Діяльність людини в природі та її наслідки



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Діяльність людини в природі та її наслідки



 

Глобалізація економіки і спричинене нею неухильне зро­стання масштабів виробництва зумовлюють виснаження при­родних ресурсів, зміни в біосфері Землі, зростання викидів в ат­мосферу речовин, шкідливих для життя людини і усіх інших живих істот. Первинна, або "природна (рос. естественная) при­рода" зазнає невідновних втрат. Зникають численні види і кла­си тварин та рослин внаслідок зміни клімату, ґрунтів, ландшафту, можливостей харчування тощо. Зрештою, дика природа зникає тому, що людство активно наступає, освоюючи найвіддаленіші куточки планети. Перелік вимерлих видів стрімко поповнює величезну за обсягом сумновідому "Червону книгу". Планета тотально спустошується людиною. Як свідчать дані, "зараз на планеті більш ніж 4 млрд га пустель. Пустеля з допо­могою людини розширюється зі швидкістю 4 га за хвилину" [1, с 154]. Зрозуміло, що мають місце і відновні процеси, інак­ше планета дуже швидко перетворилася б на пустелю. Однак регенерація ґрунтів значно менша за масштабом та ефективні­стю, ніж їх виснаження.

Не меншим лихом є промислові викиди в атмосферу. Щоро­ку сотні мільйонів тонн забруднювачів атмосфери суттєво змі­нюють її склад. Повітря стає небезпечним для дихання.

Зростають темпи забруднення землі пестицидами та іншими шкідливими хімічними речовинами. Вони застосовуються як засіб боротьби зі шкідниками, але шкодять, в першу чергу, здо­ров´ю людини. Як пише відомий еколог академік А. Яблоков, сьогодні в світі застосовується декілька тисяч видів пестицидів. Парадокс їх використання полягає в тому, що шкідники зреш­тою пристосовуються до них і виживають. Страждають від на­копичення цих шкідливих речовин у рослинах, в першу чергу, люди, а особливо діти [18]. Існує велика кількість інших видів хімічних речовин-забруднювачів води, землі та повітря, зокре­ма таких, як інсектициди, фунгіциди, гербіциди. Застосування їх проти шкідників мало ефективне, оскільки лише 5 відсотків з них досягає об´єктів пригнічення, а решта розпилюється в по­вітрі, потрапляє у воду тощо. Нетоксичних отрутохімікатів не існує. Вони шкідливо впливають на спадковість людини. Мас­штаби їх застосування — глобальні.

Великою проблемою стає засмічення планети різними вида­ми відходів. Ситуацію не рятує кількасот сміттєспалювальних заводів, що діють нині в різних країнах. Сотні мільйонів тонн відходів залишаються не переробленими. До того ж забрудню­ють атмосферу шкідливі продукти згоряння. Величезної шко­ди здоров´ю завдає радіаційне забруднення. Згідно з офіційни­ми даними, збільшення радіації впливає на частоту мутацій. Якщо протягом 1936—1960 pp. у світі зареєстровано 4 відсотки неповноцінних дітей, то у 1977 р. ця цифра зросла до 10 відсот­ків і продовжує катастрофічно збільшуватися.

За даними незалежної медичної комісії Народного Руху Украї­ни, що провела в 1991 р. обстеження стану здоров´я 5 000 київ­ських дітей, були оприлюднені такі цифри: з кожних 600дітей здоровою була одна; 599 мали різний ступінь захворювання щитовидної залози [Див.: 3].

З екологією пов´язані й проблеми геронтології, тобто перед­часного виснаження організму, старіння і смерті. Так, погіршен­ня екологічної ситуації в Україні, викликане чорнобильською аварією 1986 p., спричинило різке зниження тривалості жит­тя. Депутатська фракція Верховної Ради на телебаченні опри­люднила 8 жовтня 1996 року такі цифри: за 5 років вік грома­дян України зменшився на 5 років. Середній вік чоловіків сьогод­ні — 55 років, а жінок — 61 рік.

Факти можна множити, але і наведені засвідчують нагаль­ність розв´язання проблеми свідомого, опертого на моральні критерії, ставлення людини до природи. Воно включає мораль­ність відношення до власної природи, а отже, і турботу за май­бутнє свого народу та майбутнє роду людського. Фізичне і пси­хічне здоров´я прийдешніх поколінь залежить від того, що у спадок йому передадуть нинішні. Наголошуючи на важливості морального чинника, не слід залишати поза увагою правове регулювання стосунків людини з природою.

Держави, які дбають про добробут своїх громадян, не лише мають розвинуте законодавство для регулювання діяльності лю­дини в природі. Вони дбають про дотримання законодавчих ви­мог, застосовуючи правові санкції проти порушників. В Украї­ні також є чимало законів, спрямованих на організацію охорони навколишнього середовища. Це закони: "Про охорону навко­лишнього середовища" від 25 червня 1991р.; "Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 р.; "Про тваринний світ" від 3 березня 1993 р.; "Про карантин рослин" від 30 черв­ня 1993 р. та інші. Проблема однак полягає в тому, що вони не створюють справжніх гарантій захисту рослинного і тваринно­го світу, оскільки немає реальних механізмів контролю за їх дотриманням.

Вплив цивілізації на біосферу загрожує нині вийти за межі, при яких лише і може існувати цивілізація. Мова йде не лише про деякі зовнішні, але і про внутрішні чинники. Людина є ча­стиною біосфери, тож антропогенні впливи на її "організм, її психіку не менш небезпечні, ніж впливи на довкілля" [11, с 43]. Ознакою кризових впливів є інтенсивність мутагенезу: збіль­шення росту, збільшення кількості генетичних (спадкових) хвороб, збільшення кількості розумово неповноцінних. Названі процеси небезпечні, оскільки інтенсивні мутаційні процеси спричиняють втрату біологічним видом стабільності та приріка­ють його на деградацію та вимирання.

16.3. Унікальність планетарного життя

 

Для утвердження моральнісного ставлення до планетарного життя особливе значення має знання форм його прояву та ме­ханізмів функціонування. В. Вернадський при дослідженні ево­люції біосфери і переходу її в новий стан — ноосферу — вводить замість понять "життя" і "живі" поняття живого природного тіла і живої речовини. "Кожний живий організм у біосфері — природний об´єкт — є живе природне тіло. Жива речовина біо­сфери є сукупністю живих організмів, що живуть у ній" [2, с. 14].Біосфера — це певна геологічна оболонка нашої планети, що має особливу організованість, рівноважність із деякими коливан­нями в історичному і геологічному часі щодо точно вираженого середнього. Біосфера складається з живої речовини і речовини неживої ("косной"). Між ними існує постійний зв´язок — непе­рервний біогенний рух атомів від живої речовини до неживої і навпаки. Він виражається в постійному неперервному диханні, харчуванні, розмноженні тощо. В біосфері величезну роль ві­діграють неживі-живі структури (ґрунт, намул, поверхневі води тощо), а "сама біосфера є складним планетарним неживим ("биокосное") природним тілом". Відмінності між ними в тому, що в живій речовині всі процеси відбуваються в історичному часі, а в неживій — у масштабі геологічного часу. Обидва процеси тривають на фоні геологічного часу, причому відчутним у ньо­му є "зростання сили вияву живої речовини в біосфері". Відбу­вається еволюція видів, що переходить в еволюцію біосфери. В. Вернадський визначає людину не як випадкове і незалежне від біосфери природне тіло, що діє вільно, а як результат трива­лого і закономірного природного процесу. Еволюційний процес отримує при цьому особливе геологічне значення завдяки тому, що він створив нову геологічну силу — наукову думку соціаль­ного людства. Під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить у новий стан — у ноосферу, тобто в сферу розуміння.

Наукове знання— як "геологічна сила", що створила ноо­сферу, не суперечить геологічному процесу, що його породив. Бурхливий розвиток наукового знання в XX ст. підготовлений усім попереднім розвитком біосфери. Причому, в розвитку людського розуму суттєву роль відіграла не лише геологічна тривалість розвитку черепа, але і більш тонкі механізми со­ціального життя в їх історичній тривалості. Наукова думка — це сила, що змінює біосферу. Зміна її "відбувається незалежно від людської волі, стихійно, як природний органічний процес" [2, с 41].

Важливо наголосити, що, як вважає Вернадський, жива природа є носієм і творцем вільної біогеохімічної енергії. "її можна назвати енергією людської культури або культурною біохімічною енергією", що створила ноосферу. Цілісність підхо­дудо планетарного життя та до середовища, в якому існує життя і живі організми, — методологічна засадане лише наукового аналізу проблеми. Цілісність підходу до названого феномена є також методологічною засадою екологічної етики як науки та критерієм цінності моральної практики.

Сучасна наука, спираючись на ідею ноосферного життя, дає обґрунтування його цілісності з позицій ідеї "універсального еволюціонізму". Універсальний еволюціонізм дає змогу відпо­вісти на питання причинності в сфері моральності. Свого часу Г. Спенсер зауважив, що його дивує відсутність у науках про мораль поняття причинності. Академік М. Моїсеєв, простежу­ючи процеси становлення планетарного життя з позицій теорії універсального еволюціонізму, говорить, що закони, які визна­чають принципи відбору, діють у живій речовині і суспільстві. Вони не суперечать законам неживого світу, законам фізики і хімії. "Ніщо живе не може їх переступити" [10, с 57].

Мовою універсального еволюціонізму можна описати і та­кий феномен, як біологічний і соціальний розвиток людини. Формування мозку як носія розуму — наслідок тривалого еволюційного процесу. Перші форми пам´яті, відмінної від генетичної, наявні уже у стадних тварин. Вони базуються на прин­ципі "роби, як я" і пов´язані з потребами виживання. Розвиток інших форм пам´яті, характерних для людини, пов´язаний зі зміною характеру еволюційного процесу. В антропогенезі по­чатки досвіду вкладалися в ті ж форми, що і у вищих стадних тварин, а саме: "роби, як я".

Ускладнення практичного досвіду і необхідність його збере­ження як більш цінного, ніж фізична сила, визначили якісні зміни в напрямку еволюції. Вона не припиняється, а перехо­дить на інший "надорганізмний рівень". Відбір відбувається вже на рівні організації популяцій, племен, а згодом і народів. Простежуючи еволюцію людини, М. Моїсеєв пише: "Людина як біологічна істота, як генотип практично припинила свій розвиток у кінці мезоліту або спочатку неоліту, з початку утвердження моральності як основного кооперативного компро­місу. В ім´я суспільного розвитку, в ім´я майбутності популяції "людина розумна" сама людина поступилася своїм індивіду­альним удосконаленням" [10, с 60].

Індивідуальне вдосконалення набуло не біологічного, а ду­ховного спрямування, здійснюючись па ґрунті суспільного до­свіду. "Неолітична революція", або період, коли внутрішньови­довий відбір перестає відігравати вирішальну роль в еволюції людини, створила підстави для кооперативності досвіду. При­скорення історичного процесу пов´язане з універсалізацією досвіду, найосновнішими складниками якого є штучні знаряд­дя, знання і моральність.Моральність підпорядкувала і упо­рядкувала ті природні якості, що їх несе в собі людина як біо­логічна істота, а саме — агресивність. Без неї людина не могла б вижити в епоху полювання на мамонтів. Але нині вона шкід­лива і небезпечна. Моральність, оперта на розумне упорядку­вання природних нахилів, стає необхідною умовою подальшого прогресу людства.

Отже, моральність цілком правомірно розглядати "в рамках Універсального еволюціонізму як змінний у часі не лише су­спільний, але і природничо-науковий феномен" [10, с 61].

Моральність як явище приборкання агресивності в контексті ідей універсального еволюціонізму органічно включає екологічні імперативи. Якщо попередні етапи еволюції, в тому числі ево­люція людини, були наслідком природної самоорганізації, то сучасний етап еволюції змінює свій характер. Він перетворю­ється на процес "спрямований, з чітко поставленою загальнопланетарною метою". Вона може бути визначена як розумна організація життя з метою збереження виду "людина" шляхом збереження його джерела — планетарного життя.

 

Еволюційна етика

 

Початки наукового дослідження витоків моралі у зв´язку з еволюцією людини пов´язані з XIX ст. Під впливом ідей Ч. Дар-віна про "суспільні інстинкти", наявні не лише у людей, але й у тварин, починає складатися нова галузь етичного знання — "еволюційна етика". Представники еволюційної етики Герберт Спенсер, Гекслі, Марк Гюйо та інші не ототожнювали поняття "суспільний інстинкт" у людини і тварини, вказавши, що у лю­дей він набуває якостей свідомого морального почуття. Цінним було те, що наука почала досліджувати очевидне, те, що фіксує міфологія, народний епос і, зрештою, досвід, а саме: між твари­ною і людиною немає нездоланної межі. Вони стоять на якісно різних рівнях еволюційного процесу, і все ж між цими якісни­ми рівнями існує певний зв´язок.

Спенсер у працях "Соціальна етика" та "Основи етики" ви­словив думку про еволюційність процесу становлення моралі. Він здійснювався шляхом витіснення рис войовничості в ха­рактері людини і заміни їх почуттями симпатії та співчуття. Завдання етики Спенсер бачить в установленні правил моральної поведінки на науковій основі.Він говорить про необхідність встановити моральнісні начала як прояви еволюції, узгоджені з законами фізичними, біологічними та соціальними.

Цікава думка Спенсера щодо засобів "підсилення життє­вості". Забезпечення її дає "промислове співробітництво", тоб­то спільне творення умов виживання. Справді, людина змінює середовище життєвості не шляхом механічного пересування, як це роблять тварини, мігруючи з одного несприятливого регіону в інший, сприятливіший, а шляхом якісної зміни середовища.

У XX ст. ідеї еволюційної етики знайшли подальший розви­ток у працях П. Кропоткіна, Роулза, Фурзангера, Рьюза та ін.Кропоткін, характеризуючи ефективність зусиль зі творен­ия умов виживання, схильний вважати, що потреба в спілку­ванні і взаємній підтримці — це такі ж основні властивості, як і потреба в їжі [4, с 228]. Взаємодопомога всередині видів ("аль­труїзм" — поняття, що застосовується щодо природних видів як метафора) спрямована на пристосування з метою виживання.

Сучасний дослідник проблеми еволюційної етики канадський вчений М. Рьюз говорить, що мораль — це "колективна ілюзія, породжена нашою біологією для того, щоб забезпечити наше соціальне існування" [12, с 43]. Обґрунтовуючи думку, він пише: "Я вважаю, що, оскільки діяти спільно і бути "альтруї­стами" — в наших еволюційних інтересах, оскільки біологічні чинники примушують нас вірити в існування безкорисливої моралі. Тобто, біологічні чинники робили з нас альтруїстів" [12, с 39]. Щодо еволюційних чинників, які визначили необхід­ність діяти спільно, то Рьюз називає серед них недостатність суто природних якостей, необхідних для виживання. Людина не надто швидко бігає, не надто сильна і фізично розвинена. Успіхів вона досягає, лише діючи спільно з іншими. Саме це зумовлює об´єктивну необхідність суспільних дій. З іншого бо­ку, спільні дії розкриваються особливо переконливою результа­тивністю [Див.: 12, с 37]. Очевидно, мова може йти про "транс­формацію" інстинктів, тобто переведення із сфери безсвідомого у межі свідомості навичок, найбільш корисних для виживання виду.

У процесі антропогенезу моральна злагода вироблялася в су­місних (спільних) діях і визначилася як найбільш ефективна Для виживання. Цей процес можна моделювати у такий спосіб: становлення моралі відбувалося у двох основних напрямках. Агресивні інстинкти витіснялися у глибини безсвідомого шля­хом творення заборон, тоді як інстинкти, що забезпечували виживання, виносилися на "поверхню", формуючи свідомість. Вони починали культивуватися так само, як культивувалося дотримання заборон. Гарантом успішної культивації принципу злагоди і взаємодопомоги було зростаюче усвідомлення його цінності для виживання.

Регуляція стосунків у двох зустрічних напрямках розкрила­ся своїми перевагами тим, що координувала стосунки, спрямо­вуючи їх у сферу творення умов гарантованоговиживання.

Отже, шлях становлення людства розгортався у напрямку від пристосування до природи (що характерно для тваринного світу) до творення простору свободи, шляхом якісної зміни середови­ща. Мова йде не лише про економічні чинники виживання і са­мозбереження виду, а, в першу чергу, про зростаюче усвідом­лення гарантованості життя, наявної в гарантованій злагоді стосунків. Це дотримання заборон на небезпечні дії та заохо­чення на сприятливі. Поняття "друга природа" в сенсі сказано­го означає, в першу чергу, свідоме регулювання стосунків, тоб­то "управління" інстинктами. А отже, культивування бажано­го та необхідного і витіснення небажаного, шкідливого для виду в сферу безсвідомого.

Процес визначається самоцінним, оскільки для суб´єкта інша людина починає усвідомлюватися джерелом власної безпеки і гарантом виживання. Реальністю цього змісту свідомості слу­жать спільні дії з творення матеріальних умов виживання. Свідомість наповнюється предметним змістом. Предметомїї стає інша людина(люди). Злагоджені взаємодії з ними в резуль­таті дають ефективну предметну результативність. Об´єктивна цінність вироблених стосунків, усвідомлення та переживання їх зафіксовані в міфології. Злагоду стосунків, наявну в межах конкретних людських спільнот, міфологія утверджує як уні­версальний і всезагальний спосіб відносин у масштабах світу як космічного цілого.

"Друга природа" зумовила незнищенність виду "людина" удвох вимірах. По-перше, у вигляді виробництва гарантова­них засобів виживання. Об´єктивна необхідність спільних дій визначила злагодженість та скоординованість зусиль, внаслі­док чого кожна спільнота діє як цілісний організм.По-друге, гарантом незнищенності виду є накопичення морального досві­ду. Досвідє тим скарбом, що передається у спадок не на рівні інстинкту, а на рівні свідомості.Духовний досвід умінь (прак­тичних та моральних), свідомо регульований, в свою чергуі розкривається цінністю на двох рівнях. По-перше, в його ста­лих вимірах у спільнотах. По-друге, в його рухливому, творчо­му розгортанні — в суб´єкті.

Досвід моральних взаємодій складається в предметно визна­чених стосунках, де він об´єктивно необхідний для досягнення бажаної результативності. Предмет спільних зусиль виступає рри цьому не посередником, а змістовним, організуючим цен­тром. Результативність зусиль зумовлюється морально визна­ченою взаємодією з предметом небайдужості та з іншими, що також поєднані небайдужістю до предмета.

Уміння пізнавати об´єкт, ідучи за логікою розгортання його якостей, базується на моральності як на своїй основі. Моральність є і передумовою, і наслідком будь-якого виду формування. "Прак­тичне творення предметного світу,— писав К. Маркс, — пере­робканеорганічної природи є самоутвердженням людини як свідомої родової істоти. ... Людина виробляє навіть коли вільна від фізичної потреби, і в істинному сенсі слова лише тоді і ви­робляє, коли вона вільна від неї... Людина вміє виробляти за мірками будь-якого виду і всюди вона вміє прикладати до пред­мета властиву йому мірку" [8, с 93]. Здатність пізнання відпо­відно до мірок виду (моральна в своїй основі) є, згідно з К. Марк­сом, виявом "всезагальної спроможності розуму".

Отже, специфічно людське середовище життєвості створю­ється двома шляхами. Перший у вигляді опредметнення твор­чих умінь у діяльності формування предметності. Другий — у вигляді творення відношення, що базується на моральній налаштованості на злагоду стосунків.

Об´єктивним чинником, що налаштовує на злагоду, є потре­ба в досягненні ефективної результативності спільних зусиль. Тобто об´єкт небайдужості визначається як організуючий чин­ник моральної взаємодії. Остання набуває опредметнення в до­сконалому формуванні, а отже, стає реальним чинником органі­зації психічних структур на злагоду, а не конфронтацію з інши­ми. Рух свідомості суб´єктів діяльності, спрямовуючись на злагоджені взаємодії, в кінцевому результаті дає віднайдену істину. Істина має подвійну цінність: як об´єктивований у пред­меті результат спільних зусиль і як вироблена в діяльності істи­на людських зв´язків.

Виникає однак питання: чи не спричинила еволюція інстинк­тів у процесі антропогенезу фатальне відчуження людини від Природи? Справді, вид "людина" еволюціонував у напрямку звільнення від цілковитої залежності перед природою. Однак відчуження від природи правомірно характеризувати як один із етапіврозвитку стосунків з нею. Нині усвідомлення цінності природи як джерела життя покладене на людину як її мораль­ний обов´язок. Тобто свідомість за умови її морального спряму­вання покликана виступити гарантом збереження планетарно­го життя.

Етологія

 

У XX ст. склалася близька до еволюційної етики галузь біо­логічної науки — етологія. Вона досліджує генетичні основи поведінки тварин та набутий на цій базі впродовж їхнього життя досвід виживання. Етологія прагне також пояснити шляхом аналогій певні соціальні явища та вчинки людей. Зокрема, вона розкриває спільність поведінки людини і тваринного світу, пов´язану з інстинктом виживання. Все більше є дослідів, що незаперечно доводять існування у тварин не лише стереотипної інстинктивної поведінки, але також і цілеспрямованих дій, пов´я­заних із навчанням, наслідуванням, і навіть наявністю у тва­рин "розсудкової діяльності" [17, с 113].

Етологія органічно вписується у комплекс наук про люди­ну, даючи змогу зокрема відповісти на питання про витоки її моральності. Як слушно вказує Клод Лоренц, дослідження спільного в поведінці людини і тварини потрібне не для того, щоб уподібнити поведінку тварин людській. Вони потрібні, щоб простежити напрям, у якому рухалася еволюція. "Суть еволюції органічного світу в тому і полягає, що вона створює абсолютно нові і більш високі ознаки, які на попередній стадії не існували навіть у зародку. Звичайно, і нині в людині є щось від тварини, але в тварині від людини немає нічого. Генеалогічні досліджен­ня, що з необхідності ведуться від нижчого, від тварин, дозво­ляють нам особливо чітко побачити людську сутність, великі досягнення людського розуму в етиці, яких світ тварин зага­лом не знає" [7, с 69—70].

Етологія відіграє важливу роль у біологічному і психологіч­ному пізнанні людини. Вивчення психіки тварин, їх поведінки може прислужитися вивченню психології людини так само, як уже служить біології людини. Вона виконує два надзвичайно важливих завдання. По-перше, відкриває взаємозв´язок вищих форм життя з нижчими і моральне зобов´язання людини як носія вищих форм щодо "братів своїх менших". Адже вони виявляються беззахисними перед силою людини, що володіє нині величезними можливостями управляти долею усіх інших живих істот на планеті. По-друге, людина як істота, що наділе­на розумом, має оволодіти своїми інстинктами, щоб приборкати свою тваринну природу і діяти згідно з законами розумного.

Біоетика

 

У 70-х роках XX ст. складається нова галузь екологічного знання — біоетика. Розвиток її був започаткований науковця­ми США, де видана п´ятитомна енциклопедія з біоетики. Основ­ною проблемою, на якій початково зосереджувалася увага до­слідників, були стосунки "лікар — пацієнт". Поряд із названим вузьким аспектом, склалося значно ширше її розуміння. Цен­тральною проблемою стало ставлення до життя і смерті. Жит­тя бачиться само цінним, вищою цінністю. Під життям розумі­ється не лише людське життя, але і життя тварин, біоценоз, біосфера тощо. Біоетика спирається на цінності культури, що складалися в антропогенезі та знаходили відображення в міфо­логії, в світових релігіях, у філософії. Вона виникла як відповідь на "технологічні виклики" в медицині: нові технології транс­плантації органів, зародження і підтримання життя тощо.

Біоетика в ЇЇ широкому значенні включає в коло своїх про­блем етичні норми ставлення до феномена життя. Одною з ак­туальних і складних проблем, навколо якої зосереджена нині увага біоетики — визначення смерті, евтаназія. Вона загостри­лася у зв´язку з розвитком трансплантології. Пересадка органів тяжкохворій людині від здорової людини, що перебуває у стані клінічної смерті внаслідок трагічного випадку, — один із по­ширених нині методів порятунку тяжкохворих. Однак зали­шається запитання: щослід вважати смертю? Коли справдіПрипиняється життя людини?

Біоетика пов´язана з медичною етикою, деонтологією (дисцип­ліна, що визначає ставлення лікаря до пацієнта) та медичним правом. У коло досліджень біоетики органічно вписується, з од­ного боку, історія становлення відносин людини з природою закріплена в ментальних культурах: у міфології, епосі, народній звичаєвості. З іншого боку — біоетика розглядає велике коло проблем утвердження прав людини (в тому числі і як пацієнта) на життя, на здоров´я, на відповідальне і вільне самовизначен­ня власного життя. Маючи на увазі складний комплекс мо­ральних проблем, перед якими опинилася сучасна наука, відо­мий американський вчений-біолог Б. Гласс пише: "Я наполя­гаю на тому, що філософи науки в майбутньому повинні значно більше мати справу з етичними проблемами, ніж з логічними" [Див.: 15, с 80].

Моральною основою, на яку має спиратися сучасна біоети­ка, є вимоги Нюрнберзького кодексу 1947 p., що був сформу­льований у ході судового процесу в справі 23 нацистських лікарів, звинувачених у військових злочинах і злочинах проти людства. Висунуті судом десять "моральних, етичних і право­вих" вимог показували злочинний характер експериментів, що проводилися на людях. Разом з тим, Нюрнберзький кодекс вво­див розмежування двох типів клінічних досліджень: терапев­тичних і не терапевтичних. Перші виправдані тою мірою, якою спрямовані на збереження життя та покращення стану хворо­го. Другі — не терапевтичні. Це такі, що не мають цінності для людини, яка служить їх об´єктом. Кодекс забороняє проведен­ня експериментів, що загрожують пацієнту смертю або непо­правною шкодою.

Упродовж наступних років під впливом ідей Нюрнберзького кодексу було прийнято ряд документів, що регламентували екс­перименти на людині. Це, зокрема, Міжнародний кодекс медич­ної етики (1964 p.); Гельсінська декларація (1964 p.), що була суттєво уточнена в 1975 p.; документи Швейцарського колоквіу­му на тему "Експерименти на людині", документи ООН про гро­мадянські й політичні права, прийняті в 1966 р. та інші.

Важливу роль у контролі над дотриманням етичних вимог при експериментах на людині відіграють такі міжнародні об´єд­нання, як Всесвітня організація охорони здоров´я (ВОЗ), Все­світня медична асоціація (ВМА) та інші. У 1981 р. був прийня­тий і затверджений глобальним комітетом ВОЗ Звіт міжнародних рекомендацій для проведення медико-біологічних дослі­джень з участю людей. Пояснюючи причини, що викликали його появу, відомий учений Ф. Гуттерідж у статті "Досліджен­ня з участю людини і медична етика" відзначав складність упро­вадження вже прийнятих заборон на медико-біологічні дослі­дження з метою забезпечити охорону прав людини та її соці­ального добробуту.

Етична наука, як свідчить сказане, все активніше долучаєть­ся до вироблення морально-правових засад збереження люд­ського життя, що стає об´єктом науково-дослідницького інте­ресу. Біоетика ставить моральні обмеження на ті експерименти над здоров´ям людини, що небезпечні для її життя. Останнім часом у зв´язку з актуалізацією питання про клонування тва­рин та органів людини, проблема набула особливої гостроти. Виникла необхідність більш широкого формулювання питань зв´язку природничих наук із етикою.

При всій різноманітності підходу до розв´язання проблеми вчені доходять згоди, що всебічне вивчення наукою феномена людини має, поряд із логікою, включати етику, тобто те, що називають "нормами науки", — етичні стандарти. Вони управ­ляють соціальними взаємодіями вчених. Формулюючи прин­цип взаємозв´язку природничо-наукових досліджень та етич­них цінностей, американський учений П. де Форест пише: "Гло­бальний суспільний інтерес науки випливає з того, що вчений відповідальний перед людством загалом і не лише індивідуаль­но за ті дії, які він здійснює як вчений, але і колективно — за застосування результатів науки в кожній країні і в усьому світі" [Див.: 15, с. 153]. Об´єктом моральної оцінки в сфері науки є не лише наслідки застосування її даних у практиці, але і самі про­цеси дослідження, а також "внутрішній світ" науки: тематика Досліджень, характер постановки та проведення експериментів тощо. Моральний критерій поширюється також на особистість Ученого: від його моральних якостей великою мірою залежить об´єктивність, науковість результатів.

Біоетика покликана відповідати таким вимогам. По-перше, Необхідна єдність науки і гуманістичних цінностей. По-друге, Необхідно, щоб гуманістичні цілі ставилися вище за дослід­ницькі. По-третє, необхідне регулювання наукових досліджень з позицій гуманістичних цінностей. Регулювання має включа­ти і заборони на деякі види експериментів з участю людини, що можуть бути небезпечними для її життя. По-четверте, необ­хідна розробка правил біомедичних робіт з урахуванням прав людини, включаючи юридичні норми [Див.: 14, с. 6].

Екологічне виховання

 

Комплекс проблем, створений рухом сучасної цивілізації, ставить людство перед необхідністю їх кардинального розв´я­зання. "Сьогодні важливо усвідомити, що розум, рушієм якого є інтерес до пізнання, але не організований моральнісним по­чуттям, загрожує людській цивілізації" [Див.: 9, с 75]. Загро­зу створює і безвідповідальне ставлення людства до власного життя та долі планетарного життя. Врятування планети, як стає все очевиднішим, залежить від розумногорегулювання процесів розвитку і підтримання життя шляхом розв´язання демографічних проблем, розвитку культури споживання, розум­ного використання природних ресурсів, розвитку нових еколо­гічно безпечних технологій виробництва тощо. Тобто необхідне виховання нового рівня свідомості,спрямованого на подолан­ня егоїзму людства і практичне утвердження планетарного життя як вищої цінності. Моральним критерієм оцінки особи­стості може виступити принцип, сформульований А. Швей­цером: "Воістину моральна людина лише тоді, коли вона підпо­рядковується внутрішній спонуці допомагати будь-якому жит­тю, якому вона може допомогти, і утримується від того, щоб завдати живому будь-якої шкоди" [16, с 39]. Актуальним є питання екологічного виховання як системи,що має багато­рівневий характер і охоплює собою всі ланцюги освітньої си­стеми. Розвинуте моральнісне ставлення до природи в багатстві проявів її життєвості та екологічна грамотність — дві найваж­ливіші складові екологічної культури.

Методологічним принципом екологічного вихованняє прин­цип коеволюції (лат. со(п)— разом; evolutio— розгортання). Людство, щоб забезпечити своє майбутнє, має належним чином змінювати характеристики біосфери. Але змінювати потрібно і людські потреби, у такий спосіб, щоб вони відповідали вимо­гам їх природи [11, с. 40]. Імператив тут такий, що природа без людини може існувати, а людина без природи — ні. А тому суспільний розвиток, зокрема розвиток продуктивних сил, має здійснюватися у такий спосіб, щоб зберегти феномен розумного життя.

Екологічне виховання покликане сформувати новий тип мислення, в основу якого покладене почуття особистої відпо­відальності людини за свій родовід, за фізичне і психічне здо­ров´я нащадків, отже — відповідальність за добробут нації і людства.

Академік Моїсеєв твердить про необхідність для суспільства так виховувати своїх членів, так впливати на формування їх духовного світу, щоб вони виявилися здатними мислити не категоріями своєї печери і навіть племені, а відчувати себе ча­стиною величезного світу, доля якого тою або іншою мірою за­лежить від кожного" [11, с. 32]. Чим зумовлений саме такий стан речей? Вчений стверджує, що основною причиною того, що людство дійшло до межі наближення глобальної кризи, є сама людина. її біологічна природа мало відповідає сучасним умо­вам життя, адже її організм сформувався в передльодовикову епоху, і те, що добре для мисливців за мамонтами, мало підхо­дить для людини, яка володіє атомною зброєю" [11, с. 33].

Актуальність коеволюційного підходу як виховного прин­ципу диктується чинним у Всесвіті принципом антропності: жорсткої приладженості фундаментальних постійних, що за­безпечують існування Всесвіту і тих процесів, що в ньому відбуваються. Очевидно, те ж саме має місце і в системі "люди­на — довкілля". "Подальший розвиток виду homo sapiens, по­дальший його добробут вимагають дуже точної узгодженості характеру еволюції людського суспільства, його продуктивних сил і розвитку природи" [11, с 40]. В природі діють принципи самоорганізації. На рівні природа—суспільство узгодженість їхніх характеристик забезпечується Розумом і Волею Людини. Нині вчені наголошують на необхідності формування певної загальної стратегії у взаєминах людства та біосфери. Шлях до її реалізації вони бачать у перебудові пріоритетів людини, їх узгодження з можливостями природи. Останнє вимагає "нового світорозуміння, нової моральності і, зрештою, нового духовно­го світу" [11, с. 43]. Важливим в екологічному вихованні є та­кий чинник, як усунення зверхності людини і "проповідь сми­рення", як називає цей чинник Клод Лоренц. Мова йде про усві­домлення людьми самих себе як частини Всесвіту. Зверхність заважає людині визнати, що її власна поведінка підпорядкова­на законам природи. Зверхнє ставлення є "духовним чванством людини" [5, с. 7].

Екологічне виховання з необхідністю має бути оперте на по­долання трьох упереджень, що панують над людством. Перше — це упереджене ставлення щодо своїх витоків, зокрема того, що людство еволюціонувало від такої гілки вищих тварин, як шимпанзе.

Друга перешкода до самопізнання — це емоційне заперечен­ня того, що поведінка людини підпорядковується законам при­родної причинності. Адже останнє видається запереченням сво­боди волі.

Третя причина, що заважає самопізнанню — протиставлен­ня матеріального та ідеального начал в людині й утвердження ідеального як єдиного справді цінного. Така позиція характер­на, принаймні, для західної культури. Клод Лоренц слушно вважає, що самопізнання, в якому усуваються всі упереджен­ня, могло б послужити свідченням духовної сили людства. "Зна­ючалюдина відчує лише нове благоговіння перед Розумом і Відповідальною Мораллю, які вперше прийшли в цей світ лише з появою людини і цілком могли б дати їй силу, щоб при­душити тваринну спадщину в собі самій, якби вона в своїй горди­ні не заперечувала самого існування такої спадщини" [5, с. 10]. Конкретні шляхи і засоби екологічного виховання визначаються названими вище гуманістичними принципами, найважливішим з яких є принцип поваги до життя. Вони покликані виконати роль методологічної засади для побудови системи екологічного виховання

Тема 17. ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.212.116 (0.024 с.)