Філософія серця» П. Юркевича та її вплив на російську філософію.

1. «Левіафа́н, або Суть, будова і повноваження держави церковної та світської» ^[1] — трактат англійського філософа Томаса Гоббса, присвячений проблемам держави.

Робота створювалась у період буржуазної революції в Англії. Т.Гоббс на той час був вчителем, та викладав у родині багатого дворянина. На написання цієї роботи філософа наштовхнули події, які він бачив на вулиці: перехід від абсолютної монархії, громадянські війни, репресії короля, “короткий” та “Довгий” парламенти, що показали свавілля влади. Він намагався обміркувати ці події, оскільки був консерватором за своїм соціальним напрямком, він вважав революціонерів ворогами, що не розуміли, що повертаються до “природного стану”. [2]

Твір розділено на 4 частини, та налічує 96 сторінок. Український переклад “Дух і літера” 2000 рік. У першій частині Т.Гоббс описує матерію, з якої створено Левіафана, та його творця - людину. У другій частині - як, та шляхом яких угод він був створений, які права та обов'язки суверена, та що підтримує державу чи призводить до її падіння. 3 частина присвячена християнській державі. Четверта частина має назву “Королівство темряви”.

Основні ідеї[ ред. • ред. код ]

Левіафан — ім'я біблійного чудовиська, зображеного як сила природи, яка принижує людину. Гоббс використовує цей образ для опису могутньої держави («смертного Бога»).

При створенні теорії виникнення держави Гоббс відштовхується від постулату про природний стан людей «Війна всіх проти всіх» (лат. Bellum omnium contra omnes) і розвиває ідею «Людина людині — вовк» (Homos homini lupus est).

Люди, у зв'язку з неминучим винищенням при перебуванні в такому стані довгий час для збереження своїх життів і загального миру відмовляються від частини своїхприродних прав і згідно негласно укладеному суспільному договору наділяють ними того, хто зобов'язується зберігати вільне користування збереженими правами — державу.

У вступі, Томас Гоббс розкриває поняття Левіафану, якого Т.Гоббс називає Республікою, або Державою (Commonwealth, or state). У Левіафані верховна влада — це душа, інши представники судової та виконавчої влади — суглоби, нагороди та санкції, що застосовуються до суглобів є нервами, які примушують суглоби до певних дій, а безпека народу — є його головним завданням. Радники держави — це його пам'ять, закони — його розум, занепад держави — його хвороба, громадянська війна — смерть. Домовленості та компроміси, за допомогою яких було об'єднано усе тіло Левіафана, є певним закляттям, результатом якого є він — Левіафан.

У першій частині він надає поняття природного права (Jus naturale) — це свобода людини використовувати власні сили на свій розсуд, для захисту власної природи, власного життя. Природне право надає людині свободу робити усе те, що за її судженнями є найбільш розумним та вірним. Природний закон (lex naturalis) — загальне правило, згідно з яким людині забороняється робити те, що є згубним для її життя чи позбавляє людину засобів для самозахисту. Природний закон також забороняє нехтувати тим, що людина вважає найкращім засобом для збереження життя. Тобто можна сказати що Гоббс дає поняття закону як зобов'язання, а права як свободи. Значення цих двох понять автор трактує так: у природному стані кожна людина керується своєю власною головою, і не існує жодного засобу, який не можна було б використати заради захисту від своїх ворогів, у цьому стані людина має право на все, навіть на життя другої людини. Кожна людина повинна бути готовою відмовитися від свого права на «все», та в інтересах миру та самозахисту дозволяти собі стільки ж, скільки він дозволив би іншим, по відношенню до себе

Люди повинні виконувати укладені угоди, інакше угоди не будуть мати ніякого сенсу.

Людина, яка отримала благодіяння він іншої людини, повинна зробити деяке благодіяння на зустріч, бо будь-яке благодіяння є бажанням отримати щось в обмін.

У розділі другому, йде мова про становлення, розвиток, та функціонування держави. Томас Гоббс є одним з творців договірної теорії походження держави. Згідно з його вченням, держава та право з'являється як наслідок того, що люди віддають частину своїх прав державі, для того щоб держава могла захистити цих людей. Це необхідно тому що у природному стані люди знаходяться у стані «Війни усіх проти кожного». У цьому випадку кожна людина сама повинна захищати свої права, свою безпеку, то що. Оскільки у кожної людини є свій погляд на істинність дій та суспільство знаходиться у стані війни, не можлива домовленість як така, бо кожен буде захищати виключно свої інтереси та виключно свою точку зору. Тому Т.Гоббс й створив договірну теорію, згідно якій захист людської безпеки та людських прав покладається на представників влади.

У третьому розділі роботи Т.Гоббс розкриває сутність християнської держави та розумні способи співпраці між церквою та державою, роль релігії у житті держави та її суспільства.

Четвертий розділ[

Королівство темряви у четвертому розділі слід розуміти як «союз ошуканців, що хочуть отримати владу над людьми в цілому світі, засобами темних і помилкових доктрин». Гоббс перераховує чотири причини цієї темряви:

Перша полягає у помилковому тлумаченні Письма, та використання його для підриву прав громадянського суверена.

Про другу причину він говорив — "Тепер поколінню Церкви Риму я скажу, що їх способи використання святого Письма є звичайним свавіллям та богохульством. Тобто, використання образів як ідолів є прямим підривом авторитету держави та її органів, бо громадяни починають вірити саме у них, а не у державу.

Третьою причиною, за судженнями Гоббса, є те, що релігія є не постійною, вона змінюється, і разом з нею змінюються їі закони, що також наносить шкоду державі та їі громадянам. Як приклад, він наводить ситуацію з ідеєю Галілео Галілея про округлу форму землі, що спочатку була переслідувана церквою, а згодом була прийнята, як одна з основних.

Четверта причина пов'язана з помилковим використанням традицій народу, або вигадування цих традицій заради підриву авторитету суверена, чи заплутування людей.

Основні функції філософії

Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.

Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.

Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".

Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.

Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

 

3. Памфіл Данилович Юркевич – найвизначніший український філософ минулого століття. Без ґрунтовного вивчення його спадщини важко збагнути глибинний смисл тих процесів, які відбувалися протягом другої половини XIX – початку XX ст. у сфері української духовності, а надто і в духовному житті Росії.

Дослідники по-різному оцінюють філософію українського мислителя. Одні називають її «філософією серця», інші – конкретним ідеалізмом, убачаючи в ній початки персоналізму й навіть елементи екзистенціалізму тощо. Неоднаково вирішується й питання щодо ідейних попередників Юркевича. Проте всі одностайні в тому, що його філософія залишилася незрозумілою для сучасників, значно випередила свій час і справила величезний вплив на майбутні покоління філософів, зокрема на В. Соловйова, С. Трубецького, С. Булгакова, М. Бердяєва, С. Франка, М. Лосського, В. Зеньковського та ін.

«Філософія серця». Основні засади «філософії серця» Юркевич виклав у праці «Серце і його значення в духовному житті людини за вченням слова Божого», де розгортається цілісна філософсько-антропологічна концепція про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Юркевич пропонує досить оригінальний і не типовий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність, котрий аж ніяк не вписувався ні в матеріалістичні, ні в ідеалістичні антропологічні теорії того часу.

Серце в філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон.

Увесь пафос цієї праці спрямований проти раціоналістичних спроб звести сутність душі, увесь духовний світ до мислення, позаяк у такому випадку знімається проблема людської індивідуальності, а залишається якась абстрактна людина, котра ніде й ніколи не існувала, якесь колективне «ми», а не індивідуальне «я».

Позиція Юркевича в цьому питанні така. Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення ще не визначає всіх досконалостей людського духу. Отже, робить висновок Юркевич, світ як система явищ життєдайних, повних краси й знаменності, існує й відкривається найперше для глибокого серця, а вже звідси для розуміючого мислення. Завдання, що їх вирішує мислення, виникають урешті-решт не із впливів зовнішнього світу, а із спонук і нездоланних вимог серця. Якщо з теоретичного погляду можна сказати, що все, гідне бути, гідне й нашого знання, то в інтересах вищої моралі цілком справедливим було б положення: ми маємо знати тільки те, що гідне нашої моральної й богоподібної істоти. З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки: 1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою лою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя вникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 5

Сціборський М. Націократія.