Методологічні засади культури спілкування

 

Сучасна наука розглядає спілкування як універсальну фор­му творення та функціонування духовного досвіду людства. Одне з можливих визначень спілкування таке: це діяльність творення суспільності життя у певному соціальному просторі, у суспільних взаємодіях, зумовлених потребами суб´єктів жит­тєдіяльності; це обмін уміннями і навичками, здібностями, до­свідом діяльності та її наслідками. Конкретизація змісту по­няття допомагає розкрити його масштабність і сутністну ви­значеність: способу творення та існування свідомості, а отже — і людини як виду розумного життя. Спілкування об´єктивно зумовлене діяльнісною сутністю людини і є найбільш адекват­ним виявом творчого характеру суспільності. Як таке спілку­вання є предметом спеціального дослідження значної кількості наук: загальної та соціальної психології, соціології, педагогі­ки, етики, естетики, лінгвістики, семіотики, теорії культури, теорії інформації, зрештою, філософії [10, с 5].

Форми спілкування, що виробилися у суспільному способі людського життя і на його основі, — надзвичайно багаті. Це безпосереднє і опосередковане (простором і часом, або і тим, і другим): спілкування, укладене у визначені, внутрішньо за­вершені форми (ритуалізоване та спілкування у вигляді живо­го процесу розгортання людських стосунків). Метою тут є спілкування як таке (потреба в іншій людині). Інший його тип — спілкування, опосередковане конкретною потребою тощо. Так, у професійній етиці, як показано в попередній темі, спілку­вання опосередковане предметом: потребами, що продиктовані вимогами професії. Люди вступають у стосунки з необхідності: удосконалити, поглибити фахові знання. Темпи та якість їх набуття залежать однак від більш загального чинника — від рівня культури спілкування. Уміння сприйняти, осмислити та пережити чужу думку визначає здатність швидко та ефективно навчатися. Чим же є спілкування як моральний феномен та які його етичні засади?

Вихідним моментом аналізу етичного аспекту спілкування є усвідомлення його моральнісної природи. Моральним кри­терієм осягаються усі види, форми, способи спілкування. Коли мова йде про відчуження, то воно розглядається в контексті чинників, що спричинили руйнацію потреби та здатності спіл­кування. Моральним критерієм осягаються: мета і засоби, фор­ма і зміст, процес і наслідки спілкування.

Моральне спілкування має передумовою моральну потребу у духовній взаємодії з іншою людиною. Часто остання визнача­лася для суб´єкта як мета. Спілкування набуває самоцінного змісту, не опосередковуючись жодною іншою потребою, крім радості чути, бачити людину, дихати одним повітрям з нею, розгортатися думками і почуттями навколо спільних об´єктів небайдужості.

Названа взаємодія духовних світів настільки сильна, що робить чудо: небайдужа нам людина відсутня, але спілкування з нею не припиняється. Подумки ми ведемо діалог, обмінюємо­ся репліками і думками, радіємо її розумінню чи, навпаки, сумуємо, коли порузуміння втрачається. Взірці такого діалогу дають твори геніальних митців, у духовному досвіді яких постійно присутні світи інших людей (реальних чи витворених уявою).

Виражене моральнісне спрямування має спілкування, мета якого — долучення до світу талановитого митця, що уклався у його творчу спадщину. Твори мистецтва — це не посередники спілкування, а джерело живого спілкування. Твір — опредметнений дух генія, що як такий формує наш дух і налаштовує нас на моральну взаємодію. Справді, читаючи твори, скажімо, Пуш­кіна чи Цвєтаєвої, Шевченка чи Ліни Костенко, ми входимо в світ їх почувань і думок в їх досконалому, чуттєво осяжному вияві й внутрішньо організуємося цим світом. Лише у такий спосіб ми спроможні осягнути хоча б часточку духовної величі генія. І тою мірою спроможні, якою прагнемо відкрити для себе світ генія. У такому спілкуванні долаються часові та просторові межі. Історія, культура входять у духовні світи людини, наро­джуючи ефект безмежної співприсутності у бутті. В переживанні-спілкуванні зникають відстані, руйнуються межі віків і тисячоліть. Єдиною межею, що справді реально наявна, є межа наших здібностей спілкування, нашої потреби в ньому. Спілку­вання, викликане небайдужістю до предмета, розгортається в діалог культур, діалог досвідів.

У проаналізованих ситуаціях моральність потреби, що на­лаштовує на спілкування, визначає також моральну цінність наслідків. Наслідком злагодженого змістовного спілкування завжди є моральне удосконалення його суб´єктів.

Щодо спілкування як процесу, то тут слід брати до уваги не лише моральність мети, але і моральність засобів її досягнен­ня. Труднощі виникають саме в процесі спілкування, коли зу­стрічаються різні людські досвіди, виявляючи різницю куль­тур реагування на думки і переживання іншого.

Спілкування як морально визначений процес містить у собі мету: віднайти спільне, те, що цінне у досвіді сторін і завдяки чому вони є певною спільністю. Адже щоразу запереченню піддається не лише певна частка досвіду, але і частка єства його носія: його наміри, уподобання, ідеали тощо. Моральна цінність спілкування у його процесуальності, що є рухом до усвідом­лення людиною себе через іншу і завдяки іншій. У морально визначеному спілкуванні його суб´єкти не лише відкривають для себе світ одне одного, а часто і власний світ. Процесуальність спілкування — не що інше, як його діалогічність. Моральна визначеність діалогу — у його спрямованості на спільний по­шук істини.

М. Каган визначає філософську рефлексію античності, здійс­нювану у формі діалогу, як "інтелектуальне спілкування" [10, с 10]. Середньовічна культура у варіанті християнства характеризується філософом як розгорнутий через історію Хри­ста та його взаємини з довкіллям "художній аналіз моральнісного змісту людського спілкування".

Спроби віднайдення шляхів подолання труднощів, що вини­кають у процесі спілкування, характерні для гуманістичної гілки філософії. Вона виходить з того, що людині достатньо знати шляхи до добра, щоб діяти згідно зі законами розумного, а отже, морально доброго. Чуттєві спонуки розглядаються як причина наявного в світі зла. В німецькій класичній філософії, особливо в етиці Канта, ця думка обґрунтовується з особливою послідовністю. Чуттєві спонуки загалом виводяться за межі моралі. Єдиним надійним механізмом її творення усвідомлю­ється воля, оперта на розумний вибір вчинку. Воля гарантує сталість стосунків. Однак із принципу волі не можна вивести потребу в спілкуванні. Живий рух людських почуттів, усуне­ний з низки чинників спілкування, робить проблематичним його сенс та формалізує сам процес творення стосунків.

У сучасній філософії проблема спілкування, а саме проблема "Я" і "Ти", набула провідного значення. Зустріч у дружньому злагодженому спілкуванні двох людських світів розглядається, з одного боку, як величезна проблема, а з іншого, — як велике щастя. Змагальність волі — основна ідея "філософії життя" та її наступників — ставить суб´єкт волі у монологічну позицію щодо світу. Такою є особистість у філософії Ніцше.

Моральнісне відношення у формі утвердження цінності людських світів при зустрічі "Я" і "Ти" всебічно обґрунтоване у філософії М. Бубера. Філософ розглядає його як один із іде­альних образів людських творчих взаємодій.

Повнота співприсутності у бутті, що відкривається нам зав­дяки "відкриванню" світу іншої людини, дається лише повно­тою спілкування: єдністю почуттів і розуму.

Сучасна етична теорія спрямовує зусилля не на витіснення почуттів із низки чинників творення стосунків, а на їх органі­зацію принципом міри, отже, на запобігання стихійності ви­явів. Спираючись на дані психології, вчені простежують кілька стадій морального розвитку особистості, починаючи з раннього дитячого віку. На кожній із них мають місце свої особливості поведінки. Психологічні дослідження Ж. Піаже, Л. Виготського,

Л. Колберга та ін. привели до висновку про наявність трьох рівнів процесу морального розвитку особи. Перший (вік до семи років) — це стадія "доконвенціонального (доморального) розвит­ку". Дитина не здатна оцінити власні вчинки згідно з поняттям моралі, а оцінює їх залежно від того, вдалося їй уникнути по­карання чи заслужити заохочення. Відсутність соціального досвіду є причиною відсутності у дітей культури реагування на власні вчинки, а отже, і культури спілкування. Позаяк, дорослі схильні бачити у відсутності самооцінки лише дитячий егоїзм.

Другий (від 13 років — підлітковий вік — до періоду зрі­лості) — період, коли моральні проблеми вирішуються на рівні "конвенціональної" моралі. При виборі вчинку людина керуєть­ся думкою середовища: схвалить воно вчинок, чи ні, а також тим, як вона буде виглядати в очах інших.

Третій (період зрілості) — час, коли домінує постконвенціональна (або "автономна") мораль. Носії її здатні формулювати принципи і діяти згідно з ними. У віці 16 років таку здатність мають лише 10 відсотків юнаків. Інакше кажучи, в морально­му розвитку особа проходить період соціалізації, тобто вироб­ляє навички пристосування до умов середовища. Вона прохо­дить також період виховання — цілеспрямованого формування здатності взаємодіяти з середовищем, виходячи з прийнятих у суспільстві норм поведінки. Нарешті, на третьому етапі, на основі виробленої здатності соціальних взаємодій, а також ви­ховання, що налаштовує на знання закономірного в стосунках, особа, зрештою, виробляє оптимальні, з позицій зрілості досві­ду, відносини з навколишнім світом.

Сучасна етична теорія, досліджуючи комплекс чинників, що впливають на якість спілкування, бере до уваги не лише вер­бальні його форми, але також міміку, жестикуляцію. Це сфера досліджень такої галузі наукового знання, як соціоніка. Вона знаходиться на стику психології, соціології та етики. Предмет соціоніки — закономірності людського спілкування, що роз­глядаються як механізм взаємодій різних і цілком конкретних інформаційно-психічних структур [21, с 37]. Це наука, що спи­рається на сформульовані та описані К. Юнгом у праці "Психо­логічні типи" 16 груп (типів) людей за ознакою певної спільності психічних характеристик. Кожен тип має стійкий "набір" вла­стивостей. Для кожної групи характерні свої способи сприйняття, реагування, дій (в подібних умовах). Взявши ідеї Юнга за вихідні, соціоніка базується на розумінні людини як інфор­маційної системи, що має конкретні канали зв´язку. Поняття "інформація" соціоніка тлумачить надзвичайно широко, вклю­чаючи до інформаційних чинників почуття, настрої і навіть передчуття співрозмовника тощо.

Соціоніка виходить з наявності особливих якостей свідомості, що складають фундамент психіки кожної людини залежно від типу психічних реакцій. Змінити тип людини неможливо, але навчитися розуміти людей та жити з людьми в злагоді, виро­бивши оптимальну тактику поведінки, необхідно.

Іншою, не менш актуальною проблемою, є дослідження шляхів уникання агресивності в спілкуванні, вираженої у спро­бах одної людини підпорядкувати собі іншу, приборкати її волю, узурпувати право вибирати за іншу вчинки тощо. Складність проблеми полягає в тому, що названа поведінка часто не є зло­вмисною. Найчастіше вона зумовлена турботою про іншу лю­дину, прагненням захистити її від несподіванок життя, озброїв­ши готовими "рецептами" вчинків. По суті ж, за турботою стоїть деспотизм, узурпація чужого життя.

Дослідження проблеми уникання фізичного та духовного (інтелектуального і психологічного) насильства є предметом особливої сфери етичного знання — етики ненасильства. її предмет не тотожний сфері права, оскільки останнім осягаєть­ся пряме фізичне насильство та матеріальні збитки, що спри­чиняють вбивство, пограбування, погрози тощо. Це найбільш грубі та неприпустимі його форми. Однак насильством є примус людей до прийняття певних умов, у тому числі шляхом погроз. Названі дії, у разі їх доведення, також підпадають під санкцію Закону.

Мета етики ненасильства — виявляти шляхи та впроваджу­вати методи морально визначеного обміну інформацією, без наміру обмежити свободу волі та дій особи. До впливів, що не зменшують свободу дій, отже, належать до ненасильницьких, слід віднести такі: 1) порада; 2) пропозиція; 3) деякі види тиску (коли, знаючи мету іншого, ми, на основі наявного у нас знання, Даємо пораду щодо способу досягнення мети) [Див.: 8, с 56].

Етика ненасильства базується на свідомому творенні технік Моральної взаємодії з іншими згідно з принципом злагоди.

Однак побудова теорії ненасильства вимагає дослідження об´єк­тивних причин агресивності наявної в природі живого. Поза цим вона ризикує бути зведеною до голого моралізаторства. Ети­ка ненасильства спирається на складний комплекс біологічних дисциплін, що досліджують глибини агресивності. В першу чергу, на етологію та соціобіологію.

Деякі аспекти етології розглядалися в темі "Екологічна ети­ка". В контексті етики ненасильства етологія покликана пояс­нити глибинні корені агресивної поведінки, не зводячи їх лише до незадоволених вітальних потреб (харчові, статеві тощо). Агре­сивність зумовлюється комплексом значно складніших чин­ників, а саме: прагнення домінувати в спільноті, посісти чільне місце в її ієрархії. Конфлікт мотивів викликає психічну напру­гу і виривається назовні в агресивних формах поведінки [Див.: 24, с 3].

Усвідомлюючи складний комплекс причин агресивної поведін­ки людини, сучасна етична теорія розробляє механізми примен­шення агресивності та шляхи переведення агресивних інстинктів у русло плідної співпраці людей на засадах моральності.

Методологічною основою етики ненасильства є ідея теоре­тиків етології про важливість паралельного розвитку цивілі­зації і культури. Цивілізація малосприятлива для соціальної поведінки. Схильність до агресивності є об´єктивним наслідком зростання скупченості людей у порівняно невеликому просторі. Цивілізація за об´єктивною підставою не служить применшен­ню агресивності. "Швидше слід серйозно побоюватися, що ни­нішня комерційна організація суспільства своїм диявольським впливом суперництва між людьми спрямовує відбір у прямо протилежному напрямку" [13, с. 24]. В контексті цього типу стосунків "відповідальна мораль" — лише "компенсаторський механізм". Вона пристосовує нашу інстинктивну спадщину (соці­альні інстинкти) до вимог культурного життя, утворюючи з ним функціонально єдину систему. Знання людиною (людством) власної природи розглядається як одна з основоположних за­сад розумного регулювання її проявів. Для усвідомлення зако­номірності названого процесу слід звернутися до історії про­блеми — до біосоціогенезу.

У природі діє закон діалектичного зв´язку ентропійних і антиентропійних процесів. Основний закон незворотності говорить, що антиентропійні процеси в системі можливі лише за рахунок росту ентропії в іншій системі. Тобто жити — означає руйнувати. В процесі еволюції в біосфері встановлюється, під­тримується і удосконалюється речовинно-енергетичний коло-обіг. У рамках встановленого балансу вироблялися складні міжпопуляційні, міжвидові кооперативні стосунки, що забез­печили гармонію біогеоценозу. Принцип, на якому базується будь-яка кооперація, складає конфлікт, "розв´язання завдань у середовищі "спротиву" (названа ідея включена до низки прин­ципових положень сучасної теорії систем). "Чим складніше середовище, а відповідно завдання і умови конкуренції за вільну енергію, тим потрібніша динамічна і репрезентативна модель світу як засіб управління поведінкою. Це один із стрижневих векторів прогресивного відбору, що пронизують усі ступені організаційної еволюції" [18, с. 84].

На основі величезної кількості фактів агресивної поведінки в світі живого (усіх його рівнів) К. Лоренц робить висновок, що агресивний інстинкт не є єдиним чинником регуляції життя. Поряд із ним на тому ж рівні інстинкту всередині "спільнот" діють механізми обмеження агресивних інстинктів. їх еволю­ція "винайшла" для запобігання знищення життя загалом. Це широкий спектр ритуалізованих дій всередині "суспільної" організації. Ритуал — запобіжний принцип, що діє як у світі тварин, так і на рівні людських спільнот.

Відмінне між світом тварин і людиною в тому, що витіснен­ню агресивного інстинкту в людському суспільстві сприяє "від­повідальна мораль", тобто усвідомлене підпорядкування інстинк­ту впливам моралі.

Цей механізм блокування агресивних імпульсів здійснював­ся паралельно з наростанням агресивно-руйнівних засобів, що пов´язані з розвитком інтелекту. Він спрямовується на агре­сію, в природне середовище та агресію проти "чужих" (інших спільнот).

Парадокс інтелекту виявився в тому, що в процесі еволюції він служив інструментом агресії. Однак у процесі еволюції від­бувався також паралельний процес вдосконалення механізмів обмеження агресії. В історії він визначився як чинник, що за­безпечує збереження суспільства в міру зростання енергетич­ного потенціалу технологій. Це явище можна характеризувати як усвідомлене ухиляння від насильства. В антропогенезі від­бувається процес "культурно-психологічного блокування агре­сивних імпульсів, що з розширенням інформаційного обсягу інтелекту ставало більш глибоким і разом з тим менш жорст­ким, формуючи простір особистісного вибору" [18, с 91].

Нині однак цивілізація вступає в етап екологічних та полі­тичних криз. Перевищення темпів зростання операціонально-енергетичного потенціалу суспільства порівняно з удосконален­ням культурних регуляторів, що обмежують агресію, загрожує загибеллю соціуму.

У зв´язку з названими цивілізаційними процесами, що зу­мовлюють зростання агресії в соціальне середовище та поши­рення її на інші спільноти, особливого значення набуває свідо­ме блокування агресивних імпульсів. Принципи розумного об­меження агресії спираються на ідею самопізнання людством себе з метою розумного управління інстинктами.

Клод Лоренц визначає характер і напрямки самопізнання так: "Перше і найочевидніше правило — це вимога поглибити розуміння причин нашої власної поведінки... Друге — це дослі­дження так званої сублімації методами психоаналізу" [3, с 30]. Шлях применшення інстинкту агресії (але не повне його усу­нення, адже він — стимул активності) бачиться опертим на два види катарсису. Перший — "розрядка агресивності" на ерзац-об´єкт, тобто переорієнтація агресії. Це найпростіший і найбільш надійний спосіб її´ знешкодження. Другий — розумін­ня мотивів власної поведінки. Воно може надати нашому розу­му і надалі дійсну можливість опанувати ті сфери психіки, які не в змозі підпорядкувати собі категоричний імператив.

Теоретики етики ненасильства виходять з необхідності роз­різняти ненасильство і покірливість. Д. Шарп у праці "Політи­ка ненасильницьких дій", опублікованій у Бостоні 1973 p., на­зиває 198 методів ненасильницького розв´язання політичних проблем, поділяючи їх на 3 види: методи ненасильницького про­тесту і переконання; методи відмови від соціального, економіч­ного та політичного співробітництва (від остракізму до страй­ків); методи ненасильницького втручання [Див.: 24, с 3].

Передумовою ненасильницьких дій є віра в можливість кож­ної людини переживати духовні цінності, особливо цінності справедливої поведінки, поваги і поблажливості. Ідеал ненасильницької поведінки досягається ґрунтовними практиками налаштування психіки на переживання поваги і любові до сво­го супротивника, з яким у процесі ненасильницької дії слід було зіштовхнутися.

Принцип любові до ближнього є основним. Усі інші є лише його конкретизацією. Це здатність діяти не лише з власної ко­ристі, але також дбати про інтереси колективу, в тому числі і свого супротивника; захист не лише себе, але і супротивника від будь-яких видів морального зла; вміння ставити вимоги, першу чергу, перед собою, і лише відтак — перед іншими. До ого ж, з урахуванням ситуації, а саме: даючи змогу іншим переконатися, що вони поводять себе не належним чином. Не принижувати свого супротивника, а дати йому шанс також відчути себе борцем за справедливість. У разі відвертої недо­брозичливості й навіть ворожості з боку іншого — брати на себе відповідальність за моральне відродження супротивника. Потріб­но прагнути досягнути цього ефекту шляхом втручання у най­глибші психічні переживання супротивника. В разі неуспіху пробувати ще. Виходячи з наявної ситуації, прагнути віднайти все нові способи її позитивного розв´язання. Наведені принци­пи етики ненасильства відображають моральний ідеал сто­сунків, що опертий на установку, яку можна назвати "любов´ю до кожної людини або повагою до кожної людської істоти". Названий принцип відношення — суто добровільний. Його носії і виразники нікого не примушують діяти згідно з ним.

Аналіз ідей та принципів етики ненасильства засвідчує, що витоки її сягають глибокої давнини. Принцип самопізнання склався в античній філософії на ґрунті введеного Сократом маєвтичного методу. Він передбачав "збивання" з хибної думки та "наведення" на правильну. Усвідомлене розуміння людиною сенсу добра та шляхів до нього, обґрунтоване як принцип антич­ної етики, вплинуло на європейську світоглядну парадигму. В культурі християнства етика ненасильства знаходить втілен­ня в образі Христа, що уособлює взірець моральної поведінки. Трагічна смерть розіп´ятого на хресті розкриває вищі можли­вості служіння людям згідно з принципом ненасильства.

У XX—XXI ст. повернення до практик ненасильства базу­ється на новому ґрунті: на підставі еволюційної теорії та теорії антропогенезу. Знання глибинних засад феномена життя та еволюції людини ставить людство перед об´єктивною необхідні­стю применшення напруги агресивності, що з поступом цивілі­зації має тенденцію до поглиблення, а не зменшення. Етика ненасильства, оперта на ідеї еволюціонізму, є перспективним засобом применшення інстинкту агресивності. Створюючи ри­туали ненасильництва в стосунках шляхом уникання чвар, незлагоди, непорозуміння, упередженості тощо, вона укладає поведінку в певні межі, надає їй очікуваних форм вияву. Отже, ритуал є не лише формою, в яку вклалася психічна енергія, але і виявом її змістовної спрямованості (соціалізація). Зрештою, все, що утворює поняття "людина", ґрунтується на усвідомленні себе суб´єктом морального вибору та самоутвердження. Саме на цьому принципі, що є разом з тим методологічною засадою ставлення людини до іншої і до світу загалом, базується куль­тура спілкування.

Розумне обмеження активності, що небезпечна через наро­стання агресивності та проекцію її в середовище, може видатися обмеженням свободи. Саме на цій підставі піддавалися гострій критиці будь-які обмеження активності у філософії волюнта­ризму, зокрема, з боку Ніцше. Однак оскільки об´єктивні під­стави свободи покладені не у вітальній, а в розумній природі людини, саме розум звільняє її від полону інстинктів. Розум дозволяє розгорнутися повноті її творчих сил. Усвідомлюючись, інстинктивні поривання набувають статусу культурних фено­менів. Переживання краси людських стосунків, невичерпності світу іншої людини та власних настроїв і почувань утворюють багатющу гаму. Багатство людських світів знаходить опредметнення в спілкуванні, рівень якого засвідчує рівень соціалізації людини і людства.

Отже, вихідною методологічною засадою людського спілку­вання є пізнання власної природи та свідоме, розумно визначе­не опанування стихією життєвості. Знання власної природи робить людину свобідною, дозволяючи переводити чуттєві спо­нуки в межі, контрольовані розумом. Опанування власної при­роди — умова розумної організації стосунків. Методологічні засади їх організації оперті на принципи ненасильства та свідо­мого творення підстав для злагоди шляхом долання недоброзичливості іншого (за її наявності) щирістю, приязним ставлен­ням. Стосунки як процес покладають взаємне зближення ду­ховних позицій з метою взаєморозуміння для збільшення поля добра.