Основна причина існування любові, на його думку, - це прагнення цілісності.

У книгу ввійшло чотири розділи, іменовані «Чи є любов мистецтвом?», «Теорія любові», «Любов і її розпад у сучасному суспільстві», «Практика любові».

Мені подобається, що Еріх Фромм підходить до любові, як активності та допомоги, а не захоплення, і аргументує це тим, що любов у першу чергу означає давати, а не брати. Зі слів автора: «Не той багатий, хто має багато, а той, хто багато віддає».

На мою думку, слід віддати Фромму належне за те, що він згадав про невротичні патології людини, основані на прив’язаності в дитинстві до котрогось одного з батьків і відсудності уваги з боку іншого. Я цілком погоджуюся з автором, що чоловіки, які колись були обмежені в спілкуванні з батьком (йдеться про ідеальні форми) і сформували своє світосприйняття лише на основі материнської любові, є надмірно ніжними, доволі привабливими, знають, як завоювати жіночу прихильність, але їм притаманна безвідповідальність. Такі люди потребують, щоб ними постійно захоплювалися, вважають себе великими коханцями і скаржаться на невдячність своїх любовних партнерок.

На противагу такому типу, чоловіки, які зростали під опікою лише батька, а матері не було, або вона бала досить холодною та стриманою, здебільшого стають успішними кар’єристами, але жінки для них не несуть центрального значення.

У мене є знайомі, які можуть послужити добрими прикладами підтвердження вище згаданої теорії Еріха Фромма, що неабияк акцентує увагу на правдивості його слів. Звичайно, оскільки у справжньому житті існує багато нюансів та ідеальних форм, як таких не існує (ідеться про образ матері, батька), адже здебільшого в жінок є певні ознаки маскулінності і навпаки, а також посторонній людині важко визначити з котрим із батьків дитина більше спілкується, або, що теж можливо, на якому періоді свого життя, про що та під час яких ситуацій, то прикладами для підтвердження Еріхової теорії мені послугували чоловіки, які змалечку зростали лише під опікою одного, когось окремого із батьків. А таким чином, не мали змоги отримати навіть будь-яку увагу від другого представника сім'ї (мами, тата).

Я не погоджуюся з автором праці «Мистецтво любити», що є два шляхи дізнатися «таємницю людини», один з яких зводиться до повного відчуття влади над іншою людиною і допомагає перетворити її на нашу річ. Вища форма такого пізнання проявляється у крайностях садизму, бажанні і можливості заставити людську істоту страждати, знущаннями і муками заставити видати свою таємницю. Та інший шлях – любов.

Адже, по-перше, людина ніколи не зможе стати чиєюсь річчю, бо завжди матиме свої переживання, думки, пристрасті, почуття, розум, внутрішній світ і т. п. А, по-друге, сама людина завжди залишається для себе недосяжною таємницею. Як вище у цій праці стверджував Еріх Фромм: «Ми знаємо себе, і, все ж незважаючи на всі наші зусилля, ми не знаємо себе».

Тобто автор свідомо чи не свідомо заперечує раніше сказану ним фразу, суперечить їй.

Вважаю, що Еріх Фромм не до кінця відкрив це питання. І, гадаю, коли в його праці ідеться про садистський шлях і шлях любові, як пізнання «людської таємниці», то автор не має на увазі пізнання її, як вищої форми, істинної сутності, чогось цілісного, а лише певні прояви, складові, частинки.

Еріх у своїй праці «Мистецтво любити» не показує абсолютно всіх проявів любові, зокрема любов до природи, до Батьківщини і т. п., а зупиняється лише на кількох її видах (любов братерська, батьківська та ін.). Проте, мабуть, саме це допомагає йому розглянути, охарактеризувати обрані типи більш детально і закцентувати увагу аудиторії, читачів, на важливих моментах.

Таким чином, беручи до уваги сильні та слабкі сторони праці Еріха Фромма «Мистецтво любити», думаю, що хоч вона є і не достатньо розкритою, проте послідовна, обґрунтована, суттєва, виконана на належному рівні, а тому заслуговує на позитивну оцінку.

 

2. У філософії Нового часу в якості особливого етапу виділяють філософію епохи Просвітництва. Починаючи з Канта, XVIII в. стали називати століттям Просвітництва: "Якщо поставити запитання, чи живемо ми тепер в освічений вік, то відповідь буде: ні, але ми живемо в століття освіти"

Чому XVIII в. стали називати століттям Просвітництва, який зміст вкладався в це поняття? Символ світла і просвіти цим світлом - один з найдавніших релігійних символів, що позначає самого Бога як світло, Божественне Світло Духа Святого. У тропарі на Різдво Христове співається: "Різдво Твоє, Христе Боже наш, віз- сяяло світу світло розуму". Хоча тут і вживається поняття "світло розуму", але під ним мається на увазі просвітництво людства світлом вчення Христа. Як писав Преподобний Симеон Новий Богослов: "Темрява неосвіченої Богом душі - початок суцільної пітьми". Терміном "Просвіта" стали позначати широке культурний рух у Європі та Північній Америці кінця XVII-XVIII ст. Метою діячів Просвітництва було поширення ідеалів наукового знання, політичних свобод, суспільного прогресу і викриття забобонів і марновірств.

До соціально-економічних передумов культури епохи Просвітництва відносяться криза феодалізму і яке започаткували трьома століттями раніше розвиток капіталістичних відносин в Західній Європі.

Велику роль у становленні просвітницького світогляду грало наукове природознавство XVIII в. Наукові відкриття та винаходи Б. Франкліна, Л. Ейлера, Ж.-Л. де Бюффона, А. Лавуазьє, К. Ліннея і інших сприяли популяризація науки, зростанню її авторитету в суспільній свідомості.

У культурі Просвітництва центральне місце стала займати філософія, а самі просвітителі називали свій вік століттям філософії. Про роль філософії та просвітництві європейських народів говорять всі дослідники історії XVIII ст. Наприклад, Гегель в курсі лекцій з філософії історії прямо заявляв, що "вихідним пунктом французької революції була філософія"

Течії класицизму і романтизму в європейській культурі, з нашої точки зору, представляли одну епоху, оскільки їх творцями і носіями передового світогляду виступають одні і ті ж суспільні прошарки – аристократія, дворянство, нечисленна культурна еліта. Ці «вершки суспільства» ще досить відокремлені від широких народних верств. Щодо класицизму (в західноєвропейських країнах побутує термін Neoclassic (неокласика) то він є своєрідною традицією європейської еліти підтримувати постійний зв'язок і спорідненість з греко-римською культурою (класика). В основі класики – цінності демократії, антропоцентризму, гуманізму та раціоналізму. Відродження класики відбулося на ґрунті Просвітництва та енциклопедизму XVIII ст.. Стильові форми класицизму не є повністю новими, оскільки запозичені з античності, однак в них вкладається і зміст нової епохи – патріотичні почуття національно-державні ідеали і навіть гегемоністські претензії окремих монархів і держав. Свого апогею європейський класицизм досягає у першій чверті ХІХ ст.. спочатку у наполеонівській Франції, а також у Британії, Росії, Німеччині. Наприкінці 18ст. в літературно-мистецьких колах Німеччини, Англії, Франції формується течія романтизму, що заперечує раціоналізм просвітництва, відмовляється від нормативності властивій класицизму, натомість відроджує в творчості культ почуттів і пристрастей, індивідуального і суб’єктивного, проголошує свободу особистості.

Романтизм ніколи не був мистецьким стилем, оскільки не прагнув до створення правил і канонів, це, скоріше, світовідчуття митця, що знаходить прояв у різних художніх течіях та стилях. На думку Ш.Бодлера „справжній романтик виявляється не у виборі сюжету чи епохи, а у сприйнятті світу.” Виникають образи розчарованих героїв, бунтарів, тих хто нехтує суспільними справами (Чайльд Гарольд Байрона, Онєгін − Пушкіна, Печорін − Лєрмонтова). Ідуть пошуки ідеалу, подекуди не на європейському грунті, а в екзотичних країнах, народному середовищі, фольклорі, виявляється інтерес до минулих часів. Яскравий вияв знайшов романтизм у європейській поезії. Знаковою тут є постать Д.Г.Байрона (1788-1824), англійського аристократа, лорда, нащадка старовинного роду. В літературі доби романтизму виникли такі нові жанри як лірична пісня та романс, балади, історичні романи і драми. Так само, як Байрон в поезії, інший британець Вальтер Скотт (творець низки історичних романів з доби середньовіччя, зокрема „Роб Рой” (1818), „Айвенго” (1819) мав у Європі та світі безліч послідовників та шанувальників. Зацікавленість у національному фольклорі привела до появи літературної казки. В цьому жанрі найбільшої популярності зазнали крім вже згаданого Андерсена, німці брати Грімм (сер. 19ст.), Е.Т.Гофман (1776-1822).

Течія романтизму набувала найбільшого поширення у тих європейських країнах, які в той чи інший спосіб боролись за національну незалежність. Українці тут не були виключенням.

Першими виявами українського романтизму були видання у Петербурзі української граматики О.Павловського (1818), збірки українських пісень М.Цертелєва, фольклорні видання, здійснені М.Максимовичем (1827, 1834, 1849), публікації історичних праць Д.Бантиш-Каменського, М.Маркевича, О.Бодянського (1846-48, зокрема козацьких літописів й „Історії Русів”).

До т.зв. „харківських романтиків” 20−30х рр. на чолі з І.Срезневським, А.Метлинським, М.Костомаровим, приєднується Руська трійця − М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький, із програмною працею „Русалка Дністровая” (1837).

Напевне, вихід шевченкового „Кобзаря” (1840), можна вважати центральною подією в розвитку українського романтизму, що вже існував на міцному підґрунті. Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, з його романтичною слов’янофільсько-християнською програмою доба романтизму в Україні йде до завершення, хоча численні вияви цієї течії, як в літературі, так музиці, живописі, театрі існували до кінця століття. Важливу роль в історії філософії належить класичній німецькій філософії на межі XVIII – XIX століть. На її розвиток суттєво вплинули три фактори: розвиток природознавства, досягнення філософії Нового часу, зокрема ідеї Просвітництва, та Французька революція XVIII століття. Німецька класична філософія представлена такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант (1724–1804), Йоган Готліб Фіхте (1762–1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775–1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804–1872). Незважаючи на своєрідність філософських поглядів, вони створюють певну ідейну спільність. Тому їх поєднують у загальний філософський напрямок. У своїй творчості усі представники німецької класичної філософії спиралися на новоєвропейську традицію. Звідси спільність проблем, способів їх ставлення та вирішення.

Можна виокремити такі загальні риси німецької класичної філософії:

1) раціоналізм, успадкований від філософів епохи Просвітництва. Для усіх німецьких філософів-ідеалістів XIX століття характерним було переконання, що дійсність достатньо глибоко пізнати і переосмислити, щоб її виправдати; філософським переосмислюванням може бути виправдана й релігія;

2) критика усіма представниками німецької класики матеріалізму XVIII століття за його механіцизм;

3) вироблення діалектичного методу мислення в процесі критики метафізичного методу з використанням діалектичної традиції – завжди дуже впливової у Німеччині (Кузанський, Лейбніц, Гете);

4) критика споглядального характеру попереднього матеріалізму та розробка принципу діяльності, активності. Підкреслення творчої активності теоретичного мислення;

5) прагнення подолати антиісторизм попередньої філософії, розробка філософії історії та пошук об’єктивних підстав для періодизації історії, пошук яких здійснювався у сфері духу;

6) критика традиційної розумової метафізики, прагнення перетворити філософію на науку, побудувати універсальну, закінчену наукоподібну систему. Це знайшло відображення навіть у назвах праць німецьких класиків: “Науковчення” Фіхте, “Енциклопедія філософських наук” Гегеля;

7) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. У німецькій класичній філософії стався перехід від матеріалістичних ідей докритичного Канта до суб’єктивного та трансцендентального ідеалізму критичного Канта, через суб’єктивний ідеалізм Фіхте до суб’єктивного ідеалізму Шеллінга та об’ективного ідеалізму Гегеля і, нарешті, до матеріалізму Фейєрбаха.

Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануїл Кант.

Його філософську спадщину поділяють на три періоди: “докритичний”, “критичний" та “антропологічний”. У “докритичний” період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці “Всезагальна природна історія і теорія неба” (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту брали участь дві сили – тяжіння і відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним. Звідси – висновок про відносність поняття спокою.