Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Витоки соціально-етичного радикалізмуСодержание книги
Поиск на нашем сайте
У XIX—XX ст. етична теорія виробляє нові підходи до тлумачення моральної проблематики. Джерела моральності вона виводить із суспільної історії. У суспільності вона вбачає основу людського життя, а отже і його моральності. Етичний радикалізм розглядає можливість удосконалення людського духу не засобами моральної саморефлексії особи, а шляхом удосконалення соціальних інституцій за умови якісної зміни суспільного життя. Відсутність майнової та соціальної нерівності розглядається як вихідна ланка морального удосконалення кожного члена суспільства. Якщо попередня етична теорія спирається на ідею Бога як субстанційне начало добра і як умову його торжества у світі (якщо не цьому, то потойбічному), то соціально-етичний радикалізм конкретизує поняття субстанційного добра, вбачаючи його у певному (соціально спрямованому) типі суспільства. Своїми витоками соціально-етичний радикалізм сягає початків виникнення майнової нерівності. Прагнення відновити розподільчу справедливість здійснювалося у формах примусового відбирання майна багатих і навіть позбавлення їх життя. Ідея справедливого соціального устрою постійно зберігається у культурі людства. Вона наявна в усіх світових релігіях у формі "справедливості відплати": багатих і пожадливих чекають у потойбічному світі пекельні муки за байдужість до страждання ближніх у земному житті. У ранньому християнстві ідея соціальної справедливості як умова нормальності життя стала вихідним моментом для розповсюдження його на теренах Римської імперії саме у середовищі найбільш соціально обділених прошарків. Підставою для створення суспільства на справедливих засадах бачилася рівність, заснована на духовному об´єднанні віруючих навколо ідеального образу віри. Добровільна пожертва майна братам по вірі була досить частим явищем у період становлення християнства, допоки воно не стало державною релігією. Відтоді воно воліло виходити з принципу: "Віддайте Кесареве Кесарю, а Боже Богу". Вимога соціальної та майнової рівності висувалася під час селянсько-плебейських рухів під проводом Томаса Мюнцера у Німеччині XVI ст. Вождь народної реформації Т. Мюнцер закликав перевести з неба на землю "царство небесне" шляхом революційних перетворень. Мету людської діяльності він бачить в усуненні експлуатації та досягненні всезагальної рівності. У добу Відродження на противагу християнсько-теологічному образу справедливості створюється образ справедливого ідеально влаштованого суспільства — "земного раю". У праці "Утопія" засновника утопічного комунізму Томаса Мора (1478—1535) відсутня приватна власність як основне джерело суспільного зла. Ліквідація приватної власності дозволяє усунути з життя такі людські вади, як пожадливість, заздрість. Натомість у державі "Утопія" розвиваються такі людські чесноти, як взаємодопомога, щирість, приязнь. Розумний суспільний устрій повертає громадянам природні чесноти людини. Вона налаштовується на життя, узгоджене з "законами природи". Малюючи ідеальні суспільні стосунки, разом з тим Т. Мор усвідомлював нереальність їх утвердження у тогочасному європейському суспільстві. Під впливом ідей Т. Мора з´являється твір Томазо Кампа-нелли (1568—1639) "Місто Сонця". Автор не обмежився ідеєю досконалого суспільства. Прагнучи втілити ідею у життя, він влаштовує невдалу змову, кінцевою метою якої бачилася зміна державного устрою. У його "Утопії" панують рівність і єдність людей, оскільки усунене основне джерело суспільного розбрату: приватна власність. Певним перегуком з "Державою" Платона є відсутність у "Місті Сонця" сім´ї як суспільного інституту. Виховання дітей має суто громадянське спрямування. Перегуком з ідеями протестантизму є думка про доброчесну працю як основу моральності громадян. Очевидно, що під впливом ренесансно-гуманістичного ідеалу визначається і така доброчесність ідеальної держави, як визнання рівності статей: жінки користуються тими ж правами, що і чоловіки. Образ ідеальної держави відображений у соціальній утопії Френсіса Бекона (1561 —1626) "Нова Атлантида". Щасливе, заможне життя громадян оперте на принцип рівності людей. Ідея рівності ("усі люди народжуються рівними") є наріжною у філософісько-етичних трактатах та у художніх творах Жан Жака Руссо. У праці Жана Кондорсе (1743—1794) "Нариси історичної картини прогресу людського розуму" провідною є ідея, що прогрес полягає у знищенні суспільної нерівності. На думку французького філософа, прогрес розуму з часом зумовить здатність людей морально взаємодіяти, уникаючи непорозумінь. Моральність визначиться як внутрішня потреба людини. На підставі ідей Монтеск´є, Руссо, Вольтера та Кондорсе була розроблена декларація "Прав людини і громадянина", проголошена французькою революцією 1789—1794 pp. Вона проголошує: усі люди народжуються рівними; усі народжуються вільними; усі мають рівне право на розвиток своїх сил і здібностей, закладених у кожному природою; усі мають право на свободу віросповідання і совісті. Відчутним у названому документі є також перегук з ідеями Гоббса та Локка. Ідея рівноправності людей виражена в етичній праці "Теорія моральних почуттів" (1759) відомого англійського дослідника у галузі політичної економії Адама Сміта (1723—1790). Правда, його міркування щодо справедливості зосереджені переважно у сфері права, судової системи. Однак та обставина, що мор альність бачиться наслідком розвитку людської природи, тобто суспільності людини, ніби покладає у собі актуальність проблеми соціальної рівноправності. Ідеї соціальної рівності та справедливості у XIX ст. живилися з одного боку, теоретичними розробками у галузі етики, що виходила з природної моральності людини (англійський сенсуалізм), а з іншого — ідеями раціоналізму XVIII ст., у першу чергу Гельвеція та Канта. Утопічний соціалізм
У 30-х роках XIX ст. складається низка напрямків утопічного соціалізму та комунізму, що спиралися на ідеї соціальної справедливості. Найбільш вагомий вклад у розвиток ідеї утопічного соціалізму внесли Анрі Сен-Сімон (1760—1825) та Шарль Фур´є (1772—1837) у Франції; Роберт Оуен (1771 — 1858) — в Англії. їхні соціально-етичні ідеї оперті на еволюційну теорію, що розкривала становлення моральної свідомості як природно-історичного процесу. Отже, вона містила у феномені суспільності ідею рівності та справедливості. Мова йшла не лише про соціальну справедливість, оперту на розвинуте законодавство. У їхніх працях ставилися питання економічної справедливості та економічної рівності. Шляхи до них Сен-Сімон бачив у підтримці влади (авторитаризм), а Фур´є та Оуен бачили їх поза втручанням держави (лібералізм). Значна роль у вченнях соціалістів-утопістів відводиться теорії моралі. Вони обстоювали погляд на суспільство як процес, у ході якого удосконалюються знання людей та їх моральність. Етику вони розглядають як прикладну науку, що Досліджує "моральний світ", тобто людину — активно діючу силу дійсності. Етичну теорію Сен-Сімон ставить вище за філософію, оскільки вона осягає собою усі інші науки про людину. Оуєн бачить в етиці науку про суспільство загалом та про "новий моральнісний світ" — про нове ідеальне суспільство, мета якого — виховання досконалої особистості. На цій підставі уся попередня етична теорія розглядається як суто спекулятивна, далека від дійсності й неефективна у плані можливостей удосконалення моралі та життя людей загалом. Фур´є висловив думку про класовий характер моралі, а етику вважав "дочкою розкошів", служницею вищих суспільних верств. На його думку, "мораль" у різні часи налаштовувалася на потреби сильних, звинувачуючи "слабких" у різних пороках [12, с 76—77]. Об´єктом критики була також релігійна мораль. Правда, Сен-Сімон слушно розрізняв ідеал християнства і практику церкви та духовенства. У християнстві він бачив плідним моральний принцип: "Усі люди — брати" і висловлював сподівання, що духовенство можна використати у процесі морального виховання суспільства за умови дотримання названого принципу. Більщ радикальну позицію займов Оуен. Він уважав, що релігія породжена невіглаством, а священики — уособлення пороків, тому нічого доброго навчити людей не в змозі. На його думку, релігія позбавлена будь-якої моральної цінності. Вбачаючи в етиці основну засаду виховного впливу, утопісти, зокрема Сен-Сімон, відводили їй вирішальну роль у вдосконаленні суспільства. Сен-Сімон пише, насамперед, що етика покликана "регулювати діяльність суспільства", оскільки вона є наукою, що утворює суспільство і є його основою" [9, с 381]. Велику увагу Сен-Сімон приділяє "механізмам соціальної організації", дбаючи про суспільну злагоду на засадах справедливості. Він висуває три основні принципи регулювання стосунків "правлячої меншості і пролетаріату". Серед них, окрім економічних, названі заходи морального плану: рівність та справедливість у суспільних стосунках [9, с 326]. Суспільна злагода на засадах справедливості має на меті "покращення нашого морального і фізичного добробуту" [9, с 326]. Ілюзорний характер ідей утопістів виявляє себе в наївній вірі, буцімто відкрита ними цінність моралі дозволить перебудувати усе суспільне життя на засадах моральності, а отже зробити людство щасливим. Моральне виховання розглядалося як умова практичного здійснення ідеального суспільного устрою. Відчутний є вплив ідей Платона про ідеальний державний устрій, у якому право на виховання громадян привласнює собі держава. В етиці соціалістів-утопістів міститься низка плідних ідей. Так, Фур´є розробив "теорію пристрастей", визначивши їх залежно від спрямованості, по-перше, як чуттєві; по-друге, — моральні, що є потребами душі у дружбі, любові, сім´ї, по-третє, — вищі пристрасті, що пов´язані з удосконаленням соціальних стосунків. Чуттєві пристрасті (перша група) розглядаються як перший ступінь становлення морального відношення, яке людина спрямовує на себе, прагнучи задоволення від життя. Удосконалення пристрастей, їх піднесення на вищі щаблі, Фур´є ставить у залежність від матеріальних умов життя людей. Він слушно вказує, що рабська праця принижувала і пригнічувала в людях вищі пристрасті. Розвиток людських пристрастей у напрямку удосконалення бачиться реальним за умови справедливої організації суспільства: забезпечення для усіх матеріального добробуту, свободи і справедливості. Мета суспільства — створити умови для злету пристрастей у напрямку "гармонізму". Сутність останнього полягає у здатності узгоджувати власне розуміння щастя з розумінням інших та діяти у межах людинолюбності. Мета суспільства — гармонійний розвиток усіх духовних та фізичних сил людини. Соціалісти-утопісти виступили з гострою критикою моральних засад буржуазного суспільства. Вони характеризували капіталізм як суспільство, в якому "дух торгівлі керує політикою". Тому, як пише Фур´є, для буржуазного ладу характерні егоїзм, підступність, аморалізм. Він виділяє два типи моральності: мораль панівної верхівки, що живе згідно з принципом "мета виправдовує засоби" та мораль експлуатованих. Експлуатовані класи приречені на рабство умовами цивілізації. Вони — раби не лише щодо умов праці. Панівна верхівка прагне виховати у них рабську психологію: страх перед всесильними. Страх є "стрижнем нравів цивілізаційного ладу" [12, с 79]. У своїй непримиренності до буржуазного ладу Фур´є обстоював ідею його примусового знищення. Розвиток моральних засад людського життя ставиться у залежність від соціальних умов. Згідно з Оуеном, справедливим може бути лише суспільство, у якому буде панувати суспільна власність. Вона забезпечить людям вільний розвиток їх людських здібностей. Лише у такому суспільстві реальними є свобода і рівність громадян. Серед моральних чеснот, що наближають до торжества справедливості, провідною є розумна діяльність. Вона — основа моральності. Добро і зло не становлять одвічних і незмінних начал життя. Людина за своєю природою не добра і не зла. Їі якості визначаються змістом її діяльності. Розумне, добре і справедливе - усе те, що спрямоване на суспільне благо, усе, що служить підготовкою для утвердження суспільства соціальної справедивості, Фур´є бачить основою суспільного блага. Зокрема, матеріальний добробут, але не такий, що досягається будь-якими засобами. Шлях до добробуту — високорозвинуте, планомірне виробництво. При розумно організованому виробництві умови праці сприятливі для розвитку людських чеснот. На великих підприємствах складаються потреби творчості, об´єднання людей тощо. Суспільство, що забезпечує людей працею, створюючи належні умови, звільняє від страху існування і рабської покори передобставинами. Отже, джерела людського щастя закладені у суспільстві. Гарантами його є високорозвинуте виробництво, що обґрунтується на досягненнях науки, політичній та соціальній свободі, на розвитку культури, досягненнями якої користується усе суспільство. Соціалісти-утопісти прагнули перевірити дієвість свого вчення на практиці. Так, Оуен заявив про себе як талановитий органі-затор та керівник промислового виробництва. На текстильній фабриці у Нью-Ланарку (Шотландія), співвласником якої він був, Оуен втілював етичні принципи справедливості, обстоював інтереси робітників. У XIX ст. ідеї рівності та суспільної справедливості не лише отримують подальше теоретичне обґрунтування, але й апробуються проходячи перевірку на практиці. У Західній Європі ХІХ ст. (Англія, Франція, Німеччина тощо) мали місце численні революційні рухи. Особливого розмаху набув революційний рух 1848—1849 рр. Його ідеями живилася філософія марксизму, зокрема його етичне вчення про роль пролетаріату у висхідному розвитку суспільства. Декабризм
Під впливом ідей західноєвропейського лібертинства широкого розмаху набувають політичні рухи в Росії. їх моральною підставою стає усвідомлена потреба соціального та політичного звільнення від гніту російського самодержавства. Політичні рухи поєднувалися з національно-визвольними рухами народів, до входили до складу Російської імперії. Практика розгортання соціальних та політичних рухів на Сході і Заході Європи засвідчила відмінності між ними, які можна характеризувати з допомогою понять "радикалізм" та "лібералізм". У Східній Європі переміг, зрештою, і на деякий час утвердився політичний радикалізм, тоді як у Західній Європі провідного значення набув дух лібералізму. Революційні рухи у Росії розпочиналися у XIX ст., підготовлені Західноєвропейським Просвітництвом XVIII ст. та ідеями Великої Французької революції 1789—1794 рр. Декабризм— перший крупний суспільний рух, що ставив завдання примусової зміни суспільного ладу. Він стояв на моральній позиції звільнення російського та інших народів імперії від самодержавного гніту. Щодо засобів, то, зрештою, перемогла позиція радикалізму: збройне повстання з метою змусити самодержавство піти на демократичні суспільні перетворення. Декабризм ставив за мету "суспільне благо". В основі його етики лежало поняття честі. Декабрист М. Орлов так визначав ідеал громадянського служіння: "Жити з корисністю для своєї батьківщини і померти, оплаканим друзями, — ось що гідне істинного громадянина". У "Філософських міркуваннях" О. Барятинського розглядається поняття свободи як основної засади морально благого. "Перше благо... є свобода, тобто влада чинити згідно з нашою волею" [3, с 449]. Основу суспільного блага декабристи бачать у розумному державному устрої. Філософи мають наставляти "керівників суспільства" на шлях справедливості та загального добробуту. Вони мали, зокрема, певні ілюзії щодо можливості впливати на російського самодержця. Так, деякі члени "Союзу благоденства", програмною метою якого була ліквідація кріпосного права і самодержавства, неодноразово писали "Записки" царю про шкоду кріпацтва і необхідність реформ. Збереглися такі записки М. Тургенева, О. Муравйова та інших декабристів. Рушійною силою суспільства декабристи бачать просвітництво. У незнанні, у неписьменності — джерело суспільних негараздів. На думку Рилєєва, причиною деспотизму є неосвіченість людей. Однак людина прагне свободи, і джерелом такого прагнення є освіта та культура. У політичній утопії "Сон" декабрист Улибішев писав, наприклад, про Петербург після падіння царського самодержавства і утвердження суспільства соціальної рівності як про місто наук та мистецтв. "Громадянські школи, академії, бібліотеки усіх видів посідали місце незліченних казарм, якими було переповнене місто". Етичні ідеї декабристів часто оформлені релігійною оболонкою. Так, М. Муравйов у праці "Цікава розмова" стверджує, що "Бог у благості своїй ніколи не запроваджував зла", а отже "недобра влада не може бути від Бога" [3, с 381]. Антиабсолютистські та антикріпосницькі ідеї декабристи обґрунтовували посиланнями на Святе письмо, надавали їм релігійного забарвлення. С І. Муравйов-Апостол у "Православному катехизисі" говорить, що Бог створив людину свобідною. Без свободи немає щастя. Тому руські люди мають розкаятися у рабській покорі і піднятися на боротьбу за свободу. У "Катехизисі" яскраво виражена ідея рівності людей, спротиву сильним світу цього. "Бог створив усіх нас рівними і, коли прийшов на землю, вибрав апостолів з простого люду, не із знатних і царів", — говорить автор [3, с 192]. Моральна визначеність декабризму розкрилася у практичній справі: революційному виступі проти самодержавної влади та кріпосного права. Декабристи не обмежилися лише соціально-політичними програмами, що відповідали духу Західного вільнодумства. Вони зробили спробу шляхом відвертого опору царизму примусити його піти на поступки. Моральний подвиг декабристів становить чи не найвищу цінність їхньої діяльності. Адже вони поставили понад усе ідеали Свободи і Рівності, виступивши проти панівного класу, до якого самі належали. Російське дворянство було найкрупнішим землевласником і прихильником кріпацтва, а отже і самодержавства. Декабризм поставив поняття "людина" вище від майнових, класових, станових інтересів. О. Герцен, характеризуючи моральний подвиг декабристів, писав: "Ми від декабристів одержали у спадщину піднесене почуття людської гідності,... ненависть до рабства,... віру у можливість перевороту в Росії, пристрасне бажання участі в ньому, юність і нерозтраченість сил. 8.4. Революційний демократизм (Росія, Україна)
У середині та другій половині XIX ст. ідеї рівності, ненависть до рабства утверджують представники демократичної інтелігенції Росії та України ліворадикальної орієнтації ("революціонери-демократи"): Олександр Іванович Герцен (1812—1870), Микола Гаврилович Чернишевський (1828—1889), Микола Олександрович Добролюбов (1836—1861) та інші. В Україні виразниками ідей революційного демократизму були: Тарас Григорович Шевченко (1814—1861), Іван Якович Франко (1856— 1916), Леся Українка (Л. П. Косач-Квітка, 1871—1913) та інші. Провідним етичним поняттям у філософії Герцена є свобода. Справжнє покликання людини він бачить у вільній і розумній діяльності. В її розумності криється також джерело моральності. У праці "Про свободу волі" (1868) говориться про суспільні джерела людської свободи. Історичний поступ людства пов´язаний з усвідомленням свободи волі та прагненням розширити межі свободи. "Суспільне я...передбачає свідомість, а свідоме я не може ні рухатися, ні діяти, не вважаючи себе свобідним..." [1, с 528]. Суспільність у її істинному понятті варто відрізняти від історичних форм суспільного життя. У праці "З того берега", говорячи про цінність свободи, Герцен підкреслює її основоположне значення як у житті кожної особи, так і в житті народу. Зрештою — людства. "Свобода особи — величезна справа: на ній і лише на ній може вирости дійсна воля Народу. У собі самій людина має поважати свою свободу, шанувати її не менше як у ближньому, як у цілому народі" [1, с 8]. Порівнюючи Західну цивілізацію та царську Росію щодо Можливостей свободи слова, про останню Герцен пише: "вільне слово у нас завжди вважалося зухвалістю, самобутність — крамолою; людина пропадала у державі, розчинялася в общині". Однак у Західній Європі він також не знаходить справжньої свободи, оскільки є "формальна республіка", ілюзія свободи, адже "громадянський устрій захищає лише власність". А "рівність" і "братерство" — поняття, що втратили сенс у практиці західного суспільства. Зрештою, суспільне життя є висхідним рухом, а рівень моральності кожного етапу визначається наявним у ньому простором свободи. "Соціальна ідея, моральнісна ідея існують лише за умови особистої автономії. Тому будь-який історичний рух є не чим іншим, як постійним звільненням від одного рабства після іншого, від одного авторитету після іншого, доки воно не прийде до найповнішої відповідності розуму та діяльності, — відповідності, за якої людина почуває себе вільною" [1, с 529]. Моральну свободу він визначає не лише як психологічну реальність, але й як антропологічну. З позиції послідовного утвердження свободи Герцен дає не лише критику недосконалих форм соціального життя, але також і критику ілюзорних форм свободи. До таких він відносить релігійну віру. Однак він не заперечує цінності віри як такої. Остання (чи це буде віра у цінність наукових знань, чи релігійна віра) важлива тою мірою, якою спонукає людський дух на пошук істин. "Я не заперечую ні величі, ні користі віри; це велике начало руху, розвитку, пристрасті в історії" [1, с 85]. При цьому розкривається історична обмеженість різних форм релігійної віри, причому не ідей, що лежать в її основі, а практики розгортання віроучення. Стосовно християнства, він протиставляє євангельське (раннє) християнство і пізнє, а також його ідеал та церковну практику. Етична позиція Герцена має виражений гуманістичний зміст. Він опозиційно ставиться до моралістів, що принижують життєве начало у людині, засуджуючи його як егоїзм. Позиція автора — гармонійне вільне сполучення егоїзму та альтруїзму як двох невід´ємних складових людського життя. Як суб´єкт свободи людина створює свою моральність. У ній утверджується людське як відповідне своєму поняттю, тобто як людяність. Значне місце в етиці Герцена відводиться питанням морального виховання. Особлива увага звернена на нівелюючий вплив середовища. Виростаючи у певних умовах, особа вбирає в себе звички, уявлення свого оточення. Вона починає звичне сприймати за істинне. Філософ говорить: "Виховання нас одурює перш ніж ми в змозі зуміти, запевняє у неможливому дітей, відрізає для них вільне і пряме ставлення до предмету" [1, с 16]. Лише з роками, "забиті та обдурені, привчені до авторитету та вказівки, ми виходимо... на волю, кожний своїми силами добирається до істини, борючись та помиляючись". Актуально звучить думка про талант виховання як велику суспільну цінність. "Талант виховання, талант терплячої любові, повної відданості, відданості хронічної, рідше зустрічається, ніж усі інші. Його не може замінити жодна пристрасна любов матері, жодна сильна доведеннями діалектика" [1, с 189]. Етичні погляди Миколи Чернишевського тісно поєднані з його соціально-політичними переконаннями. Він був прихильником селянської революції і примусового усунення царського самодержавства. Типом соціального устрою у післяреволюційній Росії він бачив "общинний соціалізм". Йому чужа ідеалізація общинного побуту, характерна для слов´янофілів. В общинному землеволодінні Чернишевський бачить взірець крупного виробництва. Його можна уподібнити до капіталістичного фабричного виробництва. Однак, на його думку, общинне виробництво дозволить уникнути соціальних та моральних суперечностей, що супроводжують розвиток капіталізму. Особлива увага в етичному вченні приділена ідеї становлення нового типу моралі, що відповідає принципу "розумного егоїзму". Кодекс виховання героя нової генерації викладений у романі "Що робити?". "Розумний егоїзм" містить у собі ідею самопожертви заради інших. Це усвідомлена діяльність, викликана необхідністю рухати людство до всезагального щастя. "Розумному егоїзму" чужа і ворожа думка про використання інших як жертв для всезагального блага. "Розумний егоїзм" у етиці Чернишевського — це органічна для героя поведінка. Він почуває себе не жертвою необхідності, а суб´єктом свідомого вибору вчинку. Образи героїв роману, зокрема фігура Рахметова, активно впливали на молодь 60-х років XIX ст. Це була раціоналістично обґрунтована етична теорія самовиховання особистості, у духовному світі якої Домінує ідея колективізму. Така особа бачилася виразником Потреб часу. Етика Миколи Добролюбова, так само, як і етика Чернишевського, базується на його соціально-політичних переконаннях. Він вірить у необхідність соціального та духовного звільнення особистості. Суспільний лад у формі общинного соціалізму розглядається як умова розвитку кращих моральних якостей. Етичні ідеї Добролюбова викладені у працях "Про значення авторитету у вихованні", "Органічний розвиток людини у зв´язку з її розумовою і моральнісною діяльністю", "Що таке обломовщина", "Коли ж прийде справжній день", "Промінь світла у темному царстві". Моральнісні засади людяності формувалися общиною навіть в умовах несвободи. Тим більшими бачилися її перспективи в умовах звільненої праці. Філософ уважав, що моральні якості, представників різних суспільних верств залежать від їх ставлення до праці. Центральним у його етичних пошуках став образ людини нового часу та визначення її моральних якостей. Добролюбов окреслює моральну цінність особистості за об´єктивними якостями її характеру, що розкривається у діяльності. Він розрізняє людей пасивних, що зливаються із середовищем і приймають пропоновані обставини. На думку Добролюбова, це люди пасивні, яким властива "відсутність свідомості того, до чого вони ідуть і як слід іти, які хотіли б вийти з життєвого болота, якби хтось прийшов і витягнув їх звідти. Самі вони ні на що не здатні, нічого не вміють. Це повні раби обставин, внутрішньо нікчемні і пересічні" [2, с 74]. На їх тлі вирізняються своїми якостями "звичайні порядні нові люди". Це та категорія особистостей, в середовищі яких складаються нові стосунки. їм не байдужі суспільні інтереси та прекрасні прагнення. Однак це ще не робить їх незвичними особистостями. Це люди, що "не роблять підлостей, не боягузи, мають звичайні чесні переконання і намагаються діяти згідно з ними". Однак їхні прагнення є ознакою нормальних, природних потреб людини. Рівень, на якому вони стоять, — це рівень, на якому "мають стояти, можуть стояти усі". Нарешті, третій тип особистостей, що виступають уособленням ідеалу людини, є героями, що діють активно. Як писав Чернишевський, Це "інші люди, вони зливаються із загальною справою так, що вона для них — необхідність, яка заповнює їхнє життя". Принципова відмінність героїв від звичайних порядних нових людей у тому, що герої — "це вищі натури, за котрими не поспіти". Таку думку щодо нових людей поділяв Добролюбов. Центром його етичної теорії є людська особистість у її русі до самоусвідомлення себе як свобідної особистості та самоздійснення себе у свобідній творчості. Його етика має виражене гуманістичне спрямування. У статті "Про моральнісну стихію в поезії 1858 року Добролюбов обурюється проти теорії, що "ставить приписи людині відмовитися від себе, жертвувати собою в ім´я якогось зовнішнього, невідомо ким і як встановленого принципу про обов´язок і моральність". В етиці Добролюбова, так само як і в етиці Чернишевського, моральна діяльність пов´язується з переконаннями особи. Цінність особистості ставиться у залежність від рівня моральної переконаності. Щодо змісту переконань, то це рівень всезагального: доля інших, суспільства, адже щастя для себе, як пише Добролюбов, герой не розуміє "інакше, як при добробуті батьківщини". Щодо глибини переконань, то герой "робить свою задушевну справу цілком спокійно, без натяжок і фанфаренад, так само просто, як їсть і спить" [2, с 47]. Основна мета етики демократичного спрямування — утвердити моральні засади особистості героя як реальний вияв людяності. Оскільки герой бачиться рушієм суспільного прогресу, то виховання героїчного типу особистості набуває значення першочергового завдання. Етичні ідеї російської революційної демократії знайшли подальшу розробку в теоріях революційного народництва. Український радикальний рух, започаткований насамперед Тарасом Шевченком, має національно забарвлений зміст. Радикальні погляди виділяли великого поета серед учасників Кирило-Мефодіївського товариства, що бачило своє моральне покликання у суто культурницькій діяльності: в просвіті народу та у пробудженні національної свідомості. Поетична творчість Т. Шевченка, у якій виражені його соціально-етичні ідеали, в основу нормального людського життя кладе свободу. Звільнення від гніту російського царизму поет бачить запорукою щасливого життя народу, адже багата земля України — образ райської землі. Люди ж мучаться у кріпосній неволі. Тому для Шевченка образ свободи — це, в першу чергу, образ волі, тобто звільнення людини від рабської залежності перед іншою, що розпоряджається долею та життям свого кріпака. Неволя — стан, протилежний волі, тобто нормальності людського життя. Образ волі не має абстрактного характеру. Реальним його виявом є козацька історія. До неї Шевченко повертається постійно: як для того, щоб нагадати про славне минуле, так і для того, щоб запалити сучасників образом волі та надихнути на боротьбу за неї. Герої — козаки, реальні історичні постаті, що у поезії Шевченка набули ореолу ідеальних особистостей, непримиренних борців проти ворогів народної свободи. Моральні чесноти особистості поет визначає за рівнем активної співучасті у житті свого народу. Діяльнісна участь в утвердженні свободи як ідеї, як образу, як мети і результату діяльності є у творчості Шевченка критерієм моральності особи. Етика Івана Франка має антропологічний характер. У спадщині великого поета, письменника, філософа, публіциста, літературного критика немає спеціальних праць з історії та теорії етики. Однак моральна проблематика посідає у його творчості одне із чільних місць. Моральний ідеал, якому Франко неухильно слідував упродовж життя, — це праця на благо свого народу. В статті "Дещо про себе самого" він так визначає свій обов´язок перед народом: "Як син селянина-русина, вигодований чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю обов´язок панщиною усього життя відробити ті шеляги, які видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатись на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали" [11, с 31]. Народ, як говорить Франко, хоч і пригноблений, бідний, безпорадний, але поволі підноситься і відчуває щоразу більшу потребу у правді та справедливості. "Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне". Свій моральний обов´язок Франко виконує двома шляхами. Перший — вивчення, дослідження історії та культури свого народу, його місця серед культур інших народів. Це засіб пробудження моральної свідомості та національної гідності української спільноти. У статті "З кінцем року" він так окреслює завдання формування національної свідомості: "Тільки... інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів". Він апелює до інтелігенції, закликаючи спрямувати зусилля на поглиблення зв´язку з народом, та накреслює програму охоплення мас системою освітянської діяльності. Йдеться саме про систему духовного розвитку народу. У цьому контексті цікаві естетичні розвідки письменника. У праці "Із секретів поетичної творчості він досліджує психологічні аспекти естетичного сприймання та переживання мистецтва. Глибина переживання краси і досконалості — важливий чинник морального впливу на особистість. Окрім культурницької, другим напрямком діяльності на ниві розвитку свідомості народу Франко бачить пробудження у людях, пригнічених нелюдськими умовами існування, духу свободи та людської гідності. Він виходить із гуманістичної позиції» згідно з якою людина, що приймає принизливі обставили за нормальні, топче у собі людське єство. У "Бориславських оповіданнях", у повісті "Борислав сміється" письменник обстоює гуманістичний принцип співчутливого ставлення до людини. Показ злиденних умов життя робітників мав на меті, у перту чергу, пробудити їхню свідомість та спонукати до обстоювання своїх людських прав. Письменникові-гуманісту чужа ідея протиставлення героя та народу. У поемі "Мойсей" утверджується їх нерозривна єдність, що є умовою виживання народу та його розвитку. Герой бачиться "водителем" народу. В етиці Франка важливе місце посідає проблема прогресу — людського поступу. Вона визначається вираженим моральним спрямуванням. У праці "Що таке поступ" поняття поступу пов´язується з інтересом конкретної людської особистості. З позицій цього критерію показані суперечності історичного руху людства: його нерівномірність, перервність, локальність. Не багатство, що зосереджене у руках невеликої частини багатіїв, не знання чи розвиток мистецтва як такі є реальними показниками поступу, а "емансипація людської одиниці". Шлях до неї — у людській розумній творчій діяльності. Поступ пов´язується також із національним розвитком. Нація розглядається як засіб самоідентифікації особистості. Етика Лесі Українки базується на ідеї та ідеалі свободи, що виступають провідними мотивами її поетичної, прозової, літературно-критичної та публіцистичної творчості. Навколо морального сенсу свободи групуються такі етичні проблеми, як роль творчої інтелігенції у розвитку суспільства, проблема моральної відповідальності особи за вибір вчинку та його наслідки, життя в умовах несвободи і шлях уникання рабства духу тощо. Письменниця осмислює покликання митця у суспільстві, вбачаючи вищим призначенням таланту — відкривати людям правду, позбавляючи їх ілюзорної свободи. Такою є свобода від відповідальності за вибір. Адже незнанням можна виправдати аморальний вибір чи загалом небажання вибирати вчинок. Самопочуття особистості в умовах політичної несвободи Леся Українка описує, застосовуючи образ кайданів, сліди від яких людина ніби постійно відчуває на своїй шиї. Образ кайданів на руках та шиї, червоні сліди від них як сліди рабства неодноразово згадується в листуванні письменниці з рідними та друзями. Вона запевняє: "У мене руки в кайданах, але серце і думка вільні". У памфлеті "Голос одної ув´язненої" тема несвободи, пов´язана з образом кайданів, набуває іншого аспекту. Це голос протесту, звернений до французької творчої інтеліґенції, що радо вітала у Парижі російського царя Миколу II — душителя політичної свободи свого та інших народів Росії. Викриваючи аморалізм російського царизму, вона з гіркою іронією пише: "Не бійтеся, побратими, в´язниця поетів, що люблять волю, батьківщину і народ, не така тісна, як інші місця ув´язнення, вона простора і її славне ім´я — Росія" [10, с 18]. Письменницю обурює "добровільне рабство" її зарубіжних колег. Тема свободи — одна з провідних у поезії Лесі Українки. У драматичній поемі "В катакомбах" вуста
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 407; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.12.73.221 (0.015 с.) |