Коло проблем дослідження етики



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Коло проблем дослідження етики



 

Упродовж тривалої історії розвитку етична теорія виробила цілісну систему етичного знання. Коло її проблем становлять дослідження людини як суб´єкта моральності. Вона розглядає моральяк специфічно людський спосіб взаємодії з іншими лю­дьми, із соціальним та природним світом. Етика досліджує ви­токита історичний розвиток мораліу зв´язку з історією само-становлення людства.

Предметом дослідження етики є основні поняття,що відо­бражають феномен моральностів багатстві його проявів, а саме: моральнісне відношення; моральна свідомість; моральна діяль­ність,їх конкретизація виводить на проблему принципівмо­ралі: основоположних понять етичної теорії, що розкривають вихідні засади морального життя людства. До основних нале­жать: альтруїзм — егоїзм; колективізм — індивідуалізм; сво­бода — необхідність. Принципивідображають об´єктивний про­цес моральнісного відношеннядо світу — онтологіюморалі.

До кола проблем етичної теорії входять категорії етики.Це основні поняття науки, що концентрують найсуттєвіші аспекти моральної свідомості (гносеологія моралі). Основними є: добро, зло, честь, совість, гідність, обов´язок, благо та інші. Моральна свідомістьапробує цінності добра, честі, совісті тощо в мо­ральній діяльності— в практиці. У відповідності або, навпаки, невідповідності сущого (реально наявного) та належного в сто­сунках розкривається рівень досконалості життя.

Моральна діяльність конкретизується у творенні стосунків, що має місце на усіх рівнях у різних формах опредметнення людських духовних здібностей. Це феноменологіяморалі. На рівні загального, що є відношенням масштабу, людина — при­родний світ, вона конкретизується в екологічнійморалі. Тут гуманне ставлення людини до природи є свідченням становлен­ня ноосферної цивілізації.

На рівні особливого конкретизація моральності відбувається в професійнійетиці. Моральнісні потенціали людини об´єкти­вуються в процесі та наслідках її діяльності.

Нарешті, індивідуально-неповторне у досвіді творення сто­сунків виявляє себе в дружбі, любові, коханні.Це стосунки, що не опосередковані жодними чинниками, окрім потреби в спіл­куванні, де інша людина набуває значення мети.Це спілку­вання, в якому моральність заявляє про себе як творчалюд­ська здатність (детальніше див. тему "Моральне спілкування як творчість").

Назване коло проблем утворює цілісністьетичного знання.

Основні завдання етики як науки

 

Етична теорія виконує в культурі людства специфічнізав­дання, зумовлені її предметом,.Разом з тим, вона виконує і за­гальнізавдання, виходячи з феномена всепроникностіморалі. Тому, скажімо, І. Кант, ставлячи питання про "кінцеве при­значення людського роду", розв´язує його саме на ґрунті етичної теорії та феномена моральності.

Завдання етики, по-перше, полягає в дослідженні зако­номірностей становлення моральної свідомості в онтогенезі та філогенезі, тобто окремої особи та роду людського. Завдяки цьо­му відкривається розуміння сутнісної єдності людського роду та окремого індивіда, що важливо, зокрема, для практики мо­рального виховання.

По-друге, вивчення етичної теорії дозволяє пізнати "ме­ханізм" формування моралі у стосунках, у діяльності творення суспільності життя, тобто його людяності. Опора на належнеу поведінці (деонтична етика) ефективна за умови, коли врахо­вано інтереслюдини. Вимоги, що їх висуває "нормативна ети­ка" ~ деонтологія, спрямовані на допомогу людині. Вони да­ють їй змогу утвердитися не лише як суб´єкту фізичноїжит­тєвості, але й як духовнійістоті. Тобто утвердитися цілісно, в повноті двох її природ. Причому, етична теорія відкриває, що домінування духовного начала визначає увесь процес здійснен­ня життєвості саме як розумної, творчої. А носій енергії розум­ного добра утверджує себе як прекрасна людина.

По-третє, етична теорія, обґрунтовуючи діалектичний зв´я­зок між намірами, засобами та наслідками людських дій, фор­мує свідомого суб´єкта моральності. Вона допомагає усувати відчуття фатальної безпорадності перед життям та страх існу­вання, що є результатом невиважених намірів, легковажних дій та їх небажаних наслідків. Отже, етична теорія бере безпо­середню участь у становленні особистості як суб´єкта свободи.

Нарешті, по-четверте, етика безпосередньо причетна до роз­в´язання питання про кінцеву мету людського існування. І. Кант пояснює: "Кінцеве призначення людського роду полягає у най­вищій моральній досконалості, яка досягається за допомогою свободи людини, завдяки чому людина здобуває здатність до вищого щастя... Іманентний принцип світу — свобода. Призна­чення людини полягає, отже, в тому, щоб досягти вищої доско­налості завдяки своїй свободі" [2, с 221]. Щодо щастя як кінце­вої мети людства, то його Кант бачить не певним готовим на­слідком ("дарунок" Бога), а процесом,оскільки важливо не лише те, щоб ми були щасливі, "але і щоб самі зробили себе щасли­вими — в цьому полягає істинна моральність". Мета, отже, по­лягає в моральній досконалості.Кант пише: "Вища моральна досконалість — це всезагальна мета людства. Якби всі чинили так, щоб їх поведінка збігалася з загальною метою людства, то цим уже була б досягнута вища досконалість. Кожна людина повинна прагнути зробити свою поведінку адекватною цій меті, завдяки чому вона вносить сюди свій доробок, і якщо кожний буде так чинити, то досконалість буде досягнута" [2, с 221]. Кожнулюдську особистість Кант бачить суб´єктом моральної творчості, від кожноїзалежить моральна досконалість людства. У такий спосіб поставлена проблема морального поступу люд­ства має важливе значення для становлення свідомого суб´єкта морального добра. Особа виходить за межі "часткового" та "ви­падкового" існування, сповнюючись почуттям самоповаги, при­четності до долі світу та відповідальності за нього. Діяльність, узгоджена із всезагальними потребами, переводить особу в ста­тус свідомого творця моральної досконалості стосунків, а отже і самовдосконалення.

Як бачимо, етика висувається в аванґард наук про людський ДУХ, оскільки на її засадах реальною стає гуманізація життя.

Література

1. Гегель.Эстетика: В 4 т. — М.: Искусство, 1968. — 312 с.

2. КантИ.Лекции по этике. — М.: Республика, 2000. — С 38—222.

3. Честерфилд.Письма к сыну. Максимы. Характеры. — Ле­нинград: Наука, 1971. — 352 с.

 

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова

1. КропоткинН.Этика. — М., 1991. — С 22—66.

2. Фортова А. И.Предмет этики как проблема современной науки // Этика и эстетика. — Вып. 31. — К., 1988. — С. 11—16.

3. Швейцер А.Культура и этика // Швейцер А. Благогове­ние перед жизнью. — М., 1992. — С. 41—237.

Навибір

1. Адорно Т.Проблемы философии морали. — М., 2000. — 239 с.

2. Ермоленко А. М.Комунікативна практична філософія. — К., 1999. — С. 231—254.

3. МурД. Э.Природа моральной философии. — М., 1999. — 352 с.

4. Эфроимсон В. Л.Надеяться на человека (Изучение пробле­мы этики с позиций эволюционной генетики) // Семья и шко­ла. — 1988. — № 5. — С. 24—27.

Тема 2. Етика в системі наук про людський дух

Три образи культури

 

Від часів Платона (428/7—348/7 pp. до н. е.) в культурі утвер­дився образ триєдності її складників: Істини, Добра, Краси. Вони відображають триєдність творчих здатностей людини. Це здатність розуму до пізнання світу; здатність волі бути органі­зуючим началом діяльності та здатність почуттів надихати ро­зум і волю на творення предметності згідно з законами краси. Розум відкриває об´єктивні закони дійсності, закріплюючи здо­бутки пізнання в логічних поняттях науки. Сфера пізнання за­конів людського мислення — філософія — посідає в системі наук провідне місце як світоглядно-методологічна основа пізна­вальної діяльності. В ній відображається становлення та само­розвиток духовних структур людини в їх здатності до пізнання світу та пізнання законів мисленнєвої діяльності. Налаштованість на пізнання, тобто естетичний принцип самооргані­зації розуму на адекватне відображення дійсності базується на специфічно людському відношенні до світу. Природа його моральнісна.Це здатність організовуватися якостями об´єкта, узгоджуючи процес руху мисленнєвих структур відповідно до логіки розгортання якостей в об´єкті. Лише за цієї умови яви-ща відкриваються такими, якими вони є насправді (в їх істині), а не такими, якими їх бачить наша потреба в них. Відношення до світу в єдності людської духовної потреби, волі до її задово­лення та творчих умінь опредметнити волю, розум і почуття в "практичних" наслідках — ідеях, теоріях, образах — базу­ється на феномені моральності. На ґрунті моральності потреба не набуває вузькозорієнтованого змісту, руйнівного для істи­ни. Мораль одухотворює потребу. Вона надає їй гуманістично­го спрямування завдяки поєднанню в змісті інтересу відношення до предмета як до мети і разом з тим як до засобу. Кант висуває принцип єдності мети та засобів як моральний закон, як умову людяності відношення: "Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-кого іншого, тільки як до засобу, але завжди водночас як до мети". Ця максима актуальна не лише в стосунках між людьми, але і в більш шир­шому аспекті — відношення людини до світу загалом.

Мораль є організуючим началом волі не лише в плані спону­ки на діяльність пізнання та творення. Вона надає якісно ви­значеного спрямування розуму, волі та почуттям: на задово­лення людських потреб творчими, а не руйнівними засобами. Тому будь-який вид творчості, що відповідає своєму поняттю, завжди опертий на моральність відношення до об´єкта як до своєї передумови.

Мораль, "задаючи" розуму гуманістичного спрямування, в свою чергу, спирається на розум. Основою моралі є не чуттєві спонуки,а.розумнаволя. Саме розумність відношення до світу визначає моральність взаємодій людини з природним та соці­альним світом. І тою мірою вони носять моральнісний харак­тер, якою оперті на розумно виважену мету та адекватні засоби її досягнення.

Мораль як явище культури

 

Цінність етики в культурі відкривається через її предмет —мораль. Мораль — це опредметнена в стосунках людяність життя. На відміну від тварини, взаємодія якої з природним світом підпорядкована інстинкту виживання, людина задоволь­няє свої багатогранні (матеріальні та духовні) потреби багато­гранним способом. Вона утверджує себе у взаємодії зі світом як суб´єкт свободи. В діяльності та завдяки їй людина творить ре­альний простір свободи. Людство живе у створеному ним спе­цифічно людському просторі (матеріальному та духовному). Не воно пристосовується до природи, а природу "пристосовує" до своїх потреб.

Здійснюване людиною матеріальне виробництво, що задо­вольняє людські потреби в житлі, харчуванні, одязі тощо, ство­рює образ затишного, оформленого, захищеного життя. Звіль­нення від випадковостей існування зумовлює особливе стано­вище людини в природі: суб´єкта свідомого творення власного життя. Специфікою людського життя зумовлена об´єктивна необхідність організації.її основою єрозумнерегулювання сто­сунків. Організація на засадах розумності — сутнісна характе­ристика людського життя. Воно заявляє про себе на усіх рівнях саме як специфічно людське. На рівні великих людських спільнот (держав) регулювання стосунків здійснюється засоба­ми законодавства, права та державних механізмів, що роблять організацію дійсною. Вона є гарантом захисту життя, майна, людської гідності кожного члена суспільства. Впродовж усієї історії існування держав, попри всю недосконалість їх історич­но-конкретних типів, носії ідеї організації утверджувалися в спільнотах як символічне уособлення порядку. На цій підста­ві вони тривалий час прирівнювалися до богів (фараони, царі). В межах державності людина утверджується як суб´єкт соці­альногожиття. В законах, праві, як соціальних формах, попри всю історично-конкретну обмеженість способів організації жит­тя, завжди наявні риси всезагального — риси моральності сто­сунків. Зрештою сама ідеяорганізації має моральнісний харак­тер, оскільки спрямована на збереження, відтворення і розви­ток специфічно людських способів життя. Не випадково, закони в ранніх культурах розглядаються як дарунок богів. Згадаймо хоча б скрижалі Завіту, дані Мойсею богом Яхве для єврей­ського народу.

Окреслюючи межі діяльності, закони регулюють стосунки не лише засобами громадської думки (що характерно для мо-ралі), але і шляхом примусу. Вони здійснюють необхідне в інте­ресах більшості, тому не суперечать моралі й підтримуються спільнотою. Лише в разі, коли державні установи, що поклика-ні регулювати і контролювати виконання законів, перестають відповідати інтересам спільноти, ці суспільні форми коригу­ються, в тому числі і засобами примусу: зміною типу держави та механізмів, що забезпечують її функціонування.

Розгалужена система форм суспільної організації (держава, класи, партії тощо) зрештою має сім´юсвоєю первинною заса­дою та основним чинником постійного відтворення суспільно­сті життя. Перший досвід соціальності в її цілісній і невідчуженій формі — у безпосередніх стосунках приязні, любові — людина здобуває саме в сім´ї. Саме сім´я, за словами Геґеля, є "природною" формою існування моральності.

Мораль і мистецтво

 

Предмет моралі — людяність спілкування. Опредметнення людського духу здійснюється в спілкуванні. Інший — джерело небайдужості. Моральне почуття як таке стає дійсним, коли організується своїм предметом. І щоразу воно конкретизується, розгортаючись навколо предмета небайдужості. Усе багатство та різноманітність, неповторність процесу спілкування пов´я­зані з його суб´єктами. Вони творятьлюдяністьстосунків. Спілкування, що має обмежений або руйнівний характер, роз­криває обмеженість, антилюдяність його суб´єктів.

У моральному спілкуванні процес має самоціннийхарактер. Духовний досвід одного з суб´єктів "згасає" в досвіді іншого і на­впаки. Зрештою він певним чином виявить себе. Трансформуючись в особистісний досвід іншого, суб´єктивуючись, він зая­вить про себе в інших формах. Це і є спосіб, у який мораль реа­лізує себе, а саме — у феномені творення суспільності. Остання є дійсною в діяльності творення людьми стосунків. Це явище можна характеризувати як суб´єктиваціюдосвіду людяності у процесі спілкування. Мораль здобуває можливість об´єкти­вації з допомогою інших форм духовного досвіду. В першу чергу це мистецтво. Специфіка мистецтва — в об´єктивації досвіду за­собами художньої образності. В художньому образі духовність конкретизує себе предметними формами. Тобто дух, що розгор­нувся навколо предмета небайдужості, надає останньому іде­ального буття в образі. Якісна визначеність наслідків формування — це свідчення досконалості духу (розуму, почуттів, твор­чих здібностей). Ці наслідки засвідчують, наскільки доскона­лими є предмет і творчі уміння митця. Художньо-естетичне формування визначилося як найбільш відповідний змісту відношення спосіб його об´єктивації. Художній образ — це відображення якостей об´єкта відповідно до того, як вони відкрилися почуттям суб´єкта. Єдністю виражальної предмет­ності та суб´єктивних здатностей її сприймання і опредметнен­ня в образах створюється досвід специфічного змісту. Це досвід людського ставлення до світу, моральний за змістом та есте­тичний за способом його існування. Завдяки специфічним особ­ливостям естетичного формування мораль не "консервується" в нормі, а розгортається в чуттєвому явленні як процес. Так, поняття "герой" та "героїчне" в повноті властивої їм людяності ґрунтовно осмислені не етичною, а естетичною теорією та ху­дожньою практикою. Специфіка художньої образності дозволяє розгорнути ідею людяності в цілісне буття героя, не обмежую­чись аналізом конкретного вчинку, до чого вдається моральна свідомість. Етична теорія, оскільки сферою інтересів останньої є об´єктивована у вчинку людяність, неминуче звертається до конкретного та особливого. Лише на цій підставі вона може фор­мувати поняття, закріплюючи в них сутнісні риси явищ. У ми­стецтві явище героїчного об´єктивується як цілісність духов­ного досвіду героя, що містить у собі й всезагальність досвіду.

Вплив християнства на становлення культури співпережи­вання стражданням боголюдини величезною мірою зумовлений мистецтвом. Численними зображеннями боголюдини, зокрема її страждань, воно формувало культуру почуттів, виражену в небайдужості до страждання іншого. Воно формувало також Почуття власної провини та відповідальності за вчинки, що здатні стати причиною чужих страждань. Отже, мистецтво спри­яло формуванню ідеї людяності не як певної абстракції, а як Реальної небаидужості людини до людини. В її творенні задіяним Через співпереживання виявлявся кожний, у кому жевріють бодай якісь іскорки людяності. Звернене до боголюдини, воно Цілком могло стати реальністю і щодо конкретної іншої людини.

Форми, в яких моральне явлене мистецтвом, не є зовнішніми щодо сутності моралі. Вони зумовлені природою художньо-естетичного процесу, в якому досконалість у її самоцінності, тобто краса,споріднена з істиноюлюдського, що виявляє себе як добро. Отже, на ґрунті краси мистецтва органічно поєдну­ються істина і добро.

Духовний досвід, закріплений у мистецтві у символічно-об­разній формі, постає в його істині як досвід моральнісний.В ньо­му ідеал людяності здобуває свою повноту не лише як естетично-художня реальність. Він постає дійсним і звернений до дійсно­сті, оскільки досконале естетичне формування завжди базується на моральності відношення до предмета небайдужості. Надання предмету форм, органічних його сутності, засвідчує не лише повагу митця до об´єкта небайдужості, а й таку закоханість у своє творіння, що породжує здатність "вдихнути" в нього жит­тя. Не випадково, Ф. Шіллер називає митця "медіум" (лат. теdius— посередник між людьми і "світом духів").

Міф про Пігмаліона та Галатею говорить про чудодійну силу закоханості митця. Силою почуття він перетворює оброблену брилу мармуру, що набула образу жінки, в живу істоту — пре­красну Галатею.

Характерно, що до об´єктивації ідеї засобами мистецтва ши­роко вдається релігія. Чуттєво явлений Бог (образ) та символи віри стають предметом чуттєвого переживання з боку віруючих і живлять тим самим почуття віри. Укоріненість символів віри в свідомості людини великою мірою зумовлена дією феномена художності.

Мораль та релігія

 

Релігія є одним із вагомих чинників творення моралі. Це культурна форма, в якій мораль утверджується в її всезагаль­ності, оскільки вона персоніфікована в образі абсолютного но­сія моральних чеснот (символ віри). Вона живить моральні почуття людей образами всезагальної небайдужості, що уособ­люють абсолютне добро і моральну красу. Спонукою до мораль­ності в релігійно-міфологічному світобаченні виступають кра­са та добро у їх самоцінності, а не у їх відношенні до кінцевої мети людського існування. Релігійна есхатологія пов´язує мету не з профанним минущим світом, а з іншим — вічним, потойбічним. Буття в ньому ("вічне") людина готує сама собі в цьому іті: готує або вічні пекельні муки, або райське життя під опікою Бога. В усіх релігіях має місце виражене спрямування на ідею неминучої "відплати", тобто вимоги дотримання мо­ральності оперті в релігії на вищий авторитет і тримаються си­стемою заохочень (спасіння душі) та покарань (пекельні муки в потойбічному світі). Нагорода за добро і кара (гнів Божий) за зло — форми спонуки до моральних вчинків. Персоніфікація моральності в ідеальному суб´єкті робить її дійсною в свідомо­сті віруючого. Тим більше, що, скажімо, в християнстві вона оперта на образ Бога-Спасителя, який постраждав за людство. Релігійна віра знаходить опору в людській свідомості, що живе надією на існування Добра як субстанційної сили. Отже, здобуваються підстави для надії, що життя має сенс, закладе­ний не в ньому як такому (природна реальність), а в певному надприродному началі, що Добро, якщо не в цю мить, то ко­лись, у перспективі, утвердиться як основа життя заполонить усе живе.

Закономірності розвитку моральної свідомості відобра­жаються в релігії у зміні образу бога як суб´єкта моральності. На ранніх етапах історії це бог, що утверджує моральність у фор­мі заборонна певні дії, тобто у формі регламентаціїповедінки. Санкції за порушення вимог слідують неодмінно і мають жор­сткий характер. Порушення моральних заборон віруючими розглядається як недовіра до бога. Тому бог Старого Завіту — Яхве — суворий і караючий. Зміна історичного типу мо­ральності знаходить відображення в Новому Завіті. Тут образ моральності вибудовується навколо персоніфікованого втілен­ня абсолютного добра — Христа. Це індивідуалізованийобраз Моральності, що розгортається у форми морального подвигу заради інших. Спонукою до моральних вчинків тут виступає не примус, а моральнийприклад. Не страх, а заохочення. Хоча відповідальність за вчинки несе кожен осібно. Це означає, що кожен бачиться суб´єктом вибору і самоздійснення. Тим самим релігія, створюючи моральні символи, регулюєстосунки, спо­нукаючи до дотримання моральної поведінки. В тому числі і примусом, причому не лише страхом кари у потойбічному світі. Вона бере на себе роль "посередника" в регулюванні стосунків між Богом і людьми, коригує ідеї та символи віри відповідно до потреб часу, виступаючи активним чинником творення духов­ної атмосфери стосунків. Ці стосунки набувають характеру системи завдяки церкві, що виступає суспільною інституцією і чинником творення та укорінення релігійної ідеології. Відпо­відно вона долучає до віри, часто спираючись на примус. Широко відома активна роль католицької церкви як карного органу, що часто вдавався до примусу, нищив вільнодумство, будь-яку опозицію тощо. Особливо відома ця її діяльність у до­бу середньовіччя та Відродження — часу, коли вона була панів­ним видом ідеології. Церква санкціонувала релігійні війни проти "невірних" (хрестові походи, релігійна експансія на Аме­риканський континент тощо), спалення єретиків та ін. У її сум­ному "доробку" мільйони людських життів.

Нині все очевидніше (принаймні це очевидно в кінці друго­го — на початку третього тисячоліть), що основною причиною конфліктів у різних регіонах планети стає різниця релігій та вір. Не випадково, гуманістично зорієнтована культура та мо­раль Новітнього часу зосереджують увагу на шляхах та засобах формування свідомогосуб´єкта морального вибору, що відмов­ляється від життя релігійними міфами.

Мораль і право

 

Право не створює моралі. Як суспільна форма відтворення стосунків (їх збереження), воно фіксує ситуацію їх відчужен­ня. Адже сама потреба правового регулювання виникає й існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулю­вання та саморегулювання (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії).

Цінність права стосовно моралі в тому, що воно забезпечує дієвість механізмів дотримання усталених моральних вимог. Геґель говорить про право як форму організації свідомості: це моральні вимоги, зведені у закон. Вимоги, що їх висуває право перед суспільством, полягають, на думку Геґеля, в "очищенні від потягів". Моральна виправданість вимоги "очищення" у то­му, що "потяги мають стати розумною системою волевиявлен­ня. Таке їх розуміння, розвинуте з їх поняття, складає зміст науки про право", — пише Геґель [1, с 47]. Чітка регулятивність відрізняє право від моралі, яка може апелювати хіба що до сумління особи або спиратися на громадську думку. Якщо право утверджує людину-громадянина (соціально-історична категорія), то мораль утверджує її як людину(її сутнісну визначеність: почуватися людиною і бути людиною за ознакою людяностіставлення до світу). Право захищає певні суспільні привілеї ("дворянин — завжди дворянин" — така логіка стосун­ків доби середньовіччя). У такій формі утверджують себе сто­сунки, що відповідають поняттю "доцільного" на певних ета­пах історії. Принаймні, в суспільстві, де діють закони і де пра­во не суперечить моральним уявленням про справедливість, громадяни здобувають відчуття захищеності існування.

Право у його історично-конкретних формах виходило з утвер­дження цінності людини залежно від її місця і ролі у соціальній структурі. У давніх греків права мали лише вільні громадяни, а громадянином був той, хто був жителем міста-полісу, був вільнонародженим і мав майно як ознаку громадянського ста­тусу. Заслуги перед державою були гарантією прав, давали певні привілеї та почесті. Тому основними моральними категоріями визнавали мужність, честь, доблесть. Якщо у давніх греків право відображає не лише соціальний статус людини, але й людські якості, то в подальшій історії, починаючи з часів Дав­нього Риму, вони розходяться між собою аж до протилежного. Право захищає сильного.

Ідеал зв´язку закону, права і моралі — їх несуперечність одне одному на основі домінування моральнісного начала. Закони, відображаючи зміст права, не суперечать поняттю моральності, якщо не протистоять їй. Біля своїх витоків вони спираються на vоральну звичаєвість" або "звичаєве право" — усну традицію Дотримання норми стосунків.

Право враховує нові тенденції у стосунках людських спільнот у межах держави та в міждержавних взаєминах, укладаючи їх у закони. При тому, що останні закріплюють стосунки еконо­мічної та політичної нерівності людей, вони відповідають історично -конкретному рівню потреб суспільства. А отже, задо-вольняють не лише вимоги дотримання дозволеного в стосунках, але містять риси моральнісно цінного. Моральнісний елемент ви­ражений тут певним простором свободи для самоутвердження людини. Тим-то, при всій напрузі соціальних стосунків, право­ві відносини відповідають потребам подальшого руху шляхом саморозвитку суспільного життя. Обов´язки, що визначені пра­вом, не створюють несвободи. Навпаки, покладання обов´язку ставить його суб´єкт у позицію актуальних зв´язків із суспіль­ним цілим і тим самим спонукає розум та волю до виконання покладених обов´язків. Скажімо, в умовах Давньої Греції за­хист держави-полісу був почесним обов´язком його громадян, а отже і привілеєм, адже такий обов´язок покладався лише на громадян.Привілеєм лицарства в середні віки було добровільне служіння своєму сюзерену (королю). Смерть заради збережен­ня його життя — вища доблесть. Моральна доброчесність за таких умов сприймалася як суспільний привілей — привілей знатних. На цій же підставі людям незнатного походження відмовлялося у почутті честі, морального обов´язку тощо. Попри історичну обмеженість засобів, якими утверджувалися права та обов´язки, цінність має сам феномен утвердження мораль­ності як духовного привілею.

Тенденція гуманізації суспільного життя в історичному поступі людства відображається у праві розширення привілеюпочуватися морально зобов´язаною особистістю. Зобов´язаною перед інтими, тими, хто входить у межі дії твоєї волі; зобов´я­заною neрeд собоюутвердитися як людина, тобто як моральнісний суб´єкт.

Важливим аспектом права, що розкривається у моральнісному контексті, є право людини на вільний вибір вчинку.Впер­ше цю ситуацію як духовний привілей особистості усвідомили давні греки. В трагедії Софокла "Антігона" героїня, іменем якої названо твір, керується у виборі не вимогами конкретного момен­ту, а вищими "законами богів", тобто моральними вимогами. Усвідомлюючи свою правоту, вона воліє прийняти смерть, але не зраджує таким моральним істинам, як добро, співчуття, про­щення гpixa. Право особистості утверджувати людяність як вищу цінність вступає тут у суперечність з правом покарання за протизаконну дію (здійснення Антігоною поховального об­ряду щодо свого брата, звинуваченого у зраді своєму полісу). Антігона керується звичаями ("родове право", "Закони богів") і вступає у конфлікт із законами, що обстоюють інтереси дер­жави ("людський утвір"). Моральний конфлікт двох видів права засвідчує розходження між поняттями "людина" і "соціаль­ний суб´єкт".

Етична теорія розглядає такі аспекти стосунків, які регулю­ються совістю та громадською думкою і лише у крайньому випадку вимагають втручання механізмів примусу. Мова йде про моральні принципи відносин між людьми, що базуються на визнанні іншоготакою самою людиною, як і я, а отже правана життя, майно, повагу гідності тощо. І. Кант пише: "Вищим серед обов´язків є глибока повага права інших людей. Наш обов´язок полягає в тому, щоб глибоко поважати право інших і як святиню цінувати його. У всьому світі немає нічого святі­шого, ніж право інших людей. Воно недоторканне і непорушне. Прокляття тому, хто ущемлює право інших і топче його нога­ми!" [2, с 178]. Моральний пафос слів Канта є одночасно імпе­ративом, до якого вдається філософ, щоб переконати та спону­кати людей на взаємне шанування людських прав. За умови дотримання цього імперативу, на думку філософа, зникли б усі страждання, крім тих, що зумовлені тілесною природою люди­ни (хвороби та смерть). Вимога дотримання прав людини по­винна виконуватися неухильноі мати всезагальнийхарактер. Ця вимога стосується і взаємин громадян і держави. Обґрунто­вуючи її необхідність, Кант пише: "Оскільки люди, в яких ми повинні любити людство, є предметом любові і симпатії, то і суд­ді при накладанні штрафу на злочинця не повинні забувати про людство. Вони повинні покарати злодія,але не ображати люд­ство шляхом принизливих засобівпокарання" [2, с 181]. Вимога визнання прав кожноїлюдини як природної і суспільної істоти продиктована просвітницьким ідеалом європейської культури XVIII ст. Нині вона є однією з основоположних засад гуманіз­му, що як принцип відносин утверджується культурою на пе­реламі другого і третього тисячоліть.

І Політика,на відміну від права, не належить до числа сутніс-них характеристик людської життєвості, а тому щодо неї склад­но застосувати моральні критерії, оскільки вона підпоряд­ковується конкретним потребам моменту і часто ігнорує вимоги моралі. Моральні принципи використовуються часто як засіб маскування істинних цілей політики держави. Політи­ки вдаються до моральних декларацій з метою спонукати своїх громадян дотримуватися вимог, корисних для тої або іншої соціальної групи. З такою ж метою використовується деклару­вання моральних принципів у стосунках з іншими державами.

Сказане зовсім не означає, що до політики не можна застосу­вати моральні критерії. Моральність політики визначається тим, який простір для розвитку активності та ініціативи своїх громадян вона відкриває, наскільки гарантований захист їхніх прав і обов´язків. Зрештою, її моральність у тому, наскільки політика створює почуття захищеності існування, стабільності життя для своїх громадян. Це досягається дотриманням зако­нів у державі за умови контролю за їх дією з боку громадян. Політика в міждержавних стосунках має морально визначений характер, якщо вона не базується на принципі конфронтації, а виходить із необхідності дотримання злагоди в стосунках. Взаєморозуміння при врахуванні інтересів кожної держави за принципом рівності та поваги — це ідеал міждержавних сто­сунків, так само, як він є ідеалом стосунків усередині держави.

Історія проблеми переконує, що міждержавна політика най­частіше мала і має характер конфронтації. У ній завжди домі­нує право сильного. Всередині держави — в стосунках грома­дян — діє той же принцип: політика, спираючись на право та закони, захищає сильних світу цього. З усією відвертістю про аморальний характер державної політики як про її істину і навіть її ідеал говорить Н. Макіавеллі в трактаті "Государ". Доки існують відмінності інтересів держав, різниця вір, відмінності в уявленнях про цінності життя, реальністю по­літики в межах держав та міждержавних стосунках є не мораль­на, а радше, позаморальна її спрямованість. Моральність при цьому має "ритуальне" призначення: дотримуватися зовнішніх форм стосунків. Регулятивна функція політики не виключає такого чинника, як мораль, коли мова йде про виховну функ­цію суспільства. В трактатах Платона "Держава" та "Закони", в праці Арістотеля "Політика" одна з основних функцій, яку покладають філософи на внутрішню політику держави, є вихо­вання людини-громадянина. Але методи, які Платон вважає придатними для досягнення поставленої мети, далекі від мораль­ності. Людина перетворюється на засібдля держави, а остання набуває сенсу мети.До такого сумного висновку приходить філософ, сповнений прагнення захистити державу та її грома­дян від системи "охлократії", коли купка сильних, прагнучи здобути панівне становище в державі, вдається до інтриг, підку­пу і прямого насильства. Фізичне знищення або компрометація кращих громадян, які виражають суспільні інтереси (як це було Греції епохи еллінізму), спричинило втрату державної не­залежності і, зрештою, призвело до загибелі цієї великої куль­тури.

Тому моральність політики є виявом моральності відношення громадян до своєї держави та народу.

Література

1. Гегель. Г. В. Ф.Философия права // Соч. — Т. VII. — М. — Л.: Соцэкгиз. — 1934. — 380 с.

2. Кант И.Лекции по этике. — М.: Республика, 2000. — С. 38—222.

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова

І.Агацці Е.Етика і наука // Філос. і соціологічна думка. — 1991. — № 9. — С 59—71.

2. Рікер П.Етика і політика // Філос. і соціологічна думка. — 1995. — № 5—6. — С 145—150.

3. Темченко В.Етика та право: теоретичні аспекти співвідно­шення // Право України. — 2002. — № 9. — С 24—26.

На вибір

1. Берк Е.Мораль та історія // Консерватизм. — К., 1998. — с- 369—372.

2. Капустин Б.Г.Различия и связь между политической и частной моралью // Вопр. философии. — 2001. — № 9. — С. 24.

3. Берк Е.Мораль та історія // Консерватизм. — К., 1998. — С 369—372.

4. Попович О.Основи етики / Навчально-методичні матеріали // Завуч. — 2001. — № 8 — Вкладка.

5- Фуллер Л. Л.Мораль права. — К., 1999. — 232 с

РОЗДІЛ II. ІСТОРІЯ ЕТИКИ
Тема 3. Етичні вчення давніх цивілізацій Сходу  

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.235.216 (0.015 с.)