Епістемно-раціональна природа метафізики

Але одна риса єднає метафізику з натурфілософією і фізикою. Це претензія на наукову (епістемну) раціональність. Згадаємо ставлення першого метафізика Аристотеля до софійно-містичних побудов його вчителя Платона. Відомий вираз «Платон мені друг, але істина дорожча» відображає ключовий пункт їхніх розходжень. Для Платона істина є алетєйя — відомості, які не кануть в ріку забуття Лету, які освячені вічністю. В розумінні ж Аристотеля істина цілком прийнятна і для сучасної науки. Це відповідність знання відображеній у ньому речі. До того ж перший в історії метафізик Аристотель формулює суто раціональні (формально-логічні) засади істини — несуперечливість, обґрунтованість, перевірюваність.

Метафізика завжди претендувала на науковість. Навіть у релігійних навчальних закладах, де її зазвичай викладали як спекулятивну або умоглядну теологію, вона подавалась як наука про Бога. Відмінність наукоорієнтованої метафізики від інших наук полягає в тому, що вона не має і не може мати досвідної основи. Метафізика — чиста умоглядна наука, яка засобами формальної логіки з одних ідей виводить інші.

 

3. В останні три десятиліття в культурній самосвідомості розвинутих країн Заходу виникли тенденції, що одержали назву "постмодернізм", або "постмодерн", що буквально означає те, що після "модерна", або сучасності. Постмодернізм являє собою культуру постіндустріального, інформаційного суспільства, разом з тим він виходить за межі культури та тією або іншою мірою проявляється в усіх сферах суспільного життя, включаючи економіку та політику.

Широке використання терміна "постмодернізм" відзначається у кінці 60-х років для характеристики новацій у мистецтві, літературі, а також трансформації в соціально-економічній, технологічній і соціально-політичній сферах. Появу цього терміна пов'язують з виходом у світ книги " Межі росту" (1972), підготовленої Римським клубом, у якій робиться висновок про те, що якщо людство не відмовиться від існуючого економічного та науково-технічного розвитку, то в недалекому майбутньому прийде до глобальної екологічної катастрофи. Статус поняття постмодернізм отримує в 80-х роках завдяки працям французького філософа Жана Франсуа Ліо-тара, що розповсюдив дискусію про постмодерн на філософію. У 1979 р. в книзі "Стан постмодерну" вперше у загальному та рельєфному вигляді Ліотар виявив основні риси постмодернізму, що надало йому філософського та глобального виміру. Для одних він став своєрідною інтелектуальною модою, інші вважають його перехідною епохою, а Ю. Хабермас відмічає, що ми можемо тільки говорити про виправлення помилок та внесення поправок у філософію модерну, а твердження про постмодернізм безпідставні.

У суспільстві споживання та масмедіа, основні характеристики якого виглядають як аморфні, розмиті та невизначені, сам народ перетворюється на аморфну масу споживачів та клієнтів, на електорат, а інтелігенція взагалі звільнила місце інтелектуалам, що являють собою просто осіб розумової праці. У силу радикальних змін інтелектуали вже втратили ілюзії щодо справедливості, вони не претендують на роль "властителів дум". У книзі "Могила інтелектуала" Ліотар називає Сартра останнім "великим інтелектуалом, що вірить у "справедливу справу".

Варто зазначити, що філософії постмодернізму самої по собі не існує, оскільки постмодернізм у філософії виник якраз із радикального сумніву у можливості самої філософії як деякої світоглядно-теоретичної і жанрової єдності. Доречно говорити не про "філософію постмодерну", а про "ситуацію постмодерну". Ця ситуація має онтологічні, гносеологічні, історично-культурні та естетичні параметри.

Постмодернізм виникає як усвідомлення вичерпності онтології, у межах якої реальність могла підлягати насильницькому перетворенню, переводу з "нерозумного" стану до "розумного". Предмет чинить опір впливові людини, порядок речей "мстить" нашим спробам його переробити. Таке скептичне відхилення від установки на перетворення світу тягне за собою відмову від спроб його систематизації: світ не тільки не піддається людським зусиллям його переробити, але й не вкладається ні в які теоретичні схеми.

Наука підлягає з боку постмодернізму серйозній критиці, їй вже відказують у монопольному володінні істиною. Постмодернізм заперечує її здатність давати об'єктивне, достовірне знання, відкривати закономірності та причинні зв'язки, виявляти тенденції. її критикують за те, що наука абсолютизує раціональні методи пізнання, а ігнорує інтуїцію, уяву та інші нетрадиційні способи, що вона прагне пізнавати загальне і суттєве, недооцінюючи одиничне та випадкове. Сприймаючи в силу цих причин науку як спрощене та неадекватне знання про світ, деякі постмодерністи проголушують релігію вище науки.

Постмодернізм - це "скандальний", з точки зору класичних інтелектуальних навичок, тип філософствування "без суб'єкта": суб'єкт розпався як центр системи уявлень (репрезентацій). Замість звичних категорій "суб'єктивність", "інтенціо-нальність", "рефлексивність" з'являються безособові "потоки Бажання", імперсональні "швидкості", неоконцептуалізовані "інтенсивності". У культурно-естетичному плані постмодернізм виступає як засвоєння досвіду художнього авангарду ("модернізму" як етичного феномену). Він стирає межі між раніше самостійними сферами духовної культури і рівнями свідомості - між "науковою" і "буденною" свідомістю, "високим мистецтвом" і "кітчем". Постмодернізм остаточно закріплює перехід від "твору" до "конструкції", від діяльності по створенню творів до діяльності з приводу цієї діяльності. Постмодернізм свідомо переорієнтовує естетичну активність з "творчості" на компіляцію і цитування, з створення оригінальних творів на колаж. При цьому він не прагне ствердити деструкцію на противагу творчості, маніпуляції і гри з цитатами - серйозному творенню, а намагається дистанціюватися від самих опозицій "руйнування - творення", "серйозність - гра". Характерною рисою постмодерністської літератури стають лапки, що є вказівкою, акцентом на небезумовності будь-яких сингнифікацій. Серед мислителів постмодерністської орієнтації можна назвати і таких авторів, як М. Серр, Батай, Бланшо, Лаку-Лаббарт (Франція), О. Марквард, Д. Кампер (Німеччина), Дж. Ваттімо (Італія), Рорті (США) та ін.

Таким чином, можна вважати, що постмодернізм у філософії знаходиться в руслі тенденції, що виникла в першій половині ХХ ст. в результаті "лінгвістичного повороту" (Дж. Сьорль), що у найбільшій мірі відобразився в неопозитивізмі, герменевтиці та структуралізмі. Тому постмодерністська філософія існує в двох варіантах - постструктуралістському та герменевтичному.

У методологічному плані постмодерністська філософія спирається на принципи плюралізму та релятивізму, вона постулює "численність порядків", неможливість встановлення ієрархії. Кожна теорія, парадигма, концепція, інтерпретація мають однакові пізнавальні характеристики та є однаково відносними. Згідно з принципом плюралізму, світ не має єдиного центру, він розпадається на множину фрагментів, між якими відсутні стійкі зв'язки

Постмодернізм відмовляється від категорії буття як фундаменту, єдиним буттям визнає мову. Скептично ставлячись до істини, він рішуче заперечує сцієнтизм та перегукується з агностицизмом. Постмодерністська філософія висловлює розчарування в раціоналізмі, в розроблених на його засадах цінностях та ідеалах Для нього характерне скептичне ставлення до людини як суб'єкта діяльності та пізнання, заперечення антропоцентризму та гуманізму.

У цілому, постмодерністська філософія виглядає досить суперечливою, парадоксальною, невизначеною. її можна сприймати як перехідний стан у перехідну епоху, коли постмодернізм успішно руйнує сторони та елементи попередньої епохи, що віджили, але не може запропонувати нову методологію творення нового світу.

Отже, розгляд основних напрямів сучасної західної філософії свідчить про багатоплановість, широкий спектр проблем і різноманітність підходів до їх вирішення. Скарбниця світової філософської думки завдяки сучасним західним філософам збагатилась новими висновками і положеннями. Мислителі розкривають нові закономірності в розвитку суспільства, природи мислення, засобами філософії узагальнюють досвід суспільного розвитку, досягнення науки і культури людства.

 

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 23

Августин Аврелій. Сповідь.