Провідні ціннісні орієнтири людства у XXI столітті.

 

1. Щоденник Тараса Шевченка, написаний у 1857—1858 роках, за жанровим означенням можна віднести до так званої діарної (діаріушної) прози, яка в українській літературі має глибоке коріння, принаймні найдавніша пам'ятка подібного роду писань «Житіє та ходіння Данила, Руської землі ігумена» сягає початку XII cm. Це опис подорожі до Святої землі. Цей твір поклав початок досить великій пізнішій мандрівній та паломницькій літературі. Найвидатнішим мандрівно-паломницьким твором у нас стали «Мандри» В. Григоровича-Барського з І половини XVIII cm. З другого боку, близькими до цього жанру були хроніки, що записували сучасні автору події, діарії (більші чи менші) — щоденники, літописи. Діаріушна проза визначалася переважно тим, що мала приватний характер, хоч і не завжди, бо часом діаріуші писалися на доручення провідників, як описи військових кампаній чи Журнали військової Генеральної канцелярії Козацької держави. Існували також сімейні хроніки, тут фіксувалися події роду, монастирські хроніки тощо.

Найдавнішим українським діаріушем можна вважати «Діаріуш» А. Филиповича, написаний 1646 p., де автор відтворює історію своєї боротьби за православ'я. Події Визвольної війни Б. Хмельницького записав у «Діаріуші» С. Зорка. Він не зберігся, та ним користувалися літописці Г. Граб'янка та С. Величко. Саме цей твір почав традицію журналів Військової канцелярії. Багато їх загинуло, але деякі збереглися, особливо цікавий для нас «Діаріуш, або Журнал, тобто щоденна записка оказій та церемоній, що траплялися при дворі... І. Скоропадського» від 1722 р. М

Ханенка, який був виданий приятелем Т. Шевченка О. Бодянським у Москві 1858року, тобто трохи пізніше, як Т. Шевченко почав писати свого «Журнала». Але поет міг знати цей твір, познайомившись з ним., працюючи в Археографічній комісії, інакше годі пояснити, чому він назвав свого щоденника «Журналом». Переконує в нашій думці й те, що «Журнал» М. Ханенка і «Журнал» Т. Шевченка створено в одній поетиці. Обоє, здається, послідовно фіксують реальні події, вістять і про дійовців цих подій і є ніби реєстраторами оказій, однак подають матеріал так, що книга стає цільним і вивершеним художнім твором. Про це я писав у вищезгаданій розвідці: «Перо М. Ханенка таке вправне, а добір фактів такий густий і драматичний і так дібраний, що мимовільно витворився художній ефект, а сам діаріуш став блискучим зразком не лише історичного документа, але й діаріушної прози». Ці слова повною мірою можемо віднести й до «Журналу» Т. Шевченка.Для нас цікаво також, що Т. Шевченко ототожнює поняття «щоденник» та «літопис», зве його «журналом», «хронікою», «прозаїчною хронікою», інколи «записником» — прямі вказівки на те, що поет цілком свідомо з'єднує себе із традицією діаріушної прози, а передусім із «Журналом» М. Ханенка, хоча про нього й не згадує. І справді, щоденник Т. Шевченка не просто фіксація подій чи зустрічей з різними людьми (є й це, й цілком документальна), а на мистецькому рівні створене художнє тіло, з чудовими лаконічними описами природи, як у записі від 5 вересня 1857 р.: «Все більш та більш міняються береги Волги, набираючи одноманітного і суворого вигляду. Плоскі височини правого берега покриває ліс, здебільшого дубовий. Де-не-де, та й то зрідка, блисне біла береза або матові стовбури осики»2 травня 1857 p. Михайло Лазаревський повідомив Шевченка, що цар Олександр II підписав амністію. Яке враження зробила на поета

 

2.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні філософія - це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії - Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою людського існування. Для представників середньовічної схоластики - Ансельма Кентерберійського, Альберта Великого і Фоми Аквінського - свобода розуму і вчинків можливі тільки в межах церковних догматів, за межами ж їхня свобода являє собою єресь, тяжкий гріх. У Новий час панівною стає точка зору на свободу як на природний стан людини, шлях до соціальної рівності і справедливості (Томас Гоббс, Поль Анрі Гольбах, П'єр Сімон Лаплас). Велику увагу проблемі свободи приділяли і представники німецької класичної філософії. Іммануїл Кант, наприклад, під свободою розумів інтелегібельну (тобто недоступну чуттєвому пізнанню) сутність людиниНа думку багатьох дослідників, однією з найбільш розроблених концепцій свободи є концепція марксизму. Для того щоб краще усвідомити особливості марксистського розуміння свободи в її діалектичній взаємодії з необхідністю, слід розглянути трактування свободи з позиції волюнтаризму і фаталізму.

Волюнтаризм (від лат. voluntas - воля)-це ідеалістичний напрям у філософії, що розглядає волю як вищий принцип буття.. Як самостійний напрям волюнтаризм був розроблений Шопенгауером, для якого воля - це лиш сліпа, нерозумна першооснова, що диктує свої закони людині.

. Отже, волюнтаризм абсолютизує свободу і відкидає необхідність в історії суспільства і житті окремої людини. Прикладом волюнтаризму може бути політична практика з життя як нашої, так і інших країн, наприклад, проведена керівництвом маоїстського Китаю політика "великого стрибка" (1958-1960) і "культурної революції" (1966-1976), що принесли багато страждань китайському народу.

На думку ж прихильників фаталізму (від лат. fa tais - фатальний), історія людства і життя кожної людини накреслені долею (міфологія і повсякденний фаталізм), Божою волею (теологія) або ж невблаганним поєднанням причинно-наслідкових зв'язків усередині замкнутої 258 каузальної системи (раціоналізм Гоббса, Спінози). Ця позиція відбиває уявлення про безальтернативність соціальних процесів, а отже, неможливість будь-що змінити зусиллями людей. Марксистське розуміння свободи в його діалектичній взаємодії з необхідністю відкидає як волюнтаризм з його ідеєю довільності людських вчинків, так і фаталізм, що розглядає їх як наперед визначені. Відомо, що в повсякденному житті люди зіштовхуються не з абстрактною необхідністю, а з її конкретно-історичним втіленням у вигляді реально існуючих умов, соціальних відносин, а також наявних засобів для досягнення поставленої мети. Саме вільний вибір є випробуванням на міцність таких компонентів особистості, як совість, гідність, честь, відповідальність тощо.Отже, що ж являє собою відповідальність з позиції соціальної філософії? Відповідальність - це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивно-історичний характер взаємин між особистістю

І суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій - індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Особливого значення набуває відповідальність за певну діяльність у перехідних суспільствах, що перебувають у стані максимальної нестійкості, коли бодай найменші флуктуації (ними в даному разі можуть бути дії однієї особистості) можуть призвести до небажаних соціальних біфуркацій.

Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини.

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства.Зростання ступеня свободи особи може правити за критерій суспільного прогресу. На різних етапах історії людства можливість вільного вибору особистості була неоднаковою. У міру розвитку суспільства, з кожною новою епохою відкриваються нові можливості зростання ступеня свободи особи. Тому сьогодні основним критерієм суспільного прогресу є рівень гуманізації суспільства, становища в ньому особистості - рівень її економічної, політичної, соціальної і духовної свободи. Кожна суспільна формація чи цивілізація прогресивні настільки, наскільки вони розширюють коло прав і свобод особи, створюють умови для її самореалізації. Коли цими межами на будь-якому етапі розвитку суспільства є відповідальність особистості перед суспільством і вона виходить за щ межі, у суспільстві неминуче починається анархія, що з поняттям "свобода" аж ніяк не сумісна.

 

3. Ціннісна орієнтація — це вибіркове ставлення до носія цінності, який може бути реальним предметом задоволення потреб окремої людини чи соціальної спільності. В ціннісній орієнтації акумулюється життєвий досвід людей. Наявність усталених ціннісних орієнтацій свідчить про зрілість людини як особистості. Проявляються вони в діяльності та поведінці людини. Вони є своєрідним індикатором ієрархій переваг, якілю-дина надає матеріальним чи духовним цінностям у процесі своєї життєдіяльності. Ціннісна орієнтація, сформована на рівні переконань, адекватно проявляється в реальній поведінці й діяльності людини.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 26

Лосєв О.Ф. Діалектика міфу.