назвіть головні проблеми роману Селінджера «над прірвою в житті»

Рух битничества широко торкнуло молоде покоління Америки 1950 р. це покоління вступило в життя незабаром по закінченні «холодної війни». Битничество яскраво пофарбовано бунтарством проти конформізму, вульгарної меркантильності суспільства споживання. Ідеалом покоління стає природність і безкорисливість, розкріпачення творчих сил. Багато ідей «побитого покоління» близькі філософії й етиці дзен-буддизму

Стилістично література битничества – це безкомпромісна исповедальность, протест проти раціональної впорядкованості. Серед художніх орієнтирів – ідеї незалежної особистості у творчості Г. Торо, проповідь вселюдського братерства в лірику У. Уитмена, неприйняття умовностей і суспільних табу в романах Г. Міллера, «проста, чесна проза» О. Хемингуэя. Один з видатних письменників сучасної Америки – Дж. Д. Сэлинджер, популярність до якого прийшла з виходом у світло роману «Над прірвою в житі» (1951). Роман являє собою сповідь підлітка Холлена Колфилда, що відкидає конформістську однодумність, споживчий спосіб життя. Це один з перших героїв, що обвинуватили Америку в лицемірстві, самовдоволенні, аморальності

Герой виключений із чергової школи за академічну неуспішність, оскільки не в силах прийняти закони школи, у якій учиться й миру, у якому живе. Холден, щирий, що ненавидить лицемірство й фальш людин, збігає в Нью-Йорк, тиняється по місту, будує неймовірні плани на майбутнє. Дуже гостро герой відчуває розлад дійсного й бажаного в школі, у сімейних відносинах, у суспільстві – у всім тім, що йменується «миром дорослих».

Головне обвинувачення, що кидає Холден цьому миру, – це обвинувачення в удаванні, свідомому лицемірстві, показусі. Сам монолог героя являє собою суміш розпачу, ненадуманого трагізму й розпачливого блазенства, підліткової бравади, напускного цинізму. Автор знайомить читача з героєм у момент гострої моральної кризи, коли зіткнення з миром здається героєві нестерпним. Мовлення героя плутане, насичена сленговим мовою підлітка, незлобними лайками, словами-паразитами, що повідомляє тексту вірогідність. Герой Сэлинджера не стає борцем із системою, його заперечення звучить убедительнее, чим твердження, герой усього лише шукає притулок, де можна зникнути від тотального лицемірства. Холден сам найчастіше дасть підстави для складних відносин: він уразливий, нелюб’язний, найчастіше просто грубий, дотримується глузливого, заступницького тону в спілкуванні з однолітками, спостережливість його неприємна, як крізь збільшувальне скло про і помічає й засалений халат учителя, і гнилі зуби Эккли, і брудну бритву Стредлсйтера.

Але й оточення його наповнене «липою»: брешуть у привілейованій школі, заявляючи, що виховують у ній «сміливих і шляхетних», насправді – самозакоханих і цинічних. Бреше вчитель Спенсер, запевняючи Холдена, що «життя – рівна для всіх гра». Для героя ж спортивні ігри, якими так захоплене суспільство стають символом поділу суспільства на «сильних» і «слабких». Найбільше на світі герой боїться стати таким, як всі дорослі, пристосуватися до навколишньої неправди й показухи, зірватися в «прірву». Відповідно до психології підліткового періоду героя дуже хвилюють питання підлоги. Йому огидні ті легкі зв’язки, якими хвастають його однолітки, він несвідомо тягнеться до іншого, мріє про одну єдину дівчину, сам соромлячись своєї цнотливості

Історія героя роману «Над прірвою в житі» – своєрідна сповідь людини, що не може й не хоче змінити мир, а здатний лише із граничною щирістю розповісти про його проблеми, герой стукає в усі двері, шукає відповіді в шоферів таксі, випадкових попутників, у товаришів по школі, у сусідів по столику в ресторані, телефонує. Живучи у великому місті, у людській штовханині, він почуває себе нескінченно самотнім, тільки прихильність до маленької сестри Фиби й мрія відгородити від вульгарності й розпусти, від падіння «у прірву» інших дітей утримують його в цивілізованому світі й рятують від розпачу

Події декількох днів стають для героя своєрідною ініціацією, вона засвоює важливі уроки, зустрічаючись і з миром насильства, злочинності, і з гарними й чарівними людьми. Судження Холдена стають не такими безапеляційними, не такими однолінійними, настрій тотального заперечення заміняється розумінням, що холод відносин можна розтопити теплом любові, його бунт здобуває логічне завершення, герой переконується, що «бігти завжди легше, ніж залишитися».

13. розвиток філософсько-психологічного роману Англії 2 пол. 20 ст. роман Голдінга «володар мух» як притча про природу людини

Література ХХ століття буквально пронизана контрастами. Нестримні експерименти — і дбайливе збереження традицій, поява принципово нових жанрів; і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією, високе розуміння призначення письменника; і тотальна комерціалізація. У цьому розмаїтті можна виділити такі домінантні тенденції.

Передусім, на відміну від живопису, скульптури й архітектури, у літературному процесі значимість колишніх досягнень — реалізму, психологізму, соціального аналізу — не тільки не згасала, але ніколи не виходила на другий план. В одному ряду з шедеврами соціально-психологічної романістики XIX ст. стоять «Жан-Крістоф» Ромена Роллана у Франції, «Будденброки» Томаса Манна у Німеччині, «Сага про Форсайтів» Джона Голсуорсі в Англії, «Тихий Дон» Михайла Шолохова в Росії. Найширшу панораму життя американського півдня Сполучених Штатів у циклі романів дав один з найбільших романістів сторіччя Вільям Фолкнер. Філігранно і дбайливо використовували слово видатні російські письменники Іван Бунін, Костянтин Паустовський, Володимир Набоков (причому Набоков, який значну частину життя прожив у США, став і визнаним класиком американської літератури).

Багато письменників продовжувало традицію активної участі в громадській діяльності. Особливо широкий відгук дістав антифашистський і антивоєнний рух. Ромен Роллан, який багато років прожив у Швейцарії, повернувся до рідної Франції в найнебезпечніший момент наближення нацистської загрози, поет Андре Мальро став активним учасником руху Опору. Ернест Хемінгуей, Мате Залка, Джордж Орвелл, Михайло Кольцов воювали на боці республіканської Іспанії. Томас Манн емігрував після приходу Гітлера до влади в Швейцарію і очолив там антинацистський комітет. Військовими кореспондентами було багато радянських письменників, Іллю Еренбурга за його публіцистику Гітлер оголосив особистим ворогом «третього рейху». У роки «холодної війни» письменники не раз збирали конгреси на захист миру.

Поглиблення і розвитку набула історична романістика. Неважко помітити, що письменники зверталися до цього жанру, насамперед намагаючись знайти в історії відповіді на життєві питання. Такі пошуки вони поєднували з суворою науковістю, з ретельним відтворенням епохи, яка описувалась. Такими є «Боги жадають» Анатоля Франса, «Петро Перший» Олексія Толстого. Основне місце зайняли історичні романи в творчості великого німецького письменника Ліона Фейхтвангера («Єврей Зюс», «Іспанська балада» та інші).

З новацій, що з'явилися, насамперед потрібно назвати стилістичні. Складається думка, що некваплива, розмірена проза, мелодійні віршовані розміри минулого не відповідають темпам нового сторіччя. Замість них приходять вірші без рим і розміру. У російській поезії яскравим прикладом новаторських пошуків може послужити творчість Володимира Маяковського. Згодом загальновизнаною стала і знайшла безліч продовжувачів скупа за зовнішніми проявами, відмінна стислістю фраз, «телеграфна» манера американського письменника Ернеста Хемінгуея.

Характерний для модернізму розрив з традиціями ми бачимо у створенні так званої літератури «потоку свідомості». Початок їй поклав роман англійського письменника ірландського походження Джеймса Джойса «Улісс», в якому чітко простежується вплив психоаналітичних ідей Фрейда. Роман без героя, без звичної фабули розробляє у французькій літературі Марсель Пруст (епопея «В пошуках втраченого часу»). Швейцарський письменник німецького походження Герман Гессе представляє психологічну, філософську прозу (повість «Степовий вовк», роман «Гра в бісер»), звертається до складного світу релігійних вчень Сходу («Сіддхартха»). Глибинні, таємні основи повсякденності — включаючи всю невичерпність потворного — зробив об'єктом своєї творчості американець Генрі Міллер (романи «Сексус», «Тропік Раку»). Видатні французькі філософи-екзистенціалісти Альбер Камю і Жан-Поль Сартр були також видатними літераторами.

Для ряду письменників реалістичні образи здавалися недостатніми для сучасного масштабу, коли сама дійсність часом видавалася ірреальною. У новій якості повертається до літератури романтизм. У західній літературі головним романтиком сторіччя, безсумнівно, був Антуан де Сент-Екзюпері («Маленький принц», «Земля людей»), який загинув у повітряному бою з фашистами. Слід згадати і видатного романіста М. О. Булгакова (роман «Майстер і Маргарита», повісті «Собаче серце», «Театральний роман» та інш.).

Викликані світовими війнами, хвилею революцій, насильства і тоталітаризму песимістичні настрої вилилися у виникнення нового жанру — антиутопії. На відміну від літературних утопій минулого, що змальовували образи бажаного, ідеального суспільного ладу, антиутопії являли собою застереження — лякаючий образ можливого страшного майбутнього. Яскраві зразки антиутопій — твори Джорджа Орвелла («1984»), Євгена Замятіна («Ми»), Андрія Платонова («Котлован», «Чевенгур»), Олдоса Хакслі («О, цей дивний світ!»). У ХХ столітті виникає і набуває досить значного поширення література абсурду (переважно у вигляді театру абсурду). Визначними представниками цієї течії були румунський письменник Ежен Іонеско, ірландець Семюель Беккет, російський поет Д. Хармс (Ювачев). До глибоких прозаїків епохи належить австрійський письменник Франц Кафка, який геніально зобразив пронизливу абсурдність сучасної бюрократії, згасання і зникнення людини і людяності (романи «Процес», «Замок», тощо).

Прямий зв'язок з успіхами науки простежується у запаморочливій популярності жанру наукової фантастики, який зародився у XIX столітті. Фантасти намагалися осмислити морально-етичні наслідки науково-технічного прогресу, ставили в своїх творах проблеми, які згодом починали непокоїти все людство. Великим мислителем-фантастом був Герберт Уеллс (повісті «Острів лікаря Моро», «Війна світів», «Машина часу», «Людина-невидимка»). Блискучі зразки соціальної фантастики належать перу чеха Карела Чапека («Війна саламандр», «R.U.R.», «Фабрика абсолюту»). Як представник соціальної фантастики увійшов у літературу й основоположник радянської наукової фантастики Олександр Беляєв («Людина-амфібія», «Вічний хліб», «Голова професора Доуеля»). Для середини 50-х — початку 60-х рр. найголовніший інтерес складали перспективи підкорення космосу (твори Артура Кларка, Рея Бредбері), забарвлені світлом утопічних очікувань («Туманність Андромеди» та інші твори Івана Єфремова). Пізніше фантасти стали використовувати можливості жанру для дослідження етики, біоетики і навіть роботоетики. Багато з проблем, які передбачили у своїй творчості Айзек Азімов і Станіслав Лем про статус і межі штучного розуму, можливості і небезпеки розвитку робототехніки, стали сьогодні реальністю. Реалії сьогоднішнього комп'ютерного світу перевершують навіть уяву фантастів. Фантастика як жанр літератури все частіше поєднується з антиутопією, показуючи людству перспективи можливого саморуйнування на шляху «прогресу».

Завдяки сучасним засобам комунікації, перетворенню літературного перекладу на рівноправну галузь творчості, все витонченішій поліграфічній технології зв'язки в масштабах світової літератури весь час зміцнюються. У той же час в її рамках існують і колишні національні центри, складаються нові.

Яскравим явищем у світовому літературному процесі другої половини сторіччя стала латиноамериканська література. На основі іспанської літератури і місцевого багатонаціонального фольклору (індіанців, африканців, європейців) виріс заворожуючий образний світ, самобутні характери книг Хорхе Луїса Борхеса, Хуліо Кортасара (Аргентина), Жоржі Амаду (Бразилія), Габріеля Гарсіа Маркеса (Колумбія).

Окремо слід зупинитися на феномені радянської літератури. XX століття відкрилося «срібною добою» російської літератури з цілим розсипом поетичних імен. Революція і громадянська війна змінили, але не перервали літературний процес. 20-і роки відмічені сплеском, вибухом літературного життя. Ситуація серйозно змінилася після концентрації всієї влади в руках Сталіна на межі 20—30-х років. Багато письменників було репресовано. Правлячий режим добре розумів ідеологічну і виховну роль літератури, у 1934 працівники літератури були об'єднані у Спілку письменників СРСР. На державному рівні головним методом літературної творчості був проголошений соціалістичний реалізм. На відміну від Західної Європи, в радянській літературі аж до 80-х років традиціоналізм став магістральним напрямом розвитку. В його рамках у прямій або непрямій згоді з пануючою ідеологією було створено чимало видатних творів. А ось літературне новаторство було можливе тільки при роботі «у шухляду», публікації в «самвидаві» або за кордоном.

Один із найяскравіших та самобутніх англійських прозаїків ХХ ст Вільям Голдінг за життясприймався як класик. Як зазначає С.Павличко, “проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної літератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Універсальності голдіновських героїв кореспондують і максимально розмиті контури історичного часу і простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважливіших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприйняв і прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну”.

Свої романи В.Голдінг називав притчами. У сучасному літературознавстві під притчею розуміють в першу чергу засіб вираження морально-філософських роздумів письменника, які часто бувають протилежними до загальноприйнятих суспільних уявлень. Для притчі головне не змалювання, а вираження смислу. В її основі покладено принцип параболи: оповідь ніби віддаляється від конкретного часопростору, рухається по кривій, повертається назад, висвітлюючи у філософсько-естетичному аспекті явище художнього осмислення. У лекції “Притча”, прочитаній у 1926 році у Каліфорнійському університеті, В.Голдінг подав своє бачення основних завдань письменника: “Він не може вигадати історії, в якій би не було повчання людям. Ускладнюючи на свій лад свої знаки, він досягає не глибини на багатьох рівнях, а того, що й очікується від знаків – послідовної значущості. Отже, за природою свого ремесла автор притчі дидактичний і прагне дати моральний урок. Люди не дуже люблять моральні уроки. Пігулка має бути підсолодженою, має бути дотепною чи розважальною, чи в якийсь спосіб захоплюючою. Крім того, мораліст мусить бути недосяжним для своєї жертви, коли на неї падає весь тягар уроку. Адже мораліст робить припущення, котре важко вибачити, а саме, - ніби він знає більше від свого читача.”

Перший роман В.Голдінга “Володар мух” (1954) приніс йому визнання і славу. Власне за цей твір В.Голдінгу 1983 році отримав Нобелівську премію. Після того, як критики стали відзначати антиутопічний характер роману, письменник не без іронії згадував: “Я почувався наче той пан, котрий відкрив, що ціле життя говорив прозою. Я був, як виявилося,...антиутопістом. спочатку далекий пейзаж був порожнистим, тоді, звичайно, виник Платон. У полі зору з’явився Томас Мор... Раптом у ноновому світлі заблищали імена – Батлер, Свіфт, Вольтер, Дефо, Шоу, Уеллс, Хакслі, Орвелл...” Будучи за своєю природою моралістом, В.Голдінг протиставляє свої романи антиутопіям і прагне “створити людську мораль, людську істоту, яка не здатна вбивати собі подібних, експлуатувати чи грабувати. Тоді ніхто не матиме потреби писати утопії, сатири чи антиутопії, оскільки ми самі станемо мешканцями утопії”.

Таким чином, В.Голдінг як письменник мораліст ставить на перший план проблему недосконалості людської природи, зумисне оголюючи її беззахистність перед злом,і тим самим робить спробу переконати читача у можливості попередження глобальних помилок.

 

1. Роман “Володар мух” у контексті творчості В.Голдінга.

Як відомо, “Володар мух” напочатку писався В.Голдінгом як пародія на роман Р.Баллантайна “Кораловий острів”, у якому йшлося про англійських хлллопчаків, що потерпіли аварію на пароплаві і таким чином опинилися на безлюдному острові. Згуртованість, дружба допомогли цим дітям подолати всі перешкоди, що стояли у них на шляху, і перемогти зле начало, втілене в образах піратів та людожерів. Подія перейшла в полеміку, що в результаті дало життя новому, самостійному художньому творові, який (за Голдінгом) “до чтива для хлопчаків не мав ніякого відношення” Письменник зауважив: “Острів Баллантайна був островом дев’ятнадцятого століття, населений англійськими хлопчиками; мій – мав бути островом двадцятого століття, населений англійськими хлопчиками. Я можу сказати тут, в Америці те, що мені б не хотілося говорити вдома; що я засуджую і не люблю вади моєї країни саме тому, що я так пишаюся багатьма її чеснотами. Один з наших недоліків – віра в те, що зло лежить десь в іншому місці і притаманне іншій націі. Я знаю чому так сталося в Німеччені. Я знаю, це могло трапитись в будь-якій іншій країні. Воно могло трапитись тут.”

Отже, В.Голдінг з точністю до навпаки відтворює колізії роману дикунів. “Дивіться, дивіться, дивіться – ось яка вона, якою я її бачу, природа найнебезпечнішої з усіх тварин – людини,” – зазначив автор.

Здоровий глузд виявився неспроможним урятувати хлопців від озвіріння.

В.Голдінг спростовує загальноприйняту ідею раціоналізму та організованості британців, адже національна приналежність не може визначатипереваги доброго чи злого начала в людині.

На думку англійського письменника, зло сидить всередені кожної особистості і штовхає на страшні, іноді абсурдні вчинки. Звичайно, воно стримується суспільними нормами моралі, але за умов відсутності контролю в людині виявляються інстинктивні сили, що можуть призвести до до трагічних наслідків. “В людині більше зла, ніж можна пояснити одним тільки тиском соціальних механізмів,” – робить висновок В.Голдінг, і такий скептицизм автора насамперед є первинною дисгармонією людського єства. У “Володарі мух” природа людини зображається як результат роз’єднаності основних її іпостасей: тваринного начала, раціоналізму, ірраціоналізму та моралі. Цей трагічний конфлікт і був покладений в основу системи алегоричних персонажів.

14. назвіть мотиви творчості камю, розкрийте його основні філософські тиа естетичні погляди.

- французький прозаїк, драматург, журналіст, автор філософських есе, лауреат Нобелівської премії. У своїх художніх і філософських творах А. Камю порушував проблеми, дотичні до провідних ідей екзистенціалістської філософії. Як митець він розвивав традиції модерністської літератури; як мислитель -обстоював позицію «трагічного гуманізму».

У творчій вдачі А. Камю поєдналися таланти митця й філософа. Філософська та художня творчість молодого письменника була просякнута пафосом заперечення. Почасти він був зумовлений обставинами особистого життя митця. Насамперед - тяжкою хворобою, яка загострила його трагічне світосприйняття. Та й сама доба двох світових війн і розквіту тоталітаризму, що зруйнувала засади європейської гуманістичної цивілізації, давала чимало приводів для заперечення сенсу історії, втрати віри в ідеї історичного прогресу. «Язичник» за своїм світовідчуттям, Камю протиставляв безуму світової історії мудрість і гармонію природи. «Можна відкинути, - говорив він, - будь-яку історію і при цьому жити у злагоді з морем та зірками».

Духовні шукання А. Камю були дотичні до екзистенціалізму, одного з найвпливовіших напрямів філософії XX ст.

Представники цього напряму зосереджувалися на проблемі людською існування, на переживанні індивідом свого «буття у світі». Сутність власного існування, за екзистенціалістами, «закинута» у світ Особистість відкриває у кризові моменти, коли потрапляє на «межу Життя та смерті» (так звана «межова ситуація») - переживає тяжку Іпоробу, загрозу смертельної небезпеки, втрату близьких тощо. Саме тоді з буття спадає оманлива машкара щоденного життя - автоматичного, банального, неусвідомленого, сповненого наївно-прагматичних прагнень, і людина переживає свій «момент істини»: усвідомлює абсурдність повсякденного існування, відкриває свою екзистенційну самотність, робить певний моральний вибір.

Згодом Камю виступав проти того, аби його зараховували до табору войовничих «атеїстичних екзистенціалістів» на чолі з Ж.П. Сартром. Та й з боку цього табору, як вже зазначалося, лунала сувора критика на адресу автора «Бунтівної людини». Утім, втілені у творчості Камю концепції виявляють чимало спільних рис з ідеями екзистенціалізму. Сам митець, відмежовуючись від Сартра та його послідовників, говорив про те, що ладен вважати себе екзистенціалістом лише а огляду на спорідненість своїх творів з тенденціями, зазначеними у книжках таких мислителів та письменників, як М. Бердяєв, Л. Шес-тов, Ф. Достоєвський, А. Мальро та ін.

Центральне місце у художньому світі А. Камю належить категорії абсурду. Абсурдом, за Камю, просякнуте не лише щоденне життя людей, а й історія з її кривавими трагедіями. Втім, людина не повинна скорятися «царству абсурду», на яке перетворюється «світ без Бога» - тобто світ без вищого смислу і вищої мети. Саме бунт проти абсурду становить, згідно з філософією Камю, зміст «істинного буття» людини. Своєрідним символом такої боротьби з абсурдом у нього постає запозичений в античній міфології персонаж на ім'я Сізіф («Міф про Сізіфа»).

15. Магічний реалізм — умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Америки.

[ред.] Елементи магічного реалізму

• Фантастичні елементи можуть бути внутрішньо не суперечливими, але ніколи не пояснюються.
• Герої приймають та не заперечують логіку магічних елементів.
• Численні деталі сенсорного сприйняття.
• Часто використовуються символи та образи.
• Емоції та сексуальність людини як соціальної сутності описуються дуже докладно.
• Викривлюється течія часу, так що він стає циклічним або вбачається відсутнім. Ще один прийом - колапс часу, коли сучасне повторює чи нагадує минуле.
• Причина та наслідок міняються місцями - наприклад, персонаж може страждати "до" трагічних подій.
• Широко використовуються фольклор і міфологія.
• Події передаються з альтернативних точок зору - голос розповідача перемикається з третьої на першу особу, часто трапляються переходи між точками зору різних персонажів та внутрішнім монологом стосовно загальних відносин та спогадів.
• Минуле контрастує із сучасним, астральне - з фізичним, персонажі - один з одним.
• Ясний фінал твору дозволяє читачу визначитися, що ж насправді відповідає дійсному перебігу подій - фантастичне чи повсякденне.

[ред.] Автори, що писали в стилі магічного реалізму

• Жоржі Амаду
• Луїс де Берньє
• Хорхе Луїс Борхес
• Михайло Булгаков
• Жанет Вінтерсон
• Ґабріель Ґарсія Маркес
• Гюнтер Ґрасс
• Айзек Башевіс Сінгер
• Франц Кафка
• Італо Кальвіно
• Анжела Картер
• Хуліо Кортасар
• Мілан Кундера
• Мілорад Павич
• Харукі Муракамі
• Бен Окрі
• Салман Рушді
• Карлос Фуентес

16. Антиутопія (грец. αντί-, грец. ου — не, грец. τόπος — місце; альтернативно, дистопія (грец. δυσ — хворий, поганий), какотопія,^[1]) — вигадане суспільство, яке є антитезою утопії. Зазвичай характеризується пригноблюючим суспільним контролем, здійснюваним авторитарним або тоталітарним урядом. Вперше термін «антиутопія» (англ. dystopia, anti-utopia) вжив англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілл в 1868 році.

Деякі академічні кола розрізняють дистопію від антиутопії. Наприклад, у «1984» Джорджа Орвелла і «Дивному новому світі» (Brave new world) Олдоса Хакслі дистопія не претендує бути гарною, тоді як антиутопія здається утопією або такою, що намагалася бути утопією, але фатальний збіг обставин, поворот чи інший фактор зруйнував або перекрутив утопічний світ, що призначався, або його поняття.^[2]

Див. пит. 13

17. Неабиякий успіх мала повість А. Камю «Сторонній». Ще у рукопису вона була високо оцінена найвидатнішими письменниками Франції та відразу прийнята до публікації. Образ головного героя сприймався сучасниками як уособлення світовідчуття молоді 30-40-х років XX ст.

Як уже зазначалося, у цьому творі письменник розробляв тему абсурду. В основі сюжету - «абсурдний» злочин молодого клерка на ім'я Мерсо: «через сонце» він раптово вбив людину, до того ж висловив бажання, щоб на його страті було якнайбільше глядачів, котрі б зустріли його «вигуками ненависті».

Осмислюючи те, що відбулося, герой Камю уникає морального суду над собою. Натомість він засуджує неправедний світ, в якому цінність людського життя перекреслюється, як йому здається, смертю, в якому все - від побутових дрібниць до найважливіших питань існування - уражене абсурдом. Засуджує він і бездушне суспільство, що прикриває внутрішню порожнечу штучною чемністю й фальшивою доброчесністю. Мерсо почувається «стороннім» у цьому суспільстві, і саме через те, що він «сторонній», суспільство прагне його позбутися.

Здавалося б, злочин Мерсо не має ані ґрунтовної психологічної зумовленості, ані мети. Однак його вчинок має певні екзистенційні мотиви. Йдеться про стан духовного виснаження людини, яка відчуває себе «занедбаною» в абсурдному світі та інстинктивно обирає шлях його заперечення. На прикладі долі Мерсо Камю показує, як людина, що втратила духовні орієнтири, заходить у глухий кут.

Усвідомлюючи небезпеку вільного від моралі бунту проти абсурду, письменник наголошував: «Почуття абсурду, коли з нього намагаються видобути правила дії, робить вбивство принаймні байдужим, а отже - припустимим. Якщо немає віри, якщо ніде немає сенсу і неможливо стверджувати цінність будь-чого, тоді все дозволене й все не має значення. Можна топити Печі крематоріїв, а можна й лікувати хворих на проказу». Як Відомо, сам він беззастережно обирав позицію боротьби зі злом - і тоді, коли був учасником Руху опору, і тоді, коли виступав проти сталінської диктатури. Ідея боротьби з ворожими людині силами зла була ним переконливо втілена у романі «Чума». Значним твором А. Камю є повість «Падіння» (1955). Дехто з сучасників убачав у ній викривальний памфлет, спрямований проти французьких «лівих» кіл, і зокрема - атеїстичних екзистенціалістів, з якими митець конфліктував під час роботи над нею. Були й спроби прочитати твір як гірку самокритику письменника. Втім, як зазначав сам автор, образ «судді на покаянні» був узагальненням цілого покоління повоєнної інтелігенції, для якого «тягар життя» - безнадійно самотнього, позбавленого віри в Бога й духовних цінностей - виявився нестерпним.

Головний герой повісті - Жан-Батист Кламанс - у минулому блискучий адвокат, захисник вдів і сиріт, а нині юридичний радник крадіїв та повій. Трагедія його «падіння» почалася однієї осінньої ночі, коли він став свідком самогубства молодої жінки. Кламанс нічого не зробив для того, щоб її зупинити. Ця подія стала вихідним пунктом його стрімкої деградації. Осмислюючи тодішню провину, герой поволі доходить висновку, що головним мотивом його життя було зухвале презирство до людей. У нотатках Камю міститься така заувага щодо Кла-манса: «Він не здатний на кохання». Це і є ключ до розуміння образу головного героя повісті та ситуації його «падіння».

18.

У современной швейцарской литературы два главных лица, разных и в то же время схожих: Макс Фриш и Фридрих Дюрренматт. Кто из них значительнее и оригинальнее, можно спорить, но все другие писатели Швейцарии всего лишь рядовые участники литературного процесса в сравнении с двумя общепризнанными классиками.

М. Фриш и Ф. Дюрренматт - публицисты, драматурги и романисты, склонные к иронии, скепсису и сатире. Они не столько воспроизводят реальность, сколько моделируют ее. Вследствие этого маленькая Швейцария воспринимается читателями как модель большого европейского дома.

Макс Фриш (1911-1991). В 1924 г. он поступил в реальную гимназию в Цюрихе. В 1931 г. начал изучать германистику в Цюрихском университете; сотрудничал в газетах. В 1932 г. умер его отец Франц Бруно Фриш, по профессии архитектор. Будущему писателю пришлось прервать занятия в университете, он стал зарабатывать на жизнь журналистикой. В 1933 г. Фриш совершил первое заграничное путешествие, посетив Прагу, Будапешт, Белград, Стамбул, Афины, Рим. В 1935 г. впервые побывал в Германии. Ранние литературные опыты - романы «Юрг Райнгарт» (1934) и «Ответ из тишины» (1937) - были отмечены литературной премией имени Конрада Фердинанда Мейера (1938). В 1936 г. Фриш начал изучать архитектуру в Высшей технической школе в Цюрихе, в 1941 г. получил диплом архитектора, затем работал в архитектурном бюро до 1955 г. С 1939 по 1945 г. периодически призывался на военную службу. Впечатления от службы на швейцарской границе дали материал для публицистической книги «Листки из вещевого мешка» (1940), в которой он размышлял об отношении нейтральной Швейцарии к фашистской Германии, о начавшейся Второй мировой войне и о воздействии политических событий на сознание рядового человека. В первые послевоенные годы Фриш увлечен театром, большое влияние на будущего драматурга оказали встречи в Цюрихе с Бертольтом Брехтом (1948-1949).

Сюжеты романов Фриша сходны в одном: они построены на поисках пути героя к самому себе; он жаждет обрести свое истинное «я» - спрятанное, утраченное или искаженное. Романист исходит из того, что существование человека многовариантно, каждый вправе выбирать себе профессию, близких людей, по-разному строить свои отношения с обществом. Герои романов заново выстраивают биографию или пересматривают ее. Существенную роль в этой связи играет отречение от собственного имени или, напротив, выбор наиболее подходящего. На духовное формирование Фриша известное воздействие оказал датский философ С. Кьеркегор, который подчеркивал, что каждая личность уникальна и долг человека - максимально сосредоточиться на самом себе. «Не познай себя, а выбери себя», - наставлял С. Кьеркегор. Нелюбовь к обычным именам связана с тем, что таким путем человек с рождения ставится во всеобщий ряд, тогда как достаточно простого «я». Фришу эта мысль представлялась плодотворной, потому что она внушала ответственность перед самим собой, заставляла человека активнее реализовывать свое предназначение.

Фриш нападал на современное буржуазное общество за то, что все в нем «репродуцируется», т. е. сложилась система уподоблений и подражаний, жизнь сделалась нормативной, существует несколько разрекламированных изначальных образцов, с которых производятся массовые оттиски. Потому он и не позволяет себе использовать пространный целостный сюжет, связанный с частными личностными судьбами, а создает именно такие суммарные модели.

На протяжении всего творческого пути Фриш вел и публиковал дневники, которые стали комментарием к его художественному творчеству. Дневниковый характер носит и одна из последних повестей Фриша - «Монток» (1975). Действие повести сосредоточено на одном дне из жизни писателя- 11 мая 1974 г. Он провел этот день в курортном поселке Монток на Лонг-Айленде, в 110 милях от Манхэттена, с американской журналисткой, которая не читала его книг, но относилась к нему с симпатией. Ни к чему не обязывающие отношения с Линн заставляют автора вспомнить тех женщин, которые оставили след в его судьбе: Кете, послужившую прототипом Ганны в романе «Homo Фабер», Марианну, его первую жену, мать его детей. Много места в повести уделено воспоминаниям о талантливой австрийской писательнице Ингеборг Бахман, жизненный союз с которой оказался тоже непрочным. Фриш склонен винить себя за непостоянство, он судит свое прошлое столь же строго, как и его герои. Повесть фрагментарна, воспоминания о далеком и недавнем прошлом перемежаются, а впечатления от Америки не затеняют устойчивый, сложившийся образ того дома, в котором он жил в юности.

Фридрих Дюрренматт (1921-1990). Справедливости ради следует признать, что Дюрренматт стал известен у нас раньше старшего по возрасту Фриша. «Виновата» в том сатирическая комедия «Визит старой дамы» (1956), которая обошла все страны мира, не миновав российскую. При этом дама помолодела, по просьбе актрис эпитет «старая» пришлось убрать.

Резко критикуя капитализм, он тем не менее неизменно подчеркивал, что западное общество обеспечивает личности свободу, тогда как социалистический строй лишь обещает справедливость. Впервые он побывал в нашей стране в пору хрущевской оттепели. Дюрренматт тогда проницательно заметил: «Сегодня в Советском Союзе редко встретишь того, кто несет перед собой знамя марксизма. Вообще-то, это происходит только на съездах. И на этих съездах каждый говорит одно и то же, а слушатели в основном читают детективы или газеты».

Его отношение к России и к русским всегда было неизменно доброжелательным, а шутки бывалого путешественника незлобивы: «Путешествовать по России слишком утомительно, а трезвеннику вообще противопоказано. У этих русских нет кадиллаков, но праздники справлять они умеют. У них через день большой праздник, на который приходят совершенно незнакомые люди». И еще: «Русский человек обладает большим умением жить. Он не позволяет себя задавить. Свою систему он постепенно очеловечивает».

Эти наблюдения он почерпнул из встреч с писателями, переводчиками, актерами, которые играли в его пьесах. Особенно ему понравился спектакль «Визит дамы» в Театре на Малой Бронной, правда, он не преминул удивиться, что никаких гонораров ему не заплатили, да и согласия на постановку никто не спрашивал.

Фридрих Дюрренматт - признанный мастер детективного жанра. Его криминальные романы «Судья и его палач» (1951), «Авария» (1956), «Обещание» (1958) переведены на многие языки и экранизированы. Писатель умеет занимательно выстроить повествование, дознание проводится строго логически, итог непредсказуем. Дюрренматт строго соблюдает законы детективного жанра, интрига позволяет ему провести зондирование личности, найти червоточинку, а затем и забытое преступление. В романе «Авария» заурядный бизнесмен готов выступить перед судебным синклитом в роли обвиняемого. Поначалу он впрямь неуязвим. Однако повторяется кафкианская ситуация: процесс пошел, стало быть, вина будет доказана. Но то, что у Ф. Кафки было абсолютно серьезным, то у Дюрренматта только остроумная игра, своего рода любительский спектакль с хэппи-эндом. На примере детективов Дюрренматта видно, как массовая литература интегрирует элитарное мышление, упрощает ситуацию, превраща