язати суперечності між макрорівневим і мікрорівневим розглядом взаємозв’язку “інди­від – суспільство”, розкрити механізми соціальної поведінки особистості та формування людської суб’єк­тивності у взаємодії індивіда з окремими спільнотами й соціумом загалом. Диспозиція особистості – це схильність її до відповідної поведінки в конкретних умовах, можливість зробити вибір, тобто орієнтації особистості, які передують поведінці. Якщо мотива­ційний механізм пов’язаний зі зміщенням у свідомості індивіда “мотив – мета”, то диспозиційний – “настано­ва – дія”. Під настановою розуміється узагальнена орієнтація, спрямованість свідомості на те чи інше яви­ще, процес соціальної дійсності. Згідно з цією теорією настанови не існують окремо, а становлять певну ієра­рхічну систему. Соціальні цінності, які виробляє кожне суспільство, є критеріями особливої значущості певних матеріальних і духовних благ для існування й розвитку конкретної соціальної системи. Саме засвоєння цих цін­ностей на рівні структури особистості є важливою умо­вою існування людей у суспільстві [28].

Одним із головних напрямів соціологічної науки, який пояснює сутність процесу соціалізації особис­тості, є психологічний. Цей напрям розглядає про­блему пояснення внутрішніх і зовнішніх детермінант соціалізації особистості з погляду екзистенційного ставлення людини до світу. Люди здатні порівнюва­ти себе з будь-яким явищем або предметом довкіл­ля, а також з іншими людьми і самими собою. Вони наділені свободою волі, тому “приречені” вибирати певну систему цінностей і способи поведінки, вкла­даючи в них своє суб’єктивне розуміння і на цій ос­нові творячи власний життєвий світ, сповнений від­повідного смислу. У кожної людини він індивідуаль­ний, неповторний, хоча формується під впливом су­спільних відносин і культури, до якої вона належить. Український соціолог Б. Кістяківський ще на початку XX століття, критикуючи органічні (біологічні) теорії, зауважував, що в них індивід і соціум протиставля­ються один одному як дві протилежні сутності. На його думку, суспільство – це не що інше, як психоло­гічна взаємодія індивідів, унаслідок якої суспільство перебільшує їх суму на величину культури [28].

Феноменологічний напрям ґрунтується на екзистенційному аналізі і розглядає суспільство як резуль­тат вчинків окремих індивідів, що мають свободу вибору. Головним у дослідженні цього напряму є сво­бода людини та її відповідальність за своє (і чуже) життя. Людина виступає творцем власного життя, тому для науки важливо зрозуміти значення і сенс соціаль­ної поведінки особистості. Сприйняття людиною по­дій є вирішальним у розумінні того, чому вона реа­гує на них саме так, як чинить. Такий підхід вплинув на гуманістичний рух, де “Я” з його унікальною перс­пективою перебуває в центрі і є реалізацією людсь­кого потенціалу або самореалізацією, а також спону­качем до дії. Цей підхід помітний в особистісно-центричному консультуванні К.Роджерса, який, роз­криваючи поняття “Я-концепції”, писав: “це одночасно і уявлення, і внутрішня сутність індивіда, яка прагне до цінностей, що мають культурне походження,...го­ловним мотивом людини є прагнення до самоактуалізації” [28].

Екзистенційний напрям концептуально спираєть­ся на фундаментальну основу людського способу буття: ніде і ніколи не можна побачити людину поза її зв’язками з іншими; адже люди творять одне одного. На противагу марксизму, у якому об’єктивне передує суб’єктивному, ця концепція людського існування ви­ходить з того, що інтерсуб’єктивне передує об’єктив­ному. Екзистенційний напрям не прагне до фундамен­тальних законів взаємозв’язку “індивід – суспільство”, на відміну від марксизму, який використовує метод сходження від абстрактного до конкретного, що дає змогу виявити сутність особистості у різноманітних зв’язках і суспільних відносинах, а віддає перевагу тлумаченням реального життя індивідів.

Представники течії біхевіоризму висунули поло­ження, згідно з яким поведінка людини, а не свідо­мість, має бути предметом дослідження проблем со­ціалізації. В основі цієї теорії лежить розуміння поведін­ки людини як сукупності відповідей (реакцій) на вплив найвищого середовища (стимулів). Так само поясню­валися всі суспільні процеси. При цьому не визнава­лася наявність якихось внутрішніх психологічних ла­нок, які опосередковують відповіді людини. Будь-яка поведінка пояснювалася схемою “реакція – стимул”. Відповідно до такого розуміння деякі своєрідні “схе­ми поведінки” у людини існували від народження. Закріплення успішних реакцій за допомогою багато­разових повторювань формує набір автоматизованих реакцій у вигляді складних “репертуарів поведінки”. За такого підходу поведінка людини надто спрощу­ється, а сама вона нібито не має психіки, свідомості, більше нагадуючи тварину.

“Когнітивна” модель соціалізації, засновником якої був Ж.Піаже, побудована на ідеї, що поведінка осо­бистості детермінована її знаннями, а їх сукупність утворює в її свідомості своєрідний образ (картину) довкілля. Саме ця картина світу, а не сама реальність, керує поведінкою людей. При цьому го­ловний аспект соціалізації – процес навчання мислен­ня, розвиток пізнавальних, моральних та емоційних структур особистості. Відповідно до цієї моделі когнітивна соціалізація відбувається в кілька стадій, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежу­ють навчання людини. Усі стадії вона проходить послі­довно, хоча швидкість і результативність соціалізації на них у різних людей можуть відрізнятися. Дану концеп­цію доповнив американський психолог Л.Кольберг, який в основу переходу від однієї стадії соціалізації до іншої (таких стадій шість) вклав не лише результати розвитку когнітивних навичок, а й здатності до розуміння і спів­переживання (емпатії) почуттів інших людей. Досяг­нення тих чи інших стадій не пов’язується з віком, а завершальні етапи підсильні далеко не всім[39].

Представники школи географічного детермінізму французький мисли-тель Ш.Монтеск’є (праця “Про дух законів”), німецький географ, етнограф Ф.Ратцель (праця “Земля та життя”), російський географ і соціолог Л.Меч­ников, французький географ і соціолог Ж.-Ж. Е.Реклю вважали, що чинники географічного середовища (ре­льєф, кліматичні умови, поверхневі води, моря і океа­ни, рослинність, ґрунти) мають вирішальний вплив на соціалізацію людини, визначаючи цим економіку, полі­тичний устрій, культуру, психоло-гію народів. Тим, хто займається землеробством, притаманні слабкість, від­сутність мужності та завзятості; просторова замкнутість того чи іншого народу породжують традиціоналізм; сте­пи – дух економії та централізовану владу. Історія будь-якої країни визначається, на думку Ф.Ратцеля, її роз­міщенням у певній півкулі, частині світу, наявністю озер, річок, морів, пустель.

Оцінюючи можливості кожної з теорій у дослідженні поведінки людини і моністичного підходу в цілому, важко не погодитися з аргументами російсько-аме­риканського соціолога П.Сорокіна: а) жодній теорії не вдалося пояснити поведінку людини і розвиток суспільного життя; б) “за допомогою однієї умови” не можна пояснити поведінку людей; в) людина підко­ряється силам неорганічного біологічного та соціаль­но-психологічного характеру, які не можна звести до однієї умови. “...Поведінку людей і хід суспільного життя не можна пояснити за однієї умови. Ці явища надто складні, вони залежать від багатьох умов. Тому й пояснювати їх слід не за допомогою однієї умови, а багатьох умов і чинників”. У своїй теорії соціальної поведінки П.Сорокін подає поведінку людини і соціальних спільнот як детерміновану сукуп­ність, зумовлену впливом космічних, біологічних, соціальних та психічних сил. Урахування пріоритетів і ролей цих сил у конкретній життєвій ситуації є важ­ливою умовою виховної діяльності як цілеспрямова­ного чинника соціалізації[39].

На думку німецького соціального психолога і психоаналітичного теоретика Е.Фромма, процес со­ціалізації починається тоді, коли індивід виявляє себе і своє ставлення до людей через форми людських взаємин. Розвиток певної форми діяльності та спіл­кування приводить до формування соціального ха­рактеру, тобто до стабільної і чітко вираженої систем­ної соціальної орієнтації. Учений виокремлює п’ять способів соціалізації: мазохізм, садизм, деструктизм, конформізм, любов. Їм відповідають способи адап­тації до соціуму – рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий, продуктивний [39].

Сучасний французький соціолог П.Бурдьє намагався подолати однобічний підхід у ви­вченні процесу соціалізації. Він розглядає буденні події у школі, сім’ї, щоб виявити чинники, які сприя­ють збереженню суспільної структури. У процесі фор­мування особистості, зауважує вчений, закладаєть­ся схильність діяти за стандартами або спиратися на інновації. Це дає змогу прогнозувати структурні соці­альні організації. На основі емпірич-них досліджень системи освіти, соціальної зумовленості суджень щодо художнього смаку П.Бурдьє доходить виснов­ку про класовий характер освіти, культури, мистецт­ва. Проте класи, за його концепцією, на відміну від марксизму, відрізняються “стилем життя”, який вира­жає форму їх пристосу-вання до існування в соціумі. “Стиль життя” є формою пристосування певних верств до свого становища у соціальній структурі та бороть­би за владу і є детермінуючим чинником соціалізації індивіда. Вирішальним тут визнається активна здат­ність індивіда вносити зміни в існуючі структури.

Важливим для розуміння сутності процесу соці­алізації є розроблення міжрівневого дослідження про­блем людини, що зосереджує увагу на внутрішніх відносинах, взаємопереходах біологічного, психічно­го та соціального рівнів. Загальний принцип, якому підпорядковуються міжрівневі відносини, за О.Леонтьєвим, полягає в тому, що “найвищий рівень завжди залишається провідним, проте не може реалізувати­ся лише за допомогою рівнів, розташованих нижче, і тому від них залежить”. Щодо розуміння механізмів соціалізації, цей принцип на початкових етапах психіч­ного розвитку людини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення її сприймань та емоцій. У процесі подальшої соціалізації цей ме­ханізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльнос-ті, взаємодіючи з пси­хічними та соціальними механізмами соціалізації. Міжрівневі дослідження мають вивчати багатоманіт­ність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідно-шення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояснюють несхожість людей, що соціалізувалися за подібних умов.

У колишньому СРСР проблему соціалізації по­чали розглядати як віднос-но самостійну (з викорис­танням саме цього терміна) лише наприкінці 60-х ро­ків ХХ ст. До цього різноманітні аспекти соціалізації тією чи іншою мірою висвітлювалися в царині педа­гогіки розвитку (Л.Виготський, Л.Божович, Д.Ельконін та ін.), а також у педагогічних працях про вихо­вання. У 60-х роках деякі філософи, соціологи та со­ціальні психологи вводять у науковий обіг термін “со­ціалізація” (Н.Андреєнкова, І.Кон, Б.Паригін та ін.). У 70–80-х роках з’являється чимало досліджень, при­свячених критиці зарубіжних концепцій соціалізації. Найбільший внесок в аналіз проблеми соціалізації у вітчизняну науку належить І.Кону. У його працях пред­ставлено філософські, соціологічні, соціально-психо­логічні, етнографічні та педагогічні аспекти проблеми [5]. Певне значення мають концепції соціалізації, роз­роблені Г.Андреєвою і А.Петровським. Г.Андреєва визначає соціалізацію як двобіч-ний процес: з одного боку, це засвоєння індивідом соціального досвіду в результаті входження у соціум; з другого – процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків унаслідок активної діяльності та включення у соціум. Вона виокремлює три основні стадії соціалізації: дотрудову, трудову та післятрудову [1]. А.Петровський розглядає процес соціального розвитку осо­бистості як діалектичну єдність перервності та непе­рервності. Перша тенденція відображає якісні зміни, породжені особливостями включення особистості в нові соціально-історичні умови, а друга – закономірності розвитку в межах певної референтної спільноти. Про­понована ним концепція об’єднує дві моделі: перша з них описує фази розвитку особистості при входженні до нової референтної групи, а друга – періоди віково­го розвитку особистості. На думку вченого, розвиток особистості можна пояснити як закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації та інтеграції [31].

Процес соціалізації людини є діалогічним, багато­плановим. У цьому напрямі, використовуючи останні дослідження міждисциплінарної науки вивчення склад­них систем – синергетики, активної особистості, пра­цюють представники Харківської соціологічної школи (О.Яруба, В.Бакіров, Н. Арбе-ніна, О.Андрущенко та ін.). Український соціолог В.Ворона розглядає про­блему соціальної адаптації особистості з урахуванням конкретної ситуації розвитку українського суспільства. Він наголошує, що соціальна адаптація – це вид взає­модії особистості або соціальної спільноти з соціумом, зосереджуючи увагу на узгодженні самооцінок і дома­гань суб’єктів з їх можливостями і соціальними реалія­ми. Тобто соціальна адаптація як фаза соціалізації інди­віда розглядається в аспекті двобічного процесу: інди­від є водночас і об’єктом, і суб’єктом соціалізації.

На думку відомого українського соціолога В.Мос­каленко, соціалізація кожного нового покоління та окре­мої людини формується у неперервному поліфоніч­ному “діалозі” різноманітних людських вимірів. З цього погляду вивчення міри співвідношення двох сторін діяльності (репродуктивної і власне творчої) конкрет­не для кожного виду соціальної діяльності. Конкрет­на вона і для педагогічної діяльності, що потребує досконалого дослідження цих параметрів. Підкрес­люючи активність особистості в процесі соціалізації, В.Москаленко зазначає, що “...оскільки особистість є не просто клітинною в соціальному організмі, а активно діючою, яка творить цей соціальний організм і саму себе, то процес її соціалізації має розглядатися як розв’язан­ня протиріччя системи “індивід – соціальне середови­ще”, яке характеризується єдністю соціальних істотних властивостей людини, які, з одного боку, знаходять вті­лення в предметах культури, з другого – беруть участь у процесі соціальної діяльності” [31].

Відомий український соціолог М.Лукашевич за­уважує, що рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. Остаточно не вивчено роль і можливості системи виховання щодо забезпечення успішної соціалізації, не з’ясовано рушійні сили, ме­ханізми соціалізації індивіда, проблеми професій-ної соціалізації тощо. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених ідей, думок, здогадок, які мають бути об’єднані в нових концептуальних підходах. Плідно відбувається пошук у напрямі вивчення адаптивних процесів людини у довкіллі [7].

Отже, рівень теоретичних та практичних наукових напрацювань містить багато цінних ідей та думок, які об’єднанні в нові концептуальні підходи. Видатні науковці більш детально розкрили всі проблеми соціалізації, для того, щоб розуміти сутність всієї проблеми та за допомогою наукових підходів ефективно розв’язати її.