Проблематика та образна система роману О. Гончара «Собор».

Собор — роман-застереження, один із найвідоміших і найвизначніших творів Олеся Гончара. Написаний 1967 року.Протягом майже 20 років замовчувався прорадянською літературною критикою, що трактувала «Собор» як творчу невдачу, порівнюючи його із іншими творами письменника, зокрема «Прапороносці», «Людина і зброя», «Злата Прага».

Історія написання Олесь Гончар працював над романом протягом чотирьох років: (1963-1967).«Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. Це слова Гончара=Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар'єризм, нехтування народною мораллю.

У творі Олесь Гончар використав за основу реальні події і факти:Прототипом Зачіплянки стало приміське селище на Дніпропетровщині, де минули життя і творчість письменника.

Собор, зображений у романі, мабуть, найбільше схожий до козацької дерев'яної церкви у Новомосковську, яку, за легендою, в одну ніч побачив і зробив її макет з комишин Яків Погребняк з Нової Водолаги. Також прототипом міг служити і Дніпропетровський собор, споруджений приблизно у ті ж роки.

Історія публікаційВперше вийшов у січневому номері журналу «Вітчизна» 1968 року. Того ж року двічі друкувався у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». До друку був підготовлений також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народов». Проте на прохання «украинских товарищей» журнал взагалі відмовився від публікації роману.Після цього твір до 1987 року не видавався через те, що був розкритикований і не імпонував радянському правлінню, свідомо замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений з бібліотек. Крім того, від письменника вимагали переробити роман або ж зректися його, на що Олесь Гончар не погодився, не зважаючи на погрози другого секретаря ЦК КПУ Ляшка, а також Щербицього, Федорчука, Ватченка, Грушецького та Добрика. Самого автора Шелест добивався арештувати, проте Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний не погодився:...не робіть дурниць, не ганьбіть Україну!

Проте багато читачів навіть у часі замовчування та різкої критики у листах до Олеся Гончара висловлювали свої захоплення романом та подяки автору.

Знову роман вдалося надрукувати весною 1987 року російською мовою у московській газеті «Роман-газета», цього ж року «Собор» вийшов і українською мовою у семитомному виданні творів Олеся Гончара.

У 1989 році твір був виданий окремою книгою видавництвом «Дніпро» (редактор Н. М. Кравченко) тиражем 300 тисяч примірників.

КОМПОЗИЦІЯ роману не відзначається складною побудовою, карколомними сюжетами, здатними заінтригувати читача. Більшу увагу автор приділяє розкриттю внутрішнього світу героїв, їхньої життєвої позиції. Літературознавці зазначають:Свій естетичний задум Гончар реалізує як поет, хоч і пише прозою; художня типізація реально існуючого світу відбувається за законами лірико-поетичного осяяння в процесів саморозкриття думок і настроїв героя.

ü У романі обмежена кількість осіб, зображені події не є винятковими. У творі зображено життєві будні робітничого селища над Дніпром — Зачіплянки, яка і є головним об'єктом зображення, а також Єльчине село Вовчуги, мальовниче Скарбне, береги Дніпра, заводи у великому місті.

ü Обмежені також часові рамки подій: вони відбуваються протягом одного літа.

ü У романі є вставні розповіді-новели «Чорне вогнище» і «Бхілайське вогнище». Перша новела розповідає про визначного українського вченого-історика Дмитра Яворницького, який не допустив осквернення храму махновцями в період Української революції. Друга новела про перебування одного із персонажів твору Івана Баглая в Індії, про дружбу і взаєморозуміння українського та індійського народів.

ü У сюжетну тканину вплітаються авторські розповіді про Єльчине минуле, про її біди й поневіряння, про життєві шляхи інших героїв.

ü Роман також містить багато відступів-розповідей про духовні й моральні цінності, про історичну долю пам'яток культури, які у творі гордо репрезентує збудований у 17 столітті козаками-запорожцями храм.

ü У творі багато описів селища Зачіплянки, собору, Скарбного та інших сіл і місцевостей.

ПЕРСОНАЖІВ роману можна умовно поділити на дві групи відповідно до їх діяльності і характеру:

ü ті, хто бореться за збереження «соборів душ»:Микола Баглай Іван Баглай Єлька Ізот Лобода Ягор Катратий Шпачиха Вірунька Хома Романович Костя-танкіст Яворницький

ü та ті, хто є осквернителями світлого й чистого, святого і чесного: Володька Лобода «браконьєри-юшкоїди» бригадир бандити з гуляйпільських степів ресторанні гульвіси та повії

ü Головна сюжетна лінія роману пов'язана з собором. Собор є центральним образом, епіцентром подій, що розгортаються навколо. Його можна назвати головним персонажом роману.

Микола Баглай — студент-металург, один із головних персонажів твору, виступає пристрасним поборником правди, шукачем ідеалу моральної та духовної краси. Микола закоханий у свої рідні місця, у людей, що проживають там, природу, у собор, який уособлює все величне й прекрасне, що єднає його з минулим й прийдешнім. Це ідеалістичний образ поета, мрійника. Він народився під час війни у окопі. Перше, що він бачив і чув, це жахи війни, вибухи бомб. З дитинства був сиротою, його батько загинув на війні, так що Микола його не застав. Хлопець мав нелегке повоєнне дитинство. Потім навчався у школі, працював на металургійному заводі і вчився у інституті. мав загострене почуття справедливості, бажання бачити світ кращим, ніж він є насправді, чистим і прекрасним. вболіває за чистоту свого рідного краю, Зачіплянки, Дніпра. Він врешті поставив мету — сконструювати очищувальну систему, котра запобігатиме забрудненню повітря заводськими димами.

В суперечці з технократом і прагматиком Геннадієм Микола переконує, що саме духовне і визначає людину, сенс її життя: Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Можна "Анну Кареніну" читати в ектраті, на півтори сторінки тексту. Але чи залишилися би ми тоді у повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії. І коли Геннадій говорить про можливу всепланетну катастрофу в ядерну добу, Баглай у відповідь каже:І якщо вже говорити про безсмертя, то мистецтво стоїть до нього найближче і... мистецтво - це невигубний слід людства, його злети, його верхогір'я, над яким панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності.

Він намагається віднайти оту спадщину віків, що живить наш дух, сприяє збереженню національної свідомості.

У своїх почуттях до Єльки Микола - теж чистий і прекрасний, вважаючи кохання "найсонячнішим" з усіх почуттів. Саме кохання допомагає Миколі Баглаю у боротьбі зі смертю, коли він захищає собор. Можливо, що він зі своєю лицарською шляхетністю є одним із небагатьох "дон-кіхотів" свого часу.

Єлька (Олена Чечіль) - кохана Миколи Баглая - драматична людська доля. Її біографія чимось схожа на Миколину, але життя її ще заплутаніше. Вона також народилася у час війни. Її батько був простий перехожий солдат, якого Єлька ніколи не знала. Невдовзі померла і її мати, вона залишилася жити сама, після чого залишила школу і подалася на ферму. Проте, не зважаючи на всі ці життєві обставини, вона мріяла про високе й прекрасне кохання, прагнула вчитися, перечитала всю класику, яку могла знайти у бідній сільській бібліотеці.Єлька мала незвичайну вроду, проте спочатку вона довго не могла знайти свого кохання. Одного разу у їхнє село завітав лектор, який прочитав селянам лекцію про кохання. Йому сподобалася Єлька і він захотів зав'язати з нею розмову, проте дівчина подумки казала: Ну навіщо ти так кричиш? Хіба можна так... про кохання?

У житті Єльки були розчарування в людях, падіння біля собору під час поїздки по комбікорм і гірке каяття, ненависть до бригадира - винуватця дівочого безчестя, потім безпаспортне життя в місті в одинокого дядька Ягора Катратого. Була також спроба вийти заміж за нелюба Володьку Лободу. І порятунок дівчині змогло принести лише кохання до Миколи Баглая, ніжне й самозречене, засноване на взаєморозумінні, на спорідненні сердець.

Ягор КатратийПо-своєму трагічна доля Єльчиного дядька Ягора Катратого, неблагонадійного через своє «махновське» минуле. Дядько Ягор був єдиним близьким родичем Єльки, які у неї зосталися. Свого часу Ягора хотіли звільнити з заводу в ході одної з «чисток», проте обермайстер Ізот Лобода заступився за нього, і з того часу між ними зав'язалась щира дружба.

Ізот ЛободаВ образі потомственого сталевара Ізота Івановича Лободи уособлюється дух народного патріотизму, козацької вольності, незнищенності світлих вікових традицій, єдність людини з природою, з землею, де народилася.зот Лобода — сама мудрість віків, героїчна й трагічна історія, народний гнів і вселюдський протест проти оскверніння й руйнування народних багатств.У минулому Ізот Лобода брав участь у громадянській війні, воюючи проти гуляйпільців, хоча згодом сам дуже сильно подружився із Ягором Катратим — колишнім махновцем. Згодом став уславленим сталеваром республіки, втратив на фронтах Другої світової війни двох синів.

Батька невдовзі його єдиний люблячий син відправив у будинок металургів, де той мав би доживати віку. І хоч Володимир Лобода вважав це благородним вчинком, адже умови у тому будинку металургів були просто прекрасними, Старий не міг простити цього синові. Він не хоче приймати дарунків, відвідин, всякої формальної уваги. Йому радше прагнулося повернутися до рідної Зачіплянки, провести час із старим другом Ягором Катратим.

До сина він звертався як до найбільшого ворога.Ізот Лобода — знавець рослинного світу, він розуміє цілющі властивості трав і всякого зілля.

Володька Лобода Володька Лобода — невдячний і недостойний син чесного трудівника Ізота Івановича.Це оригінальний характер. На перший погляд, він навіть викликає симпатію. Володька свій хлопець, друзяка, не цурається земляків, ладен їм допомогти, поспівчувати, простий і товариський у поводженні, сумлінний та ініціативний на службі, вважає себе зразковим сином. Проте сам автор всі ці риси характеру показує у іронічному тоні, особливо що стосується ініціативності персонажа.У свій час цей висуванець із робітничого середовища запропонував «геніальну» ідею — щоб не витрачати кошти на ремонт старовинного собору, взяти споруду у риштовання. Згодом у висуванця постала інша мрія — завдяки зруйнуванню собору нажити собі кар'єру. На місці національної святині цей «ініціатор» прагне збудувати критий ринок і шашличну, тим самим сподівається завоювати симпатію та прихильність у місцевого населення.Володька Лобода — типовий образ руйнівника того часу.Життєве кредо Володимира Лободи — вміло служити власним далекосяжним кар'єристським цілям.Хоч і Володимир Ізотович Лобода вважався повсюдно людиною освіченою і розумною, у душі він ненавидів людей, інтелектуально вищих за нього, усвідомлюючи їхню небезпеку для свого клану [15]

Володька Лобода — велике творче досягнення Олеся Гончара. Саме цей персонаж найбільше обурив усіх партійних можновладців, котрі впізнавали у висуванцеві себе.

ПРОБЛЕМАТИКА

ü Головний конфлікт твору — зіткнення високої духовності, людяності, правди з облудним фарисейством чиновників, кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм.

ü Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу. Серед світових класиків також відомі такі образи — «Собор Паризької богоматері» Віктора Гюго.

ü Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у своєму романі звертається до часів героїчної козаччини, славить народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема у романі розповідається про мужнього і нескореного царями кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та ще багато інших героїчних постатей з минулого. У «Соборі» автор засуджує, як і в «Людині і зброї», «Прапороносцях», фізичну і духовну руйнацію.

ü З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша — потреба «собору душів», тобто духовної і моральної краси, особистої причетності людини до історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і взаємоповаги.

ü У творі висловлюється тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну експлуатацію природних надр. Про це розмірковує персонаж твору, юнак-архітектор.

ОБРАЗ СОБОРУ виступає символом культурних цінностей народу, духовної єдності поколінь, незнищенності народної пам'яті. Собор встояв і під час більшовицьких руйнацій. Собор у романі — це єдність поколінь, минулого і сучасного, історична пам'ять народу, яка не має права на загибель. Собор наче виразніше окреслює минуле, діла чорні і праведні, добро і зло, руйначів і будівників.Як уособлення вселюдської краси, духовного багатства й величі, собор наче докоряє Єльці за її мимовільне падіння і ганьбу.

ОЦІНКА КРИТИКИ спочатку зустріла роман кількома схвальними статтями, в яких відзначалася передовсім гостра актуальність твору. Зокрема прихильниками були С. Шаховський, Леонід Новиченко, М. Малиновська.Перша негативна оцінка «Собору» була здійснена Олексієм Федотовичем Ватченком — першим секретарем Дніпропетровського обкому партії. У Дніпропетровську йшов поголос про те, що партійний начальник області, як і Лобода, здав свого батька у будинок для старих. У цьому Ватченко вбачав зумисно наведену автором аналогію. Проте коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів заперечно.О. Ватченко запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною».31 травня 1968 року у неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист «Собору».Через таку гостру критику, роман довго замовчувався і впродовж майже 20 років не видавався.

ЦИТАТИ Бережіть собори душ своїх/Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити./Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина/Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають