Екзистенціалізм М. Гайдеґґера, Ж.-П. Сартра, А. Камю, К. Ясперса. Людина в загальній структурі буття. Сенс існування. Проблема свободи.

1.Німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософи культури, представник філософи життя, О. Шпенглер визначає культуру як найвищу цінність, що пронизує всі сфери життя певного народу, надаючи йому неповторності й унікальності. В основній праці "Занепад Заходу" О. Шпенглер піддає критиці ідею поступального прогресу та однолінійності світової історії, обґрунтовуючи тезу про множинність могутніх культур, кожна з яких має власну ідею, власну форму та власне життя. Сучасну епоху О. Шпенглер витлумачує як трагічний час загибелі західноєвропейської культури та очікування нової, ще не народженої.

Присмерк Європи (нім. Der Untergang des Abendlandes) — філософська праця Освальда Шпенґлера, опублікована у 1918 (І том) і 1922 (ІІ том) роках. Автор пропонує новий підхід до аналізу історичного процесу, в основі якого лежить метод аналогії.

Одним із висновків книги, якому вона завдячує своєю назвою, є перехід Заходу від стадії культури до стадії цивілізації в 19 — на початку 20 ст. Цей процес аналогічний на думку Шпенґлера переходу від грецької культури до римської цивілізації в античності.

Шпенґлер слідом за німецькою філософією XIX століття розрізняє науки про природу і науки про дух. "Засіб для пізнання мертвих форм — закон. Засіб для розуміння живих форм — аналогія". Проте, визнає Шпенґлер, тільки природничі науки можуть називатися науками. Історія — це не наука. Шпенґлер відмовляється сприймати історію лінійно. «Стародавній світ —Середні віки — Новий час: ось неймовірно убога і безглузда схема». Альтернативою лінійної історії він називає морфологію світової історії як опис окремих культур, причому подібна позиція призводить Шпенґлера до філософського релятивізму, а саме до припущення існування «кількох однаково правильних культур». Співвідношення культури і цивілізації[ред. • ред. код]

Культура — головний зміст історії.

"Кожна культура проходить вікові ступені окремої людини. У кожної є своє дитинство, своя юність, своя змужнілість і старість "

Культура — «людська індивідуальність вищого ступеня»

«Кожна нова культура пробуджується з якимось новим світоглядом».

«У кожної культури є своя власна цивілізація».

Фактично, точного перекладу ориінальної, німецької назви цього твору — «Der Untergang des Abendlandes» немає і не може бути в жодній мові світу. Німецькою мовою Untergang — це одночасно занепад, сутінки, згасання (дня), знищення і вмирання (людини), а Abendlandes (Західні землі) — включають в себе США і Канаду, але не включають Балкан (включно з Грецією), Румунії, Угорщини, Росії, Білорусі, і України (навіть Польща вся не входить), тому переклад слова Abendlandes як Європа є абсолютно неправильним. Сам Шпенґлер дуже критично ставився до перекладів назви його книжки. Російський переклад назви — «Закат Европы» є одним з найточніших, навіть сам Шпенґлер кілька разів прихильно про нього висловився, попри те, що там вживається слово Європа, проти чого він завжди категорично виступав. Але за словами самого ж Шпенґлера в Росії завжди чітко відділяли Європу від Росії. Щодо українського перекладу, то найчастіше використовується «Занепад Європи», хоча такий переклад є абсолютно неправильним. Також є варіанти «Сутінки Європи», «Присмерк Європи», «Згасання Заходу», які є більш точними. Зміст[ред. • ред. код]

Том ІРозділ 1. Про сенс чиселРозділ 2. Проблема світової історіїРозділ 3. МакрокосмРозділ 4. Музика і пластикаРозділ 5. Картина душі і почуття життяРозділ 6. Фавстівське і аполлонічне пізнання природи.Том ІІРозділ 1. Виникнення і ландшафтРозділ 2. Міста і народиРозділ 3. Проблеми арабської культуриРозділ 4. ДержаваРозділ 5. Світ

 

 

Феномен людини

Людина – творець або руйнівник? На це питання важко однозначно відповісти. Людина важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини Людина – унікальне творіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть сповна розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи та мислителі шукають серед них визначальні, принципово важливі, виділяють серед них то одні, то другі:людина є політична істота (Арістотель);це мисляча істота (Р. Декарт);людина – це істота, яка виробляє знаряддя праці (Б.Франклін);це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці (К.Гельвецій); людина розумна (гомо сапієнс) (К.Лінней);це єдина істота, яка знає, що вона є (К.Ясперс);людина актор, тобто яка грає (Хейзінг);за визначенням К.Маркса, сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин.Ці визначення, як і багато інших тут не згаданих, складалися поступово, залежно від того, як розкривалися творчі можливості людини в процесі її еволюції. І доки існує людство, триватимуть пошуки людиною відповіді на питання – хто ж вона є. І будь-яке його вирішення залишатиметься таким же незавершеним, як і історія людства, проблемою, тому що кожна людина дає ці визначення сама собі.

Історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена це первинним і найскладнішим питанням – про походження людини.

У релігійному світогляді походження людини ґрунтується на підкресленні акту божественного творіння. Еволюційна гіпотеза ґрунтується на тому, що людина має природну, земну історію.

Згідно з еволюційною гіпотезою головною у становленні людини, поряд з уже висловленим раніше, є праця. Виготовлення людиною штучних знарядь праці обумовило розвиток її свідомості, вдосконалення функцій органів чуття і мозку, що сприяло розвитку пізнавальних можливостей, і людина почала принципово по-новому ставитися до оточуючого її світу.Пізнання істини через самореалізацію, особливо самореалізацію в мистецтві, сповнює життя людини найбільш глибоким смислом. Це є висока концентрація зусиль для досягнення і самовираження. Не стільки є важливим результат, скільки сам процес, коли людина розкривається в своїй праці, намагається віддавати все в процесі свого розвитку. Головне, щоб творіння, ідея, прагнення не набувало рис „божественності», не ставало сенсом життя як таким, бо часто це призводить до фанатичного відношення, пізніше до абсурду розуміння співставності компонентів життя, світу, себе і всього іншого. Саме тому багато митців балансують на грані геніальності і абсурду.Один з багатьох варіантів, який можна розглянути: сенс життя у осягненні істини. Істина є неосяжною, але шлях її пізнання є розвиток людської особистості, сходження по нескінченним сходинкам вгору. Навіщо йти, якщо це не матиме завершення? Сенс не в результаті, не в кінцевій меті, а в самому процесі пізнання глибокого і неосяжного. Якщо нам відкриється хоча б мізерна часточка чогось безмежно великого – це вже буде сенсом нашого існування, не порожнього і без сутнісного, а сповненого розумінням того, що в шляху пізнання істини ми розвиваємося, розвиток є рухом, а рух є безпосереднім проявом життя.Людина, яка працює над собою, інтереси якої не обмежуються споживанням матеріальних цінностей, духовно розвинена – виступає творцем. І, навпаки, людина, яка готова заради кар’єри, матеріальних благ, миттєвих утіх переступити через мораль, духовність і елементарну етику, - є руйнівником.

Духовно розвинена (або духовно багата) людина та, яка багато знає і ще більше розуміє, яка спирається у своїй діяльності на почуття і поняття істини, добра і краси, у якої переважають духовні потреби; людина, якій притаманні безкорисливі почуття любові і милосердя, здатність відчувати свою причетність до людства, співчувати кожній, навіть незнайомій, людині.Сенс життя пов’язаний з розумінням мети життя як уявного чи очікуваного результату нашої діяльності та з вибором життєвого шляху (легкого чи важкого, чесного чи безчесного життя або життя за принципом «як усі»). Останній нерозривно пов’язаний з життєвою позицією та способом життя (варто запам’ятати основне правило мудрого життя: «не бажай і не чекай від життя неможливого», тобто – надто багато).Життєва позиція виражається у практичних діях – в оцінках, прагненнях тощо. Людина, яка має чітку життєву позицію, завжди є послідовною і цілеспрямованою, за будь-яких життєвих обставин залишається сама собою. Головною характеристикою життєвої позиції людини є рівень її активності. Але остання не повинна зводитися лише до активності на словах, вона передбачає єдність дій людини та її переконань.Важливе значення має спрямованість життєвої позиції людини – на досягнення лише власного добробуту чи на прагненні добра для інших людей. Вона може бути оптимістичною чи песимістичною.

Що робить людину творцем, а що руйнівником? Альтруїзм чи егоїзм? Коли людина здійснює цей вибір: ким бути? Звісно, вибір залежить і від умов життя, і від виховання, навіть трохи від генетичної спадковості, але усе ж таки головним чином від власної волі людини.Від цього вибору залежить, яке життя ми проживемо, від того, яким було життя - який слід ми залишимо по собі. Про когось згадувати гидко. А при згадці про інших комусь стає тепліше на душі.В усі часи, мабуть, всі люди хотіли, щоб їх пам'ятали. Настільки, що часом нехтували питанням, як саме їх пам'ятатимуть.Тому, як висновок, хотілося б сказати наступне: якщо людина готова жити в ім’я інших, вміє і прагне віддавати (любов, увагу, ввічливість, добро, свої сили, знання і багато іншого), вона творець, як тільки вона зациклюється на власному існуванні, цікавиться виключно собою – вона є руйнівником, руйнівником зв’язків зі світом, який оточує, руйнівником сенсу самого життя.

 

 

3. Екзистенціалізм (лат. exsistentia - існування) або філософія існування - найвпливовіша ірраціоналістіческое напрямок у західній філософії ХХ-го століття.

Основними проблемами екзистенціалізму є людина — унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія цивілізації (в Західній Європі) та ін. Мартін Хайдеггер підкреслював, що предметом філософії має стати буття, тоді як предмет науки — суще. Під сущим розуміється все, що стосується емпіричного світу, від якого необхідно відрізняти саме буття. Буття осягається не опосередковано (через міркування), а лише безпосередньо, відкриваючись людині як її власне буття, її особисте існування. В екзистенції саме і полягає нероздільність цілісності суб'єкта і об'єкта, недоступна ні розумово-науковому, ні спекулятивному розумінню, мисленню. У повсякденному житті людина не завжди усвідомлює себе як екзистенцію. Для того щоб людині усвідомити себе екзистенцією, необхідно, щоб людина опинилася в пограничній ситуації, тобто перед смертю. Стаючи екзистенцією, людина вперше здобуває і свою свободу. Свобода за екзистенціалізмом полягає в тому, щоб людина не виступала як річ, що формується під впливом природної або соціальної необхідності, а, вибираючи саму себе, формує себе кожною своєю дією і вчинком. Отже, вільна людина несе відповідальність за все зроблене нею, а не виправдовує себе обставинами. Почуття вини за все зроблене навколо неї — почуття вільної людини.

Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти, існувало декілька течій:

-релігійна (Г. Марсель);

-атеїстична (Ж. П. Сартр, С. де Бовуар, А. Камю); -онтологічна (М. Мерло-Понті).

Представники екзистенціалізму, зокрема Ж. П. Сартр, стверджували, що людина це tabula rasa, тобто "чиста дошка", нічого собою не являло:

- вона стала лише тим, що сама із себе зробила: "Існування передує сутності, оскільки вона формується самою людиною, її власним "я". Іншими словами, людина є лише тим, що сама із себе зробила. Людина мусила бути діяльнісною", - говорив Ж. П. Сартр;

- відповідала за те, ким вона є, і за інших;

- була спрямована у майбутнє, а відтак знаходилася у стані тривоги через проблему вибору: відповідальність - раціональність - свобода;

- занедбана - адже в світі без Бога вона не мала опори ані в собі, ані поза собою;

- відповідала за всіх людей: "Вибираючи себе, я вибираю людину взагалі" (Ж. П. Сартр);

- знаходилася у стані тривоги - тобто у стані людини, яка обрала не лише власне буття, а й виступила у ролі "законодавця людства".

Экзистенциализм Камю основан на отчаянии, которое вызвано не мыслью о мерзо-сти жизни и человека (как у Сартра), а мыслью о величии личности, неспособной найти связь с равнодушным (но прекрасным!) миром.
Молодому Камю принадлежит спорный тезис: "Хочешь быть философом - пиши роман". Он хотел, как и Сартр, превратить художественное творчество в полигон для фи-лософских экспериментов. В их основе первоначально лежит понятие абсурда.
"Абсурд, рассматриваемый до сих пор как вывод, взят в этом эссе в качестве от-правной точки",- пишет он в предисловии к "Мифу о Сизифе" (1941), который отлича-ется прежде всего своим "абсурдным" максимализмом.

Итак, экзистенция "высвечивается" через отнесение человека к бытию, к другим людям (т.е. через коммуникацию). Но главное в экзистенции, по Яслерсу, это свобода. Вот почему экзистенция необнаружима в предметно-вещном мире, подчиненном необходимости. Сама суть экзистенции - свобода, неподвластность объективизации, овеществлению. Экзистенция, поясняет далее Ясперс, высвечивается в ситуациях заботы и страдания и в особенности в пограничной ситуации. Пограничная ситуация - именно такая, в которой "я не могу жить без борьбы и страдания", в которой я "неизбежно беру вину на себя" и мыслю о "неизбывности смерти". Ситуация эта, по словам Ясперса, подобна нерушимой стене - мы наталкиваемся на нее, мы не в состоянии ничего изменить; стена становится единой с нашим наличным бытием. Ситуация, в которую человек помещен, всегда имеет какие-либо определенные границы: индивид - это мужчина или женщина, человек молодой или старый; жизненные шансы и обстоятельства его жизни уникальны, но тоже ограничены. А определенность границ, подчеркивает Ясперс, резко контрастирует с идеей о человеке вообще, о неограниченности его сил и возможностей, что вызывает в индивиде тревогу и беспокойство.

Онтологія - перша, найважливіша частина філософського знання. Філософія, власне, починалася з постановки онтологічних питань: пошук першопочатків буття, системність буття, способи існування буття, місце людини в бутті - споконвічні питання, які хвилювали вже перших мислителів, Поняття "буття" - одне з найбільш поширених, найбільш ємних, об'ємних і тому важко визначаються філософських понять. Слід мати на увазі, що необхідно розрізняти "буття" як поняття і "буття" як реальну структуру. А Людину необхідно уявляти не просто у світі, а в світі історії природи та суспільства, в системі суспільних відносин, які значною мірою визначають характер її ставлення до природи.

Зрозуміло, що світ – це цілісна система, яка розвивається в діалектичній єдності природи і суспільства. Така єдність суперечлива, про що свідчить історія їхньої взаємодії.

Людина в процесі активної цілеспрямованої діяльності перетворює природу на світ свого буття, який, з одного боку, забезпечує її існування і життєдіяльність, а з іншого – руйнує природу і створює загрозу власному існуванню. Якщо зникне людина, зникне і світ як світ буття людини, але це не означає, що зникне природа і зміни, які відбулися у ній за допомогою людини. Природа втратить свою якісну визначеність як світ людського буття.

Екзистенціалісти на противагу класичному онтологізму і гносеоло-гізму прагнуть зробити людину центром філософських роздумів. За Ж.-П. Сартру, екзистенціалізм - це істинний гуманізм, тому що він не розглядає сутність людини як щось стало, що склалося, цільне за типом предмета. Сутність людини - результат його існування, а існування-це відвертість. Яким людина сама себе робить, таким він і стає. Екзистенціалізм акцентує увагу на волі людини, яка сама в практичній дії вибирає себе. У центрі уваги екзистенціалізму проблема співвідношення свободи і відповідальності.

Сенс життя - це проблема, яка постає перед людиною, коли він відволікається від щоденних практичних справ і тимчасових інтересів і усвідомлює, що він кінцевий. Навіщо я живу, якщо є смерть? Питання про сенс життя виникає також, коли з різних причин вичерпалися ті смисли, якими людина жила до сьогоднішнього дня, і він відчуває емоційну порожнечу і відсутність інтересу до чого б то не було.

Свобода - це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. Від часів Античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні філософія - це вчення про свободу.

Слід зазначити, що в історії філософської думки існували різні підходи до визначення свободи, шляхів і засобів її досягнення. Так, наприклад, для більшості представників античної філософії - Сократа, Діогена, Епікура і Сенеки - свобода є змістом і метою людського існування.

Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на неволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства.

У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. У даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства. При збігу інтересів особистості і суспільства у стані свободи поняття "свобода" слід доповнити ідеєю врегулювання діяльності людей.

 

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 22

Паскаль Б. Думки.