Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Мораль доби вільної конкуренції
Новий суспільний ідеал зростав і зрештою переміг на ґрунті заперечення вихідних засад середньовічної моралі й культури загалом. По-перше, на місце ідеї потойбічного життя прийшла і утвердилася ідея цінності земного життя. Принадність його відкривалася своїми глибинами освоєння світу. По-друге, зосередження на реаліях земного життя ставило людину перед необхідністю його покращення та удосконалення. Критерій останнього визначався потребою в творенні умов, гідних людини. Спрямованість діяльності на інтереси людини моральнісна за своєю природою. По-третє, на ґрунті зміни моральних орієнтацій життя, вектор яких спрямований на земні справи, змінюється уявлення про моральні чесноти людини. Цінності набувають такі її якості, як воля, активність, ініціатива. Виразники ідеалу пасивно-споглядального ставлення до світу змушені поступитися місцем людям вольовим та енергійним. По-четверте, нова епоха, що йде на зміну феодалізму, руйнує станово-статусні перегородки. Вперше в історії людства створюються передумови для оцінювання людини згідно з її людськими якостями, а не за статусно-становим положенням, родовитістю, суспільними привілеями тощо. Буржуазія, що заявила себе носієм нового суспільного ідеалу, революціонізувала суспільство. Вона виявила опозиційність до традицій, що гальмували людський поступ. У католицької церкви вона відібрала духовну монополію, завдяки переможному руху Реформації. Багатоконфесійність, можливість вибирати віру послаблюють містичний страх перед учиненням гріха. Орієнтація протестантизму на чесну працю як умову спасіння змінює загальну духовну атмосферу життя. Людина здобуває енергію на діяльність та впевненість у її результативності, оскільки остання піддається перевірці за її наслідками. Життя набуває нового ціннісного виміру, оскільки індивідуалізується. Людина опиняється перед необхідністю виробляти стосунки, тобто усвідомлює себе суб´єктом морального вибору і творцем власної долі. Не традиція чи звичай, а практична потреба зумовлює вибір. Відповідальність за нього несе особа — суб´єкт вибору. Геґель називає її "приватною особою". Життєві обставини спонукають на активне укорінення в житті, оскільки носії активності та ініціативи — представники середніх прошарків суспільства, що не мають змоги опертися на маєтності та чесноти роду. Вони змушені виборювати собі соціальний простір, укорінюючись у житті. Опертися вони можуть на матеріальні багатства, які мають здобути власними силами. Останні є реальною умовою самоутвердження, оскільки здатні забезпечити владу та авторитет.
Новий клас власників, що починає формуватися в добу пізнього середньовіччя, а у XVIII—XIX ст. стає панівною силою у житті європейського Заходу, утверджує матеріальні багатства як основу людських чеснот. Як пише Е. Фромм, "економічний розвиток капіталізму супроводжувався значними змінами в психологічній атмосфері....Продуктивність набула ролі одної з найвищих моральних цінностей. У той же час прагнення багатства і матеріального успіху стало всепоглинаючою пристрастю" [13, с 80]. З одного боку, капітал стає активним чинником демократизації життя, оскільки руйнує традиційні ієрархічні структури. З іншого, набуваючи провідного значення, капітал підпорядковуває особу зовнішній, над нею пануючій силі. Свобода стає дійсною, згідно з характеристикою Е. Фромма, як "свобода від". Справді, свобода у названому сенсі — це звільнення від тяжіння "умовностей", що гальмують розвиток активності та змушують особу постійно враховувати думку інших (середовища). Позитивний наслідок відмежування від сліпої довіри "моральним авторитетам" у тому, що мораль набуває інтровертного характеру, тобто орієнтованості зсередини. На цій підставі наука Нового часу говорить про "моральну природу людини" (Гоббс, Юм, Шефтсбері, Гельвецій, Руссо). Звільняючись від тиску релігійного догматизму, вона утверджує розум як основу моральності. Розум — джерело свідомого вибору змісту та засобів діяльності. Однак "свобода від" об´єктивно спричиняє творення нових форм залежностей. Стосунки вільної конкуренції ставлять у центр відносин не моральний чинник, а майновий. Геґель характеризує суспільство, в якому панують стосунки вільної конкуренції як "громадянське суспільство". Щодо його моральних засад, то, як пише Геґель, "у громадянському суспільстві кожний для себе — мета, усі інші для нього ніщо. Але без співвідношення з іншими він не може досягнути обсягу своїх цілей; ці інші суть тому засоби для цілей особливого" [З, с 211].Тобто, соціальні зв´язки мають виражений "речевий" характер. В уречевленій формі виявляє себе інтерес всезагального. Тому свобода в буржуазному суспільстві є "формальною свободою", а всезагальність є "формальною всезагальністю знання і воління" [3, с 215].
В уречевлених формах зв´язків буржуазне суспільство здійснює потреби поступального руху до розумного пізнання світу та до утвердження діяльнісного відношення до світу. А отже, засобами праці воно універсалізує стосунки, надаючи їм розумності та всезагальності. На зміну гуманізму, що існував у середньовіччі як співчуття до слабких та убогих, приходить гуманізм Нового часу. Сенс його — в довірі до людини та вірі в її активність і волю. Буржуазія у своєму історичному поступі до відвоювання влади у дворянства проголосила морально виважені, гуманістично визначені гасла: "Свобода. Рівність. Братерство". Гуманістично зорієнтована філософська думка утверджувала цінність розуму для становлення справді моральних стосунків між людьми. Спонука на діяльність для обладнання реального життя мала морально цінний зміст. Геґель називає цей процес творенням культури, що є "звільненням і роботою вищого звільнення" [3, с 216]. Цетяжка праця, але саме завдяки їй суб´єктивна воля об´єктивується і "здатна бути дійсністю ідеї". Суб´єкт діяльності, маючи змогу об´єктивувати свої здібності, потенційно може розгортатися у безкінечність моральності як вільна суб´єктивність. Об´єктивні передумови для самоорганізації громадянського суспільства на творення культури — це, по-перше, творення системи потреб. По-друге, наявність свободи та підтримка власності засобами правосуддя. По-третє, турбота про особливий інтерес як всезагальний з боку владних структур [3, с 216—217]. Створений буржуазним суспільством баланс відносин найманої праці і капіталу, зрештою, зумовив високий розвиток сучасної цивілізації Заходу. А отже, став чинником звільнення людини від страху існування. Разом із тим, цивілізаційні процеси мають і виражені негативні риси. На ранніх етапах історії буржуазного суспільства "відкриття людини" супроводжувалося надією на творче самоутвердження усього багатства людської природи, втому числі — моральне удосконалення. Висунення моральної проблематики в центр філософсько-теоретичних досліджень, починаючи з XV ст., а особливо в XVIII—XIX ст., відображає названу тенденцію культури. Однак ідеал свобідної творчої особистості на практиці призвів до обмеженості особи, підпорядкованої вузькій спеціалізації. "Розвинутий капіталізм іманентно містить у собі небезпеку руйнування внутрішнього світу особи. Моральнісні аспекти цієї небезпеки полягають в обмеженні цінності людини ефективністю однобічно-професійної часткової функції, яка лише і цікавить суспільство, всі ж інші її якості підлягають спрощенню та стандартизації або стають "непотрібними" [10, с 98]. Справді, універсалізація стала стандартизацією, а ідеал духовності та свободи — фетишизацією матеріальної сфери життя. Незалежність на практиці спричинила повну ізоляцію людини. Е. Фромм віддає належне капіталістичній системі, що внесла величезний доробок у справу "позитивної внутрішньої свободи, в розвиток самокритичної, активної і відповідальної особи". Разом з тим він констатує, що "це всього лише одна із сторін впливу капіталізму на формування людської особистості та розвиток її внутрішньої свободи. З іншого боку, капіталізм прирік людину на самостійність, забезпечив їй повну ізоляцію, посилив у ній відчуття власної нікчемності і безсилля" [13, с 134].
Суперечливі тенденції розвитку буржуазної цивілізації — вияв поступального розвитку суспільства, що дійшло розуміння невідповідності між сферою цінностей матеріального життя та цінностями духовними. Пошук іншої людини як мети відношення складає одну з актуальних проблем сучасної культури. Людина шукає іншу людину, сподіваючись утвердитися в моральному спілкуванні як самоцінному. "Відношення до Ти нічим не опосередковане, — пише М. Бубер, — між Я і Ти немає нічого опосередкованого, ніякого попереднього знання і ніякої фантазії, сама пам´ять перетворюється, спрямовуючись із виокремленості в цілісність" [2, с 31]. Філософська рефлексія над буттям у свободі шукає нині "несвободи" — тої "солодкої несвободи", якою є любов. Остання надає буттю вищої цінності, оскільки укладає його в образ цілісності, в першу чергу, у цілісність духовного єднання. Поняття морального прогресу
Сучасна етична теорія, що виходить з ідеї поступального руху суспільства, шукає відповіді на питання: чи має місце моральний прогрес. Постановка цього питання та спроба його розв´язання посідають одне з чільних місць у філософії, починаючи з доби Просвітництва. Просвітницький підхід до людини як природної і стоти надавав питанню особливої гостроти, оскільки загалом усував або відсував на другий план питання про божественне її творення та іманентну їй моральність. Просвітителі вважають, що розум людина отримала від природи і вже відтак — взаємодіє з нею на розумних засадах. У людині закладена потреба пізнання світу завдяки органам відчуттів, якими наділила її природа. Пізнання необхідне для того, щоб слідувати законам природи, не порушувати природний порядок. У природі, як писав Гольбах, "немає ні розуму, ні мети", але вона породжує розумну людину. Завдяки її розумності людина має бути щасливою. Шлях до щастя — в розумному слідуванні розумним законам. Отже, людина має пізнати саму себе (розумність своєї природи) та розумність законів природного світу, щоб слідувати їм. "Хай лише вони (люди. — В.М.) пізнають себе, хай вони здобудуть ясні ідеї про моральність — і вони стануть щасливими і доброчесними", — писав Гельвецій [5, с 7]. Ідея природності людини покладала в собі не лише її природну розумність, але нерівністьусіх людей стосовно їх природних прав. Кожна людина має право на щастя, на задоволення своїх людських потреб шляхом зміни навколишнього середовища — і удосконалення свого розуму.
Однак процес удосконалення моральної природи людини бачився просвітителями як складний і суперечливий. З усією гостротою цю проблему поставив Ж. -Ж. Руссо в трактаті "Чи сприяло відродження наук і мистецтв покращенню нравів?" (1741). Заперечна відповідь, що її дає Руссо, викликана усвідомленням глибокої суперечності соціального поступу, зокрема відходом людства від моральної чистоти, характерної для людей раннього періоду їх історії — "природного стану". Детальніше ідею суперечності людського поступу філософ осмислює у праці "Про причини нерівності" (1754). Усю сучасну йому цивілізацію Руссо характеризує як побудовану на нерівності, атому як чужу моральності. Нерівність, на думку Руссо, має три рівні: фізична, політична, майнова. Перша — природна. Друга — політична — пов´язана зі становим поділом суспільства. Знатні захищають свої права засобами політики, "зачиняючи перед бідними всі двері". Майнова нерівність пов´язана з політичною. Багаті потопають у розкошах, тоді як бідні позбавлені найнеобхіднішого. Руссо вважає, що причини соціального зла зумовлені чуттєвими пристрастями людини. Вони поневолюють людей і є джерелом зла. Цивілізація стає злом, оскільки виходить за межі розумного регулювання природних людських потреб. Пристрасті, спотворені особисті інтереси людей стають причиною негараздів у житті людства. Руссо радить людині не шукати джерело зла десь поза собою. Воно — в самій людині. З прагнення жити краще вона прирікає себе на моральну вбогість. Вона відокремлюється від інших людей, вибираючи самотнє існування. Брехня і лицемірство складають вагомий чинник міжособистісних стосунків. Зрештою, людство прирікає себе на загальне культурне зубожіння. Фальш наявна в науці, мистецтві, стосунках між людьми. Політичний аспект проблеми дещо раніше був розглянутий у праці Гельвеція "Про розум". Філософ вказує, що відчуження влади від людських потреб та від інтересів засвідчує руйнування природної розумності людських потреб на усіх рівнях суспільного життя. Руссо також вважає, що політичні інституції, хоча вони виникли з необхідності регулювати людські пристрасті, мають негативний вплив на мораль. Руссо пропонує навіть дослідити, чи не народилось усе безладдя разом із самими законами. Адже, якби закони були здатні боротися з безладом, то "найменше, чого від них слід було б вимагати, це те, щоб вони покінчили із тим злом, якого без них загалом би не існувало" [9, с 100].
На думку французьких просвітителів, джерелом існування соціального зла є "невігластво" людей, що зберігається та укріплюється панівними групами, оскільки у такий спосіб вигідно тримати їх у покорі. Однак ця ситуація не видається фатальною, оскільки домінуючою є віра в кінцеву силу розуму, хоча поки що він не в змозі осягнути всі явища життя, щоб розумно управляти власною природою. В перспективі він здатний пізнати світ і спрямувати людські пристрасті в розумне русло. Гуманістичні ідеї Просвітництва мали особливе значення для культури тим, що утверджували моральність людської природи: в перспективі вона неминуче набуде значення провідної засади в організації людського життя. Моральність людської природи в її діалектичному розвитку розглядається як провідна ідея праці Геґеля "Філософія права". Об´єктивний дух, згідно з Геґелем, у своєму розвитку проходить три ступені: абстрактне право, мораль, моральність. У свою чергу, моральнісна субстанція існує у декількох формах: у вигляді безпосереднього, або природного духу (сім´я); у вигляді певної формальної всезагальності (громадянське суспільство); у вигляді усвідомлюючої себе субстанції (державний лад) [4, с 341]. Суперечність, що виникає в стосунках між людьми, є виявом суперечностей висхідного розвитку і відображає складність процесу індивідуалізації в суб´єкті ідеї субстанційного добра. Інституалізовані форми моральності (сім´я, громадянське суспільство, держава) містять у собі духовний простір для індивідуалізації волі суб´єкта і є дійсними завдяки волі, що прагне самоздійснення. Геґель говорить, що і право, і мораль є абстракції, "істину яких представляє лише моральність" [3, с 59]. Моральний поступ людства пов´язаний із суб´єктом, що є носієм і виразником субстанційного життя. Він є моральнісною особистістю, що уособлює доброчесність. У діяльності доброчесність здійснює цілі всезагального і здатна навіть пожертвувати собою заради них. Сучасна етична теорія не заперечує ідеї морального прогресу, зосереджуючи увагу на пошуку його критерію. Г. Гумницький так характеризує сутність та критерій моральнісного прогресу: "Специфічна функція (сутність) моралі полягає у тому, щоб забезпечити необхідність узгодження інтересів особи та суспільства (групи, класу) шляхом ставлення особи до загального блага як до вищої мети, і до особистого блага як до кінцевої мети, в їх взаємному підпорядкуванні при домінуванні першого відношення" [6, с 67]. Мораль у цьому критерії береться як дещо стале, як регулятивний чинник стосунків, а не як результат людської діяльності. У значенні регулятивного чинника розглядає мораль О. Ти-таренко. Як провідний, він виділяє такий показник морального прогресу: "зростання можливостей моралі позитивно впливати на процес соціального звільнення класів, груп та духовне удосконалення особи" [11, с 19]. Називаються також такі чинники прогресу, як його поетапність; розширення сфер застосування моралі в суспільному житті; зростання її "пізнавально-правильного змісту" та інші. Критерій морального прогресу, на думку автора, вкладається в таку систему ознак: "Розвиток моралі можна оцінити як моральнісний прогрес лише остільки, оскільки кожна наступна сходинка вища за попередню. Перехід На більш високу сходинку означає гуманізацію взаємодії протилежностей добра і зла, зайнятість людей більш людськими моральними проблемами" [10, с 272]. Критерій морального прогресу, як свідчить цитата, носить описовий характер, виражений у поняттях "більший", "вищий" тощо. Очевидно, що він не може задовольнити, оскільки дає певну сукупність ознак впливу моралі на людину, але не розкриває мораль як сутнісну ознаку людини. У навчальному посібнику "Марксистская этика" за редакцією О. Титаренка не залишено поза увагою питання морального прогресу та його критерію. Наголошується, що "критерій Морального прогресу розкриває такі специфічні перспективи Людини в історії, як перспективи її нормативно-ціннісного удосконалення, дозволяє науково обґрунтувати бажаний гуманістичний ідеал суспільства та особи" [8, с 91]. Функція моралі служити засобом удосконалення людини може бути реалізована лише за умови, що суб´єкт несе в собі вселюдське у формах індивідуально-неповторного. Суб´єкт є моральною особистістю не тоді, коли дотримується прийнятої форми стосунків, а тоді, коли є творцем моральнісного відношення. Тому поняття "нормативно-ціннісне удосконалення людини" не може бути критерієм морального прогресу. Воно відображає лише один із аспектів цінності моралі: її регулятивну функцію. Очевидно, що поняттям "моральний прогрес" мають осягатися не лише наявні в суспільстві форми морального регулювання стосунків. Критерій, у першу чергу, має містити у собі процес творення моральнісності в усіх сферах людського життя, тобто відображати всепроникний характер моралі. Адже все, що робить людина, осягається моральним критерієм з огляду на мету та засоби діяльності. Мораль є не лише одним із чинників суспільного прогресу. Моральність — це засіб, завдяки якому людство розширює межі свободи в діяльності творення специфічно людського середовища духовності життя. Сказане свідчить, що моральність — це спосіб організації людської життєдіяльності, засіб її нормального здійснення, тобто у формах людяності. А звідси — і мета: утвердити людяність як сутнісну якість людської життєвості. Критерієм морального прогресу є зростання рівнів свободи на рівні суспільної організації стосунків та свободи в суб´єкті, дійсністю якої є свобідний вияв всезагального у формах індивідуально-неповторного утвердження добра. Література
|
|||||||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 271; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.130.73 (0.029 с.) |