Тема 4. Давньогрецька та давньоримська етика

Становлення етичних ідей у Давній Греції

 

Початки філософської рефлексії над проблемами моралі чітко простежуються в Давній Греції епохи Гомера та Гесіода. Відлік часу у 200 років, що відділяє двох поетів, розкриває суттєву зміну уявлень про цінності життя. В епосі Гомера (XI—IX ст. до н. є.) основна увага зосереджена на уславленні таких доброчесностей, як фізична сила, мужність, військова доблесть. У поемах Гесіода (VIII—VII ст. до н. є.) утверджуються сумлінна праця, помірність у задоволеннях, простота в побуті. Основний принцип поведінки, що утверджується Гесіодом та його сучас­никами, — "дотримуватися міри в усьому".

До осмислення моральних проблем спонукав стиль життя давніх греків. Перевага ідеї аго ну (змагальності) на усіх рівнях життя ставила особу перед необхідністю вибирати вчинки та нести відповідальність за їх наслідки. Це змагання у здобутті слави на полі бою чи в Олімпійських іграх; у державному управлінні чи у художньо-мистецькій творчості (змагання ліричних поетів, драматургів тощо). На засадах змагальності будувалися політичні стосунки міст-держав та різних політич­них партій у межах міст-держав. Особливої актуальності набули питання про справедливість, моральну доброчесність, міру вчинків тощо. З потреби їх розв´язання складається давньо­грецька етика.

Діоген Лаертський говорить про десять шкіл з етики у Давній Греції: академічна (засновник Платон), кіренська (Арістіп Кіренський), елідська (Федон Елідський), мегарська (Евклід Мегарський), кінічна (Антісфен Афінський), еретрейська (Менедем Еретрейський); діалектична (Клітомах Карфагенський), пе­рипатетична (Арістотель Стагірійський), стоїчна (Зенон Кітійський), епікурейська (Епікур) [див.: 5, с 68].

Розмаїття ідей, що проголошували тогочасні філософи, вид­но уже з назви творів. Так, у працях Геракліта (VI—V ст. до н. е.), при тому, що тут переважає натурфілософська проблема­тика велика увага зосереджена на питаннях етики. Серед його праць називають трактати: "Про справедливість" (3 книги), "Про помірність", "Про благочестя" (5 книг), "Про щастя", "Про владу", "Про любов, або Кліній", "Закони і те, що до них нале­жить" та інші. Понад 10 трактатів з етики нараховує творча спадщина Демокріта, зокрема: "Про душевний стан мудреця", "Про гідність мужа, або Про добродійність", "Про душевний добробут". Велика увага приділяється етичній проблематиці в працях Платона та Арістотеля — двох найвизначніших філо­софів класичного періоду грецької античності. В спадщині Платона близько 17 трактатів з етики; у Арістотеля — 25.

Виділяють 3 основні етичні проблеми, навколо розв´язання яких зосереджується думка філософів. По-перше, це питання сутності етичних понять "добро", "справедливість", "чесність", "мужність", "правдивість" тощо (гносеологічний аспект моралі) та умов, що визначають її дійсність між людьми (феноменоло­гія моралі). По-друге, це питання онтології моралі, а саме: чи моральні закони мають загальнообов´язковий характер, чи вони відносні; чи дані вони від природи, чи створені самими людь­ми. По-третє, це питання аксіології моралі, тобто питання про те, чи мають моральні вимоги ціннісний зміст, чи пов´язані вони з досягненням мети життя, почуттями задоволення життям тощо.

Зазначимо, що в розв´язанні моральної проблематики давні греки спиралися на реальний ґрунт людських стосунків і зосе­реджували увагу на самоздійсненні людини у цьому, а не по­тойбічному світі. Сам феномен моральності бачиться привілеєм людей, оскільки боги — вічно юні, безсмертні, а отже не пере­обтяжені необхідністю вибирати вчинки та нести за них мо­ральну відповідальність.

Етичні погляди Геракліта органічно поєднані з його натур­філософськими ідеями. Філософ говорить про мудрість як осно­ву доброчесності, оскільки вона спонукає слідувати законам природи (законам розумного), а не релігійним чи законодавчим приписам. Моральне самовдосконалення розглядається як умо­ва доброчесності, оскільки оперте на розумний вибір учинків. Геракліт виходить з діалектичного трактування сутності моралі, розуміючи відносність та взаємозалежність моральних понять. Він доводить, що від людини залежать її моральні чесноти. "Всім людям дано пізнавати самих себе і бути цнотливими" [10, с 198]. Сенс цнотливості філософ бачить в самообмеженні. Однак у самообмеженні він бачить і ваду, адже "цнотливість (самообмеження) — найвища доброчесність, а мудрість у то­му, щоб говорити істину і діяти згідно з природою усвідомле­но" [10, с 198]. Тобто він віддає перевагу не униканню дій, а ді­яльності.

Систематизацію ідей своїх попередників здійснив Демокріт (бл. 460—370 pp. до н. е.). Він не обмежується приписами мо­ральної поведінки, а розглядає етику як специфічний вид знан­ня. Він вписує її в космологічну теорію, вибудовуючи цілісне знання як учення про світ, про буття, про пізнання, пережи­вання (психологія) та діяння (етика). Говорячи про взаємозв´я­зок природного світу і людини, Демокріт розкриває сутнісну єдність природного (макрокосм) і людського (мікрокосм, малий світ) начал. "І (в людині) одні (частини), як розум, лише управ­ляють, другі ж, як серце, і підпорядковуються, і управляють,... треті ж лише підпорядковуються, як бажання" [2, с 337]. Зла­годжена взаємодія людини зі світом визначається якостями останнього: його гармонійністю. Природа діє на відчуття люди-ни, налаштовуючи її на приємний чи неприємний стан. Стан відчуттів має, на думку Демокріта, етичне забарвлення. Те, що викликає приємні відчуття, є критерієм добра, а те, що не­приємні, — зла. Природним видається прагнення людини до са­мозбереження та задоволення. Останнє — сходинка до щастя. Однак не усяке задоволення торує шлях до щастя, а лише те, що задовольняє природні потреби і задовольняє їх не надмірно,а в межах необхідного. Надмірність розбещує людину, робить рабом пристрастей [див.: 4, с 217]. Поняття "міра" є одним із вихідних в етиці Демокріта. "Якщо перейдеш міру, то найбільш приємне стане найнеприємнішим" [4, с 232]. Поняття задово­лення філософ пов´язує не лише і не стільки з чуттєвими тілес­ними задоволеннями, скільки з духовно-інтелектуальними. Саме на цьому шляху людина пізнає справжнє щастя, що да­ється спокійним сумлінням, радісним станом душі. Спонукаю­чи людину до морального самовдосконалення як способу досяг­нення щастя, Демокріт говорить про спрямовуючу силу розуму: "Нестерпне страждання душі, враженої скорботою, виганяй розумом" [4, с 220]. Розум дає змогу пізнати закони і природи, і людської поведінки.

Як свідчить сказане, в філософії Демокріта етика виступає частиною натурфілософського вчення про космічну цілісність світу.

Етика Сократа

 

Переорієнтація філософії на гуманістичну проблематику відбувається в другий період історії давньогрецької філософії. В. Татаркевич визначає його як період просвітництва й антич­них систем (V—IV ст. до н. е.). Започатковують цю тенденцію софісти, що висувають проблеми моралі в центр духовних по­шуків. Власне з них починається гносеологія моралі. На відміну від Демокріта, що пояснював моральність із позицій сенсуаліз­му, софісти утверджували раціоналістичний підхід до моралі. Людину вони розглядали як свідомий суб´єкт морального вибо­ру. Відтак піддавали критиці застарілі норми і звичаї, що галь­мують свободу вибору. До того ж вони відкрили відносність мо­ральних уявлень, оскільки у мандрах Грецією та країнами Сходу переконалися Біснуванні розмаїття моральних правил та за­конів різних держав. Ідея відносності моральних уявлень жи­вилася також історією та тогочасною дійсністю. Софісти бачи­ли відмінне у моральних уявленнях попередніх часів порівняно з існуючими. Часта зміна законодавчих положень, свідками яких вони були, порушення прийнятих норм поведінки визначили релятивізм їхніх висновків щодо моралі. Тобто, моральні поняття змінні, оскільки їх зміст зумовлюється практичними потребами людей, які керуються у вчинках принципом корис­ності. Добро визначається як те, що люди вважають корисним; зло — те, що шкідливе. Отже, моральні норми оперті, на їх дум­ку, не на якісь об´єктивні закони життя, як вважав, скажімо, Демокріт, а базуються лише на уявленнях та висловлюваннях людей. Оскільки у кожної людини свої уявлення про щастя та свій досвід шляхів його досягнення, то мораль — сфера, щодо якої годі говорити про істину.

Саме своїм нігілізмом щодо моралі софісти стимулювали по­дальшу розробку моральної проблематики. На ґрунті критики етичного скептицизму софістів складалася етикаСократа (469—399 pp. до н. е.). Він перший зробив етичну проблемати­ку предметом наукового дослідження. Аналізуючи вчинки лю­дей, філософ доходить висновку, що існують деякі всезагальні закони морального відношення. Люди налаштовані на добро в стосунках. Зло ж виникає як наслідок незнання шляхів до добра. За вихідний у творенні шляху до добра Сократ бере прин­цип: "Пізнай самого себе". Цей афоризм був накреслений на фронтоні Дельфійського храму, і автором його вважався один із "семи мудреців" Хілон. Послідовно застосовуючи його, Со­крат, по-перше, доходить висновку, що треба визначити вихідні моральні поняття та їх зміст, оскільки неясність моральних уявлень є можливою причиною аморальних учинків. По-друге, взявши за мету дати точне визначення понять, Сократ розроб­ляє метод пізнання сутності моральних понять. Це метод діа­логу, бесіди, в якій через вияв суперечностей у думках, через зіткнення їх досягається прояснення істини. В пізнавальному процесі думка проходить через сумнів щодо достовірності наявного знання. Наступний етап — етап іронії, що супро­воджує процес руйнування усталених уявлень про явища. Подальший етап пов´язаний із доланням суперечностей і віднай­денням однозначної відповіді на поставлене питання. Наступний крок до істини базується на віднайденні відповідних етичних фактів, зіставленні, порівнянні їх для отримання загального висновку. Нарешті, останній етап полягав у методі творення дефініцій, тобто віднайденні потрібного поняття. За таким прин­ципом Сократ досліджував основні моральні доброчесності, доходячи висновку, що кожна з них має чіткий зміст. Це по­няття: мудрість, помірність, справедливість тощо. Одною з ос­новних доброчесностей філософ вважає знання того, як прибор­кувати власні пристрасті та зрозуміти, що таке добро і що ко­рисне для людини.

Спрямовуючи людей на рефлексію над власними вчинками, Сократ прагне навчити їх, як бути щасливими. Для цього важ­ливо не уникати насолод життя, але і не бути їх рабом. Свобода волі стає одним із основних понять в етиці Сократа.