Любов як феномен невідчуженого спілкування



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Любов як феномен невідчуженого спілкування



 

Найбільш яскравим виявом самоцінності людських стосунків є почуття любові. Численні визначення поняття відображають особливу напругу почуттів, спрямованих на іншу людину (і в першу чергу, на неї), хоча правомірно поняття "любов" по­ширювати і на інші явища. Слушно, скажімо, говориться про любов до отчого дому, до рідної землі, до природи тощо. Влуч­не, афористичне визначення любові дає Марина Цветаева, на­зиваючи її "дорога несвобода". Любов визначається як "моральнісно-естетичне почуття, виражене у безкорисливому і само­відданому прагненні до свого об´єкта" [20, с 265]. У наведеному визначенні потрібно звернути увагу на естетичний аспект вия­ву почуття любові. Любов запалюється, надихаючись тілесною та душевною красою людини, яка стає нам вкрай небайдужою.

Зв´язок морального та естетичного начал у почутті любові всебічно обґрунтований у філософії Платона. Він характеризує любов як формуючу, творчо-породжуючу силу. Діалог "Бенкет" містить аналіз двох родів любові: чуттєвої та духовної, а також розкриває характер їх взаємозв´язку. Чуттєва любов — еротич­ний потяг — спалахує, запалюючись тілесною красою коханої людини. Надихаючись спогляданням одиничної форми, зако­ханий осягає цінність краси в тілах загалом, а отже, йому від­кривається душевна краса і, зрештою,ідеякраси як така. Схо­дження розуму на вищі щаблі — до пізнання сутності краси — досягається завдяки стійкості почуття любові. Повнота буття, що її дарує людині кохання, відкриває бачення світу як єдність у ньому Істини, Добра і Краси.

Вказуючи на широкий спектр цінностей, здатних виклика­ти почуття любові, слід мати на увазі, що особливістю почуття завжди є йогопредметність.Вол. Соловйов говорить про ха­рактерну для любові реальність її об´єкта: "Уявити собі можна все, що завгодно, але любити можна лише живе, конкретне..." [19, с. 520]. Здатність почуття сповнитися небайдужістю умож­ливлюється лише в разі зустрічі зі "своїм" предметом. Якщо людині не поталанило зустрітися з тою єдиною, що викличе собою почуття, вона може і не знати, що таке любов.

Крайня небайдужість визначає таку особливість любові, як відчуття постійної співприсутності коханої людини, постійний діалог з нею, навіть якщо вона і не поряд. Ефект співприсут­ності зумовлюється відчуттям невіддільності іншого від себе, постійним співвіднесенням його життя з власним, переживан­ням його буття як великого особистого щастя, як дарунка долі.

Надихаючись іншою людиною, почуття здатні безмежно розгортатися і живитися кожним із її життєвих виявів. Тут доленосними видаються погляд, жест, кожне слово, дотик. Найвищий вияв щастя зустрічі почуттів — це відчуття абсолют­ної гармонії душ, коли двоє відчувають одне і те ж, коли зайві слова, бо мовчання наповнене.Коли ж виникне потреба в слові, то стається диво: ця ж потреба і в ту ж мить виникає в іншого, і слова, що злітають з вуст, будуть ті ж самі. Гармонійна на-лаштованість душ народжує прагнення цілковитої повноти, що досягається тілесною близькістю. Двоє живуть і почуваються як одна істота. Цей феномен визначається як андрогінізм [Див.: 15, с 349—351].

Вибірковістьпочуття, що характерно саме для любові, зосе­редження його на своєму предметі як самоцінному, зумовлює явищеіндивідуалізаціїдосвіду відношення людини до людини, а зрештою — до світу загалом. Вол. Соловйов, характеризуючи значення любові для духовного самостановлення людини, гово­рить: "Яке значення має слово для утворення людської суспіль­ності і культури, таке ж і ще більше має любов для створення істинної людської індивідуальності" [19, с 514].

Переживаючи буття іншої людини, надихаючись ним, той хто любить осягає найтонші грані стосунків. Його почуття роз­гортаються у безмежну гаму станів, набуваючи індивідуальної неповторності.

Багатогранність індивідуального вияву небайдужості одної людини до іншої відкрили давні греки, виділивши чотири різновиди любові. Це — любов-ерос: стихійне, натхненне і пристрас­не почуття. Його греки розглядали як найбільш плідне, таке, що надихає на творчість, запалюючи собою як тілесну, так і ду­ховну природу людини. Ерос греки розглядали як головну в´яжучу силу всесвіту. Гесіод відносить Ерота до найстарішого покоління богів. Демокріт вибудовує атомістичну теорію кос­мосу, в якому визначеність речей є наслідком взаємного притя­гання атомів. Сила, що з´єднує їх у тіла, має еротичну природу. Другий вид — це любов-дружба (філія). Вона заснована на взаємній приязні сторін і має значно поміркованіший харак­тер. Третій вид — любов-сімейна злагода (сторге). їй властиве прихильне ставлення сторін, вміння розуміти одне одного. Нарешті, четвертий вид — жертовна любов до ближнього — агапе.

В українській мові еротичну любов називають коханням. Похідні слова "коханий", "кохана" означають ніжність закоха­них одне до одного, адже "коханий" — той, про кого піклуються, кого пестять, насолоджуючись тілесною близькістю. Останнє поняття осягає не лише еротично-пристрасні стосунки, але і поширюється на інші види любові, зокрема на любов батьків до дітей. У сім´ї, де панує злагода, де люблять і плекають дітей, про них говорять, що вони кохані.

Багатство форм любові означає широку можливість для людини утвердитися на ґрунті почуття. Якщо, скажімо, вона не зустріла своє кохання і не пережила усієї повноти почуття, що відкриває пристрасна еротична любов, вона може утвер­дитися в любові-дружбі, любові-сімейній злагоді, зрештою — в жертовній любові. Там, де подружнє життя базувалося не на любові-закоханості, невитрачену енергетику почуттів батьки часто переносять на дітей, жертовно і самовіддано дбаючи про них. Щоразу в кожній із форм любові відкривається змога пря­мого, безпосереднього, невідчуженого самоутвердження люди­ни в світі іншої, що набула сенсу мети.

Любов до світу, до життя, радість бутиі можливість відбу­тисялюбляча людина сконцентровує на тій особі, яку почуття визначили якєдинуі неповторну.Вибірковість почуття визна­чає і таку його особливість, як вірність.У справжній любові вірність гарантована цілковитим зосередженням на своєму пред­меті як самоцінному.

Сила почуттів, що їх переживають закохані, дає величезну амплітуду психічних станів. Поряд із відчуттям щастя, неви­мовної радості, кохання супроводжують страх і відчай. Зако­хані бояться загубитися, втратити одне одного, бояться, що почуття можуть не витримати випробування часом, зрештою, бояться, що злі, заздрісні люди розлучать їх. У трагедії В. Шекспіра "Ромео і Джульетта" герої воліють померти, аніж бути розлученими. Трагічну напругу несе в собі також почуття нерозділеного кохання. Пояснюючи цей феномен, К. Маркс пише: "Коли ти любиш, не викликаючи взаємності, тобто коли твоя любов як любов не породжує взаємної любові, коли ти своїмжиттєвим проявомяк любляча людина не робиш себе люди­ною, яку люблять,то твоя любов безсила, і вона — нещастя" [17, с 138]. Однак навіть нерозділена або зраджена любов, по­при увесь її трагізм, є творчою силою, оскільки стимулює люб­лячого на самоутвердження з надією розбудити почуття іншо­го. У "Лісовій пісні" Лесі Українки лісова істота Мавка, запа­лавши коханням до Лукаша, перетворюється на чарівну молоду дівчину. Кохання підносить її над власною природою до люд­ського уміння радіти і страждати, сміятися і плакати. Зрадже­не кохання спричиняє заціпеніння в стражданні: перетворив­шись на суху вербу, Мавка залишається стояти біля дому, де поселилася зрада.

Потреба самовдосконалення іманентна любові. Найпошире­ніша його форма — покращення зовнішності одягом, космети­кою. Якщо самовдосконалення обмежується названими чинни­ками, вони недовго будуть живити світ іншої людини. Адже особливістю любові є потреба постійно надихатися своїм пред­метом у повноті його буття. Творчо-формуюча природа любові в тому, що почуття створює ідеальний образ коханої людини, вириваючи її з меж емпіричного буття і ставлячи на п´єдестал. Типовий образ коханої, що проходить через усю історію поезії, — це образ богині, музи, завжди чарівно-прекрасної. Піднесена почуттям у сферу ідеального буття, вона є постійним джерелом творчої наснаги закоханого. Більшість визначних звершень людей у різних сферах життя надихалися любов´ю. Вол. Соловйов говорить про надихаючу силу любові до образу боголюди­ни, її реальність — у прагненні преображения дійсності згідно з ідеалом [Див.: 19, с 517]. Творчо-формуюча сила кохання відображена в уже згаданому раніше міфі про Пігмаліона і Галатею. Закоханий у свій витвір, скульптор (з допомогою богині Афродіти) вдихає життя в досконалі форми скульптури, перетворюючи її на чарівну жінку. Для люблячого кохана людина стає "культовою" фігурою.

Мудрість любові в тому, що людина, яка запалила почуття іншої, має усвідомлювати цінність цього почуття, прагнути відповідати ідеальному образу, що його сформувало кохання. Трагізм розчарування в предметі почуття виникає внаслідок розбіжності, іноді дуже великої, ідеалу і реальності. Не випад­ково, митці часто воліють створювати ідеальні образи вічної жіночності, щоб надихатися ними, розгортаючись почуттями не стільки навколо реальної людини, скільки навколо її іде­ального образу. Почуття опредметнює себе не в реальних стосун­ках із іншою людиною, а в ідеальному просторі стосунків, ство­рених художньою уявою. Взірцями вияву ідеалізованого обра­зу почуттів до ідеалізованого об´єкта стали такі шедеври світової поезії, як сонети Данте, присвячені Беатріче ("Vita nova"), та сонети Петрарки до Лаури ("На життя мадонни Лаури" та "На смерть мадонни Лаури"). Ідеальні образи стають засобом опредметнення почуття, а отже, свідченням його реальності. Опредметнюючи почуття у творення його ідеального, художньо дос­коналого образу, митці утверджують його як об´єктивну реальність, як закономірний спосіб вияву відношення одної людини до іншої.

Величезною мірою на ґрунті ідеальних образів кохання, оспі­ваних мистецтвом, відбувався процес усвідомлення людством цінності цього почуття.

Однак, як слушно зауважує М. Бердяев, почуття любові — "не від світу цього". У ньому немає перспективи влаштуватися в цьому "світі" життя. "Любов не потрібна роду людському, перспективі його продовження і обладунку" [3, с 422]. Потре­бам відтворення роду відповідає сім´я. В ній отримує виправ­дання сексуальний акт, оскільки пов´язується з дітонароджен­ням. Саме для цього сім´я й існує, вважає М. Бердяев. У його концепції любові чітко простежується давньогрецька традиція розрізняти "небесне" почуття любові (ідеальне кохання), уособ­лене в образі Афродіти-Уранії, та земне почуття, пов´язане з життям статі, сім´єю, дітонародженням. Цей тип любові уособ­лює Афродіта-Пандемос (всенародна).

При усіх відмінностях одного і другого типу любові, в ній наявна та особливість, що любов долає егоїзм, спрямовуючи почуття небайдужості від себе на іншу людину. Міф про само­закоханого Нарциса відображає стан внутрішньої застиглості почуттів, які людина зосереджує на собі, відгороджуючись від світу. Неминуче вона прирікає себе на стан суто фізичного існу­вання. С. Франк, характеризуючи феномен любові, говорить: "Любов не є холодна і пуста, егоїстична жадоба насолодження, але любов і не є рабське служіння, знищення себе для іншого. Любов — це таке долання нашого корисливого особистого жит­тя, яке, власне, і дарує нам блаженну повноту справжнього жит­тяі тим надає смисл нашому життю" [22, с 86—87].

У любові, що утверджує предмет свого почуття як вищу цінність світу, найяскравіше відображається суспільна сут­ністьлюдини. Любов утверджує людську здатність творення стосунків невідчуженого, зацікавленого спілкування як та­лантлюдяності. Отже, виникає необхідність розкрити витоки здатності одної людини любити іншу.

У системі понять, що відображають логіку антропогенезу, здатність приязного відношення до іншої людини бачиться можливою лише в межах, де інша підпадає під поняття "своя" ("свій" рід, "свій" етнос). Щодо "чужих" діє принцип ворожості. У справедливості цього твердження ми переконуємося, тільки-но звертаємося до розуміння любові в етнічних культурах. У поемах Т. Г. Шевченка про покриток причиною їх нещастя є не любов як така, а саме любов до "чужого" (етнічно чужо­го — "москаль", соціально чужого — "офіцер"). На цій підставі вона видається "протиприродною" (природним бачиться почут­тя до "свого", що передбачає шлюб, сім´ю, дітонародження). Носіїв "протиприродного" почуття середовище виштовхує зі своїх меж, оскільки, не санкціоноване традицією, воно сприй­мається як порушення загального порядку світу.

Історично здатність любити складалася саме в межах відно­шення до "свого", оскільки давала певні гарантії очікуваної безпеки стосунків. Інстинкт небайдужості спрацьовував у ме­жах усталеного типу спілкування. Його особливість виявляла себе переважно у "кількісних" характеристиках почуття: більшої симпатії, приязні згідно з принципом вибірковості (по­чуття "вибрали" з середовища саме цю людину і зосередились на ній). Домінуючим чинником вибору в межах родових, етніч­них культур була і залишається "розумність" природи, що дбає про збереження виду та примноження роду. Статевий потяг, що супроводжує кохання, взаємне енергетичне притягання сторін відіграють тут провідну роль, адже відповідають уявлен­ням середовища про сенс стосунків представників протилежної статі. Інша справа, що на ґрунті біологічних родових потреб у стосунках утворювався, так би мовити, певний "надлишок". Таким "надлишком" ставала необхідність саме в цій, а не іншій людині, навіть безвідносно до потреб біологічного відтворення. Піднесеність над корисливістю власної потреби в інших людях до життя почуттям, життя мрією, думками про конкретну людину, що викликала почуття, визначило усвідомлення його самоцінності.

З поступом цивілізації, з розширенням поняття "свій", змінюється також уявлення про предмет любові. Поряд із прин­ципом "любові до ближнього" утверджується принцип "любіть ворогів своїх". У конкретній любові до конкретного іншого, що долає бар´єри упереджень, суспільність людини виявляє себе найбільш прямо і безпосередньо. Адже люблять не тому, що багатий (інакше предмет почуття не людина, а багатство), не тому, що українець чи грузин (інакше предмет почуття не лю­дина, а етнос), не тому, що знатний (інакше люблять не цю людину, а родовитість її предків). Люблять саме цю людинуяк єдину і неповторну, і люблять у ній її людські чесноти, а не при­внесені (багатство, рід тощо). Відтак, любов є виявом свободи самоутвердження людиною своєї суспільної сутності. Любов до­лає страх перед "чужим", оскільки почуття вибрали його і утвер­дили як "свого", єдиного, найбільш дорогу і цінну людину.

Якіснавизначеність почуття любові у тому, що воно формує образ "свого", поширюючи це поняття на людину, яка за уста­леними (формальними) підставами не належить до "своїх". Отже, кохання переформовує образ світу. Воно руйнує обме­жені уявлення про свого і чужого (кровні родичі, злі і заздрісні, бачаться чужими), "чужий" (не свого роду чи етносу) коханий — чуйний, ніжний, уважний, турботливий — бачиться своїм, рідним. Рідним не за формальною підставою (родич, родина), а за реальною — на підставі людських чеснот.

Розгортаючись навколо предмета небайдужості, почуття за­свідчує свою масштабність.Бачення іншої в повноті її чеснот, поширюючись на навколишній світ, надає останньому образу прекрасного, затишного, безпечного світу. Кожна предметність, кожне інше конкретне буття починає видаватися своєрідною іпостассю буття (тілесного і духовного) коханої людини. Любля­ча істота ніби огортається буттям іншої як захисною оболонкою.

Налаштованість на злагоду з коханою людиною народжує внутрішню гармонію. Закохані прагнуть органічно увійти в ду­ховний світ одне одного, розширюючи, але не руйнуючи його.

Злагодженість почуттів народжує глибоке взаєморозуміння. Не випадково про ті подружжя, що довго жили разом у щасли­вому коханні та сімейній злагоді, говорять, що вони навіть зовні стають подібними. Це не мімікрія, не нівелювання, а наслідок взаємного осягнення двох людських світів. Антична філософія, розглядаючи світ як наслідок взаємодії космосу і хаосу, утвер­джує творчу сутність космосу і злагоди, упорядкованості, гар­монії. Ще попередник Платона Емпедокл у поемі "Про приро­ду", замислюючись над упорядкованістю форм природного світу, бачить її джерело в Любові. "То любов´ю захоплене, схо­диться все воєдино, то ненависним розбратом знову гониться нарізно одне від одного," — пише філософ [23, с 303].

Цінність любові — найвищого з людських почуттів — ставить питання, чому вона не для цього світу, чому, як говорить М. Бердяев, "у любові немає перспективи влаштування у цьо­му світі"? Одна з причин, радше, одна з можливих відповідей, бачиться в силі та пристрасності почуття. Предмет почуття са-моцінний, і спрямованість на нього набуває величезної енерге­тичної напруги. Вся істота люблячого, уся життєва енергетика зосереджується на коханій людині, щоб жити нею. Ця величез­на енергетична напруга часто дає неконтрольовані вибухи, спа­лахуючи іноді без видимих мотивів і не завжди спрямовується на злагоду. Часто вона виявляє себе як агресивна, як егоїзм почуття, що бажає цілком "привласнити" собі іншу. Вол. Со-ловйов слушно зауважує, що любов "все ще залишається цілком у темній сфері смутних афектів і мимовільних потягів". Геґель характеризує її як "моральність у природній формі".

Усвідомлення цінності почуття любові, з одного боку, і склад­ності її утримання в стосунках — з іншого, визначило станов­лення такого культурного феномена, як культивування любові до ідеального об´єкта. Це зафіксовано в монотеїстичних релігіях. Боги цих релігій (особливо християнства і буддизму) — це боголюди, що уособлюють абсолютно досконале моральнісне начало. Любити досконалу небесну істоту значно легше, ніж і земну людину вже хоча б тому, що Бог — уособлення всезагального почуття за об´єктивною підставою. Християнський Бог здійснив подвиг мучеництва заради спасіння усіх людей. Культу­ра зосереджує величезну увагу на творенні абсолютної досконалості його рис. Це один з вагомих чинників живлення почуття І любові. Більше того, байдужість починає розглядатися як яви­ще аморальне, як ознака невдячності, адже Бог страждав за гріхи всіх. Ідея люблячого Бога походить від образів міфічних героїв, що допомагали людям боронитися від стихій та від гніву богів. Боги нових релігій тим більше заслуговують любові, що дба­ють не про земні справи людей, а про їхню душу (спасіння душі — основна ідея християнства). Від віруючого вимагається не лише любов до Бога, але і каяття за гріховність земного життя, відмова від чуттєвих задоволень тощо. Відомо, що церк­ва, особливо в добу середньовіччя — час панування релігійної ідеології як монопольної, переслідує і карає мирян та свяще­ників за любов до земного життя, вбачаючи в цьому великий гріх. Культура працює на творення умов для зосередження почуття любові на постаті Бога (боголюдини Христа). Релігій­на ідеологія створює історію життя, страждань, смерті й вос­кресіння Христа, Євангелія містять учення Христа. Художня культура створює Його чуттєвий образ засобами живопису (ікона, фреска), слова (свідоцтва євангелістів). Відображаються багаті на подробиці вияви моральної краси Бога. Культура праг­не створити нову атмосферу суспільного життя: стосунки лю­бові, зосереджені на особі Бога при ігноруванні плинних зем­них радощів. Відповідно, велика увага приділяється самому ритуалу спілкування з Богом. Для налаштування на духовність стосунків людина має постами очищати тіло, молитвами готу­вати себе на сприймання одкровення. Важливе значення на­дається місцю спілкування. Воно має налаштовувати на свят­ковість події. Середньовічні храми спеціально призначені для цієї мети. В домашніх умовах — це червоні (тобто красиві) кути, де розміщений іконостас. Так само визначеним є час спілку­вання. Святкові дні мають основну мету — піднести почуття на сприймання вищого, не відволікаючись на другорядні земні справи. В будні дні визначається пора спілкування: зранку і ввечері — це час, коли буденні справи або ще не зосередили на собі людину, або вже відступили на другий план.

Оточення також має спонукати на спілкування, надавати йому святковості та зосереджувати на предметі небайдужості. Тому убранство храму: фрески, ікони, церковне начиння (навіть одяг священика) — вагомі чинники духовної налаштованості на піднесену любов. Краса, виступаючи на чільне місце, захоплю­ючи собою, збуджує наснагу схиляння і шанування. Таку як роль виконує спільна молитва, голос хору (православ´я) чи ор­ганна музика (католицизм). Простору намагаються максималь­но надати ознак повсюдної присутності Бога, оскільки почуття любові має збуджуватися не лише у певний визначений час, а ним має бути (в ідеалі) просякнуте усе життя віруючого і збе­рігатися в його душі постійно. Звідси побудова в містах числен­них храмів, вигляд яких служить нагадуванням про необхід­ність любові. Культ любові — культурний феномен, що прий­шов на зміну страху гніву богів (він був основою стосунків людини і Бога в попередні епохи).

Орієнтація почуття на ідеальний об´єкт, сприяючи форму­ванню його культури, засвідчила величезну творчу силу любо­ві. З´ясувалося, що навіть Бог потребує любові. Боги, як і люди, живуть любов´ю, і живуть доти (усвідомлюються як реальність), доки їх люблять і поважають.

Ідеальний образ стосунків, заданий ставленням до боголю­дини, поширюючись на стосунки між людьми, визначав їх іде­алізований характер. Таким він був у добу середньовіччя у від­носинах васала і сюзерена, у відносинах лицаря і прекрасної дами тощо. Мистецтво, зосереджуючи увагу на реальних про­блемах творення краси людських стосунків, показало, що в істо­ричних видозмінах любові виявляє себе складність соціальних, етнічних, моральних, психологічних проблем людського існу­вання.

Починаючи з доби Відродження і до початку XX ст. почуття любові людини до людини набуває значення центральної теми художньої літератури (роман, лірична поезія), музики (зокре­ма, оперна, романсова), театру (драматичного і музичного) тощо.

Сучасна культура розкрила глибоку кризу людського духу, чи не найбільш переконливим свідченням якої стала втрата любові як свого предмета. Люди бояться любити, не довіряють одне одному, не вірять у щирість почуття інших. Любов спро­фанована розумінням її як суто еротичного акту. В пошуках гостроти задоволень люди звертаються до збочених, спотворе­них форм стосунків, також вважаючи їх любов´ю. Трагедію втрати сучасною цивілізацією любові як вищої духовної цінності об´єктивно засвідчує мистецтво. Ще в XIX ст. Бальзак яскраво показав руйнування почуття любові під впливом домі­нування майнового інтересу. Всепоглинаюча жадоба буржуа до матеріального збагачення перемогла усі інші людські почуття. Любов була витіснена із сфери сімейного, подружнього життя, із стосунків батьків та дітей і збереглася хіба що як "сентимент", як "хвороба", що робить людину слабкою і безсилою перед світом. Батечко Горіо (герой однойменного роману) став жерт­вою власного почуття. Любов батька до дочок стала причиною його зубожіння, а згодом — хвороби і смерті.

У сучасному мистецтві предметом особливого зацікавлення та поетизації є патологія статевих стосунків. Очевидно однак що лише констатувати наявність проблеми, без спроби знайти її розв´язання, означало б створити у людини, що живе надією на зустріч із щастям любові, відчуття безнадійності.

Повертаючись до метафізики любові, звернемо увагу, що це — незвичне, святкове, преображаюче почуття. Отже, воно може зберігатися і розгортатися за умови, якщо оперте на куль­турулюдських почуттів.Методологічні засади стосунків, здат­них утверджувати і зберігати почуття любові, це, по-перше, применшення "егоїзму" закоханих, кожен із яких прагне "при­власнити" собі іншого, підпорядкувати чуже життя власній волі при щирому бажанні захищати, плекати, оберігати від життє­вих негараздів аж до найменших дрібниць. Інстинкт збережен­ня життя з власної особи переноситься в любові на кохану істо­ту, оскільки її життя набуває більшої цінності, ніж власне.Усвідомлення інстинкту— спосіб захистити кохану людину від деспотизму власного почуття. Самоусвідомлення "егоїзму" почуття — надзвичайно складна процедура. Однак вона необхід­на для гармонізації стосунків закоханих.

Друга важлива засада пов´язана із свідомим творенням атмо­сфери небуденності, святкової наповненості стосунків чимось вищим і вагомішим, ніж повсякденність турбот про заробляння грошей, про матеріальний зиск тощо. Згадаймо ті спеціальні процедури налаштування почуттів на стосунки злагоди з абсо­лютом, що їх виробила культура християнства. У стосунках між люблячими така налаштованість на гармонію неодмінно має спиратися на красу і живитися нею. Платон, як відомо, гово­рить про красу коханого тіла як джерело еротичного почуття. Однак лише тілесною красою воно не може живитися постійно уже хоча б тому, що вона швидко минає. Джерелами його є та­кож творення краси спілкування змістовною його наповнені­стю, здатною запалити розум, спонукати на той чи інший вид творчої діяльності. Любов живиться красою оточення (при­наймні затишністю і чистотою житла) і безліччю нюансів вия­ву небуденності (небайдужості) в оформленні навіть скромного житла чи одягу тощо. А також чуйністю, приязню, душевні­стю спілкування.

Відомий вислів Ф. Достоєвського, що став крилатим, прого­лошує: "Краса врятує світ". Погоджуючись із думкою генія, все ж хочеться уточнити: врятує світ любов, оскільки вона є кон­центрованим виявом людяності, а отже, їй іманентні істина й краса.

Розкриваючи цінність любові як формуючої сили людського духу, відомий французький філософ-неотоміст Жак Марітен говорить: "...без любові і доброї волі те, що само по собі хороше або дуже хороше, якщо немає любові, — робить людей ще гіршими і нещаснішими, оскільки без любові і милосердя лю­дина перетворює в ще більше зло все краще, чим вона володіє" [16, с 16].

Отже, любов як культурний феномен може жити і зберігати­ся лише в органічному для неї середовищі — середовищі, спов­неному краси, добра, істини людських стосунків, і сама любов є джерелом їх творення.

Моральні засади дружби

 

На відміну від почуття любові, що пронизує собою усі ду­ховні структури людини і в свобідному розгортанні навколо предмета небайдужості ідеалізує його, почуття дружби має більш поміркований характер. Як зазначає Кант, дружба базується на розсудку.Вона передбачає свідомий вибір об´єкта спілкування і узгоджується з принципом розумної побудови стосунків. Тим не менше, дружба — почуття, найбільш близьке до любові. Дружба визначається як "форма спілкування лю­дей, заснована на спільності інтересів, взаємній повазі, взаємо­розумінні та взаємодопомозі; передбачає особисту симпатію, прихильність і торкається найбільш інтимних, задушевних сторін людського життя; одне з кращих проявів людських по­чуттів" [2, с 76]. У дружбі інша людина усвідомлюється як бажаний об´єкт спілкування. "Ми бажаємо мати друга, щоб, так би мовити, жити в ньому, щоб виливати нашу душу в його душу і насолоджуватися розмовою, котра довіру робить завжди чарівною", — говорить Гельвецій [7, с. 203].

Дружнє спілкування має суб´єкт-суб´єктний характер. Воно оперте на взаємну повагу сторін, що почуваються рівними і свобідними, а, отже, цікавими одне одному. Атмосфера приязні стосунків сприятлива для розгортання творчого потенціалу особистості. Дружба як вид духовного зв´язку яскраво відобра­жає суспільну сутність людини. її мета — утвердитися в обміні людяністю через іншу людину і завдяки їй. Завдяки дружбі людина починає усвідомлювати цінності власної особи на тій підставі, що гіднабути чиїмось другом. Кант обґрунтовує важ­ливість дружби для применшення егоїзму: частину любові до себе людина переносить на іншу, отримуючи щире, довірливе спілкування.

Щоб зрозуміти справжню цінність невимушеного спілкуван­ня, слід мати на увазі, що людина діє в світі відчужених і фор­малізованих стосунків. її довірливість до випадкової особи, викликана потребою поспілкуватися, може бути сприйнята як ознака нестриманості, невихованості, або навіть викликати підозру. В дружбі взаємна довіра сама собою зрозуміла і сприй­мається обома сторонами як величезне благо.

Основою справжньої дружби є духовна близькість людей, але не тотожність світів їхніх Я. Друзі цікаві один одному саме завдяки своїй "іншості". Стосунки, що склалися в дружбі та завдяки дружбі, опосередковують стосунки людини зі світом загалом. Приязнь і доброзичливість людини у ставленні до кон­кретної іншої відсвічує у ставленні до навколишнього світу.

Дружба утвердилася в культурі людства як конкретизована форма творення образу "свого" — близької людини, рідної не за ознакою кровної спорідненості, а за спільністю уподобань, по­глядів на життя тощо, тобто на основі взаємної приязні.

Давньогрецька культура утвердила цінність дружби в міфі про Діоскурів — Кастора і Полідевка. Полідевк глибоко пере­живає смерть свого брата, що загинув у бою, і просить батька Зевса віддати брату частину свого безсмертя. З того часу брати один день разом проводили у підземному царстві, другий — на Олімпі. В Давній Греції визначилися також основні засади дружби: однодумність, взаємна допомога у біді, щирість. Філо­софи Давньої Греції (Демокріт, Епікур, Арістотель) у дружбі бачили умову розумногозадоволення. Арістотель розрізняв три види дружби: дружбу, засновану на взаємній корисності; друж­бу, мета якої — задоволення; дружбу, що ґрунтується на доб­рочесності.

Перші два види оперті на принцип взаємної корисності: люди люблять не одне одного, а лише ту користь чи те задоволення, яке отримують у спілкуванні. Справжньою є дружба, заснова­на на доброчесності, оскільки покладає мету сама в собі, гово­рить Арістотель.

Він обґрунтовує моральні засади справжньої дружби, що можлива між людьми доброчесними.Кожен бажає іншому бла­га, кожен благочесний як безвідносно, так і відносно свого дру­га, а отже, кожен дає задоволення іншому, адже кожному да­ють задоволення вчинки, внутрішньо йому близькі [1, с 223]. Основа справжньої дружби — рівність її сторін та справед­ливість. Поширюючи поняття дружби в сферу політики, філо­соф говорив, що справжня дружба неможлива при тиранії. її ґрунтом є демократія, при якій громадяни мають багато спіль­них інтересів.

Ціцерон в трактаті "Лелій — про дружбу" визначав дружбу як "злагоду в усіх духовних і мирських справах". Дружба для нього — самоцінне почуття, засноване на взаємному благо­говінні.

Історичний підхід до розуміння феномена дружби обґрунто­вує К. Гельвецій у трактаті "Про розум". Простежуючи різні ступені розвитку почуття дружби, філософ доходить висновку, що "дружба передбачає яку-небудь потребу; чим настирливіша ця потреба, тим сильніша дружба; отже, потреба є мірилом цього почуття" [7, с 200]. Є епохи, коли люди сильніше потребують дружби, а отже, і серця легше відкриваються для друж­би. Це, звичайно, буває тоді, коли людина найчастіше потребує допомоги іншої людини, — вважає Гельвецій. Сучасну йому епоху філософ характеризує як час, коли між людьми втрачена потреба дружніх стосунків, оскільки їх не пов´язують жодні спільні інтереси. Вони зазвичай прагнуть зробити кар´єру. Для цього потрібні не друзі, а покровителі.

Кант, спираючись на традицію, започатковану Арістотелем, розрізняє три види дружби. По-перше, ту, що базується на потребах; по-друге, ту, що має підставою смаки; по-третє, засно­вану на переконаннях [Див.: 12, с 185]. Дружбу людей з по­треби одне в одному Кант називає серед найдавніших, таких, що склалися ще на ранніх етапах історії. Спільне полювання дикунів, об´єднаних дружбою, гарантувало турботу одне про од­ного. Зростання потреб та можливостей їх задоволення, вважає Кант, спричиняє знецінення дружби.

Однак зростання матеріального добробуту, майнової незалеж­ності вносить у поняття дружби якісно новий аспект: замість корисливої — духовну потребу в іншому. Починає важити не стільки дружня допомога як така, скільки впевненість у тому, що в разі необхідності друг справді допоможе. "Дружба, ідо заходить так далеко, коли один допомагає другому, заподію­ючи собі шкоду, дуже рідкісна, делікатна і витончена. Причи­на її така: один не може допустити нещастя другого", — гово­рить Кант.

Найціннішою в дружбі є впевненість у духовній спромож­ності іншої людини. Дружба, разом з тим, відкриває людині правду про себе саму: чи здатна вона поступитися своїми блага­ми заради іншої. В боротьбі двох почуттів — любові до інших і любові до себе — людина практична вибирає себелюбність, а людина морально орієнтована — дружбу.

Дружбу за смаками Кант визначає як не істинну, а лише як подібність дружби. Це дружба людей різних інтересів та су­спільних станів. У спілкуванні відбувається обмін знаннями та зацікавленнями. Людей пов´язує лише те, що складає відмінне між ними, без чогось спільного, пов´язує не спільне, а відмінне. Такий тип дружби описано у романі О. Пушкіна "Євгеній Онєгін". Романтично налаштований Ленський — пряма проти­лежність розчарованому, холодно іронічному Онєгіну. Однак саме цілковитою протилежністю натур вони і цікаві одне одно­му. Поверховий характер такої дружби виявляє себе у відсут­ності будь-яких моральних зобов´язань сторін. Онєгін починає залицятися до нареченої Ленського просто так, з нудьги, а зго­дом холоднокровно вбиває свого друга на дуелі.

Дружбу згідно з переконанням або згідно з почуттям філо­соф називає істинною. Вона ґрунтується "на відвертій і чистій спільності внутрішнього налаштування. Це і є дружба у її всезагальній формі", — пише Кант [12, с 187]. Щоб людина не почувалася самотньою і безпорадною перед світом, їй потрібен друг, якому можна відкритися, висловити свої переконання і думки, друг, перед яким можна нічого не приховувати і пора­дам якого можна цілком довіряти. Дружба на підставі довірли­вості стосунків — найцінніше почуття.

Розрізняючи реальність людини в її здатності дружити та дружбу в її істині, Кант у понятті "дружба" виділяє три аспек­ти: ідею дружби, ідеал її, реальність стосунків. Щодо реальності стосунків, то філософ говорить про їх недосконалість. Підстави дружби він бачить покладеними, як уже сказано, в розсудку. Ідеядружби визначається на ґрунті поняття "міра". Міра лю­дяності виявляє себе у здатності любити іншу людину так, як і себе самого. Кант говорить: "Максимум взаємної любові пред­ставляє собою дружба, а остання є ідеєю, оскільки служить мірою взаємної любові. Найвища любов щодо іншого — та, коли іншого я люблю так само, як самого себе" [12, с 185]. На тій підставі, що ідея і дійсність не тотожні, ідеядружби служить критеріємсправжньої моральності стосунків.

Ідеал — це взірецьстосунків. Він, з одного боку, опертий на міру (ідея дружби), а з іншого — на реальні приклади справді досконалих дружніх взаємин. Люди мають прагнути бути гідни­ми дружби. Такими нас роблять людські доброчесності. Щастя зустрічі людини з людиною для щирого, приязного спілкуван­ня обґрунтовує М. Бубер. Філософ визначає спілкування, як "ду­ховний образ природного зв´язку". Світ іншого — осереддя "дійсного буття Я, адже лише ставленням до іншого, до Ти, людина усвідомлює себе. Будь-яке дійсне життя є зустріч", — говорит



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.254.246 (0.015 с.)