Етична думка в Україні XVII—XVIII ст. Етика Сковороди

 

Просвітницькі ідеї української філософії складалися і роз­ривалися в XVII—XVIII ст. в Києво-Могилянській академії. Етика посідала тут одне з чільних місць. Курси етики професо­рів академії Стефана Калиновського (бл. 1700—1753), Сильвест­ра Кулябки (1704—1761), Михайла Козачинського (1699— 1755), Георгія Кониського (1717—1795) побудовані у формі диспутів на основі "Нікомахової етики" Арістотеля. Однак вони містили не лише виклад ідей Стагірита. В них — глибокі роздуми про добро і зло, про моральну мету людських вчинків, про кінцеву мету та цільові принципи людських дій, про волю та її зв´язок з інтелектом і низка інших, не менш актуальних питань. В праці С. Калиновського "Десять книг Арістотеля до Нікомаха, тобто етика" з´ясовуються питання суб´єкта, об´єкта та мети етичної теорії. Мету етичної теорії філософ бачить так: "Матеріальна мета етики — людина, тому що вона (етика. — В.М.) встановлена на благо людини, формальна мета — почес­ний вчинок або гідне життя, оскільки тут вона (людина) заспо­коюється.

У трактуванні поняття "блаженство" як мети людини філо­соф вступає в певну полеміку з Арістотелем, який бачить найбільш гідним споглядальний спосіб життя. С. Калиновський, розмірковуючи над поняттям "благо-споглядання", до­ходить висновку, що блаженство передбачає не лише спогля­дання, але і дію. Щодо "безсмертних богів", він говорить: "...Ні­що не заперечує, що вони живуть: значить і діють. Адже не гідно їхнього образу постійно спати в своїх будівлях". Людина до дії викликається двома причинами: потребами благ тіла та долею. Блага тіла кличуть до споглядання, але доля змушує відволікатися від споглядання та друзів. І тут людина змушена діяти, щоб зробити блаженство реальним, приймаючи виклики долі. "Нещасна отже людина, що задоволена жертвоприношен­нями і дарами" [8, с 113].

Важливе місце у міркуваннях вченого посідає питання сво­боди: чи має людина свобідний вибір. Філософ дає не просто позитивну відповідь. Він переконує, що свобода є основою людського буття, наводячи такий "аргумент" як постать Бога: "якщо деякі аргументи, здається, позбавляють людину свобо­ди, то вони одночасно позбавляють свободи і Бога...Адже, якщо людські вчинки не свобідні, тому що Бог вічно їх передбачав, а його передбачення не можуть не здійснитися, то з тієї ж при­чини акти Бога, як створення світу, олюднення і терпіння Хри­ста не будуть свобідними, адже Бог їх також вічно передбачав" [8, с 117]. Цікава сама логіка побудови міркувань, яка містить у собі прихований діалог з церковним вченням, а отже, спону­кає слухачів (і читачів) на діалог (активне спілкування) не лише з питань етики, але і більш широкого кола світоглядних проб­лем.

Міркування і доведення автора оперті на ґрунтовну теоре­тичну базу. Крім постійного звертання до Арістотеля, він залу­чає до діалогу-міркування думки стоїків, Сократа, Августина Блаженного, Дунса Скота, Фоми Аквінського та ін. В аналізі проблеми зв´язку інтелекту та волі доводиться активна роль інтелекту у вольових спонуках. При цьому обстоюється харак­терна для Просвітництва ідея доброго розуму, згодом теоретич­но обґрунтована Кантом ("Критика практичного розуму"). Калиновський пише: "...Для акту волі недостатньо, щоб інте­лект раніше подумав про об´єкт, але вимагається, щоб інтелект так довго про нього думав, як довго воля діє щодо нього". Хоча воля не є цілком залежною від інтелекту, але і всередині себе має спонуки до активного вияву, адже воля, якщо вона не може самій собі здобути свій справжній об´єкт, то "вимагає, щоб він для неї здобувався з допомогою інтелекту". Важливо в загальній гуманістичній концепції людини, що її сповідує філософ, запе­речення думки про вроджену схильність людини до пороку. Як оманливе прагнення насолод, вона можлива, але як природ­на властивість людини — ні, — наголошує С. Калиновський [Див.: 8, с 213].

В "Етиці" С. Кулябки розглядаються питання щодо "остан­ньої цілі людини", добра і блаженства, людських дій та їх прин­ципів. Принципами людських дій філософ бачить інтелект і во­лю. Визначаючи відмінне між ними, Кулябка вказує: "Інтелект належить до істини, а воля — до добра". На питання: "Що зна­чить — інтелект рухає волю?", — він відповідає: "Це не що інШ^е як інтелект переконує волю, пропонує наочно не лише природу об´єкта, але і виявляє, розкриває доброту і відповідальність та­кого об´єкта" [8, с 283]. Не минув Кулябка і питання доброчес­ності та їх вияви (мужність, помірність, справедливість). На цих свого часу зосередив особливу увагу Арістотель.

Курс етики М. Козачинського "Моральнісна філософія, або етика" містить два розділи. Основна увага зосереджена, по-пер-ше, на питаннях теорії (перший розділ) та на моральності людини — моральній доброчесності (другий розділ). Етику ав­тор визначає як "розсудливість стосовно операцій волі, спря­мованих на моральну доброчесність" [8, с 300]. Розглядаючи етичні доброчесності, філософ вирізняє діаноетичні та етичні. Порушуючи питання суб´єкта, об´єкта, мети етики, автор ствер­джує, що "остання мета людини" зосереджена на питаннях мо­ральної доброчесності та шляхах її досягнення. Він розрізняє внутрішні та зовнішні спонукальні причини людських дій. Зовнішні, хоча б знаходились поза людиною, активно вплива­ють на неї. "Внутрішні спонукальні принципи людських дій ті, що є в самій людині, яка діє морально". Особа в міркуваннях Козачинського — свідомий суб´єкт морального вибору. Цільо­вим принципом вибору є добро, причому добро, оперте на ро­зум, а не те, що пов´язане з чуттєвістю. "Добро почесне є те, що відповідає здоровому глузду, або продиктоване совістю, наприк­лад доброчесність", — говорить філософ [8, с 311].

Аналіз поняття "щастя" здійснюється шляхом з´ясування позицій з цього питання стоїків, Платона, Арістотеля. Філософ, посилаючись на думку Августина, слушно стверджує, що ща­стя життя не в царстві смерті, "адже яке щасливе життя там, Де немає життя". Тут ми знаходимо пряму опозицію церковній ортодоксії і утвердження ідеї земного щастя. Аналіз сутності Моральної доброчесності, її суб´єкта, видів доброчесностей та Шляхи їх досягнення визначають велике практичне спрямуван­ня трактату М. Козачинського.

Учнем М. Козачинського був Григорій Сковорода, який нав­чався в Києво-Могилянській академії в період 1734—1753 pp. (з перервами). Очевидно, що широке звертання до проблем ети-ки, всебічне осмислення її теоретичних засад та моральної прак-тики, форма побудови занять — у вигляді диспутів — справили великий вплив на життєвий вибір першого професійного україн-ського філософа — Григорія Сковороду. З нього, власне, і роз­починається історія української філософії, що стає поряд із філософією західноєвропейського Просвітництва. Центральною проблемою його етики є проблема самопізнання, що має вира­жений моральнісний зміст. У діалозі "Розмова про те: знай себе" він пише: Людиною є глибоке серце чи думка її" [9, с 69]. У діа­лозі "Розмова 4-та про те ж: знай себе" говориться: "Серце, думки й душа — то все одне" [9, с 80]. У характеристиці "сер­ця", тобто якісних ознак моральної людини, Сковорода вияв­ляє її двояку природу. Він має на увазі не традиційне для хри­стиянства протиставлення духовного і тілесного, а двоякість тілесного і духовного начал. Так само, як існує тіло "земляне" і тіло духовне, так можуть існувати і "два серця". Під тілом духовним мається на увазі "істинне тіло, приховане у Христі" [9, с. 82]. Людина, що любить сама себе, любить у собі тіло, "прах", а не духовне начало, що підносить до істини почувань. У п´ятому діалозі обґрунтовується поняття "двох натур": види­мої і невидимої. Міркуючи про духовне та тілесне;, божественне та земне, вічне та минуще, філософ обґрунтовує, що основне в людині — "божественний дух". Справді, щоб "знайти у собі людину", потрібно заглибитися всередину себе самого: серцем перелетіти від земного Адама до Павлової людини: до "невиди­мого, небесного, до нашого світу". Так ми "проникаємо у самий центр нашого серця й душі нашої". Таку людину філософ нази­ває істинною. Через розуміння і взаємну любов уникають смер­ті, адже пізнають у собі нетлінну й істинну людину.

Вічність здобувається духовним подвигом. Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істи­ну та утверджувати її власною діяльністю. Звертаючись до об­разу старозавітного Мойсея, Сковорода бачить у ньому особи­стість, що об´єднала своєю волею єврейський народ. Він "зро­бив його щасливим і переможним", — говорить Сковорода.

Соціальні проблеми, що розв´язуються у працях філософа, мають виражене моральнісне забарвлення. Цінність людської діяльності пов´язується з спрямуванням її на інтереси мен­тального життя. У праці "Вхідні двері до християнського добро-честя", вдаючись до поняття "всезагальний розум", філософ об­ґрунтовує його зміст у системі цінностей народного життя. Організовані на засадах розумного стосунки в сім´ї, у державі дають життя, що буває "раєм, небом, божим домом". Для само­організації народу на звільнення від соціального і духовного рабства важлива духовна єдність етносу, віра у власні сили і воля до досягнення мети. Беручи відомий епізод зі Старого Завіту про вихід євреїв з єгипетського полону, філософ зосере­джує увагу на питанні: чому "600 тисяч були викликані в обіто-вану землю піші, а чому лише два в неї увійшли". Він наголо­шує, що ті, хто повірив, дійшли. Саме вони заснували роди, їх нащадки народом стали: не лише кровно спорідненим, але і ду­ховним цілим.

Розмірковуючи над питанням щастя, Сковорода протистав­ляє матеріальні чинники добробуту людини і душевний спокій. Досягнення у науках ще не роблять людину щасливою. Не дає їй щастя і ситість шлунку та інші тілесні задоволення. Справж­нє духовне задоволення, що дає людині відчуття щастя — са­мопізнання. "Оце ж і є бути щасливим — пізнати, знайти са­мого себе" [9, с 234].

В етиці Сковороди має місце певне протиставлення логічно­го пізнання на користь чуттєвого. На ґрунті останнього відкри­вається людині розуміння суті щастя. "Серце" у його філо­софії — це чуттєвий розум, на відміну від суто раціонального знання.

Велика увага в етиці Сковороди приділена питанням вихо­вання особистості. Притчево-повчальна форма його діалогів має моральнісне спрямування. Філософ прагне шляхом діалогу героїв спонукати читача до внутрішнього діалогу, попередити можливі питання та дати на них вичерпні відповіді. Діалогова форма важлива як засіб пробудження інтересу до любомудрості.

Отже, епоха Просвітництва засвідчила про себе як час особ­ливо великого інтересу до етичної проблематики. На відміну від середньовіччя, людська особистість розглядається у цю епо­ху як суб´єкт морального вибору. Філософія зосереджує увагу На пошуку об´єктивних засад моралі, намагається відповісти на питання джерела існування добра і зла. Саме доба Просвіт­ництва остаточно "реабілітує" людську природу, утверджуючи у Полеміці з релігійною ортодоксією цінність людської чуттє­вості для пізнання світу та для цілеспрямованої людської ді­яльності. Людська природа бачиться моральнісною. Причини існування зла у світі філософи пояснюють не людською приро-доо, а характером суспільних стосунків. Недосконалі державні закони, негуманні суспільні відносини — джерела соціального зла. Шлях морального удосконалення життя бачиться у творенні добрих законів, у розумному державному управлінні, а також у моральному вихованні громадян. Етика Просвітництва підго­тувала ґрунт для етики німецького класичного ідеалізму.

 

Література

1. ГердерИ. Идеи к философии истории человечества. — М.: Наука, 1977. — 703 с.
2. Гоббс Т. Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1980. — Т. 1. — 624 с.
3. Кропоткин П. Этика. — М.: Политиздат, 1991. — 496 с.
4. Гольбах П. Письма к Евгении. Здравый смысл. — М.: Акад. наук, 1956. — 455 с.
5. Лейбниц Г. Теодицея: Соч.: В 4 т. — М.: Мысль, 1989. — Т. 4. — 554 с.
6. Мандевилъ Б. Басня о пчелах. — М.: Мысль, 1974. — 376 с.
7. Локк Дж. Педагогические сочинения. — М.: Педагоги­ка, 1939. — 305 с.
8. Памятники этической мысли на Украине XVII — пер­вой половины XVIII вв. / Пер. с лат. и вступ, статья М. В. Ка­шубы. — К., 1987. — 528 с.
9. Сковорода Г. Пізнай в собі людину. — Львів: Світ, 1995. — 527 с.
10. СпинозаБ. Избранные произведения. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — 606 с.
11. Хатчесон Ф., Юм Д., Смит А. Эстетика. — М.: Искусст­во, 1973. — 540 с.
12. Шефтсбери. Эстетические опыты. — М.: Искусство, 1975. — 375 с.
13. Юм Д.: Сочинения: В 2 т. — М.: Мысль, 1965. — Т. 1. -847 с.

Література для самостійного опрацювання

Обов´язкова:

1. Гоббс Т. О свободе и необходимости: — Сочинения: В 2 т. " М.,1989. — Т. 1. — С. 574—611.