Моральні аспекти професійності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Моральні аспекти професійності



 

Професійна етика — це галузь етичного знання, що відобра­жає рівень моральнісного ставлення людини до суспільства та до себе самої в опредмєтнених формах: у змісті, засобах, про­цесі та наслідках діяльності. Професійність — це здатність людини опанувати навички та уміння певного виду діяльності та розгорнути на їх основі власні творчі здібності. Тобто профе­сійна етика відображає рівень соціалізаціїособи. Професійністю вона предметно засвідчує повагу до суспільства. Разом із тим, професійність стає об´єктивною підставою для поваги з боку су­спільства, а отже, і реальним ґрунтом для самоповаги.

Професійна етика історично склалася як результат суспіль­ного розподілу праці. Вона — посередник у стосунках особи і суспільства. В діяльності людина утверджує рівень мораль­ності в об´єктивованих формах, тобто предметно закріплює свою співприсутність у бутті.

Професійність зазвичай розглядається як один із необхід­них чинників самоутвердження талантом себе, коли йдеться про творчі професії (актор, художник, композитор тощо). У них лю­дина самореалізується згідно з покликанням. Талант "обирає" Людину, а людина — професію. Талант спонукає утвердитися Всупереч труднощам. Талановита людина, як правило, цілком віддає себе улюбленій справі й почувається щасливою, занурю­ючись в діяльність, що складає сенс її життя.

Наслідком діяльності стає в цьому разі дещо непересічне. Доробок особистості входить у досвід спільноти та людства. Ім´я її залишається в пам´яті поколінь. Таланту іманентне мораль-нісне ставлення до предмета діяльності. Вчений прагне пізнати об´єктивну істину та адекватно передати її в змісті наукової тео­рії. Митець — утілити в досконалу форму образи, що живуть у свідомості та уяві.

Творчі здібності, покладені в ній природою, людина реалі­зує в безлічі видів діяльності. Успіхи людства в сфері науки, мистецтва, у вихованні особи, в розвитку техніки, в промисло­вому виробництві, у формуванні специфічно людського середо­вища життєвості тощо засвідчують, що розподіл праці — не лише об´єктивна необхідність в умовах нечуваного зростання людських умінь. Професійні вміння — спосіб, у який людина задіяна в суспільне життя і є його активним учасником. Хоча, звичайно, вузька професіоналізація — явище шкідливе, оскіль­ки людина, не маючи можливості утвердитися у різних видах діяльності, неминуче прирікається на однобічність. Вона вклю­чена в суспільне життя якоюсь однією своєю здібністю.

Діяльність людини, що зустрілася зі своїм покликанням, характеризується не лише переконливою, часом вражаючою результативністю. Утверджуючись радісно і натхненно, творча особистість утверджує і примножує чесноти роду. Наслідки її діяльності цінні не лише практичною результативністю. Функ­ціонуючи в суспільстві як уособлення творчого духу особи­стості, вони удосконалюють вид "людина". Спілкування з ними спонукає інших на особистий творчий пошук та самоутвер­дження.

Творча особистість фактом співприсутності у бутті створює атмосферу моральнісного відношення до світу. Енергетичне притягання таланту настільки сильне, що він здатний створю­вати навколо себе ідеальне поле стосунків і надихати інших на творчість. Досить згадати духовну ситуацію доби Відроджен­ня. Відомо, що епоху творили окремі визначні особистості, які уособлювали вищі творчі можливості людини. На місце ідеалу аскетизму та практики втечі від життя вони утвердили ідеал активної діяльності. Вони почали визначати цінність людини за об´єктивною ознакою: згідно з наслідками її діяльності. Остан­ня покликана нести в світ Істину, Красу і Добро. Культура Відродження, що виходить з погляду на людину як творчу, діяльну особистість, має виражений гуманістичний характер. Вона народжує впевненість у своїх можливостях та дає відвагу пошуку діяльності, до якої людина призначена природою. В цьо­му сенсі поняття "творчі професії" умовне. Кожна професія містить більші або менші можливості для творчого самоутвер­дження.

Інша річ, що людині далеко не завжди випадає зустріч із своїм покликанням. Часто вибір діяльності відбувається під впли­вом обставин, що надає йому випадковості. Однак моральнісне відношення людини до себе самої вимагає досконало опанувати професію та постійно поглиблювати уміння. Почуватися ком­петентним означає поважати справу в собі та себе у справі, яку робиш, тобто поважати в собі людину. Одночасно це підстава для поваги з боку інших. Поглиблення знань, фахове удоскона­лення народжує інтерес до діяльності. В діяльності віднаходить­ся її сенс, а разом з тим людина знаходить своє місце в житті. Можлива і така ситуація: діяльність, що спочатку видавалася випадковою, стає сенсом життя, а людина почуває себе щасли­вою.

Зрештою, потенційні можливості людини настільки великі, що вона не знає їх меж. Лише зіткнувшись з новою справою, заглиблюючись і опановуючи її, особа відкриває в собі нові здіб­ності та уміння. Німецьке прислів´я слушно наголошує: "Умін­ня приходить з посадою". Об´єктивною підставою ефективної результативності є моральні чинники: інтерес до предмета, за­цікавленість в опануванні його таємницями.

Можливі два чинники небайдужості. Перший — зовнішній. Предмет звернув на себе увагу і набув сенсу предмета пізнання та формування. Таке відношення може скластися щодо будь-якого виду діяльності. Моральніснии аспект тут зумовлений здатністю небайдужості, потребою моральної та естатичної взає­модії з дійсністю. Другий чинник — внутрішній. Особа потре­бує спробувати себе у конкретному, саме цьому виді діяльності, Щоб випробувати власні уміння. В такому випадку відкрива­ється творча сутність моральнісного ставлення до себе як суб´єк­та діяльності та життєвості. Предмет може бути нейтральним. Багато професій є "непрестижними", і люди, працюючи на не-Орестижній роботі, вважають себе невдахами. Однак як добре сказала професор Фортова, визначаючи об´єктивні підстави творчості, "можна миги підлогу творчо і писати про творчість нетворчо". Об´єктивні підстави творчості покладені не в об´єкті, а в суб´єкті: в моральності відношення людини до світу та до себе самої. Тому професійна діяльність є важливим засобом самоудосконалення та самоутвердження особистості. Людина, позбавлена внутрішньої потреби у діяльності, часто усувається від дії, а отже, втрачає можливість самоутвердитися.

Наслідки, об´єктивовані в предметно-практичній, теоретич­ній, художній діяльності, з очевидністю засвідчують, що люди­на була,що вона відбуласяі постійно співприсутня в бутті.

Поняття професійності не тотожне поняттю "фах". Майстер­не опанування фахои — основа відчуття власної гідності та потрібності людям, а також основа психічної комфортності. Зрештою, воно — важливий чинник відчуття повноти і змістов­ності життя.

Поняття професійності має й інший аспект. Його застосову­ють щодо якісно виконаної роботи, хоча людина і не обрала її основною сферою своєї діяльності, своїм фахом. Про бездоган­но виконану роботу говорять "професійна", "майстерна", хоча виконав її "аматор". Звернемо увагу, що слово "любительство" в російській мові "лвбительство" походить від слів "любов", "любити", тобто бути небайдужим до свого предмета. Що по­трібно для комфортного самопочуття в будь-якій сфері діяль­ності? Відомий англійський письменник Рей Бредбері, якось виступаючи перед учяями коледжу, запитав їх: "Ви хотіли б ніколи в жигті не працювати?" — "Звичайно, але як?", — від­повіли діти. — "Дужо просто. Закохайтесь в те, що ви будете робити", — сказав письменник. Знайшовши улюблену справу, особа отримує змогу гнайти себе: відкрити власні можливості, а отже, утвердитися. В такому разі вона не роботу виконує, а са­моутверджуються. Сказане засвідчує, що професія — це далеко не єдиний, але вагомій чинник вияву моральності особи.

Слід однак мати ьа увазі, що професія не робить людину моральною. Річ не в ярофесії, а в моральних якостях людини. Аморальна людина може найблагороднішу професію викори­стати у власних корисливих цілях. Моральність не формується професією і нею не візначається. В професії і через професію вона лише виявляється.У зв´язку з цим у суспільстві завжди наявна низка проблем, що створюються ситуаціями позамо-рального ставлення людини до своїх професійних обов´язків. Серед професій, що безпосередньо і найтісніше пов´язані з мораль-ною відповідальністю особи за наслідки діяльності, є такі: про­фесія вчителя, лікаря та юриста. В їхніх руках — найважливіші аспекти людського життя, тому вони мають гуманістично ви­значене спрямування. Від сумління лікаря залежить здоров´я і життя людини; від компетентності й моральності юриста — добре ім´я, громадянський статус, зрештою, доля людини; ком­петентність та любов до дитини в учительській професії є вирі­шальними чинниками становлення творчої особистості.

У сучасну епоху до низки професій, що безпосередньо оперті на моральні чинники, належить також професія вченого. Від рівня гуманістичної спрямованості науки нині без перебільшен­ня залежить існування планетарного життя загалом.

У зв´язку з переходом України до ринкової економіки, що базується на конкуренції, набувають актуальності питання про­фесійної етики в сфері підприємництва та менеджменту. Отже, професійна етика — важливий чинник творчих умінь людини та засіб удосконалення життя.

Етика вченого

 

У XX ст. наука утвердилася як основне джерело духовності, Що визначає собою подальші перспективи розвитку людства. Особливого значення набуло природничо-наукове знання зав­дяки його вираженій гуманістичній функції. Наука моральна за тою об´єктивною підставою, що її метою є істина. І оскільки пізнання розсуває пітьму незнання, воно розширює межі ду­ховної свободи, усуває страх людини перед світом, служить підставою зростання в людстві почуття гідності та впевненості в своїх творчих можливостях. Разом із тим, з другої половини XX ст., особливо у зв´язку з успіхами в галузі ядерної фізики та біології, актуалізується питання зв´язку етики і науки. Спра­ва Не стільки у покладанні певних меж на пізнання, скільки У забороні застосування даних науки в антигуманних цілях.

Проблема зв´язку етики та науки — одна з давніх. Вона за­початкована ще в етиці Сократа та Арістотеля. В Новий час у зв´язку зі зростанням рівня наукового знання та все відчутні­шим його впливом на людське життя зростаючої гостроти набу­вають питання морального спрямування науки. В працях Ф. Бе­кона, Декарта, Гоббса, Гельвеція звучить велика повага до нау­кового знання та повага до людини, здатної до пізнання. Правда, в працях Руссо наявна пересторога щодо схиляння перед нау­кою, оскільки остання може служити своїми наслідками і амо­ральним цілям.

Нині при дослідженні зв´язку природничо-наукового знан­ня та етики слід враховувати два основні аспекти проблеми. Перший пов´язаний з процесом творення наукового знання. Другий — із соціальними наслідками його застосування. Щодо першого аспекту, то актуальність зв´язку етики і науки зумов­люється зміною ситуації творення наукового знання. Масовість і слабка регульованість процесу створює низку несподіванок. Якщо в попередні епохи наука була покликанням порівняно невеликої кількості людей, то в XX ст. ситуація кардинально змінилася. Як писав відомий французький вчений П´єр Оже в праці "Сучасні тенденції в наукових дослідженнях", 90 % усіх відомих людству вчених і науково-дослідних працівників є на­шими сучасниками, тобто живуть у XXI ст.

Бурхливий розвиток наукового знання висуває перед вчени­ми низку етичних проблем і вимагає їх дотримання. Це, в пер­шу чергу, усвідомлення науковцями себе як певної духовної спільноти, а наукового знання, що складається в спільному творчому пошуку фахівців певної галузі, як цілісного процесу, всередині якого іде розширення та поглиблення меж знаного. Цей процес передбачає творчі дискусії, висунення, паралельно з існуючими, нових гіпотез для розширення меж пошуку об´єк­тивної істини. Етичні підходи до розв´язання наукових проб­лем, Що визначилися як філософія науки, були започатковані в 20-х роках XX ст. англійським філософом і соціологом К. Поппе-ром. Він висунув ідею, згідно з якою фактом науки слід вважа­ти не досвід окремого вченого, а те, що визнане за факт науко­вим співтовариством. Цей підхід зумовлений складністю про­цесу творення достовірного знання внаслідок складності його перевірки. Наукова спільнота виступає носієм морально-цін­нісного відношення до змісту знання, що має містити в собі та­кож моральнісно визначений підхід до процесу його творення.

 

Наукова спільнота є, отже, конструктивним началом в науко­вому пізнанні.

Згідно з Поппером, "інструментом" творення об´єктивного знання є "теорія фальсифікацій" або "теорія критичного раціо­налізму". Вона виходить з того, що наукове пізнання базується на перевірюваностіфактів. Досвід (сфера фактів) не констатує, а лише контролює, "відбраковує" теорії. Скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступної перевірки вона може виявитися хибною.

Можливість заперечення (фальсифікації) складає принципо­ву відмінність наукового знання від будь-якої теорії, зокрема філософської. Оскільки наукова теорія формується так, що збе­рігається можливість фальсифікації, наявність принципу запе­речення (доповнення, зміни) є принциповою ознакою науково­го знання.

Етичною нормою для вченого є визнання помилковості вису­нутої ним теорії, що сформувалася на основі неповної кількості фактів. Таку моральну позиціючзасвідчив, скажімо, Ч. Дарвін, доповнивши свою теорію міжвидової боротьби як закону вижи­вання природних видів теорією взаємодопомоги всередині виду. Жоден вчений не може претендувати на володіння абсолют­ною істиною. Наукове знання, що існує у вигляді істин-гіпотез може бути уподібнене до біологічних видів у їх еволюційному розвитку: воно народжується, вдосконалюється і відмирає вна­слідок заміни досконалішим знанням.

Меті запобігання авторитаризму в науці, а отже, догматизму і фальсифікації, покликаний служити принцип "розмноження" теорій. Його висунув американський філософ, представник постпозитивізму Пол Фейєрабенд. Створення теорій, альтерна­тивних існуючим, навіть якщо останні підтверджені та загаль­новизнані, сприяє пошуку різноманітних нових засобів, що дозволяють давати різні пояснення тим самим експеримен­тальним даним. Цей процес сприяє розвитку творчих здібно­стей кожного вченого. Різноманітність думок методологічно не­обхідна для розвитку науки. Оскільки в науці завжди існують альтернативи, їх боротьба є рушійною силою наукового прогре­су. З іншого боку, в атмосфері творчого пошуку і висунення нових ідей науковці сповнюються наснаги на подальше поглиб­лення знання.

Сказане щодо альтернативності теорій зовсім не означає, що вчений має висувати їх на підставі випадковості при недостатній кількості фактів чи експериментальних даних. Умовою прина­лежності до науки є професіоналізм. М. Вебер говорить: "Не лише ззовні, але саме внутрішньо справа полягає в тому, що окремий індивід може створити в галузі науки, будь-що довер­шене лише за умови найсуворішої спеціалізації" [2, с. 130]. Для того, щоб учений зробив у науці щось дійсно важливе, він має бути захоплений наукою, натхненний нею. Без пристрасті, без повного заглиблення в науковий пошук, людині краще зайня­тися чимось іншим, радить Вебер. Вчений має жити з усвідом­ленням, що саме він покликаний здійснити відкриття і що саме для цього він прийшов у цей світ.

Важливі моральнісні аспекти науки утверджуються в 60-х ро­ках XX ст. історичною школою філософії науки. В праці Т. Куна "Структури наукових революцій" (1968 р.) висунуте поняття "парадигми" — прийнятої моделі чи зразка в будь-якій галузі науки. Вона складається на основі нагромадження вагомих чинників, що визначають характер постановки та розв´язання наукових проблем. Парадигма, набуваючи визнання в певних спільнотах учених, виконує як пізнавальну, так і нормативну функції.

Оволодіння наявним у науці рівнем знань є виявом не лише фахових якостей спеціаліста, але і його моральним обов´язком. Мета науки, що акумулює знання, — постійне розширення і збільшення його точності. Важливе місце при зміні наукової парадигми, згідно з Т. Куном, має належати не лише досліджен­ню чинників побудови нового знання, але також і методу пере­конання. Тобто, важливе значення при описі зміни парадигм відводиться ^психології, оскільки науково описати зміни пара­дигм термінами логіки неможливо.

У такий спосіб виконується моральний обов´язок наукових спільнот щодо науки: створюються як логічні, так і психоло­гічні передумови її подальшого поступу.

Етичні аспекти дослідницького пошуку чітко формулює американський соціолог, один із засновників соціології науки Р. Мертон. "Базовими" нормами етики вченого він називає: "універсалізм", "колективізм", "безкомпромісність", "організо­ваний скептицизм".

Чотири виміри моральної доброчесності дослідника, названі Мертоном, його колега Б. Барбер доповнює ще двома, а саме: "раціоналізм" та "емоційна нейтральність" [Див.: 7, с 131]. Виникає запитання: у чому моральна цінність науки не лише щодо фахівців, зайнятих творчим пошуком як самоцінним? М. Вебер відповідає: "Науковий прогрес є частиною, і притому надзвичайно важливою частиною, того процесу інтелектуалі­зації, який відбувається з нами протягом тисячоліть" [2, с 134]. Наука визначилася як величезна суспільна сила завдяки соціальним наслідкам її застосування. Працюючи на "приклад­ні" сфери, вона якісно змінила природне середовище, створила нову, технічно оснащену цивілізацію. Моральне покликання науки служити інтересам людства сформулював ще Ф. Бекон. Науку він розглядав як важливий засіб покращення людського життя.

Нині наукові розробки швидко і ефективно впроваджуються у практику, так що бар´єри між "чистими" і "прикладними" галузями зруйновані. Скажімо, автоматика, що працює на "чи­сту" науку, також революціонізує виробничий процес.

Дослідження зв´язку людини і природи дозволили збільши­ти середню тривалість життя людини, запобігаючи розвитку спадкових хворіб або значно полегшувати їх перебіг. У цій же сфері знаходиться дослідження наявних на планеті природних ресурсів та планування їх розумного використання. Благу лю­дини служить дослідження проблеми використання енергії та сировини, зокрема в плані зменшення енерговитрат при тран­спортуванні. До важливих напрямків сучасної науки належать засоби зв´язку — тобто засоби розповсюдження складної інфор­мації, без чого не можна уявити життя сучасного людства.

Однак, поряд із гуманістично визначеним застосуванням науки, можливі ситуації використання її досягнення в антигу-манних цілях. Суперництво держав, різниця вір і культур є нині вагомим чинником нестабільності на планеті. Поряд з відпові­дальністю урядів за долю своїх громадян, зростає відпові­дальність наукових спільнот за наслідки наукових відкриттів. У XX ст. питання моральної відповідальності вчених порушу­вали такі визначні науковці, як Ф. Жоліо-Кюрі, А. Ейнштейн, Дж. Бернал, Б. Рассел, А. Швейцер та ін. Відомий Пагуоський рух, який започаткував Маніфест Рассела—Ейнштейна, звертає увагу не лише на індивідуальну відповідальність вчених за їх наукову роботу. На вчених як певну інтелектуальну спільноту покладається також особлива відповідальність, зумовлена їх знаннями, технічними можливостями користування науковою інформацією та міжнародними зв´язками. Названі аспекти морального обов´язку вчених перед людством були визначені на Пагуоській конференції 1978 p., що відбулася у Варні (Бол­гарія). Ще раніше, на Пагуоській конференції 1975 p., відбула­ся дискусія з приводу співвідношення науки та етики і соціаль­ної відповідальності вчених. Того ж року під егідою ЮНЕСКО розпочато здійснення проекту "Наука в сучасному світі: розви­ток науки і її людські наслідки". В ньому велика увага при­діляється вивченню культурних, етичних, естетичних проблем, що виникають на ґрунті уже наявного знання та нових науко­вих даних.

Американський філософ Р. Коен у праці "Етика і наука" (1974 р.) визначає низку аспектів зв´язку етики і науки. По-перше, наукові відкриття можуть примушувати до прийняття етичних рішень. По-друге, вони роблять можливим деякі етичні рішення. По-третє, наукові методи можуть допомогти в раціо­нальному контролі та етичному плануванні суспільного та осо­бистого життя. По-четверте, наука може запропонувати модель демократичного способу життя тим, хто цікавиться нею [Див.: 12, с 114].

Міжнародне співтовариство вчених все більшу увагу при­діляє питанням дотримання принципу гуманного спрямування наукових досліджень.

У сучасну епоху, поряд з природничо-науковим, великого значення набуває гуманітарне знання, що безпосередньо спря­моване на духбвний світ особистості. Воно має в собі морально та естетично визначений зміст, а отже, здатне формувати (роз­вивати та удосконалювати) моральний досвід, естетичні уподо­бання, світоглядні переконання людини.

Долання сцієнтистських тенденцій, тобто абсолютизації при­родничо-наукового знання, — це гуманістичний принцип, що склався в науці з 60-х роках XX ст. Гуманітарні науки зосереджу­ють увагу на дослідженні проблем людини в її соціальних та індивідуальних вимірах. Плідним є також принцип спів­дружності природничих та гуманітарних наук. Людина як соціальна та біологічна істота стає одним із основних об´єктів пізнання як природничих, так і гуманітарних наук. Гуманізація знання важлива не лише тим, що людина стає основним її пред­метом, але і тим, що відкриває шляхи її самопізнання, усвідом­лення унікальності, а отже, і спонукає на розумну організацію життя.

Наукова антропологія, психологія, філософія, етика, есте­тика, теорія та історія культури тощо мають остаточною метою розумне опанування людьми власної природи.

Наука останніх десятиліть приділяє особливу увагу проблемі інтелектуально-творчих здібностей людини. Предметом дослі­дження є виникнення та еволюція мозку, структури та функції мозку в цілому та різних його рівнів і відділів, його можли­вості та резерви, співвідношення в ньому нервових і психічних процесів тощо. Зокрема, вивчається функціональна асиметрія великих півкуль, що якісно відрізняє мозок людини від мозку тварин. Нині на цю проблему звернена увага нейрохірургів, фізіологів, психологів, етиків, соціологів.

Важливе значення для розуміння психічного життя людини має сформульована в першій половині XX ст. 3. Фройдом тео­рія психоаналізу. Вчення про три шари психіки — свідоме, пе-редсвідоме, позасвідоме — відображає складний світ психічно­го життя людини. Пояснюючи способи взаємодії різних шарів психіки, психоаналіз допомагає усвідомлювати прояви неконтро-льованої поведінки. Професія психоаналітика покликана допо­магати людині опанувати свою природу, тобто підпорядкувати інстинкти волі та розуму. Як слушно наголошує Фройд, "голов­не завдання культури, її справжнє обґрунтування — захист нас від природи", зокрема від власної природи [11, с 104]. Психо­аналіз пояснює людині природу її віри, породженої страхом і відчуттям безпорадності перед світом. Обґрунтовуючи віру як психічний феномен, він доводить важливість заміни насиль­ницького витіснення природних потягів (витіснення, породже­не страхом покарання), плодами розумної духовної роботи [11, с 132].

Важливу роль у гуманізації культури відіграє така сфера гуманітарного знання, як герменевтика — наука розуміння та інтерпретації "текстів" (ширше — наука розуміння різних куль­турних світів). Окрім численної низки суто гносеологічних проблем, вона зорієнтована на етичну цінність творення пізна­вального відношення. Останнє передбачає налаштованість на розуміння іншої людини. Філософська герменевтика досліджує онтологічні засади людського буття, тобто ті умови, завдяки яким людське існування визначається як творчий процес.

Згідно з Гайдеґґером, людське буття, безумовно, герменевтичне, оскільки "розуміюче витлумачення","відтворення смис­лу" — основний спосіб здійснення людського буття, а отже, "відтворення смислу буття". Реальність, що пізнається суб´єк­том, завжди певним чином витлумачена, тобто освоєна ре­альність. Отже, створюється широкий простір для нових інтер­претацій — процесу, що, на думку Гадамера, ніколи не може бути завершений. Розуміння тексту (іншого культурного світу) є одночасно моментом саморозуміння, як наголошує представ­ник герменевтичної філософії Поль Рикер. Включення суб´єкта в коло інтерпретацій — явище творення ситуації перебування в полі культури та діяльності творення культури.

Визначені аспекти зв´язку етики і науки не вичерпують про­блему. Вони покликані засвідчити її багатогранність та акту­альність.

Лікарська етика

 

Лікарська етика — сфера етичного знання, предметом якого є дослідження принципіввзаємодії лікаря та хворого з метою повернення людині фізичного і психічного здоров´я. Суб´єкти відношення перебувають при цьому у нерівному становищі. Хворий довіряє лікарю своє життя з надією на допомогу. Лікар­ська етика вимагає задіяти фахові знання та моральне сумлін­ня, щоб максимально допомогти хворому відновити здоров´я. Гуманністьє однією з вихідних засад професійної придатності лікаря. Від його компетентності, людяності ставлення до інших та від гуманності медицини загалом залежить здоров´я та жит­тя людей. Лікар може бути рятівником хворого, а може перетво­ритися на вбивцю. Рівень розвитку медицини, соціальне стано­вище медиків — об´єктивні показники усвідомлення суспіль­ством цінності людського життя.

У природному світі збереження життя кожної істоти та видів у цілому залежить від здатності пристосування до наявних умов. За несприятливих умов вид або вимирає, або, завдяки вижи­ванню сильніших, виробляє більш стійкі механізми виживан­ня. Людство дійшло до усвідомлення цінності життя, а отже, прагне створити гарантовані засоби запобігання недугам та передчасній смерті. Останнє визначило особливе місце медици­ни і професії лікаря в житті людських спільнот.

Професія лікаря починає складатися в первісному суспільстві і викликає двоїсте ставлення. Шамани — перші лікарі — вва­жалися чаклунами. Вони могли зцілювати, а могли і насилати хвороби. Лікування травами знахарі поєднували з чаклунськи­ми прийомами ("висосування" хвороби, "виймання" з тіла сто­ронніх предметів тощо).

Знахарство — це характерний комплекс таких елементів: виділення в общині особливих професіоналів, знайомих із засо­бами народної медицини; змішання цих засобів з прийомами лікувальної магії та замовляннями; уявлення про матеріальну причину внутрішньої хвороби за аналогією зі стороннім пред­метом, що потрапив у тіло" [9, с 107]. Лікувальним травам на­давалася магічна сила: здатність виганяти злих духів, що ви­кликали хворобу. Дослідники виділяють лікувальну магію кіль­кох типів: контактна, ініціальна, вербальна ("замовляння", нашіптування). Знахарські вміння передбачали здатність на­лаштування психіки на екстаз, а значить на подолання "злого духу" та зцілення хворого [Див.: 8, с 488—48].

У Давньому Єгипті лікарі за їх особливі уміння вважалися священними особами, як, скажімо, будівничий пірамід, лікар та астроном Імхотеп. Становлення професійної медицини в Дав­ньому світі засвідчило зростаюче усвідомлення важливості ком­петентного втручання в організм людини. Одночасно почали складатися і моральні вимоги до лікаря, першою з яких була Вимога обізнаності з таємницями ремесла: фахова компетент­ність.

В Індії ще у ведійську епоху (близько 3000 років тому) від лі­каря вимагалося дотримання кодексу медичної етики, а саме: "завжди бути терплячим, уважним, поштивим"; бути "скром­ним, підпорядкувати усі справи залізній логіці розуму"; нама­гатися "зцілити хворого, не вимагаючи благ для себе". У Давній Греції з часів Гіпократа вихідним у стосунках лікаря та хворо­го, згідно з вимогами лікарської етики, є принцип "не зашкодь". Гуманістичний зміст культури людства знаходить чи не най­більш переконливий вияв саме в лікарській етиці.

У глибоку давнину, при слабкому знанні будови органів тіла, системи кровообігу, функцій окремих органів тощо, тим не мен­ше виробляється методологічно правильний підхід до організму. Він бачиться цілісною системою,що розрахована на самофунк-ціонування, на гармонійну злагоду усіх органів та їх елементів, що співвідносяться згідно з принципом єдності протилежностей. В китайській філософії та опертій на неї медицині — це прин­цип співвіднесення інь-ян. Чергування інь (пасивна сила) і ян (активна сила) відображає всезагальний зв´язок речей і явищ у світі. Воно народжує рух і п´ять першоелементів (вода, земля, вогонь, дерево, метал), із яких складаються усі природні речі. Першоелементи взаємопороджуються і взаємопереходять. За цими ж принципами збудований і функціонує організм. Кож­ний орган несе в собі властивості одного з першоелементів. Збої у функціонуванні організму викликаються розбалансуванням роботи якогось органу. Причина розбалансування полягає або в "забрудненні" організму (органу), або в недостатності речо­вин, необхідних для нормального функціонування окремого органу чи організму в цілому.

Китайська медицина базує лікування на двох основних прин­ципах. Перший — очищення організму препаратами широкого спектру дії (переважно рослиного походження). Другий — жив­лення організму цими ж препаратами. Впродовж тривалої історії китайської медицини (понад 5 тис. років) вона виходить із розуміння тіла людини як складової природного матеріаль­ного світу (матерія тіла однорідна, подібна за складниками до інших природних тіл і складена з матеріалу природи). Забруд­нення спричиняють речовини непотрібні, чужі для організму або помилково вжиті. Лікування травами — найдавніший і доб­ре випробуваний спосіб зарадити організму. Другий шлях — це здоровий спосіб життя і розумне харчування. У трактаті "Ху анда Ней узин" ("Про внутрішнє", III ст. до н. є.) його автор — імператор Хуанді — говорить про поміркований спосіб життя як умову здоров´я і довголіття. Надмірне навантаження на один орган шкодить усім іншим. Тому моральні чесноти є умовою здоров´я організму. Ми звернули увагу на принципи китайської щедицини ще і тому, що нині Західна культура все ретельніше вивчає і застосовує її досвід.

Медична етика Західної цивілізації виходить з принципу лікування окремого органу (органів), що дають знати про свою хворобу болем. Сигнал окремого органу про його нездоровий стан розглядається як причина, а не наслідок дисбалансу в ор­ганізмі. Це методологічно хибний підхід, оскільки організм тлумачиться як набір окремих компонентів (органів), а не як цілісність, заснована на єдності протилежностей. Хвороби ок­ремого органу — сигнал розбалансованості усього організму, вияв його нездорового стану. Розумно визначений підхід перед­бачає віднайдення джерела, що спричиняє біль саме цього, кон­кретного органу. Доти, доки причина не встановлена, лікуван­ня хімічними препаратами не просто не ефективне. Воно — шкідливе. Адже сигнал (біль в органі) буде притуплений, і якщо справжня причина його так і не встановлена, це може призве­сти до фатальних наслідків.

Традиція ставлення до організму як "набору" органів заро­дилася ще в добу раннього середньовіччя, що протиставило в лю­дині духовне та тілесне начала. Тіло, що бачилося джерелом гріха, всіляко принижувалося, а отже, реакція на його прояви мала негативне забарвлення і часто супроводжувалася знущан­ням над тілом, щоб "прибити" його "забаганки".

Протиставлення духу і тіла, ідеального та матеріального, спричиняє, в свою чергу, розуміння тіла не як цілісної систе­ми, а як набору органів-складників, кожен із яких виконує свою функцію і є автономним щодо інших. Названий світоглядно-засадничий підхід зумовлений розривом західної цивілізації з природою, у тому числі з власною природою людини. Проти­ставивши тіло і дух, вона поширила протиставлення на увесь природний світ. Протиставлення різних граней всередині жит­тя як певного цілого зумовило неповагу до феномена природної Життєвості загалом.

Християнство зорієнтоване на есхатологію. Загальний прин­цип неповаги до тіла визначив і методи його лікування. Куль­тура, спрямована на потойбічне "вічне" життя, мало дбає про здоров´я. У кращому випадку вона "латає" організм, лікуючи окремий орган, і зовсім не турбується про здоров´я організму в цілому. Бути здоровим вважалося гріховним, тому здоровий рум´янець на щоках юної жінки або хлопця, красиве міцне тіло викликали у віруючих католиків гнів і ненависть [13, с. 156]. Річ тут не в недостатніх знаннях людського організму, що звичайно ж характерне для доби середньовіччя, а у світоглядній позиції. Логіка роздрібнення організму на складники збері­гається в західній медицині й донині. Незважаючи на успіхи анатомії, фізіології, генетики, фармакології та інших галузей науки, успіхи в подоланні хворіб відносно слабкі. Більше того, захворювання у наш час значно урізноманітнилися.

Не покращила ситуацію сучасна постцивілізаційна модель ставлення людини до власного організму. Плекання тіла, навіть зманіженість сучасної людини, що позбавлена необхідності докладати великих зусиль при виконанні будь-якої роботи, спричинили гіподинамію і супутню їм низку хворіб, зокрема серцево-судиних, кишківникових, печінкових тощо. Організм, що в процесі антропогенезу "програмувався" для виживання у складних природних умовах, а, отже, пристосовувався до мак­симальних навантажень, опинився у невідповідних йому умо­вах мінімальної навантаженості. До того ж, значне покращен­ня харчування зумовило стрімке збільшення ваги тіла, що само собою є ознакою хвороби, принаймні, симптомом нездоров´я. Стан здоров´я людства на планеті різко погіршився в останні тридцять років також у зв´язку з погіршенням екологічної ситуації.

Гуманність медицини передбачає широку просвітницьку роботу для формування культури відношення людини до влас­ного життя та організму як його носія. Зокрема, це питання балансу між накопиченням та витратою енергії, чергування навантажень і відпочинку, а також розумне обмеження і уни­кання споживання продуктів та напоїв, шкідливих для здоро­в´я. Моральне ставлення до свого організму означає, зокрема, використання розроблених сучасною дієтологією раціональних комбінацій різних продуктів харчування залежно від групи крові [Див.: 4].

Багато проблем у галузі медицини та лікарської етики зу­мовлені соціальним її статусом: платним характером лікарських послуг, медичних препаратів і їх дорожнечею. Оплата послуг медицини постійно збільшується. Так, згідно з даними стати­стики, в США перебування людини в лікарні в 1969 р. кошту­вало 80 доларів у день, ав1979р. — 189 доларів; пологи в лі­карні в 1970 р. — 380 доларів, а в 1980 р. — 2800 доларів; опе­рація з видалення жовчного міхура коштувала у 1970 р. — 1387 доларів, у 1978 р. — 2208 доларів, у 1985 р. — 4700 дола­рів [10, с 139].

Відсутність державного контролю над медициною спричи­няє використання недостатньо перевірених препаратів, часто небезпечних для здоров´я і життя людини. Так, у 80-х роках великого розголосу набула справа, пов´язана з застосуванням у західноєвропейських країнах препарату для запобігання вагіт­ності. Без належної перевірки він був розрекламований і вики­нутий у продаж.

Жінки, що вживали препарат, народжували дітей-потвор. Випадки ці далеко не поодинокі. Американський клініцист Фред Дж. Ку



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.173.234.169 (0.029 с.)