Етика Давнього Вавилону, Палестини, Ірану

 

У IV тис. до н. е. в районі між Тигром та Євфратом склада­ються державні утворення: Шумер та Аккад. Збережені часом писемні пам´ятки того періоду говорять про існування ста "ме", тобто божественних законів і правил. Вони подаровані людям богинею неба Інанн, яка попросила їх у свого прабатька — бога мудрості Енкі. Боги регулюють поведінку людей: карають та винагороджують. Намісники богів на землі — царі — уособлю­ють справедливість. Вони захищають слабкого від сильного, бідного від багатого. В II тис. до н. є. виникає практика заміни тілесних покарань грошовим штрафом. Це створює підстави для становлення почуття людської гідності.

У XVIII ст. до н. е. у Вавилонському царстві створено законо­давчий документ, названий "Закони царя Хаммурапі" (знайдено в 1901—1902 pp. під час розкопок іранського міста Сузи). На ка­м´яному стовпі вирізьблено 282 закони, що регламентують дер­жавне, суспільне та придворне життя. Деякі з них згодом (через 800 років) будуть повторені в Біблії — в "Законах Мойсея". Зокрема такі: "Якщо буде шкода, то віддай душу за душу, око за око, зуб за зуб, руку за руку, ногу за ногу" [Вихід XXI, 23—24].

Принцип рівної відплати повертає до первіснородових тра­дицій покарання за учинене. Вітхозавітна Біблія, книги якої створювалися впродовж десяти століть (XII — середина II ст. до н. е.), регламентує стосунки, спираючись як на родові тра­диції, так і на нові рабовласницькі стосунки. В книзі "Вихід", глава XX, викладено 10 заповідей; а в главі XXIV — їх 13. Перші 4 заповіді містять вимогу шанування єдиного бога, накла­дають заборону на шанування ідолів, вимогу не згадувати бога даремно, а також дотримуватися свята суботи. Інші — регла­ментують стосунки між людьми. Заповіді "не убий", "не кради", "не чини перелюбу" повністю запозичені з вавилонських запо­відей. Ці заповіді поширювалися лише на "своїх". Біблійні опо­віді про суворі покарання євреїв богом Яхве за недотримання законів "вибраним народом" засвідчують, що люди вчилися ба­чити причини нещастя у власних пристрастях, а не у мінливо­сті долі, тобто вчилися долати їх, укладаючи в межі розумного. Розумне бачилося дарунком вищих сил. Приборкання пристра­стей, що увійшли в життя людей із "гріхопадінням", — одна з актуальних біблійних тем. Мудрість починає розглядатися як здобута людьми ціною великих страждань, а не лише як дару­нок богів. Поряд із моральними приписами, що набули сили закону, існувала велика кількість моральних "рекомендацій" — висловлювань, думок про моральну поведінку та шляхи її до­тримання, а також нарікання з приводу втрати людьми мораль­ного сумління. Так, відома літературна пам´ятка Давнього Вавилону II тис. до н. є. "Діалог пана і раба про сенс життя" висловлює сумнів у вірності погляду жерців на сенс життя. Господар прагне знайти цей сенс у земному житті і будує для цього різні плани. Однак щоразу відмовляється від них, пере­конавшись, що вони не наблизять до істини. Він намагається здобути сенс у людських стосунках, але переконується в під­ступності та зрадливості людей, бо "вони візьмуть твій хліб і бу­дуть проклинати тебе ж. Отже, життя позбавлене сенсу. Може, цей сенс є десь в іншому світі?" Устами раба говориться, що і жертви богу даремні, адже хіба змусиш його бути виконавцем твоїх потреб? Приписи доброчесності даремні, оскільки життя зрівнює усіх. "Пройди руїнами давнини і подивись на черепи людей, що жили раніше і пізніше: хто з них був володарем зла і хто з них був володарем добра?"

Криза свідомості, викликана індивідуалізацією досвіду стосунків в умовах зростаючих суперечностей соціального жит­тя, як свідчить сказане, позначається і на одному з фундамен­тальних уявлень, що спонукало до моральної поведінки: на уяв­ленні про існування душі. Вираженою є зневіра в існуванні потойбічного життя та безсмертя душі.

Зміна спонуки на моральну дію простежується у культурі пізнішого періоду. Дотримання моральних вимог розглядається як необхідність, навіть якщо воля бога жорстока і немає надії на справедливий суд. В Іудеї І—III ст. н. є. складається велика талмудична (тлумачна, "учительна") література, що чітко регла­ментує поведінку, спираючись на старозавітні приписи (за­гальним числом 613:248 спонук і 365 заборон).

Давньоіндійська етика

 

Етика Давньої Індії складається в II—І тис. до н. є. їй вла­стиве багатство уявлень про сенс моралі, що відображають ба­гатство тенденцій суспільного життя. Визначається чітка регла­ментація характеру стосунків кастовим поділом індійського суспільства. Так, традиція закріплювала цілковиту залежність жінки від чоловіка, дітей — від батька. Після смерті чоловіка жінка мала йти за ним на вогнище, щоб з´єднатися в іншому світі зі своїм "богом", тобто чоловіком. У релігійних ученнях моральні традиції набували змісту "закону богів".

Брахманські "Закони Ману" — збірка правових та етичних норм — закріплюють названі традиції сімейних стосунків як норму. Брахманізм, що виник у X ст. до н. е., освятив кастовий поділ індійського суспільства. Він дав чіткі регламентації щодо життя і поведінки віруючих усіх каст. У цьому вченні основна увага звернена не на земне життя, а на потойбічний світ. Матеріальний світ дає лише ілюзію, оману життя. Тому слід Дбати не про тілесні блага, а, відмовившись від радощів життя, прагнути досягнення мокши (звільнення). "Розумний, — гово­риться в етичних настановах брахмана, — надає перевагу благому Над приємним, дурний заради мирського благополуччя вибирає Приємне" [1,с. 90]. Брахмани ретельно дбали про збереження існуючої соціальної структури. В їхньому вченні наголошується, що людині не варто прагнути перейти з нижчої касти до вищої.

У потойбічному світі Брахм зверне на нього увагу, і, якщо вона добре жила у своїй касті, пошле душу до вищої касти.

Ідея відплати за добро і зло у потойбічному світі (закон карми) базувалася на понятті "перевтілень" душі людини після її смерті. Бог Яма перевіряє поведінку людей і залежно від учин­ків карає чи винагороджує їх. Винагородою за виконання дхар-ми (обов´язку) є перевтілення душі: вона здобуває життя в тілі представника вищої касти.

Низка інших релігійно-філософських течій Давньої Індії так чи інакше спиралася на вчення брахмана. Вони пропонували відречення від світу як шлях звільнення від страждань (Ньяя); моральне самопізнання (Санкхья), "знання" моральних правил та їх виконання (Міманса), моральний аскетизм та самозречен­ня (Йога); занурення у власне "я", покірність (Веданта).

У V ст. до н. е. в касті воїнів (кшатрії) виникає нова релігія джайнізм, опозиційна брахманізму. Об´єктом критики стають основи уявлень брахмана про світобудову та про соціальний устрій. Заперечується існування брахманських богів, створен­ня світу богом. Джайністи твердять, що Всесвіт утворився сам собою. Вони заперечують кастовий лад та стосунки, що зумов­лені ним. У свої общини вони певний час приймали людей різних каст. Щастя обіцяли не у потойбічному, а у земному житті за умови належної поведінки. В поглядах на цінності життя джайнізм близький до інших релігійно-філософських те­чій. Це вчення прославляє бідність, аскетизм, вчить нехтувати радощами земного життя, утримуватися від пристрастей. "Доб­рочесність є втілення добрих учинків, а гріх — протилежне цьо­му. Лжа та інші подібні вади — причини залежності" [1, с. 147]. Основним законом моралі Махавіра (засновник джайнізму) вва­жав співстраждання з усіма живими істотами. Оскільки душу мають не лише люди, але і тварини, слід відмовитися від м´яс­ної їжі і дбати, щоб не заподіяти шкоди будь-якій живій істоті. Проповідь ненасильства та практика аскетизму складають ос­нову моральної культури джайнізму.

У VI ст. до н. є. склалося опозиційне щодо брахманізму релігійно-етичне вчення буддизм. Воно обіцяло спасіння всім лю­дям, незалежно від кастової приналежності. Заперечувалася необхідність жертвоприношень та складна обрядовість. Ідея ду­ховної рівності людей зумовила популярність буддизму серед широких мас населення. Під впливом етичного вчення буддизму великого поширення набула практика чернецтва. Монахи по­винні виконувати десять заповідей: не вбивати живих істот, бути цнотливими, не брехати, не красти, не пити вина, уникати над­мірностей в їжі, уникати розваг, не користуватися пахощами і прикрасами, не спати на розкішних ложах, не брати в дар золото і срібло. Монахи мали періодично сповідатися і каятися у грі­хах. Перші 5 заповідей мали виконувати також миряни. Добровільна аскеза в умовах тяжких матеріальних нестатків виконувала певну моральну функцію: людина позбавлялася відчуття безпорадності перед життям. Адже виходило, що це вона сама добровільно обрала для себе шлях уникання насолод земно­го життя. Основні ідеї буддизму спрямовані на відкриття шляху врятування людини від страждань. Учення про страждання — одне з основних в етиці буддизму. "Те, що описується як таке, що має природу "я" і "моє" і з чого виникає цілий світ [пристра­стей, таких, як] рага та подібне йому, є причина страждання" [1, с 139]. Рага — це прихильність до чогось. Буддизм учив про "чотири благородні істини": про сутність життя як страждання; про причини страждання; про позбавлення від нього; про шляхи позбавлення. Центральною була думка про буття як зло, а не­буття — як благо. Оскільки причиною страждань є людські при­страсті, треба уникати почуттів і бажань. Буддизм виходить із того, що "всі зумовлені речі миттєві", а отже усвідомлення їх миттєвості — шлях, що веде до припинення страждання. "При­пинення ж страждання називається звільненням (мокша)" [1, с 139]. Навіть любов і співчуття небажані, оскільки спонука­ють до діяльності. Уникання бажань — спосіб звільнення від страждань. "Приборкай очі, щоб не спокуситися спокусливими речами, приборкай вуха, язик і тіло, приборкай мову, розум, при­боркай усе" [3, с 283—284]. Непротиставлення злу розглядається як шлях приборкання пристрастей.

Серед етичних теорій Давньої Індії вирізняється оптимістич­ним, радісним, життєстверджуючим началом етичне вчення чарвака (VI ст. до н. е.). У ньому заперечується моральний аске­тизм, уникання радощів життя. Піддається сумніву існування потойбічного світу та безсмертя душі. Заперечення презирства До життя супроводжується утвердженням його мети: звільнен­ня від страждань та прагнення одержати задоволення від жит­тя. "Єдиний смисл життя людини полягає в задоволеннях, що їх дають чуттєві насолоди. І не слід відкидати їх на тій підставі, що насолоди завжди пов´язані зі стражданнями. В нашій владі використовувати найбільше число задоволень і уникнути неми­нуче супутнього їм страждання" [1, с 166].

Багатство тенденцій у розвитку етики засвідчує зростаюче багатство напрямків пошуку сенсу життя на шляхах доброчес­ності.