Проблемність буття людини в соціокультурному середовищі.

1. Ві́ктор Емі́ль Франкль (26 березня 1905, Відень — 2 вересня 1997, там же) австрійський психіатр тапсихолог.

Віктор Франкль — всесвітньо відомий психіатр, психотерапевт, філософ, творець так званої Третьої Віденської Школи психотерапії^[1]. В основній праці Віктора Франкля «Людина у пошуках сенсу», що була вперше опублікована у 1946 році, викладений його екстремальний досвід виживання в концентраційному нацистському таборі. Цей досвід став філософсько-емпіричною основою для створення нового методу екзистенціальної психотерапії — логотерапії.

Віктор Франкль народився у Відні, у родині єврейського походження. З 1923 року вчився у Віденському університеті (спеціалізація —неврологія та психіатрія, напрямок — депресія і суїцид).

Під час навчання, спілкувався з Зигмундом Фрейдом і співпрацьовував з Альфредом Адлером. Пізніше відійшов від психоаналізу.У 1933–1937 очолював так званий «павільон самогубців» (нім. Selbstmörderpavillon) у головній Віденській лікарні. Після анексії Австрії нацистською Німеччиною у 1938 втратив право лікувати «арійських» хворих і мав перейти до Шпиталю Ротшильда (нім. Rothschild-Spital), єдиної віденської лікарні, де все ще лікували паціентів єврейського походження. Там він працював за фахом і навіть проводив операції на мозку. Його медичні рекомендації дозволили врятувати кількох людей від нацистської програми евтаназії хворих.

25 вересня 1942, він з дружиною та батьками був депортований до концтабору Терезіенштадт. Якийсь час йому дозволялося працювати за фахом. Але 19 жовтня 1944 він був відправлений до Аушвіцу. Його батьків було знищено у Аушвіці, дружина померла у таборі Берґен-Бельзен. Він дізнається про це лише після визволення.

Йому пощастило уникнути газових камер, але на тих, хто вижив, чекали нелюдські умови життя: голод, приниження, важка фізична робота за умов відсутності нормального одягу та харчування тощо. Крім того, людей тримали у постійному страху і стресі. За таких умов, чимало людей здавалося і вмирало. Ті, хто вижив, проходили три стадії психологічної «адаптації». Перейшовши через усе це, спостерігаючи за собою і товаришами, Франкль виробив власну теорію сенсу життя, логотерапію.

«	Я бачив сенс свого життя в тому, щоб допомогати іншим побачити сенс в своєму житті	»
— В.Франкль

Пізніше, він опише цей досвід у книзі «Людина у пошуках сенсу» З Аушвіца його перевели до Дахау, де йому вдалося вижити і дочекатися 27 квітня 1945, коли табір було звільнено американцями.

По війні, він протягом 25 років він очолював неврологічну поліклініку у Відні.

У 1948, він захистив докторську дисертацію з філософії на тему: «Підсвідомий Бог». У 1955 став професором Віденського університету.

Проблема сенсу життя піднімається на кожному новому історичному етапі і в свідомості кожного розмірковує про буття людини. Людина - єдиний серед живих істот - здатний об'єктивувати власне буття і разом з тим усвідомлювати кінцівку будь-якого існування. Питання про сенс життя, будучи глибинною основою людської мотивації, найтіснішим чином пов'язаний з розумінням специфіки людського існування, його природи і сутності.
Людський рід, який розуміється як історично змінюють один одного покоління людей, володіє певними специфічними рисами, які якісно відрізняють його від інших живих істот. Розвиток людини і суспільства пов'язане зі змінами умов буття людей і їх уявлень про сенс життя. Спроби філософів визначити якийсь вічний сенс життя спочатку були приречені на невдачу, бо, будучи детермінованим суспільним середовищем і соціальною орієнтацією особистості він кожен раз виявляє себе по-новому. У будь-якій історичній епосі існують тільки їй властиві домінанти у визначенні сенсу життя і в міру її розвитку він зазнає істотні зміни, набуваючи нових соціально значущі якості. Так на зміну традиційно-релігійними уявленнями (готувати себе до потойбічного життя) приходять тлумачення сенсу життя з позицій абстрактної чесноти (служити істині, добру), максимального задоволення біологічних потреб людини (прагнення до досягнення найбільшого насолоди), екзистенційно-песимістичні концепції (людина народжується для страждання і смерті) і т.д.
Рішення проблеми сенсу життя в соціально-психологічному аспекті пропонує В. Франкл, відводячи найважливішу роль у вивченні сенсу життя суб'єкту, який прагне до пошуку та реалізації сенсу свого існування.
2. Проблема сенсу життя людини по Франклу

Франкл стверджує:
а) що людський дух є особлива сутність, яка і відчуває потребу в розумінні;
б) що смисли в світі існують об'єктивно, оскільки дані Богом;
в) що тому за реалізацію смислів людина несе відповідальність перед Богом;
г) що пізнання інтуїтивно, і совість є той орган, який завжди і в будь-якій ситуації провидить "належне".
Сенс дій є їх результат (сукупність всіх наслідків). Людина існує у взаємопов'язаному світі і в силу цього будь-яке його дію або бездіяльність (тобто саме його існування) об'єктивно має той чи інший результат. Розуміння результату як сенсу - суб'єктивно, але об'єктивно обумовлено наявної у людини потребою в сенсі. (Результат об'єктивно існує у зовнішній реальності; сенс є його образом в нашій логічної реальності, але в цій реальності він також існує об'єктивно. Не варто знову нагадувати, що про зовнішню реальність ми нічого не знаємо і маємо на практиці справу тільки з реальністю своїх уявлень). Сенс життя людини це сукупність всіх наслідків його існування в об'єктивному світі.
Мета є ще не досягнутий результат, до якого людина навмисно прагне. Можливий результат повинен об'єктивно існувати в просторі можливостей (інакше немає сенсу до нього прагнути так як він був би недосяжний). І в цьому сенсі він об'єктивний і може бути тільки відкритий (а не вигаданий чи винайдений). Але поняття мети завжди суб'єктивно, оскільки суб'єктивно (і не наблюдаемо!) Намір. Якесь, втім, також об'єктивно обумовлено потребою "людини раціонального" в тому, щоб його поведінка була доцільним. Якщо людина пасивний, то немає сенсу говорити про раціональному управлінні поведінкою. Якщо ж він навмисно активний, то ця активність не абстрактна, а завжди виявляється в конкретній об'єктивної ситуації життя. При цьому серед своїх можливих дій людина намагається вибрати ті, які вплинуть на дану ситуацію на користь реалізації одного або декількох її можливих результатів, які вибираються з усього безлічі таких можливостей в якості цілей. Мета свідомого існування людини - змінити зміст цього свого існування (на більш бажаний з можливих).
Пошук кожною людиною сенсу є головною силою його життя, а не "вторинної раціоналізацією" інстинктивних потягів. Сенс унікальний і специфічний тому, що він повинен бути і може бути здійснено лише самим ось цією людиною і тільки тоді, коли він досягає розуміння того, що могло б задовольнити його власну потребу в сенсі.
Прагнення до пошуку і реалізації людиною сенсу свого життя Франкл розглядає як вроджену мотиваційну тенденцію, властиву всім людям і є основним двигуном поведінки і розвитку особистості. З життєвих спостережень, клінічної практики та різноманітних емпіричних даних Франкл укладає, що для того, щоб жити й активно діяти, людина повинна вірити в сенс, яким володіють його вчинки.
Питання про те, як людина знаходить свій сенс, є ключовим для практики логотерапии. Франкл наголошує, що смисли не винаходяться, не створюються самим індивідом; їх треба шукати і знаходити. Знайти сенс - не кінцева мета людини. Потрібно ще здійснити його. Франкл характеризує прагнення, породжене глуздом, на відміну від потягу, що породжується потребами, як те, що вимагає постійного прийняття індивідом рішення.
Оскільки прагнення до реалізації унікального смислу свого життя робить кожну людину унікальною особистістю, Франкл говорить також про зміст самої особистості людини, її індивідуальності. Сенс людської особистості завжди пов'язаний з суспільством, в своїй орієнтації на суспільство сенс життя трансцендірует себе. І навпаки, сенс суспільства у свою чергу конституюється існуванням індивідів [2; С.15].
Таким чином, вчення про сенс життя в теорії Франкла може бути виражене у наступній тезі: життя людини не може позбутися сенсу ні за яких обставин; сенс життя завжди може бути знайдений. Здійснення сенсу свого життя є для людини імперативною необхідністю через кінцівки, обмеженості і необхідності буття людини в світі, неможливість відкласти щось на потім. Здійснюючи сенс свого життя, людина здійснює тим самим самого себе (самоактуалізація). Франкл виділяє три види "смислів" в людському житті, пов'язані з трьома видами цінностей: "цінності дії", "цінності переживання" і "цінності відношення". Все сказане вище стосується до сенсів (цілям), пов'язаним з цінностями дії.
Цінність - це те, що важливо (цінно) для кого-то. Франкл стверджує, що цінності існують у світі об'єктивно. Так, наводячи приклад таких цінностей, Франкл пише: "Кілька років тому у Франції проводилося опитування громадської думки. Результати показали, що 89% опитаних вважають, що людина має потребу в" чомусь такому ", заради чого він живе. Іншими словами, потреба в сенсі є для більшості фактом, а не сліпою вірою.
Звичайно, можуть бути такі випадки, коли ставлення людини до цінностей насправді є тільки маскуванням прихованих внутрішніх конфліктів. Але такі люди є скоріше винятком з правила, ніж самим правилом. У таких випадках цілком виправдана психологічна інтерпретація. У таких випадках ми насправді маємо справу з псевдоцінностями (гарним прикладом цього служить фанатизм), і як псевдоцінності вони повинні бути демасковані. Демаскування або розвінчання, однак, повинна бути відразу ж припинена при зустрічі з достовірним і справжнім в людині, зокрема, з сильним прагненням до такого життя, яке було б настільки значно, наскільки це можливо. Якщо ж розвінчання в такому разі не припиняється, то здійснює розвінчання просто видає свою власну потребу в тому, щоб придушити духовне прагнення іншого.
Ми повинні дуже обережно ставитися до тенденції розуміти цінності в термінах простого самовираження людини. Логос, або сенс, є не просто вихід за межівласного існування, але скоріше щось протистоїть існуванню. Я вважаю, що ми не вибираємо сенс нашого існування, а швидше виявляємо його "[1; С.120].
Виходить, що не людина ставить перед собою питання відшукання сенсу життя, а життя ставить це питання перед ним. Людині, таким чином, доводиться щодня і щогодини відповідати на нього - не словами, а діями.
Пріоритет належить цінностям творчості, основним шляхом реалізації яких є праця. При цьому зміст і цінності набуває праця людини як його внесок в життя суспільства, а не просто як його заняття. З числа цінностей переживань Франкл детально зупиняється на любові, яка має багатий ціннісним потенціалом.Любов - це взаємини на рівні духовного, смислового виміру, переживання іншої людини в його неповторності і унікальності, пізнання його глибинної сутності.
Друге уточнення стосується зв'язку "цінності" і "сенсу". Фрейд проголосив первинність задоволення і тому змушений був виводити із задоволення навіть релігійні потреби. Франкл оголосив первинним сенс, і тому цінністю у нього може бути тільки те, що має сенс. Однак різні психічні механізми (які виникли на різних етапах еволюції) дійсно різні, і немає необхідності зводити їх один до одного. А тому, приймаючи визначення цінності як "суб'єктивно значущого", ми можемо помітити, що різні цінності можуть бути значущими для людей, тому, що задовольняють різні їх потреби, а не тільки потреба в сенсі. Значить, не будь-яка цінність може служити як сенсу. Основний критерій відмінності при цьому, на наш погляд, наступний. Вище вказувалося, що сенс є суб'єктивне сприйняття деякого об'єктивного результату нашого існування (те, що залишиться, навіть якщо нас раптом не стане). Значить, такі суто суб'єктивні категорії як "переживання" і "відношення" під це визначення не потрапляють.
Найбільші практичні результати і досягнення логотерапии пов'язані саме з цінностями відносини, з перебуванням людьми сенсу свого існування в ситуаціях, що представляються безвихідними і безглуздими. Франкл вважає цінності відносини в чомусь більш високими, хоча їх пріоритет найбільш низький - звернення до них виправдано, лише коли всі інші можливості більш активного впливу на власну долю вичерпані.
У відношенні суб'єктивності сприйняття щастя, Франкл зауважує: "Я сумніваюся, що лікар може відповісти на це запитання однієї загальною фразою, так як сенс життя відрізняється від людини до людини, день у день, від години до години. Тому важливий не зміст життя взагалі, а скоріше специфічний сенс життя даної особистості в даний момент часу. Постановку питання про сенс життя, коли він заданий взагалі, можна порівняти з питанням, поставленим перед чемпіоном з шахів: "Скажіть, вчитель, який найбільш хороший хід у світі?" Просто не існує такої речі, як найкращий чи просто добрий хід, у відриві від конкретної ігрової ситуації, у відриві від конкретної особистості противника. Те ж саме справедливо і відносно людського існування. Ми не повинні шукати абстрактного смислу життя. У кожного своє власне покликання і місія в житті, кожен повинен виносити в душі конкретне призначення, яке вимагає своєї реалізації. Людське життя тому не можна перемістити з місця на місце, життя конкретної людини неповторна. Отже, завдання кожного - єдина, як єдині і специфічні можливості її існування.
Логотерапия бачить у відповідальності перед життям саму сутність людського існування "[1; С.126].
Стверджуючи унікальність і неповторність сенсу життя для кожної людини, Франкл тим не менш відкидає деякі з "філософій життя". Так, сенсом життя не може бути насолода, бо воно є внутрішній стан суб'єкта.

 

2. Філосо́фія ново́го і нові́тнього часу — період у розвитку філософської думки (17-19 ст.), що дав сузір'я видатних мислителів різних країн і народів. При всій унікальності творчого внеску кожного з них можна виділити головні ідеї та типологічні особливості філософії цього періоду. Філософія Нового часу внесла значний внесок у вироблення фундаментальної картини світу, тісно пов'язаної, з одного боку, з математикою і природознавством, а з іншого боку, з метафізикою. При цьому в 17 ст. Декарт, Паскаль або Лейбніц були одночасно математиками і природознавцями, і створена ними філософська картина світу була природничо-науковою. До середини 19 ст. філософська і природно-наукова картина світу до певної міри відокремлюються одна від одної, проте протягом всього Нового і Новітнього часу філософія, розуміюча себе найчастіше цілісною системою, включала філософію природи як свою системно-методологічну частину. Для філософської картини світу Нового часу характерні наступні ідеї та тенденції:

у 17 ст., особливо для Декарта і картезіанців, типове таке об'єднання математики, фізики й метафізики, при якому математика тісніше, ніж в античності, зближалася з фізикою завдяки чому забезпечувався логічно плавний перехід від субстанції до тіла, а потім до «математичних», тобто так чи інакше вимірних, одиниць і полегшувалась редукція однієї-єдиної матерії, подібно безмежному тілу, до протяжності. Декарт і картезіанці пояснювали рух, не вдаючись до допущенняатомів і порожнечі як філософсько-метафізичних понять (проте при допущенні корпускул як частинок речовини) — одночасно з витісненням поняття «сила» і з запереченням постійного місця тієї чи іншої речі (відносність руху, заперечення абсолютних точок відліку),

світ поставав як упорядкований, підлеглий строгим законам руху і зміни, як однорідний, єдиний, але який одночасно піддається аналітичному розчленуванню і подальшому синтезу,

механіцизм як підхід, заснований на перетворенні механіки у фундаментальну методологічну парадигму пізнання, зліт його доводиться вже на 18 століття (філософія французького Просвітництва). Природодослідник (і філософ) міркував як (за Богом) механік-конструктор, що виганяє з природи чудеса і зводить її явища до простих і очевидних основ. Цьому сприяло зближення «природного» і «штучного», світ тіл природи поставав як створений Богом світ «машин», а людське тіло — як найдосконаліше і дивовижне з них,

речі природи, Я як (мисляча) річ, «речі» інтелекту уподібнювалися один одному в тому сенсі, що могли бути зафіксовані, пораховані, розкладені. На підставі ідеї про рівноцінність реального і можливого будується популярна в 17 ст. і вельми перспективна ідея «mathesis universalis», тобто універсального математико-логічного методу,

з філософією природи і метафізикою Нового часу в цілому тісно пов'язане вчення про Бога як першоджерела руху, «домислюваного» навіть до природно-наукових законів руху (суперечка картезіанців і лейбніцеанців про те, чи повинен Бог повсякмиттєво «заводити» «годинник світу», як вважав Декарт, або він «заводить» їх одного разу і потім вони працюють самі по собі, як стверджував Лейбніц), як джерелі внутрішньої активності в матерії, як гаранті метафізичної єдності світу тощо;

критика картезіанського розуміння світу, який справив глибокий вплив на науку та філософію Нового часу, захист (з боку Гюйгенса або Гассенді) атомізму через критику принципу безмежної подільності і твердження про необхідність допущення порожнечі, щоб відрізняти «тіло» і «простір», критика зведення тіла і простору до протяжності і твердження про «непроникність» як більш загальну і «первинну» якість матерії і тіл (Гюйгенс, Лейбніц); спроба Лейбніца подолати однобічність механіцизму і затвердити більш динамічну, живу картину світу (монадологія);

найсильніший вплив механіки Ньютона (в тому числі в ранніх роботах Канта) в 18 і навіть 19 ст., особливо в трактуванні таких понять, як «матерія», «рух», «простір», «час», — з точки зору загального принципу дії та протидії, закону всесвітнього тяжіння;

протиставлення «класичних», традиційних, і некласичних (у філософії життя, прагматизмі) тенденцій у філософському мисленні (у Шопенгауера, К'єркегора і потім у вченні Ніцше, в філософській антропології, вченні про цінності, етику, філософії релігії та ін.) На захист філософської класики виступили прихильникинеотомізму, неокантіанства, неогегельянства. Метафізичні підстави філософської класики були піддані критиці представниками позитивізму і неопозитивізму. Одночасно ряд природознавців і філософів виступив на підтримку метафізіки, традицій систематичної філософії (Р. Г. Лотце, Ф. Тренделенбург та ін.)

Вчення про людину, що стало ключовим у філософії Нового і Новітнього часу, пронизане характерним протиріччям. З одного боку, воно розглядає людське тіло як одне з тіл природи у фізичному і біологічному (фізіологічному, антропологічному) аспектах, так що людина постає тут як частина природи, підпорядкована її законам. З іншого боку, у філософії Нового часу було розроблено специфічне вчення про людську сутність, або людську природу (Спіноза, Гоббс, Локк, французькі просвітителі): міць природи розуміється і як міць всіх індивідів, разом узятих; затверджується «природне» право індивіда, окремої людини на самозбереження і задоволення фундаментально-необхідних потреб; постулюються як цінності вроджена рівність людей, «природна свобода людини», право приватної власності, «суспільна сутність людини» (Д. Юм). При цьому рівність розуміється не як майнова або станова, не як рівність задатків і здібностей, а як рівне право індивідів на захист життя, власності, на опір насильству і придушенню, найважливішою ознакою людської сутності вважається розумність, що розуміється широко (від розуму як здатності судження, доказу, аргументації до розуму як мисленню, інтелекту, науковому пізнанню). Людина наділена не тільки почуттями і розумом, а й пристрастями, афектами, звідки виникає проблема протиборства розуму і пристрастей і можливостей їх приборкання за допомогою розуму. Філософія Нового часу в цілому може бути охарактеризована як раціоналізм в широкому сенсі: впевненість у здатності розуму розгадати загадки природи пізнати навколишній світ і самої людини і в кінцевому рахунку перетворити природу, переробити суспільство і людину на розумних засадах. Вищою метою раціоналізму вважалося раціональне ж осягнення Бога. У межах раціоналізму боролися два підходи — емпіризм і раціоналізм (у вузькому сенсі). Не заперечуючи ролі розуму, прихильники емпіризму підкреслювали вихідне значення чуттєвого досвіду, висували на перший план спостерігаючий і експериментальний розум. У свою чергу прихильники раціоналізму, не заперечуючи значення чуттєвого пізнання і досвіду, вихідними і фундуючими вважали ідеї розуму (напр., в якості вроджених ідей або розумних прагнень, апріорі закладених і в самій природі, і в чуттєвому пізнанні). У 18 ст. і особливо в 19 ст. виник справжній культ розуму. Вирішальною (хоча і не єдиною) тенденцією філософії Нового часу була орієнтація на науку і наукове пізнання як найвищу форму культури. Філософія прагнула консолідуватися в науку, розробити для себе та інших наук «справді науковий» метод. Це дало підставу говорити про «класичну» (новочасну) раціональність як про крайній сцієнтизм. Тим часом у філософії цього періоду існувала й інша тенденція — критичне ставлення до розуму, яке знайшло яскраве вираження в широкомасштабній критиці розуму (його неминучих помилок Заслугою філософії Нового і Новітнього часу є широкомасштабне дослідження проблем пізнання та методу, що включало, по-перше, вчення про очищення розуму, про «привидів» (ідолів), про сумнів як початковий крок на шляху досягнення ясного і чіткого знання, й удруге, власне гносеологічний і методологічний аналіз. Велику роль у гносеології Нового і Новітнього часу грало вчення про метод, тісно пов'язане з філософією науки, логікою, концепціями мови. Започатковане з устремлінь Ф. Бекона і Декарта розробити кілька простих і ясних правил методу, це вчення потім все більш ускладнювалося, перетворившись у Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля і їх послідовників в концепцію діалектичних категорій. Разом з цим змінювалися відносини між логікою і гносеологією. Якщо спочатку логіка виступає як інтегральна, але відносно самостійна частина філософського знання (напр., у Лейбніца), а потім перетвориться в змістовну теорію пізнання (діалектика категорій), то наприкінці періоду (формальна) логіка знову йде з-під опіки філософії, все більш зближуючись з математикою (математична логіка) і лінгвістикою. Філософське осмислення логіки, її законів і форм (так само як і мови) — постійний предмет дослідження мислителів Нового і Новітнього часу.

 

3. Проблемність буття людини в соціокультурному середовищі

Проблема буття людини також здавна цікавила філософів. У найдавніших філософських системах Китаю, Індії, Греції людина мислилася як частина Космосу, усеосяжного світу. І сама людина сприймалася як своєрідний "мікрокосмос". Природа розумілася як живий організм, а людина — як сполучення різних елементів чи "стихій" космосу.

Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи і людського світу. Було виділене протиріччя: "незмінні закони природи - мінливі людські встановлення".

Людина як духовно-тілесна істота була головним змістом усієї давньогрецької культури, особливо в часи її розквіту. Філософ Геракліт стверджував: "З мавп найпрекрасніша потворна, якщо порівняти її з людським родом. З людей наймудріший, у порівнянні з Богом, видасться мавпою і за мудрістю, і за красою, і за всім іншим. А самі грецькі боги постають величними і разом з тим людяними".

Грецька філософія, що проголосила тезу про людину як про міру всього існуючого, орієнтувалася на її розум, закликала до самопізнання. Вислів "Пізнай самого себе", висічений при вході в храм Аполлона в Дельфах, з'явився одним з дороговказних у розвитку наук про людину.

Середньовічна християнська філософія протиставляла "справжнє", божественне і " неістинне" створене буття, розрізняючи при цьому сутність і існування, зміст і символ.

Своєрідність християнського біблійного уявлення про людину як про "образ і подобу Бога", внутрішньо роздвоєної внаслідок гріхопадіння, сполучалося з вченням про поєднання божественної і людської сутності в особистості Христа. Таке поєднання відкривало можливість внутрішнього прилучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя душі.

Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежність творчих можливостей людини. Ідея філософа Пікоделла Міран доли полягала в тому, що людина займає особливе становище у світобудові, оскільки причетна до всього земного і небесного від нижчого до найвищого. У поєднанні з волею вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни її розуму, творчому початку.

Філософи ХУІІ-ХУІІІ ст. розглядали буття як реальність, що протистоїть людині, як суще, котре людина освоює в діяльності. Для європейської філософії цього часу буття найчастіше обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

Поряд з цією натуралістичною лінією в новоєвропейській філософії формується прямо протилежний спосіб І. Кант питання "Що таке людина?" формулює як основне питання філософії, а саму людину розглядає як істоту, що належить двом різним світам природній необхідності і моральній свободі. У німецькій філософії ХУІІІ-ХІХ ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носія всезагального ідеального початку - духу чи розуму.

Великий був інтерес до проблеми людини і наприкінці XIX- XX ст. Пошук сутнісних властивостей людини сконцентрував увагу вчених на таких проявах, як почуття, воля, потяг. Тоді ж у науці почали розрізняти поняття "індивідуальність" і "особистість". Індивідуальність стала розумітися насамперед як своєрідність, неповторність психічного життя людини, а особистість - це її індивідуальні прояви на тлі соціальних відносин.

Російський філософ М.О. Бердяев писав: "Проблема людини є основна проблема філософії. Ще греки зрозуміли, що людина може почати філософствувати тільки із себе. Розгадка буття людини для людини схована в людині. У пізнанні буття людини є зовсім особлива реальність, що не стоїть в ряді інших реальностей. Людина не є дробова частина світу, у ній закладена цілісна загадка і розгадка світу".

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13

Сковорода Г. Потоп зміїний.