Сенека. Моральні листи до Луцилія. Роздуми про час.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 1

Сенека. Моральні листи до Луцилія. Роздуми про час.

Поняття світогляду. Класифікація.

Феноменологія як метод пізнання світу.

1. Сенека Анней Луцій (лат. Lucius Annaeus Sĕnĕca minor; Сенека молодший) (4 до н. е. — 65) — давньоримський філософ,поет, державний діяч і оратор. Син філософа Сенеки Старшого Сенека Анней Луцій народився бл. 4 р. до н. е. в Кордубі (Кордова, Іспанія) у заможній родині. Його батько, відомий як Сенека Старший, був видатним ритором. Він був упевнений у перевазі практичної діяльності над філософією і мріяв про політичну кар'єру для синів. Заради дітей він переїхав до Риму, тут і минули молоді роки Сенеки Молодшого.

«Мора́льні листи́ до Луцилія» (лат. Epistulae morales ad Lucilium) — збірка із 124 листів, написаних Сенекою Молодшимнаприкінці його життя, після відходу з політики. Вони адресовані Луцилію Молодшому, прокуратору Сицилії (він відомий тільки через листування із Сенекою). Всього збірка налічує 124 листи різного розміру, кожен з яких починається фразою «Сенека вітає свого Луцілія!» (лат. Seneca Lucilio suo salutem), а закінчується прощанням «Бувай здоров!»^[2] (лат. Vale). У цих листах Сенека дає Луцилію різні поради, багато пише про бідність, свободу волі, дружбу і смерть. Про час:

Сенека вітає Луцилія!

Так і поступай, мій Луцилій! Відвоюй себе для себе самого, зберігай і заощаджуй час, який в тебе відбирали або крали, який проходив даремно. Сам переконайся в тому, що я кажу правду: частину часу у нас забирають силою, частину крадуть, частина протікає намарне. Але найганебнішою є втрата часу з нашого власного нехлюйства. Придивись уважніше: адже найбільшу частину нашого життя ми витрачаємо на безглузді справи, велику частину на ледарство, а все життя - не на те, що треба.
Покажи мені хоч одну людину, яка цінує свій час, хто розуміє, чого вартий один день, людину, яка розуміє,що помирає з кожною хвилиною.
В тому наша біда,що ми бачимо смерть попереду, в той час, коли насправді вона у нас за спиною - адже скільки років прожито, всі належать смерті.
Поступай так, мій Луцилій, як ти мені пишеш: не втрачай ані хвилини. Запанувавши над сьогоднішнім днем, не так залежатимеш від завтрашнього. Інакше, поки будеш відкладати на завтра - життя мине. Все, Луцилію, чуже нам, один тільки час - наша власність. Лише час мінливий і текучий дала нам у власність природа, але і його хто хоче, той у нас і відбирає.
Смертні нерозумні - отримавши щось дріб'язкове, дешеве, і таке, що легко компенсувати, вони дозволяють, щоб їм виставили рахунок. А ось ті, кому приділили час, не рахують себе боржниками, хоч час не поверне навіть той, хто знає, що таке вдячність.
Можливо, ти спитаєш, як поступаю я, раз смію тебе повчати?
Признаюсь щиросердно, як марнотратник, який все підраховує, я точно знаю скільки витратив. Не можу сказати, що нічого не втрачаю, але скільки і чому - знаю, і причини своєї бідності розумію. Проблеми зі мною такі ж, як і з більшістю тих, хто не по своїй вині дійшов до зубожіння - всі мене прощають, та ніхто не допомагає.
Ну то й що ж? Не бідний той, кому багато не потрібно. Але ти бережи своє багатство - саме час розпочати! Як казали наші предки - пізно бути заощадливим, коли залишилось лише на дні. На дні залишається не лише мало, але й найгіршої якості.

Бувай здоровий.

 

2. СВІТОГЛЯД - система узагальнених поглядів на світ і місце людини в ньому, на відношення людей до оточуючої їх дійсності і самим собі, а також зумовлені цими поглядами основні життєві позиції людей, їх переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації.

Світогляд - це сукупність поглядів та уявлень людини про світ,які визначають її ставлення до різноманітних явищ дійсності,життєву позицію та ціннісні орієнтації.

Світогляд - складна і суперечлива єдність знань, ідеалів, мрій, цілей, сподівань, інтересів, бажань, надій, вірувань, переконань, емоцій, почуттів, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають аспекти мислення та норми діяльності особи.Через світогляд завжди відшукується смислова основа буття та відбувається прилучення до духовного світу як предків, так і сучасників.

Світогляд - багатовимірне і складне утворення, що характеризує активне самовизначення людини, динаміку її певного способу життя й думки.

Світогляд - необхідна складова людської свідомості взагалі, яка поєднує різні щаблі як загальнолюдського, так і особистісного досвіду.Головними поняттями світогляду є світ та людина. Він відображає не стільки об'єктивне бачення скільки суб'єктивне. Головним завданням постає формування загальної картини світу.

Класифікація світогляду

За носієм: Індивідуальний;Колективний;Національний;

За рівнем світобачення: Усвідомлений;Неусвідомлений;Буденний;Філософський;

За історичними епохами: Античний;Середньовічний (теоцентричний);Гуманістський (епохаренесансу(відродження));Новий (епоха нового часу);Новітній (новітній час);

За морально-ціннісними орієнтирами: Егоїстичний;Гуманістичний;Антигуманний;Шовіністичний;

Структура світогляду Світовідчуття;Світосприйняття;Світорозуміння;

Складові частини світогляду

За визначенням бельгійського філософа Апостеля світогляд включає сім елементів:

Онтологію — описову модель світу

Пояснення світу

Футорологію, відповідь на запитання, куди ми йдемо.

Цінності, відповіді на етичні питання — відповідь на запитання, що слід робити.

Праксеологію або методологію або теорію дії — відповідь на запитання, як досягти мети.

Епістемологію або теорію знань, відповідь на запитання, що є правдою, а що ні.

Етіологію — пояснення походження й структури світогляду

Типи світогляду

міфологічний — для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо.

релігійний — особлива форма усвідомлення світу, в основі якої замість обґрунтування і доказів лежить одкровення.

науковий — усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

мистецький — форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

філософський — форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

 

3. Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен – це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи.

Виникнення на початку XX ст. феноменології як напрямку західної філософії пов'язано з іменем німецького філософа Е. Гуссерля (1859–1938). Вів вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, який становить фундамент науки.

Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість.

Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.

Слід виділити чисту, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або "суб'єктивний потік", і визначити її особливості. Виділивши "чисту" свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі.

Головною характеристикою свідомості взагалі є її постійна направленість на предмети. Така "наївна" направленість називається "інтенціональністю". Свідомість завжди інтенціональна, тобто направлена на що-небудь.

У процесі своєї діяльності, як теоретичної, так і практичної, людина "наївна", тобто вона не бачить тих "смислів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших людей. Але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що переді мною), іншими словами, це – об'єкти, в які я вкладаю певні смисли, або "олюднені об'єкти", або дані в свідомості.

Важливо розрізняти цю "чисту свідомість" ("смисли свідомості") і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ – наївне повсякденне життя. Це життя і є джерелом всіх теорій та понять науки. Життєвий світ – фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений "смислами" свідомості, через які ми сприймаємо об'єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення "життєвого світу", на основі яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології – показати, як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної "чистої свідомості", треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб "Епохе" – такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, – "чиста свідомість", тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю.

"Чиста свідомість", звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою "редукції" (зведенню) – розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом "Епохе", а потім перейти до осягнення основи всього існуючого – "абсолютного Я".

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді – "абсолютне Я" (яка одночасно є джерело* потоку свідомості людини). Вона конструює світ, вкладаючи в нього "смисли". Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

Засновники феноменології (Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті та ін.) розуміли, що це нова наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.

Методи феноменології здійснили значний вплив на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 2

Платон. Апологія Сократа.

Платон. Апологія Сократа

Плато́н (грец. Πλάτων; 427 до н. е. — 347 або 348 до н. е.) — давньогрецький мислитель, засновник філософської школивідомої як Академія Платона. Один із основоположників європейської філософії нарівні з Піфагором, Парменідом і Сократом. Платон походив з аристократичної сім'ї, що брала активну участь у політичному житті Своє прізвисько дістав уже в зрілому віці, що перекладається з давньогрецької мови як «широкий». За однією з версій, Платону дали таке ім'я як синонім широких поглядів на світ, що вирізняли великого афінянина^[5].Хлопчиком Платон навчався в найліпших афінських учителів: риторику він осягав з Діонісієм, музику — з Драконтом, з гімнастики вправлявся з Аристоклом із Аргоса^[6]. Деякий час слухав софіста гераклітівської орієнтації Кратила.

Платон став одним з найвідданіших Сократових учнів і до самої його страти залишався в числі постійних співбесідників. Хоча сучасники відзначають, що Платон усе життя вирізнявся крайньою сором'язливістю й замкнутістю.

КОМПОЗИЦИЯ РЕЧИ

I. Речь Сократа после обвинения, предшествующего приговору
(17а – 35d)

Вступление. Против Сократа обвинители говорили красноречиво, но ошибочно и клеветнически; он же будет говорить попросту и без всяких прикрас, но только одну правду, так, как он ее говорил всегда и раньше в своих спорах с разными противниками (17а – 18а).

Два рода обвинителей. Прежние обвинители более страшны, потому что они неизвестны и обвинения их слишком глубокие, хотя и клеветнические. Теперешние же обвинители – Анит, Мелет и Ликон – менее страшны и более ограниченны (18а – 18е).

Критика прежних обвинителей. Клевета – утверждение, будто Сократ занимался тем, чтó находится под землей, и тем, чтó на небе, т.е. натурфилософией или астрономией, хотя в самой науке Сократ не находит ничего плохого. Клевета и обвинение в том, будто он считает себя обладателем какой-то особой мудрости, ибо хотя дельфийский бог и объявил Сократа мудрейшим из людей, но эта его мудрость, как он сам убедился, расспрашивая людей, признаваемых мудрыми, заключается только в том, что он признает отсутствие у себя какой бы то ни было мудрости. За это и озлобились на него все, кого считают мудрым и кто сам себя считает таковым (19а – 24а).

Критика новых обвинителей. а) Невозможно доказать, что Сократ развращал юношество, ибо иначе вышло бы, что развращал только он, а, например, законы, суд, или судьи, а также Народное собрание или сам обвинитель его, Мелет, никого никогда не развращали. Кроме того, если Сократ кого-нибудь и развращал, то еще надо доказать, что это развращение было намеренным; а невольное развращение не подлежит суду и могло бы быть прекращено при помощи частных увещаний (24b – 26а). б) Невозможно доказать, что Сократ вводил новые божества, ибо Мелет одновременно обвинял его и в безбожии. Если Сократ вводил новые божества, то он во всяком случае не безбожник (26b – 28а).

Общая характеристика, которую Сократ дает самому себе. а) Сократ не боится смерти, но боится лишь малодушия и позора. б) Отсутствие боязни смерти есть только результат убеждения в том, что Сократ ничего не знает, в частности, об Аиде и сам считает себя незнающим. в) Если бы даже его и отпустили при условии, что он не станет заниматься философией, то он все равно продолжал бы заниматься ею, пока его не оставило бы дыхание жизни. г) Убийство Сократа будет страшно не для него самого, но для его убийц, потому что после смерти Сократа они едва ли найдут такого человека, который бы постоянно заставлял их стремиться к истине. д) Ради воспитания своих сограждан в истине и добродетели Сократ забросил все свои домашние дела; в то же время он за это воспитание ни от кого не получал денег, почему и оставался всегда бедным. е) Внутренний голос всегда препятствовал Сократу принимать участие в общественных делах, что и сам Сократ считает вполне правильным, ибо, по его мнению, справедливому и честному человеку нельзя ужиться с той бесконечной несправедливостью, которой полны общественные дела. ж) Сократ никогда никого ничему не учил, он лишь не препятствовал ни другим в том, чтобы они задавали ему вопросы, ни себе самому – в том, чтобы задавать такие же вопросы другим или отвечать на них. Это поручено Сократу богом. И нельзя привести ни одного свидетеля, который бы утверждал, что в вопросах и ответах Сократа было что-нибудь дурное или развращающее, в то время как свидетелей, дающих показания противоположного рода, можно было бы привести сколько угодно. з) Сократ считает недостойным себя и судей, да и вообще безбожным делом стараться разжалобить суд, приводя с собою детей или родственников и прибегая к просьбам о помиловании (28b – 35d).

II. Речь Сократа после общего обвинения
(35е – 38b)

Сократ говорит о себе самом. Сократ удивлен, что выдвинутое против него обвинение поддержано столь незначительным большинством голосов.

Сам Сократ за то, что он совершил, назначил бы себе другое, а именно бесплатное питание в Пританее.

С точки зрения Сократа, его наказание не может состоять ни в тюремном заключении (ибо он не хочет быть чьим-либо рабом), ни в изгнании (ибо он не хочет быть в жалком и гонимом состоянии), ни в наложении штрафа (ибо у него нет никаких денег), ни в отдаче его на поруки состоятельным ученикам, которые внесли бы за него залог (ибо он в силу веления бога и ради человеческой пользы все равно никогда не прекратит своих исследований добродетели и наставления в ней всех людей).

Этого никогда не поймут его обвинители и судьи, ибо они ни в чем не верят ему.

III. Речь Сократа после смертного приговора
(38с – 42а)

Те, кто голосовал за смертную казнь Сократа, причинили зло не ему, потому что он, как старый человек, и без того скоро должен был бы умереть, но себе самим, потому что их все будут обвинять, а Сократа будут считать мудрецом.

Пусть не думают, что у Сократа не хватило слов для защиты: у него не хватило бесстыдства и дерзости для унижения перед не понимающими его судьями. От смерти легко уйти и на войне, и на суде, если только унизиться до полного морального падения. Но Сократ себе этого не позволит.

Осудившие Сократа очень быстро будут отмщены теми обличителями, которых он же сам и сдерживал раньше.

Обращаясь к тем из голосовавших, кто хотел его оправдать, Сократ говорит, что внутренний голос, всегда останавливающий его перед совершением проступков, на этот раз все время молчал и не требовал принимать каких-либо мер для избежания смерти, которая в данном случае есть благо.

Действительно, смерть – не зло, ибо если она есть полное уничтожение человека, то это было бы для Сократа только приобретением, а если она есть, как говорят, переход в Аид, то и это для него приобретение, ибо он найдет там праведных судей, а не тех, которые его сейчас осудили; он будет общаться с такими же, как он, несправедливо осужденными; он будет проводить там жизнь, исследуя добродетель и мудрость людей. И наконец, он будет уже окончательно бессмертен. Поэтому и его сторонники тоже пусть не боятся смерти.

Что же касается обвинителей, то Сократ просит их наказывать его детей (если они будут иметь слишком высокое мнение о себе и отличаться корыстолюбием), принимая такие же меры, какие сам Сократ принимал в отношении своих обвинителей, т.е. меры убеждения.

Заключение. Сократ идет на смерть, а его обвинители будут жить, но не ясно, что из этого лучше и что хуже.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 3

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 4

Гоббс Т. Левіафан.

Головні функції філософії.

Основні функції філософії

Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.

Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

 

3. Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5

Сціборський М. Націократія.

Світоглядні форми

Філософія (від грец. phileo — люблю і sophia — мудрість) -це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовідношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються в своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислення — буття". Філософія є одночасно і системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком розв'язання корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточна відповідь на них ніколи не досягається. На це вказує і саме слово "філософія" - не просто "мудрість" як завершене, "готове" знання, а "любов до мудрості", вічне прагнення до повного розуміння сутності світу і сутності самої людини.
Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це система гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на відношення людини до навколишньої дійсності і самої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання і діяльності, ціннісні орієнтації та ідеали теж включаються до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінка людиною світу й самої себе.

Міфологія (від грец. mythos - оповідь і logos - слово, поняття, вчення) є універсальним типом світогляду первісних суспільств; усі етноси своїм першим світоглядом мають міфологію, яка містить у своїй основі міф-вигадану розповідь, витвір народної фантазії, в якому явища природи або культури подаються в наївно-антропоморфній формі. Порівняльне вивчення міфів різних народів показало, що, по-перше, дуже схожі міфи існують у різних народів, у різних частинах світу і, по-друге, міф був єдиною універсальною формою свідомості. Він відображав світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння тієї епохи, в яку створювався. У міфологічній свідомості закріплені поетичне багатство та мудрість різних народів.

. Міф як особлива форма свідомості і світогляду представляв собою своєрідний сплав знань, хоча і досить обмежених, релігійних вірувань і різних видів мистецтва.

Переплетення у міфі елементів знань про світ з релігійною та художньої фантазією знаходить своє вираження в тому, що в рамках міфу думка ще не здобула повної самостійності і найчастіше вдягалися в художньо-поетичні форми, що чітко проглядається в "міфах Стародавньої Греції", в "Іліаді", "Одіссеї", національному фольклорі і т. д. І в той же час в міфах вже малювалася картина світу в цілому у вигляді теософії, йшов пошук шляхів затвердження єдності природи і суспільства, світу і людини, минулого і сьогодення, вирішувалися у своєрідній формі світоглядні проблеми.

Подальший розвиток світорозуміння пішло по двох лініях - по лінії релігії та по лінії філософії. Це більш зріла форма світогляду, ніж міфологія. У ній буття осягається не міфічними, а іншими способами. Вирізнимо такі: а) у релігійній свідомості вже чітко розділяються суб'єкт і об'єкт, а отже, долається характерна для міфу неподільність людини і природи; б) світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного.

Релігія - форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земній, природний і потойбічний, надприродний, небесний. При цьому на відміну від науки, теж створює свій другий світ у вигляді наукової картини природи, другий світ релігії заснований не на знанні, а на вірі в надприродні сили і їх чільну роль у світі, в житті людей. До того ж сама релігійна віра - це особливий стан свідомості, відмінне від упевненості вченого, яка базується на раціональних засадах; в релігії ж віра реалізується в культі і через культ.

Причина релігії - залежність людей від непідконтрольних їм природних, природних і соціальних сил. Вона виступає як ілюзорне заповнення слабкості людини перед ними. Довга еволюція релігії призвела до ідеї Бога як розпорядника справ земних і небесних. Релігія свого часу грала позитивну роль як засіб соціальної регуляції, формування усвідомлення єдності людського роду, загальнолюдських цінностей.

Загальне, що споріднює релігію та філософію, - це рішення світоглядних проблем. Але характер підходу до цих проблем в їх рамках, так само як і саме їх рішення, глибоко по-різному. На противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Вже перший крок філософії полягав у пошуку єдиного в усьому, в пошуку першооснови світу не за його межами, а в ньому самому.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 6

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 7

Філософія і наука.

Філософія і наука

Філософія протягом усього свого розвитку була пов'язана з наукою, хоча сам характер цього зв'язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося.

На початковому етапі філософія була єдиною наукою і включала в себе всю сукупність знань. Так було у філософії стародавнього світу та в період середньовіччя. Надалі розгортається процес спеціалізації та диференціації наукових знань та їх відмежування від філософії. Цей процес інтенсивно йде, починаючи з XV-XVI ст. і досягає верхньої межі в ХVII-ХVIII ст.

На цьому другому етапі конкретно-наукове знання носило переважно емпіричний, досвідчений характер, а теоретичні узагальнення робила філософія, притому чисто умоглядною шляхом. При цьому досягалися нерідко і позитивні результати, але було нагорожено і чимало дурниць.

Нарешті, в третій період, початок якого відноситься до Х1Х ст., Наука частково переймає у філософії та теоретичне узагальнення своїх результатів. Універсальну, філософську картину світу філософія може тепер будувати лише разом з наукою, на основі узагальнення конкретно-наукових знань.

Необхідно ще раз підкреслити, що типи світогляду, в тому числі і філософського, різноманітні. Останнє може бути і науковим, і ненауковим.

Наукове філософський світогляд більшою мірою формує і представляє вчення філософського матеріалізму, починаючи з наївного матеріалізму стародавніх через матеріалістичні вчення ХVII-ХVIII ст. до діалектичного матеріалізму. Суттєвим придбанням матеріалізму на цьому етапі його розвитку з'явилася діалектика, яка, на відміну від метафізики, розглядає світ і відбиває його мислення у взаємодії та розвитку. Діалектика вже тому збагатила матеріалізм, що матеріалізм бере світ таким, яким він є, а світ розвивається, тон діалектічен і в силу цього без діалектики не може бути зрозумілий.

Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії: з кожним робить епоху відкриттям у природознавстві, як зазначав ще Ф. Енгельс, матеріалізм повинен міняти свою форму. Але не можна бачити і зворотних струмів від філософії до науки. Досить вказати на ідеї атомізму Демокріта, що залишили незгладимий слід у розвитку науки.

Філософія і наука народжуються в рамках конкретних типів культури, взаємно впливають один на одного, вирішуючи при цьому кожна свої завдання і взаємодіючи в ході їх вирішення.

Філософія намічає шляхи вирішення протиріч на стиках наук. Вона також покликана вирішувати і таке завдання, як з'ясування найзагальніших підстав культури взагалі і науки, зокрема. Філософія виступає як розумовий інструмент, вона виробляє принципи, категорії, методи пізнання, які активно застосовуються в конкретних науках.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 8

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 9

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 10

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 11

1. Фромм Е. Мистецтво кохати (англ. «The Art of loving. An Enquiry into the Nature of Love»).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 12

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 13

Сковорода Г. Потоп зміїний.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 14

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 15

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 16

Структура практики

Об'єкт — те, на що спрямована дія (вплив).

Суб'єкт — те, що діє.

Мета — те, заради чого здійснюється дія.

Результат — те, що одержують по закінченні дії.

Спосіб — те, як (послідовність операцій та їх характеристика) здійснюють дію.

Засіб — те, з допомогою чого здійснюють дію.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 17

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 18

Ортега-і-Ґасет Х. Бунт мас.

Рух, час і простір.

Рух час і простір

Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах та формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість розглядається як властивість матеріального характеру, оскільки вона притаманна високоорганізованій матерії — мозку людини.

У вузькому розумінні матерія — це об'єктивна реальність, яка існує поза і незалежно від свідомості і відображається органами чуття. Отже, головною ознакою матерії є те, що вона — об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості.

В основі матеріальних систем і структурних рівнів матерії лежать фізичні види реальності: речовина і поле. Речовина — це вид матерії, який складається з частинок, що мають певну масу спокою. Це фактично всі матеріальні системи — від елементарних частинок до метагалактичних утворень. Поле — це матеріальне формування, якому не притаманна маса спокою, а властива лише маса руху, що залежить від енергії квантів.

Рух матерії — єдність протилежностей: абсолютного і відносного, стійкого і мінливого, перервного і неперервного. Рух матерії абсолютний і вічний. Це означає, що його неможливо ні створити, ні знищити. Разом з тим кожний конкретний матеріальний об'єкт має тривалість існування. Такий стан руху матерії називається спокоєм. Спокій — момент, конкретний вияв руху, рух у рівновазі.

Суттєвими характеристиками руху матерії також є його перервність і неперервність. Перервність — властивість матерії бути дискретною (планети, тіла, кристали, молекули, атоми, ядра тощо). Неперервність, навпаки, — її властивість бути цілісними системами, які утворюються з окремих дискретних елементів, нескінченності їх зв'язків, поступовості зміни станів, плавності переходів з одного в інший.

Соціальний рух (суспільне життя, історія людства) суттєво відрізняється від усіх інших форм і виникає з появою людського суспільства. Основним його виявом є процес матеріального виробництва, який, врешті-решт, визначає всі інші сфери життєдіяльності суспільства.

Простір і час — це атрибути, тобто суттєві властивості рухомої матерії. Вони — корінні форми її існування. Однак філософи — ідеалісти заперечують залежність часу і простору від матері