Тема 6. Етика доби раціоналізму та просвітництва XVII-XVIII ст

Два напрямки в етиці Нового часу

 

В етиці Нового часу знайшли продовження два основні напрямки, що склалися ще в Давньогрецькій філософії. Пред­ставники одного бачили витоки моралі у надприродних силах, розглядаючи її як дарунок Бога. Ідеї Платона були використані християнською церквою для доведення думки, що моральні почуття людина здобуває не шляхом розвитку суспільних по­чуттів та удосконалення здатності розумного вибору, а одкро­венням, тобто навіянням вищою силою. Такі погляди зберіга­лися в етиці до середини XVIII ст. Поряд із цим продовжує роз­виватися погляд на мораль як явище, зумовлене природою людини. Цей підхід спирається на класичну традицію, визнач­ними представниками (і творцями) якої були Сократ, Арістотель і частково Платон.

У добу Відродження він чітко вираже­ний у етиці Помпонацці. У працях ФренсісаБекона (1561-1626) зроблена спроба вивести питання про походження та сутність моралі за межі релігії. Бекон висловив думку, що відсутність релігійних переконань не означає відсутності мораль­ності. Безбожник може бути чесною людиною, тоді як забобонний віруючий часто лише вдає чесного. У XVII—XVIII ст. ос­новна увага дослідників зосереджується на пошуку природних джерел моральності. Цю проблему досліджують представники англійської філософської етики Томас Гоббс (1588—1679), Джон Локк (1632—1704); голландської — Бенедикт Спіноза (1632— 1677). У добу Просвітництва подальша розробка проблем при­роди та сутності моралі здійснюється в етико-естетичних працях англійських філософів ІПефтсбері (1671 —1713) та Хатчесона (1694—1746), в етиці Давида Юма (1711—1776). У французько­му Просвітництві вона є предметом досліджень Вольтера (1694— 1778), Монтеск´є (1689—1775), Руссо (1712—1778). У Німеч­чині етична проблематика розглядається в працях Ляйбніца (1646—1716), Шіллера (1759—1805), Гердера (1744—1803). Ви­значним представником етики Просвітництва в Україні був Гри­горій Сковорода (1722—1794).

Учення Гоббса про мораль

 

Томас Гоббс у трактаті "Про людину" розглядає людину як розумну істоту, наділену свідомістю і мовою. Тобто, вона — суб´єкт свідомості, а отже і політики. Людина — діяльна істо­та, що творить багатий світ культури, різні "штучні" тіла. Філо­софія, використовуючи дедуктивно-синтетичну методологію, вивчає світ людини та її культуру. Вихідним у Гоббса виступає поняття "людська природа". Філософ висуває і обґрунтовує дум­ку про егоїзм людської природи. Характеризуючи цінності люд­ського життя, Гоббс говорить, що вони виступають "під за­гальним іменем добро, або благо; ті ж речі, яких ми уникаємо, визначаються як зло" [2, с 239]. Добро і зло розглядаються як Поняття відносні, хоча Гоббс не стоїть на позиції релятивізму, оскільки визнає: "Про деякі речі можна з повною підставою сказати, що це благо загалом, тобто благо для багатьох, або благо для держави" [2, с 240]. Називаючи низку благ, що забезпечу­ють людині відчуття захищеності існування, дозволяють реа­лізувати її природні здібності, Гоббс першим серед усіх благ нази-ває самозбереження. Його ідея оперта на історію культури, в якій чітко простежується зафіксована уже в античній етиці думка про властивий людині інстинкт самозбереження. "Вели­чезне благо — самозбереження; величезне природне зло — роз­пад", — говориться в трактаті "Основ філософії" [2, с 237].

Досліджуючи людські почуття і пристрасті (любов, співчуття, владолюбність, пожадливість), філософ виявляє їх відношення до морально цінного — до добра та його протилежності — зла. Зважаючи на суперечливість уявлень про добро і зло, він дохо­дить висновку, що мораль — це певна "угода", встановлена між людьми у межах певної спільноти — у межах держави. "Люди­на поза державою не зобов´язана слідувати чужому припису, у державі ж зобов´язання визначаються певними угодами" [2, с 258]. На цій підставі робиться висновок, що "наука про мораль людини як такої, взятої поза державною організацією, не може бути вибудувана, адже тут немає певної міри, з допо­могою якої ми могли б визначити і оцінити доброчесність і по­рок" [2, с 258]. Сказане свідчить, що в основу розуміння мо­ральності покладено не природно-суспільні засади людського життя, а зовнішні приписи, що їх здійснює держава. Завдання етики — вивчати "душевні рухи" людини. А тому вона — час­тина "вчення про тіла". Тобто, етику Гоббс бачить складовою метафізики та наук, що досліджують "природні закони механіч­ного руху". Окрім того, етику, що є вивченням звичаїв су­спільства, Гоббс розглядає як наукову базу політики. Він до­водить, що в основі людської природи лежить потреба утвер­дитися ужитті, отже, людські стосунки вибудовуються за принципом змагальності та суперництва. Будь-яке суспільство "створюється або заради користі, або заради слави, тобто з лю­бові до себе, а не до ближнього" [2, с 287]. Філософ розглядає суспільство як засіб захисту людей від пристрастей, що їх перепов­нюють. Право, на якому базується суспільство, характеризу­ється як "свобода для кожного користуватися своїми здібностя­ми згідно з істинним розумом" [2, с 289]. Правда, з розвитком суспільства неминучими стають зіткнення людських воль та егоїстичних прагнень. У війні "всіх проти всіх" людина стає злою. Але, щоб не бути знищеною, вона мусить поступатися частиною своїх інтересів. Інші чинять так само. Утворюється держава. Це "Левіафан", якому люди підпорядковують свої пристрасті, щоб більш-менш гармонійно спілкуватися.

Моральні закони, якими керуються люди у стосунках, Гоббс визначає як "закони природи", маючи на увазі природу людини. Нa цій підставі до законів природи він відносить такі: дотри­мання угод, прагнення бути корисним, милосердним, не обра­жати інших тощо. "Завіт природи, — робить висновок філософ, — вимагає від кожного зважати на інтереси інших" [2, с 309]. Тобто, основою існування суспільства є моральні засади сто­сунків, встановлені людьми відповідно до їх розумної природи. "Природний закон у той же час є і моральним законом". Він відповідає необхідності збереження миру, а отже, і самозбере­ження людини.

Суспільство у формі держави є гарантом свободи особи. Сенс закону Гоббс бачить "не у тому, щоб мучити злочинця, адже те, що зроблене, не може стати таким, що не здійснилося, а уто­му, щоб зробити злочинця й інших людей справедливими..." [2, с 592]. В етиці Гоббса велика увага приділена практичній моралі. Вимоги її висуваються і обґрунтовуються як корисні та доцільні

 

Етика Джона Локка

 

На відміну від етичного раціоналізму Гоббса, етика Локка базується на ідеї сенсуалізму. В основу моралі покладено, на його думку, "добрі почуття" природної людини. На цій підставі, вважає Локк, із розвитком держави стосунки між людьми не­одмінно будуть удосконалюватися. Функції держави щодо гро­мадян — моральне виховання. Справді моральною є держава, Що регулює стосунки, стримуючи егоїстичні пристрасті. А отже, Держава є гарантом свободи своїх громадян. У "Педагогічних творах" велика увага приділена практичним моральним наста­новам. Доброчесність характеризується як "істинне поняття про бога, гуманність та правдивість", мудрість — як "уміле і перед­бачливе ведення своїх справ у цьому світі", як "продукт сполу­чення доброго природного характеру, діяльного розуму і досві-ду" [6, с 169]. При вивченні витоків моральних почуттів у праці "Дослідження про розум людини" Локк доходить висновку про існування "внутрішнього досвіду". Його джерело — враження від сприймання та переживання зовнішнього світу та одночасно рефлексія над власними почуттями і думками. У рефлексивно­му досвіді враження зовнішнього світу відображаються опосе­редковано, оскільки у ньому можуть міститися ідеї, відсутні у зовнішньому досвіді.

Заперечуючи існування у людини вроджених моральних ідей, Локк висловив думку щодо можливості існування "еро дженої здібності" до моральної взаємодії людини з іншими.

При дослідженні засобів виховного впливу він говорить про такі суспільні феномени, як релігія, закони та громадська дум­ка. Особлива увага звернена на вплив середовища, зокрема сім´ї, у моральному вихованні. Основними доброчесностями людини Локк вважав доброзичливість, гуманне поводження з іншими, правдивість, милосердя. Ці якості не закладені у природі людини, а є наслідком усвідомленої потреби дотримуватися пев­них правил, без яких суспільство просто не могло б існувати. Важливо також, що Локк виводив джерела моралі із досвіду, а не розглядав їх як навіяні вищою силою. Він наголошував, що всі "матеріали" для мислення людина отримує з досвіду і що "нічого немає у розумі, чого раніше не було б у відчуттях". Із досвіду, з відчуттів люди отримують уявлення та ідеї про мо­рально добре і погане, а також про шляхи уникання поганого. Із спостережень над владою розуму, здатного підпорядковува­ти вчинки, робиться важливий висновок щодо свободи волі людини. Правда, уЛокка це негативний висновок, оскільки, на думку філософа, воля опосередкована рядом попередніх впли­вів на людину. Характеризуючи вклад Локка в етичну теорію, П. Кропоткін пише: "Локк висловив у ясних словах основи при­родничо-наукового пізнання світу у такій важливій галузі цього пізнання, як моральна" [4, с 138]. Уся наступна етична теорія (кантівська метафізика, утилітаризм, позитивізм, матеріалізм) виходила з ідей Локка.

Етика Спінози

 

Етична система Спінози оперта на раціоналізм Декарта, оскільки він твердив, що математичний спосіб мислення на­ближає до істини. Спіноза, як і Декарт, вважав за необхідне пізнати людські пристрасті, щоб навчитися управляти ними.

Основою моралі Спіноза справедливо бачить розум, керую­чись яким людина вибирає вчинок і діє як свідомий суб´єкт, Філософ відкидає такі поняття релігійної моралі як безсмертя душі, одкровення, страх гріха тощо. Поняття Бога у нього впер­ше з усією послідовністю визначається як тотожне природі, у праці "Короткий трактат про Бога, людину та її щастя" Спіно­за зокрема говорить: "Крім безконечної природи немає і не може бути ніякої істоти..." [10, с 104]. Називаючи природу Богом, Спіноза вважає, що вона є причиною себе самої. Є одна субстан­ція — "Бог, або природа": вічна і безконечна. Оскільки людина є частиною природи, вона є чуттєвою істотою, що керується бажаннями. Бажання, на думку Спінози, не свобідне, на відміну від волі. Пояснюючи відмінне між ними, він пише: "Бажання залежить від поняття про речі, а пізнання (ідея) повинно мати зовнішню причину" [10, с 100]. Не поділяючи ідей аскетизму, Спіноза говорить про природність людських бажань, а причи­ни бажань виводить із того, що природою людина залучається до чогось, приємнішого, ніж попереднє. Отже, причини злого у людині виводяться не з її потреби отримувати приємне (що цілком виправдано), а з її помилкових уявлень про речі, які є предметом її бажань. Тобто, пристрасті зумовлені помилковими судженнями про речі. Філософ спеціально наголошує, що "не слід вважати одне лише тіло головною причиною пристрастей". Пристрасті, що базуються на хибних уявленнях і шкодять лю­дині, можуть бути нею самою подолані. Пізнання пристрастей — шлях звільнення від них. За умови, що "пристрасті не мають інших причин, крім допущених нами, ми ніколи не зможемо впасти в них, якщо правильно будемо користуватися своїм роз­судком..." [10, с 103].

На відміну від пристрастей, що базуються на судженнях (ча­сто хибних), "любов є з´єднання з об´єктом, котрий наш розум вважає прекрасним і добрим, і ми розуміємо тут з´єднання, зав­дяки якому любов і любиме стають одним і тим самим і склада­нь разом одне ціле" [10, с 79]. Наведена думка розкриває об’єктивні підстави істинності людських почувань та адекват­ного ставлення до предмета небайдужості. Такою підставою є людський розум, здатний пізнавати об´єктивні якості предмет­ного світу. Любов, що базується на розумі, також пристрасть. Однак вона суттєво, як свідчить сказане, відрізняється від при­страсті, опертої на хибних судженнях. З останніх випливають усі пристрасті, тоді як з ясного пізнання — "істинна і чиста любов". Однак вважати, що для Спінози раціональне пізнання є єдиним джерелом істини, було б неправильним. Світ не ви­черпується поняттям про нього. Спіноза наголошує на мораль­ному зв´язку зі світом у його чуттєво даній достовірності. "Ясним же пізнанням ми називаємо те, що випливає не з ро­зумного переконання, але з почуття і насолоди самими речами, і це пізнання далеко перевершує інші" [10, с. 72].

Вклад Спінози в історію етичної думки, як бачимо, зумовле­ний якісно новим підходом до розуміння сфери дії моралі. У її компетенції не лише стосунки людини з Богом (теоцентрична мораль) чи її стосунки з іншими людьми (античний та ренесан­сний гуманізм). У сферу стосунків людини Спіноза включає увесь природний світ. Його етика зорієнтована на діяльного суб´єкта. Вона відображає потреби людини Нового часу. Поступово звільняючись від релігійно-теологічних уявлень про цінності життя, вона відчуває потребу в теоретичному обґрун­туванні шляхів розумного вибору діяльності, засобів здійснен­ня розумного. Не менш важливим було звільнення від страху відповідальності за наслідки діяльності. Страх її усувався дове­денням об´єктивних підстав зв´язку морального і розумного. Діючи згідно із законами розумного,-людина виявляє себе мо­ральним суб´єктом. "Людина, — пише Спіноза, — доки вона складає частину природи, повинна слідувати її законам. Це і є богослужіння" [10, с 102]. Відповідно до змісту діяльності Спі­ноза, посилаючись на Арістотеля, поділяє волю на добру і злу. Воля, що має у передумові добро — "добра воля", а та, що вияв­ляє схильність до поганого — "погана воля". Добро і зло не мають місця у природі. "У природі немає ні добра, ні зла", — пише Спіноза [10, с 77]. Добро, як і зло, є наслідком людського воління. Добро як бажане у діяльності — те, що має силу для роду: утверджує розумну і моральну сутність людини.

Поняття добра не має в етиці Спінози суто умоглядного ха­рактеру. Переводячи проблему в план практичної філософії, він наголошує на важливості утримання поняття для самовдоско­налення суб´єкта розумного воління. "Оскільки ми у нашому розумі склали поняття про досконалу людину, це може бути причиною, щоб подивитися (якщо ми досліджуємо самих себе), чи не маємо ми якоїсь змоги досягнути такої досконалості". Саморефлексія бачиться як шлях самоудосконалення, оскільки "людська душа, — як говорить Спіноза, — сприй­має не лише стани тіла, але й поняття цих станів" [10, с. 395]. Закономірності цього процесу розкриваються не як специфічно антропологічні. Природа (Бог — за термінологією Спінози) — єдина субстанція, а отже всі тіла в ній об´єднані у сутнісне ціле — у принцип доцільної життєвості (душі). Спіноза з цього приводу говорить так: "Наша душа як поняття тіла, хоча і здо­буває з нього свою першу сутність, але вона лише свідчить про нього у мислячій речі як у цілому, так і в частинах" [10, с. 114]. Отже, об´єктивні засади моральності виводяться не із специфіч­но людської життєвості, а із сутності (з ідеалу) життя як вищо­го блага. Як таке, воно є безумовне добро.

З поняття душі (сутність) виводиться принцип свободи. "Чим більшою сутністю володіє річ, тим більше вона має діяльності і тим менше страждання. Адже достовірно, що діяльна річ діє завдяки засобам, якими володіє, тоді як страдницька страждає від того, чого не має" [10, с 121]. При тому, що філософ звертає увагу на "корисність" моральної дії, зміст поняття "корисність" не має вузькоутилітарного характеру, так само як не пов´язане воно з конформізмом, соціальною мімікрією. Сенс корисності, у першу чергу, пов´язується з ідеєю утвердження людини у її суттєвому: носія життєвості. Оскільки людина прагне зберегти своє існування і здатна здійснити прагнення, вона доброчесна. А хто нехтує власною корисністю, тобто збереженням свого існу­вання, той безсилий. Інакше кажучи, "корисність" у розумінні Спінози є виявом поваги людини до себе як суб´єкта життєво­сті. Останнє є не що інше, як об´єктивна підстава гуманізму: той, хто живе з відчуттям цінності життя як вищого блага, прагне утверджувати його у кожному суб´єкті життєвості. При­чому, утверджувати не як певну умоглядну ідею, а з "почуття і насолоди самими речами". У цьому випадку— з насолоди світом іншої людини. Знаменно, що завершальною тезою його "Етики" є міркування щодо зв´язку доброчесності та блаженства.

"Блаженство, — пише Спіноза, — не винагорода за доброчес­ність, але сама доброчесність; і ми насолоджуємося ним не тому, що приборкали свої пристрасті, але, навпаки, внаслідок того, що ми насолоджуємося ним, ми спроможні приборкати свої пристрасті" [10, с 590].

Етика Спінози справила великий вплив на подальший роз­виток європейської етичної думки. Його твір "Етика" друзі видали після смерті філософа. У відповідь уряд Голландії опуб­лікував спеціальну постанову, у якій попереджалося, що всіх, хто буде поширювати або продавати це "богохульне" видання, чекає суворе покарання. Великий інтерес праця викликала у визначних просвітителів XVIII ст. її вивчали Вольтер, Дідро, Гольбах у Франції; Лессінг, Гердер, Гете в Німеччині.