Принципи аналізу історії моралі

 

Проблема історичного розвитку моралі нерозривно поєднана з історією розвитку людства і відображає його якісні етапи у ви­гляді розширення та поглиблення образу людяності. Разом з тим, у моралі чи не найяскравіше відображаються суперечно­сті руху людства шляхом прогресу. Якісні етапи в розвитку мо­ралі чітко простежуються на ґрунті відмінного у змісті суспіль­них відносин, тобто на основі формаційного принципу. Його теоретична розробка та обґрунтування здійснені в XIX ст. в пра­цях Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Названий принцип дає змогу простежити сутнісні риси моральних відносин в їх об´єк­тивній зумовленості способом виробництва умов життя, а отже, відносинами в сфері матеріального виробництва, у суспільних відносинах, у сім´ї, в міжособистісних стосунках, зрештою, у ставленні людини до себе самої.

Так, первіснородові стосунки відображають спорідненість долі людей, що зумовлює спорідненість думок, почуттів, намірів і відповідних їм взаємин. Знаменно, що в мові початково вини­кає поняття "ми", "наше" і лише згодом, уже в період виник­нення майнової нерівності — "я", "моє". Спільність зусиль, спрямованих на виживання, зумовила становлення почуття внутрішньої єдності людей: єдність їхніх намірів, дій. Підста­вою для об´єднання виступає не лише суто біологічна ознака (кровна спорідненість), але і духовна — об´єднаність на підставі спільності долі. З виникненням майнової нерівності, що розпо­чинається в пізньородовий період і стає характерною для усієї подальшої історії, мораль розвивається у двох протилежних на­прямках. Вони співвідносяться як діалектичне ціле — як єд­ність протилежностей. З одного боку, це — інституціалізація моралі, тобто відчуження безпосередніх форм стосунків у дер­жавно-правове регулювання засобами законодавства і права. Це явище об´єктивно зумовлене необхідністю регулювати, в пер­шу чергу, майнові стосунки. З іншого боку, відбувається про­цес індивідуалізації моралі в її суб´єкті, що виокремлюється в "приватну" особу. Аналіз розвитку моралі в єдності двох на­званих тенденцій є методологічним принципом підходу до неї як всепроникного феномена.

^f Мораль синтезує в собі всезагальне, особливе та одиничне; об´єктивне та суб´єктивне; соціальне та індивідуальне. Функ­цію збереження суспільності як специфічно людського феноме­на бере на себе держава та її інституції. Вона укладає в закони звичаєву мораль, традиції регулювання стосунків у сім´ї, май­нові відносини тощо. Відчужені в законі звичаєві норми утвер­джуються як необхідні до виконання. Разом з тим, поза найнеобхіднішими вимогами, що утримують суспільство в межах цілісності (в тому числі, опертої на примус), кожен член су­спільства отримує певний духовний простір для самоутверджен­ня. Масштаб можливостей самоздійснення відрізняє історичні епохи і дозволяє на основі застосування поняття "рівень свобо­ди особистості" говорити про рівень моральності тої чи іншої епохи. Свобода є універсальним критерієм моральності суспіль­ного життя.

Інституціональні його форми, згідно з визначенням Геґеля, Це: сім´я ("природний дух"); громадянське суспільство та дер­жава. Остання, на думку Геґеля, виявляє себе як "свобода, що стає всезагальною і об´єктивною також і в свобідній самостій­ності особливої волі" [3, с 58]. Першим видом морально визна­ченого вияву свободи Геґель називає "громадянське право як таке", а також "мораль, моральність та всесвітню історію", що також обіймаються поняттям права. "Цей перший вид свободи є той, який ми пізнаємо як власність — це сфера формального і абстрактного права, куди з не меншою підставою мають вхо­дити також і власність в її опосередкованій формі, власність як договір, і право в його порушенні, право як злочин і покаран­ня", — пише Геґель [3, с 59].

Поняття свободи стає дійсним, набуває духовної визначеності через поняття волі, а остання є дійсною в діяльності суб´єкта, що виходить з принципів добра. Діяльність у межах правового регулювання, де предметом регулювання є власність, Геґель називає "першим видом свободи". Можна з повною підставою твердити, що названа вихідна позиція, а саме наявність власності, зумовила історичний розвиток форм об´єктивації волі. Застосовуючи методологію Геґеля та Маркса, що виходили з ідей Геґеля, легко простежити закономірності історичного розвитку моралі як феномену об´єктивації людського духу в діяльно­сті. Остання є діалектичною єдністю опредметнення духу в мате­ріальному формуванні світу ("власність") та усуспільнення ду­ху. Процес "усуспільнення духу" є дійсним у діяльності, що уз­годжує "волю в її понятті" та індивідуальну волю. Здатність волі до такої єдності Геґель характеризує як моральність ("нравствен­ность"). Дійсністю моральності є опредметнення волі, тобто діяльність, узгоджена з принципом добра.

Мораль доби рабовласництва

 

В історії процес становлення свободи розпочинається на ґрунті індивідуалізації діяльності суб´єкта — в добу кризи первіснородових стосунків. Виникнення майнової нерівності, що спричиняє виокремлення і протиставлення окремих членів спіль­ноти за ознакою винятковості долі, сприймається родом як величезна трагедія. Разом з тим, моральнісні стосунки, вироб­лені родовою спільнотою, починають усвідомлюватися як ве­личезна цінність саме в умовах їх руйнації. З потреби затри­мати їх розпад, утримати принцип зрівняльної справедливості багатих вбивали зі словами: "Ти не повинен мати нічого більше понад те, що мають інші". Подекуди багатіїв оголошували чак­лунами. Накопичені багатства публічно знищували [Див.:-1,с. 269—270]. Згодом заможних примушували поділитися майном із бідними. Вони мали влаштовувати бенкети, робити подарунки родичам, сусідам, гостям. У скупого могли відібра­ти майно.

Поняття душі почало пов´язуватися з майновим статусом. Глава патріархальної сім´ї, як пише П. Лафарг, "один володів власністю" [7, с 121]. Патріарх розпоряджався життям великої патріархальної сім´ї. Він міг продавати в рабство і вбивати її членів. Відносно патріарха всі члени сім´ї були позбавлені і прав, і душі. Тобто, патріархальна сім´я утверджувалася че­рез насильство. Оскільки тільки власник великого майна (при­чому "майном" були і члени сім´ї) мав душу, він визначався як особистість. Після смерті він ставав божеством, об´єктом сімей­ного культу.

Моральні доброчесності також пов´язувалися з наявністю майна. "Патриції залишали за собою привілей захисту батьків­щини, оскільки одні вони мали вітчизну: в той час, щоб мати вітчизну, слід було володіти шматком її ґрунту" [7, с 85]. Тоб­то фізичні і моральні доброчесності втілювалися в матеріальних благах. Останні надавали своїм власникам не лише особливого суспільного статусу, але і моральних якостей. Держава, що складається з необхідності регулювати стосунки майнової не­рівності, закріплює наявні суспільні відносини як норму. По­яснити цю ситуацію, застосовуючи моральні критерії, і поба­чити в ній риси морального поступу можна лише виходячи з по­няття свободи як такої, як самоцінної. Становлення її у формі суспільного привілею відбулося шляхом прориву в свободу окре­мих людей, що виступили руйнівниками існуючої зрівняльної справедливості. Реальною підставою свободи стає матеріальне багатство. Моральним критерієм не осягається шлях руху до багатства (останнє характерне для всіх епох існування майно­вої нерівності). Особистість хоча і привласнює собі всілякі добро­чесності, насправді утверджується завдяки енергії та актив­ності, зосереджених на виборюванні багатства як самоцінного. У такий спосіб зазнає заперечення первіснородова мораль, що тримала суспільство заохоченням його членів на творення добробуту для загалу. Доба рабовласництва відкинула мораль­ність як гальмівне начало і опиралася на силу та примус як рушії суспільного життя.

Зруйнувавши моральні стосунки родового суспільства, раб­ство створило об´єктивні умови для якісно іншого типу су­спільних зв´язків. Зміна кровнородинної спорідненості (біологіч­на ознака) спорідненістю за спільністю долі — суспільність зв´язку — революціонізувала свідомість. Вона поставила перед необхідністю вибирати стосунки. Межі вибору були величезні: між рабством і свободою. На двох полюсах життя народжу­ються дві непримиренні суспільні сили: раби і рабовласники. Ви­борювання свободи рабами та узурпація її рабовласниками тим не менше створюють певну цілісність — суспільство, що відкри­ло свободу як вищу цінність життя. Вона визначилася як при­вілей, завдяки якому людина отримує право називатися люди­ною, а не "річчю, що говорить", як називали рабів.

Творчий потенціал, що його створило суспільство доби раб­ства, виявив себе у вигляді протиставлення матеріального та духовного начал діяльності. Грандіозні споруди давнього світу (єгипетські піраміди, римські терми, колізей тощо) були зведені працею рабів. Вільний дух цурався фізичної праці, вбачаючи в ній ознаку приниження людини. Свобідний дух виявляв себе у формах рефлексії над буттям, над людиною та її місцем у все­світі. Моральна рефлексія, що складається в період так званого "вісьового часу" (Ясперс) в межах 800—200 років до нашої ери, не обіймає проблему свободи і рабства. Вона бачить рабство нор­мою суспільного життя. Мораль заявляє про свою актуальність, оскільки визначається як предмет дослідження етики, а привілей законів доброчесного життя розглядається як привілей свобідних людей. Етика складається як наука саме в цю епоху. Мораль­ний ідеал, що стає її наріжною проблемою, засвідчує невід­повідність реальності бажаному в стосунках. Констатуючи на­звану духовну ситуацію в культурі давньої Греції, дослідники пишуть, що Сократ і Платон були "фундаторами індивідуалі­стичної моралі, тої моралі, що здатна лише виявити суперечність слів і справ та філософськи освятити дуалізм життя, його розпад на життя ідеальне, чисте, і на життя практичне, нечисте, причо­му одне є ніби платнею за інше" [7, с. 99].

Практика стосунків, побудованих на силі та примусі, розкри­лася своєю вичерпаністю у вигляді самовичерпаності духу епо­хи. Рабство загинуло, по-перше, внаслідок зростання амораліз­му в середовищі носіїв його ідеї та практики. Нечувана жорстокість, розпуста, жадоба розкошів, підступність — такою була історія Пізнього Риму. По-друге, мораль заявила про себе як могутнє формуюче начало духу становленням стосунків, що заперечували силу і примус. Натомість утверджувалися співчут­тя, взаємодопомога, братерство, ідея рівності людей за тою оз­накою, що вони люди. Моральна практика нового типу скла­далася в середовищі рабів та поневолених Римом народів. Як ідея добра і справедливості, вона визначилася і уклалася в іде­ал християнства. Раннє християнство зародилося як "релігія рабів" та знедолених. Вихідним принципом стосунків воно утверджувало моральність відношення людини до людини. Кри­терієм оцінки людини стає не її суспільний статус, а її моральні якості.

У такий спосіб мораль, що заперечувалася в епоху рабства, стає засобом заперечення рабства в його аморалізмі. В історії перемогла тенденція до розширення меж свободи для більшої кількості членів суспільства, а примус набув менш гострих форм. Рабство було замінене феодальними стосунками.

 

Феодальна мораль

 

Доба феодалізму, або середньовіччя — це епоха, що тривала в Західній Європі від V до XV ст. Вона характеризується зміною моральних орієнтацій суспільства, що виростало на ґрунті за­перечення рабовласництва. Феодалізм вибудував образ світу, в якому грубий примус був замінений системою всезагальних моральних підпорядкувань і зобов´язань, що зрештою утворю­вали єдине структурне ціле. Це стосунки, що отримали назву патернальних (лат. pater — батько), оскільки вибудовувалися згідно з принципом "батько" — "діти". Ієрархія підпорядкувань виглядає так: батько у феодальній сім´ї — її захисник і одно­часно одноосібний розпорядник майна та долі кожного члена сім´ї. З доби феодалізму прийшов мотив обділеності молодшого брата землею і майном. Землю успадковує старший брат, части­на іншого майна дістається середньому. Доля молодшого — батракувати. Герой казок — молодший брат, якому залиша­ється сподіватися хіба що на милість долі. Зрештою в змаганні з долею він заявляє про свої неабиякі людські якості. Свою пе­ремогу над несправедливістю він досягає не силою, а чітко ви­раженою доброчесністю вчинків.

Батько феодальної сім´ї (що нараховувала до 35—40 осіб: сини, невістки, онуки, правнуки), у свою чергу, підпорядко­вується феодалу (сеньйору, пану), що є володарем багатьох та­ких сімей. Феодал підпорядкований вищому за себе, тобто є ва­салом свого сюзерена. Усі ж феодали в межах держави підпо­рядковані королю. Він — сеньйор над усіма феодалами, що є його підлеглими. Названа ієрархія підпорядкувань, діючи по вертикалі, зрештою постає структурою: Бог — світ. Точніше: християнський Бог і християнський світ. Він — вище моральне начало, уособлення абсолютної моральності: Бог, що постраж­дав за людей. Тому кожен віруючий має моральне зобов´язання почуватися вдячним йому і своїми вчинками не примножувати зло світу. У такий спосіб створюється цілісність образу світу, в якому людина почувається морально зобов´язаною жити, дія­ти і почуватися згідно з місцем, яке посідає в суспільному цілому. Визначеність місця людини в суспільній ієрархії, а отже її долі, розглядалися не як випадковість, а як явище, зумовле­не божественною волею. Тому було морально приймати свою долю, а не чинити їй спротив. Ієрархія залежностей оперта на почуття особистого обов´язку. Людина брала його на себе доб­ровільно, щоб органічно вписуватися у соціальне середовище і почуватися психічно комфортно. Стосунки, що трималися не зовнішнім примусом, а були оперті на ідею взаємних мораль­них зобов´язань, створювали відчуття упорядкованості й захи­щеності життя. Тому вони регулювалися нормами, звичаями, традиціями, що узгоджувалися із законодавством і правом.

Діяльність, що відповідає поняттю морально доброго, чітко укладається в суспільні регламентації, узгоджується з межами статусних залежностей. Останнє диктується страхом поруши­ти існуючу рівновагу стосунків. Особа не почуває себе вповно­важеною на вчинки, що не санкціоновані середовищем. Згідно з поняттями епохи, такі нетрадиційні вчинки "суперечать волі Бога". І навпаки, те, що середовище санкціонувало, розгляда­лося як волевиявлення Бога. У такий спосіб, тобто через систе­му моральних спонук і заборон, людина досягла розуміння меж дозволеного та забороненого. Для кожної суспільної верстви (сеньйор, бюргер, ремісник, селянин) були свої межі та мірки доброго і злого. "Свобода" і "несвобода" має в середні віки вира­жений становий характер. Особа не виступає і не може висту­пити від власного імені, тобто як "людина загалом". Вона ціка­ва іншим як статусна особа, як носій та виразник ідеї свого суспільного стану. Зміст діяльності та спосіб її розгортання засвідчують, що, з одного боку, в добу середніх віків склада­ється особистість, яка відчуває потребу морального самоутвер­дження. З іншого боку, це статусна та канонічна особистість, що діє у чітко заданих межах та засобами, окресленими тради­цією.

Моральне самоутвердження утримувалося не лише тради­цією. Феодальне право чітко регламентувало становий статус кожної суспільної верстви, створюючи численні градації прав і обов´язків. Не можна було порушити окреслених вимог, не ризикуючи при цьому "відпасти" від свого середовища. Це, разом з тим, означало автоматично "випасти з життя загалом". Кожен член суспільства об´єктивно змушувався до того, щоб діяльністю утверджувати себе в межах відведеного йому су­спільством економічного та духовного простору. Натомість, осо­ба — носій і виразник духовного клімату свого часу, досягала відчуття визначеності власного буття, адже виступала не від власного імені, а від імені загального цілого.

Яскраве поєднання особистісного та станового начал харак­терне для дворянства — суспільної верстви, що спонукалася на духовно-моральнісне самовизначення своїм соціальним стату­сом "батьківства" [10, с 58—76].

Виняткове суспільне становище дворянства обґрунтовується (і морально виправдовується) правом народження. Разом із майном, феодал успадковує титул — ознаку винятковості. Од­нак свій статус носій високого титулу мав підтверджувати, тоб­то свідчити про себе як носія титулу за реальною підставою. Зо­бов´язання, покладені на нього становою приналежністю, тор­калися, в першу чергу, чеснот роду, — вимога не осоромити рід, передати разом з майном та титулом статусні чесноти. Тому Дворянство ставить честь вище за життя, адже суспільний ста­тус сприймався як дещо конкретне, як "моральна" реальність, Невіддільна від індивіда. Дворянин — благородний на підставі Народження. Його статус зберігається за ним, не зважаючи на можливі мінливості долі, тобто "дворянин — завжди дворя­нин". Правда, в добу раннього феодалізму з утратою землі фео­дал втрачав і титул, що переходив до його переможця [7, с. 89]. Згодом привілей народження стає гарантом стабільного соці­ального становища навіть у разі втрати майна за умови, що суб´єкт не скомпрометував себе поведінкою, яка занапастить рід і верству. Моральні зв´язки всередині станових груп дозво­ляли уникати випадковостей долі: скажімо, збіднілий дворя­нин зустрічав у своєму середовищі підтримку і допомогу, сприй­мався як рівний і міг досягти великого життєвого успіху, навіть не докладаючи особливих зусиль. Досить згадати історію Растиньяка — героя романів Бальзака.

Станово-статусний поділ суспільства зумовлював стійкість уявлень про "належне місце" в ієрархії стосунків у соціальних груп, корпорацій і кожного індивіда зокрема. Поняття "соці­альної приналежності" обіймало собою усі, навіть найдрібніші сторони життя. Моральні приписи регламентували дрібниці по­буту, аж до найменших, а саме: одяг, який мала носити люди­на, розмір будівлі, де вона мала жити, їжу, яку мала спожи­вати тощо. Усі приписи робилися згідно з положенням та родовитістю людини. "Маєтність і стани, знання і професії від­різнялися одежею, — пише Гейзинга. — Вельможні пани пере­сувалися не інакше, як виблискуючи чудовою зброєю та оде­жею, всім на страх та заздрість" [14, с 19].

Моральний ідеал середньовіччя складався і визначився під впливом ідеалу християнства — панівної релігії Європейського середньовіччя. Образ Христа задав виражену змагальність лю­дини в доброчесності згідно з релігійними приписами. Образ Бога, що з´явився в людській подобі, спонукав на моральне самоздійснення згідно з ідеальним взірцем. На його основі скла­даються два типи морального ідеалу в культурі середньовіччя: релігійно-аскетичний та світсько-лицарський. Обидва оперті на ідеальний першовзірець, але шлях до досконалості бачать по-різному. Перший пов´язаний з відмовою від радощів життя, що даються його повнотою. Монах, пустельник накладає на себе аскезу — обмеження на тілесні бажання. Його життя — це по­сти та молитви, відмова від "гріховних" спокус життя: любові, шлюбу, дітонародження; втеча від дружнього спілкування за­ради надії на порятунок душі. Пустельництво, чернече життя, виокремлене від світу, бачилися засобом уникання гріха. Шлюб та дітонародження церква вважала гріховними, оскільки вихо­дила з біблійного вчення про "первородний гріх" людини, який спричинив до існування зла у світі, а отже, і до хресних мук Христа. Ченці та пустельники брали на себе своєрідне моральне зобов´язання власним безгрішним життям применшувати грі­ховність світу та служити для інших моральним взірцем. Л. Фойєрбах говорить, що "чернечество випливає з самого християн­ства; воно було необхідним наслідком віри в небо, яке христи­янство обіцяло людству" [12, с 194]. Земне життя бачиться неістинним, позбавленим справжньої цінності.

Протиставлення земного і небесного оперте на моральні пе­реконання. "Небесне життя не може бути предметом, законом віри, без того, щоб не бути в той же, час моральним законом. Во­но має визначати мої вчинки для того, щоб моє життя відпо­відало моїй вірі" [12, с 195]. Згідно з логікою розуміння смерті як умови блаженства, законом моралі стає приборкання тіла. Вияв морального ентузіазму знаходить себе у фанатизмі. Кінце­ва мета аскетичного ідеалу — особисте безсмертя. Шлях до ньо­го — відмова від минущого. Людина середньовіччя прагнула здобути свободу над собою — тілесним буттям, над своїми плин­ними потребами. Там, де мало місце щире служіння, людина підносилася до самоусвідомлення себе суб´єктом вибору і пода­вала взірці подвижництва, як, скажімо, святий Августин чи святий Стовпник.

У релігійні шати ідеального служіння добру був вбраний світсько-лицарський ідеал. Служіння васала сюзерену вибудуване згідно з прикладом служіння апостолів Христу. Поклонін­ня прекрасній дамі відповідало ідеї схиляння і поклоніння образу Богородиці. Лицар виявляв свої людські (станові) чес­ноти беззастережним служінням своєму сюзерену. Навіть не­справедливості з боку останнього не були предметом рефлексії, а смерть заради короля вважалася вищою честю. Досить згадати середньовічний епос: "Пісню про Роланда" та "Пісню про Сіда".

Лицарство доби розквіту (XI—XIII ст.) здійснювало хрестові походи на відвоювання гробу господнього у "невірних". Кожен лицар за життя мав узяти участь у декількох лицарських зма­ганнях, які, звичайно, присвячував прекрасній дамі. Перемоги Лицаря у військових походах, у турнірах служили уславленню чеснот панночки його серця. Зазначимо, що це не була дружи­на лицаря. Любов та шанування прекрасної дами мали риту­альний характер. Обраниця лицаря була ідеальним (ідеалізова­ним) об´єктом, що давав змогу проявитися його лицарським чес­нотам. Вибір дами серця часто був довільний, оскільки лицар міг бути навіть незнайомий з обраницею. Це було суто духовне служіння.

У той же час лицар зобов´язаний був зберігати рід, примножуючи його багатства, знатність та чисельність. Тут особисті симпатії, не говорячи вже про почуття кохання, не мали будь-якого значення. Тобто, ідеальне та реальне розійшлися між собою до протилежного: любов до прекрасної дами — це сфера ідеального; сім´я і дітонародження — сфера "матеріального" життя. Подвиги на честь прекрасної дами, уславлення її краси та чеснот сприяли усвідомленню самоцінності любові як підне­сеного почуття, здатного надихати на благородні вчинки.

Загалом, епоха середньовіччя зіткана із суперечностей. Це суперечності між матеріальним та ідеальним, духовним та тілес­ним, формою та змістом стосунків. Вимога обмеження тілесних бажань, спонука до аскетизму шляхом залякування муками пекла у потойбічному світі народили двоїсту мораль. Люди грішили і каялися в гріхах, щоб знову грішити. Характеризу­ючи суперечності епохи, Л. Шестов пише: "Середньовіччя відчу­вало загадкову і незрозумілу ненависть до всього нормального. Католицтво вимагало від людей крайньої напруги усієї їх істо­ти. Звичайну, природну любов, що знаходить собі задоволення, а отже, і кінець у шлюбі та сім´ї, католицтво вважало гріхов­ною. Воно заборонило не лише монахам, але і священикам мати сім´ю — і в наслідку домоглося аморальних, жахливих пристра­стей. Воно проповідувало бідність, — і на світ з´явилася нечувана пожадливість, яка тим пишніше розросталася, чим більше їй доводилося приховуватися. Воно вимагало смирення, і з бо­сих монахів виходили деспоти, що не мали суперників своїй владолюбності" [15, с 156—157].

У середовищі лицарства змагальність в особистих чеснотах доходила часом до крайніх меж, вироджуючись у ворожнечу, підступність тощо. Скажімо, в епосі германців, записаному в XIII ст. ("Беовульф", "Старша Едда", "Пісня про Нібелунгів"), частими є теми боротьби за славу та коштовності, кривавої помсти як імперативи поведінки. "Старша Едда" містить оповідь про вбивство Гудрун своїх дітей від другого чоловіка Атлі. Во­на подає Атлі страву з тіл вбитих дітей, а потім вбиває і його самого. Це її помста за вбивство Сигурда — першого чоловіка.

Подібних за жорстокістю сцен в епосі зустрічається чимало. Ілюзорна віра у потойбічне життя спричинила до знецінення людського життя загалом. "Кінець Середньовіччя, — пише Гейзинга, — став безумним, кривавим часом тортурного правосуд­дя і судової жорстокості...

У жорстокості юстиції пізнього середньовіччя нас дивує не хвороблива спотвореність, але тваринні, тупі веселощі натов­пу, що панують тут, як на ярмарку" [14, с 33—34].

Епоха характеризується не лише суперечностями духовного та матеріального начал життя. її вирізняє виражена норма­тивність стосунків. Усе тілесне, матеріальне набувало в середні віки "санкціонованого" характеру лише тоді, коли було одяг­нуте в шати ідеального. Життя було схожим на гру. Ритуалізоване, театралізоване, воно підносилося над буденністю в сферу мрій. Характеризуючи три можливі шляхи самоздійснення культури, Гейзинга говорить, що для середніх віків характерні були два: перший — втеча від світу, відмова від усього земного в надії на кращий потойбічний світ. Другий шлях до прекрас­ного світу — шлях мрій та фантазій, тобто прикрашування життя, театралізація його. Чого не знали середні віки, на що вони не були налаштовані, це спрямованість на практичне удос­коналення життя. "Ніщо так не нагнітало страх перед життям відчай перед майбутнім, як ця всезагальна відсутність твердої волі до того, щоб зробити цей світ кращим і щасливішим"

14, с 46]. Тобто, людина не світ удосконалювала для себе — для зручності власного життя, а удосконалювала себе, готуючись до "вічності". "Туга за вічним блаженством робить хід земного життя і форми його байдужими — за умови, що при цьому на­саджується і підтримується доброчесність. Способу життя та суспільним формам дозволяють зберігатися такими, які вони є, прагнучи однак до того, щоб вони були просякнуті транс­цендентальною мораллю. Тим самим заперечення світу впли­ває на суспільство не лише негативно, через зречення та відмо­ву, але і відображається на ньому посиленням корисної діяль­ності і практичного милосердя" [14, с 47].

Отже, доба середньовіччя — історичний час становлення осо­би, що починає усвідомлювати себе суб´єктом моральності. Во­на визначається у своєму ставленні до ідеалу, формуючи "на­лежні" моральні чесноти згідно з ідеальним взірцем. Останній коригується статусним становищем особи. Вичерпаність цього відношення відкрилася тим, що воно не має свого предмета в реальності, а тому дух не може виявити себе в об´єктивній ре­зультативності у вигляді реального удосконалення життя. Ра­зом з тим, величезною заслугою середньовіччя є спрямування зусиль людини всередину себе самої — на самопізнання та самоудосконалення згідно з ідеальним моральним взірцем — бо­голюдиною.