Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Життєвий та творчий шлях Ліни Костенко.↑ Стр 1 из 5Следующая ⇒ Содержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
Джерела створення та історична основа роману «Маруся Чурай». Україні таланить на великих жінок. Три століття віддаляють Марусю Чурай від поетеси Ліни Костенко. Але скільки спільного мають ці незвичайні жінки, ці беззахисні і беззбройні пророки нашого багатостраждального народу, слово яких було «духовним мечем». І ось ожила легендарна дівчина на сторінках історичного роману у віршах «Маруся Чурай» Ліни Василівни Костенко, який побачив світ у 1979 р. Вихід цього твору став справжньою подією в нашій літературі. Люди, які двох слів не могли зв’язати рідною мовою — нещасні жертви свого часу — шукали, діставали, читали й перечитували «Марусю Чурай». Приміром, у далекому Казахстані українці від руки переписували роман. Розсипаний набір книжки розкотився, як добірне невмируще зерно по всій Україні и дав свої сходи. У чому ж сила цього твору? Яка причина його фантастичної популярності? Зі сторінок роману постала неприкрашена історія нашого народу. Нашу пам’ять про те, хто ми, чиї діти, витравлювали, випалювали, відбивали немилосердно... Але вона — живе. Хто порахує всіх спраглих, що припадали й припадають до «Марусі Чурай», як до життєдайного джерела? Адже така потреба зумовлена надзавданням, що постало перед нашим суспільством: духовне відродження нації як єдиний порятунок від морального й фізичного вимирання. «Маруся Чурай» Ліни Костенко — це не просто наша обікрадена и поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це — історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. У Ліни Костенко історія — це жінка, змучена, катована, зневажена, але не розтоптана, бо вона не загубила духу свого, гордість, гідність людську. Історичне полотно твору становить окрему сторінку, через яку ще раз висвітилися долі героїв роману. І життєву лінію головної героїні Марусі Чурай, Ліна Костенко ввела в бурхливі соціально-політичні перипетії суспільного поступу України XVII ст., а ще точніше — періоду визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Представники козацької республіки в романі — Богдан Хмельницький, Лесько Черкас, Мартин Пушкар, Іван Іскра, Яким Шибилист і ті, хто з небуття повернулися в думі (Яків Остряниця, Гордій Чурай, Павлюк, Наливайко). До цього славного лицарства належить і дід Гамарник, «самітник і химерник», котрий од трьох шабель ще й досі не загоєн. Грицько Бобренко теж козак, але він з часом засвоїть іншу мораль, далеко не козацьку, неодноразово повторивши Марусі: «Любов любов’ю, а життя життям». В основу свого твору Ліна Костенко поклала відому чи не кожному українцеві, знану в багатьох країнах світу баладу «Ой не ходи, Грицю...». Більш як півтора століття розробляється цей сюжет в україн- ськіи, польській та російській літературах. Досить назвати імена письменників, які в своїй творчості зверталися до нього,—Б. Залєський, О. Шаховський, К. Тополя, О. Гроза, Г. Бораковський, А. Александров, П. Білецький-Носенко, І. Онопріенко-Шелковий, Л. Боровиковський, Є. Озерська-Нельговська, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський, І. Микитенко, І. Хоменко, Л. Забашта, В. Лучук... А коли додати, що його певною мірою використала в повісті «В неділю рано зілля копала...» О. Кобилянська, що сама балада перекладена російською, польською, німецькою, угорською, французькою, англійською мовами, то з усією очевидністю розумієш сміливість Ліни Костенко, яка наново взялася за настільки, здавалося б, зужитий у літературі матеріал. Про легендарну Марусю Чурай написано немало творів. До осмислення феномену її життя й творчості зверталися Г. Квітка-Основ’яненко, М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Ім’я Марусі Чурай відобразилося також у безлічі легенд, одна з яких і стала основою твору Ліни Костенко. Український народ вправі пишатися багатством народної творчості. Хтось створює щось, його визнають, й ось уже про нього складають легенди й перекази. Так, за переказами, у 16251650 рр. жила в Полтаві Маруся Гордіївна Чурай — поетеса й співачка, пісні якої були широко відомі в народі. Вона любила Гриця Бобренка. Але їх кохання було нещасливим і закінчилось трагічно. Дівчина померла в молодому віці, навіть точно не відомо як, але її чудові пісні, що їх вона подарувала народові, дали їй вічне життя в пам’яті українського народу. На жаль, не збереглося жодних архівних документів, які б засвідчили існування Марусі Чурай, страшна пожежа 1658 р. знищила всі архіви Полтавського магістрату. А легенди й перекази розповідають про сильне, але трагічне кохання дівчини- співачки й козака Гриця Бобренка, який помер наглою смертю, мабуть, через отруєння. Ця сюжетна лінія вплітається в історичну фабулу роману — народну війну українців за визволення від поляків, татар. Дія твору розгортається в основному в Полтаві, що на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю. Художній твір вважається історичним передовсім тоді, коли автор правильно и всеохоплююче відображає історичну епоху. Ліна Костенко це зробила неперевершено. Та навіть принцип умовності, за яким на початку роману сама поетеса визнає перевагу художнього домислу над фактами («А що, якби знайшлася хоч одна...»), не тільки не знижує читацьку цікавість, а ще більше її посилює, змушуючи читати художній текст прискіпливіше. Та як не читай, але не знайдеш бодай огріха, а не те що грубої помилки в зображенні історичного тла. Морально-етична проблематика оповідань Є. Гуцала «Чужа», «По-хазяйські», «Як вам ведеться мамо?», «Хто ти» та ін. П. Скунць як поет-шістедесятник. Скунць Петро (1942 - 2007) Колись Федір Потушняк спостеріг, що чоловіки-закарпатці тяжіють, крім іншого, до раціональності й мудрування (філософствування). Тому, підсумовує науковець: «Література закарпатця є раціональною. Вона переслідує завсігди моральну філософічну ціль, позбавлена емоції». Ці слова підтверджує творчість Петра Скунця, якій притаманний раціоналізм, сухість рядка, усічення поетичного декору, афористичність і потужний філософський струмінь. Здавалося б, що за всіми «законами жанру» така поезія мата б бути нецікавою, «черствосердого», адже від лірики чекаємо, насамперед, багатої образності, метафоричності, почуттєвості. Але Петру Скунцю вдалося відійти, завдяки специфіці таланту, від усталеного і створити власний поетичний стиль, що отримав визнання на теренах не лише України. Сьогодні, коли поету 65 («Многая, благая літ!», Петре Миколайовичу) буде зовсім природно говорити про «скунцівський вірш» не лише в сенсі «поезії П.Скунця», а й характеризуючи певний тип віршотворення. Власне, Петру Скунцю належить поважне місце серед письменників Закарпаття XX століття. Він постав провідним поетом регіону й України як митець-шістдесятник і понад чотири десятиліття припадає до джерела Кастальського. Протягом доби «двох хрестів» творчість Петра Скунця стала символом і мужності, й чесної громадянської позиції, і відвертості, і аналітичного сприйняття подій, і раціонального мислення. У час тоталітаризму чимало люду звіряли свої думки не з «лінією партії», а саме з поезією Петра Скунця, пізнаючи границі епох, процеси розп'яття та сейсмічнозонне життя... А митець відбувся як совість народу, як знак непоборності його прагнень до справедливості, і навіть (як писав колись про Тараса) «народним гнівом став». Ім 'я П.Скунця, як прибічника національного державотворення, люди узяли на щит в перші роки перебудови, і митець, підкоряючись, живив уми тисяч не лише поезіями, а й політичними, публіцистичними статтями. Він один із організаторів Закарпатського обласного осередку Всеукраїнського товариства української мови, згодом перший очільник Закарпатської крайової організації Руху. З початку 90-х П.Скунць - редактор першої у краї незалежної газети «Карпатська Україна» і завжди у вирі подій: «за всіх прокричати, коли всі мовчать, за всіх промовчати, коли всі кричать». Травневий подих відродження викликав до життя поета (нар. 20 травня 1942 р. в Міжгір'ї Закарпатської обл.), і Петро Скунць явився в цей світ втіленням вічного духа пробудження й оновлення. З 1964 р, - член Спілки журналістів. У його доробку близько чотирьохсот нарисів, інтерв'ю, літературно-мистецьких, критичних, публіцистичних, суспільно-політичних статей, рецензій. Протягом творчої діяльності П.Скунць займався редакторською працею - упорядкував і відредагував близько півсотні книг... Будучи письменником-шістдесятником, П. Скунць ввібрав у свій художній світ настрої і мотиви, що співзвучні творчості В.Симоненка, І.Драча, М.Вінграновського, Д. Павличка... Митців непокоїть проблема Батьківщини, Її національне відродження, історична пам'ять, осмислення філософських категорій, соціально-політичні умови життя, утвердження значущості кожної людини, морально-етичні орієнтації, космічна тема, екологічне становище, заідеологізованість суспільства та ін. Серед свого славного покоління П.Скунць (у свої 19 років - наймолодший у Спілці письменників тодішнього Союзу) загартував власний голос. Письменник чутливий до суспільно-політичної ситуації в країні, мабуть, тому суспільно-громадянська тематика та публіцистизм супроводжують його творчість. Внутрішньо ж автор налаштований до тонкого сприйняття світу, отож його поезії властиві філософські мотиви. Співіснування публіцистичного та філософського породжує енергетичну, сповнену драматизмом, оригінальну творчість, де відбувається постійний конфлікт між ліричним героєм і автором, героями творів, учорашнім і сьогоднішнім, сьогочасним і майбутнім, Землею і Всесвітом... Характерним для П.Скунця також є бачити-висвітлювати проблему - від загального до конкретного, Петро Скунць - автор надзвичайно системний. У нього не знайдемо різких відхилень від колись сказаного чи нелогічних «перескакувань» від однієї думки до іншої. Улюбленою формою письма для поета є цикл, що дає можливість відштовхуватися від актуального вчора і торувати стежку у завтра. П.Скунць чіпко тримається за традиції. Це ейнштейнівський консерватизм, який здатний розширювати рамки звичного до новацій. Уся ж поетика, образна система, проблематика творчості митця глибоко спираються на фольклор і здобутки передусім української літератури, що йдуть від Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, В.Гренджі-Донського... Дві домінанти, що живлять творчість П.Скунця від першої поетичної збірки й до тепер, - Закарпаття: історія, літературні надбання та постать Тараса Шевченка, що стала провідником митця у повнокровному осмисленні всієї України, а також бачиться прив'язаність П.Скунця до народнопоетичної творчості, І влучно зауважив О.Мишанич, що на українському Парнасі поет найкраще представляє самобутність Закарпаття. Зважаючи на еволюцію митця протягом чотирьох десятків літ, формування й становлення його художнього світу, зміни, що відбуваються у його творчій манері, а також обшир жанрових вподобань, можна умовно етапувати його доробок: 1957-1967 - становлення Петра Скунця-поета (збірки: «Сонце в росі», «Верховинська пісня» (1962), «Полюси Землі» (1964), «Погляд» (1967)); 1968-1971 -активний розвиток П.Скунця-поета (збірки-поеми «На границі епох» (1968), «Розп'яття» (1971), збірка «Всесвіт, гори і я» (1970)); 1972-1986 - зріла поетична творчість П.Скунця (книги: «Розрив-трава» (1979), «Сейсмічна зона» (1983)); 1986-2005 - творчість, позначена переосмисленням життя і катарсисом (книги «Спитай себе» (1992), вибране «Один» (1997, 2000)). Кожен етап таїть у собі не лише здобутки чи тріумфи, але й трагедії письменницького життя. Пригадаймо роки, коли поет підтримував стосунки з В.Чорноволом, М.Руденком, час написання поеми «Розп' яття», в якій торкнувся конфлікту - громадянин і держава, людина і суспільство. Настроями, натяками, паралелями поема виявляла політичну ситуацію, яка тоді склалася в країні навколо імен знаних митців, зокрема І.Дзюби, Ї.Світличного, І.Чендея, хоча «Розп' яття» присвячується цілком реальній особі - закарпатцеві-свободовцеві Івану Кубинцю, котрий під час другої світової війни був розіп'ятий фашистами. Взагалі, «Розп'яття» - це другий твір П.Скунця, присвячений взаєминам людини і суспільства. Але у першій поемі «На границі епох» митцеві вдалося відвернути увагу «пильного ока» на художнє осмислення подій Другої світової війни та образ поета-антифашиста земляка Дмитра Вакарова (котрому й присвячений твір). Тираж «Розп'яття» було знищено, і повним обсягом твір був надрукований лише через 20 років. Наступний етап також дався нелегко - вісім років забуття, певна творча криза, а відтак «Розрив-трава», яку так само готували до знищення, і лише завдяки Борису Олійнику, котрий рекомендував її до Шевченківської нагороди, попередивши автора, що нагороди не буде, зате врятується тираж, книга прийшла до читача. Невдовзі творчість поета відзначили почесною літературною премією Роздуми про час, нашу історію, народ, суспільство, моральну відповідальність людства, майбуття, а також про своє життя, вчинки привели П.Скунця, наприкінці минулого століття, до написання нових творів, в тому числі й до експериментального прозово-поетичного есе «Відпустка у природу, або На пошуки себе самого», відтак до формування книги вибраного «Один», яке склали поетичні твори, переклади різних років написання, що найповніше відображають стиль письменника, його шукання, творчу еволюцію. Серед останніх творчих успіхів митця - поетичні твори, присвячені пам'яті письменників краю. Крізь призму світобачення П.Скунця ми знайомимося з нашими славетними краянами, котрим так не часто засвідчуємо свою шану і любов. Сторінками книги «Один» мандрують, сміються, печаляться, оповідають про минуле, звертаються до грядущого словами поета Олександр Духнович, Августин Волошин, Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Олександр Маркуш, Василь Гренджа-Донський, Михайло Томчаній, Юрій Станинець, Юлій Боршош-Кум'ятський, Іван Чендей... Творчістю Петра Скунця приймаємо у серця нашу історію, мрії, здобутки. І ще сильніше відчуваємо втрати... Відтак маємо змогу пильніше стежити за шляхом, по якому мандруємо життям,та ще раз обміркувати Мету. Життєвий та творчий шлях Ліни Костенко. Основні твори: Драматична поема «Сніг у Флоренції», «Дума про братів не-азовських», роман у віршах «Маруся Чурай», історичний роман «Берестечко», вірші «Страшні слова, коли вони мовчать», «Українське альфреско», «Виходжу в сад, він чорний і худий», «Хай буде легко. Дотиком пера», «Недумано, негадано». Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. У 1936р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. У 1946р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (тепер педагогічний університет їм. М. Драгоманова), але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького. Ліна Костенко закінчила інститут у 1956р., а наступного року вийшла перша книжка її поезій «Проміння землі».Друга збірка «Вітрила» була опублікована в 1958р., згодом — збірка «Мандрівки серця» (1961р.). У 1962р. збірка «Зоряний інтеграл» була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977-го, до появи збірки «Над берегами вічної ріки». Твори й навіть саме ім’я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала «в шухляду». Це тоді були написані й «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші, що склали книжки «Над берегами вічної ріки» та «Неповторність». У 1963р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму «Перевірте свої годинники». 1964—1965 pp. були, очевидно, часом переоцінки цінностей, зокрема світоглядних. Л. Костенко не належала до якихось дисидентських організацій, але коли в 1965 році почались арешти української інтелігенції,— підписувала листи протесту, коли у Львові судили В. Чорновола і його друзів, вона була на процесі. У 1969р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку «Поезії», до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у «самвидаві» через заборону комуністичною цензурою.
Ліна Костенко життєвий та творчий шлях Ще одна збірка «Княжа гора» була розсипана у 1972 р. Це не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. Ось, наприклад, рядки з вірша «Райська елегія»: Бог їй каже: о жінко! Ти ж тільки слабке створіння. А вона йому каже: — На те ж воно. Господи, й літо, У 1977р. надрукована збірка Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки», через два роки роман у віршах «Маруся Чурай», а у 1980р. — збірка «Неповторність». У 1987р. вийшла збірка «Сад нетанучих скульптур». За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка. Збірка «Вибране» побачила світу 1989р. За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах «Берестечко» і окремою брошурою видана лекція «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитана 1 вересня 1999р. в національному університеті «Києво-Могилянська академія». У 2000р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги. Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка. Уже в ранніх віршах Ліни Костенко владарювали глибокі філософські підтексти, що й досі змушують замислитись над не сказаним безпосередньо, але легко вгадуваним. Дебютувавши трохи раніше за «шістдесятників», вона стала їхньою «предтечею», однією з тих, хто повертав поетичному слову естетичну повноцінність, хто рішуче ламав звичні художні критерії. Вихід книжки «Над берегами вічної ріки» став справжньою літературною сенсацією. 1 не тільки тому, що нею Ліна Костенко поверталася в поезію: читач відчував справжню тугу за книжками, в яких проступає абсолютно незалежне художнє мислення без авторових оглядань на цензорів і редакторів. «Вічна ріка» — вміщує в собі життя окремої людини, помножене на її збагачену й вигострену історичним досвідом пам’ять, «вічна ріка» — це масштабне річище, в якому злилося й нерозривно поєдналося суто особисте й загальнолюдське. Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю. Її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Л. Костенко користувалась такою великою популярністю і любов’ю читачів, що чиновники просто боялисьїї чіпати. Твори Л. Костенко на літературні теми активізують самоусвідомлення поезією своєї ролі в системі справжніх духовних цінностей. Достатньо їх і в збірці «Над берегами вічної ріки», а ще більше в книжках «Неповторність» і «Сад нетанучих скульптур» (1987). А поряд чимало творів, у яких авторська думка звернена до вічних сюжетів мистецтва й міфології, до історичних подій та епізодів із біографій видатних людей. Ці вірші всуціль переткані цікавими паралелями, ремінісценціями, часто заряджені полемікою, в якій багато тонких іронічних випадів — один із улюблених літературних прийомів Ліни Костенко. І в цьому, здається, ніхто не може на рівних конкурувати з нею. У книжці «Над берегами вічної ріки», а далі й у наступних духовному зорові читача широко розкривається національна історія («Лютіж», «Чигиринський колодязь», «Стара церковця в Лемешах», «Князь Василько», «Чадра Марусі Богуславки», «Горислава-Рогніда», «Древлянський триптих», драматична поема «Дума про братів неазовських»). Надзвичайний, безпрецедентний успіх мав історичний роман У віршах «Маруся Чурай». Цей твір не має нічого спільного з усім тим, що досі було написано про легендарну поетесу, і представляє в українській літературі рідкісний жанр. Працюючи над ним, Ліна Костенко використала ті скупі історичні, а по суті, напівлегендарні відомості про співачку-поетесу з Полтави Марусю Чурай, що з плином часу дійшли до нас. Образ Марусі Чурай, її пісні надихали багатьох митців і до Л. Костенко: О. Шаховеького, Л.Боровиковського, С. Руданського, В. Самійленка. О. Кобилянська поклала сюжет Марусиної пісні «Ой, не ходи. Грицю…» в основу своєї повісті «У неділю рано зілля копала»…, а М. Старицький — в основу п’єси. Роман у віршах «Маруся Чурай» — це художня трансформація відомого сюжету про нещасливе кохання дівчини до хлопця, якого вона отруїла за те, що той, зрадивши їхнє кохання, пішов до іншої. Роман Ліни Костенко невичерпний своїм змістом, багатством поетичних тем, філософсько-моральних колізій, загальнолюдською та національною проблематикою. Серед тем, що звучать у романі «Маруся Чурай», насамперед варто вирізнити тему нелегкої, але й високої водночас, місії митця та його слова в житті й долі українського народу. Якби Ліна Костенко писала лише про трагічне кохання дівчини та її зраду, то роман закінчився б разом із розділом «Страта». Але таке могло бути в тому разі, коли героїня була б людиною звичайною або ж, принаймні, не мала іскри рідкісного поетичного хисту. Маруся Чурай цілком могла б сказати про себе словами одного з ліричних віршів Л. Костенко: «Я тільки інструмент, в якому плачуть сни мого народу».
Ліна Костенко життєвий та творчий шлях Незвичайність любовного сюжету (здавалося б, досі традиційного, добре відомого в українській літературі) починається з незвичайності самої Марусі Чурай. В її глибокій та щирій натурі живе дуже сильне максималістське начало: «Все — або нічого». Грицева мати каже про її серце, що воно «горде і трудне». Трудне — бо не визнає компромісів, відкидає напівпочуття, мучиться самотою, вимагаючи справжності й повноти в усьому. І насамперед у коханні. Марусина любов зустрілася з роздвоєною, розчахнутою душею Гриця Бобренка. Так з’являється в романі Ліни Костенко драма «нерівні душ» — поетично-максималістської та буденно-прозаїчної, в якій зникають, гинуть зачатки чогось високого й справжнього, того, що змушувало Марусю думати про козака Гриця Бобренка як про лицаря. Передумуючи у в’язниці свою Любов, Маруся Чурай находить вельми точні слова, які пояснюють колізію двох нерівновеликих сердець: Моя любов сягала неба, Важливо зрозуміти, що в цих словах — не стільки докір чи осуд, скільки скрута, зітхання, туга… І якщо для Галі Вишняківни не існує моральних альтернатив (вона цілковито належить буденщині, матеріально-прозаїчній суєті, яка не передбачає якихось духовних зусиль чи напруг), то Іриць Бобренко воістину завис між «небом» і «землею»., Маруся чи Галя — ось його цілком реальний вибір. І, зрештою, «земне» тяжіння бере гору,— перед нами постає драма людини, яка не відбулася. Згадаємо Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки, яка дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе дорівнятись».. Так і Гриць Бобренко: було йому дано якусь людську неординарність, але — характеру не вистачило; висоти злякався; світ ловив і таки впіймав… Обіймами й статками Галі Вишняківни, спокусою більш простого й зрозумілого (ніж у випадку з Марусею) життя-буття… Багато перед ким лукаво й невидимо постає в житті оцей «бо §ренківський» вибір, і складність його ще й у тому, що він не однократний, а щоденний, повсякчасний, довічний… Згадка про «Лісову пісню» не є випадковою: історичний роман Ліни Костенко багатьма мотивами, колізіями, характерами близький до драми-феєрії Лесі Українки. «Трикутник» Маруся — Гриць — Галя нагадує «трикутник» Мавка — Лукаш — Килина. Аналогії проглядають і при зіставленні «Марусі Чурай» з драматичною поемою Лесі Українки «Бояриня». Вельми близькі натури, козачка Маруся і «бояриня» Оксана з їхнім моральним максималізмом, загостреною патріотичною свідомістю, постають як опозиція компромісності, нецільності й тій двоїстості, з якої виростає зрада — в одному випадку коханій, в іншому — Україні (але й у певному розумінні коханій жінці теж). Образ Марусі можна сприймати як апологію людської цільності, а це дуже важлива якість у системі моральних цінностей поетеси Ліни Костенко. С відченням цільності героїні її роману є й нерозривність житейських і творчих принципів Марусі Чурай. У таких випадках інколи говорять про єдність етичних та естетичних начал, що означає: в житті вона така сама, як і в своїй творчості, а в творчості — як і в житті.
Ліна Костенко життєвий та творчий шлях «У тебе й мука піде у пісні»,— каже одного разу Гриць Марусі. І цілком має рацію. Розуміє, відчуває, що для Марусі піти на угоду з власною совістю, змусити себе забути про Грицеву зраду й стати з ним під вінець — означало б щось неможливе; неможливе — бо неприродне для неї. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого ж, Гріцю, пісню я складу?! Вона навіть якась беззахисна в цьому своєму здивовано-змученому запитанні. Якщо говорити високими словами, то пісня для неї — такий же самий священний олтар, як і любов. Це великі стихії однієї великої душі, які зливаються в ціле, що його несила розділити. І при цьому цільність Марусі Чурай зовсім не схожа на «сталевість» монумента. Ні, і ще раз ні — вона жінка, а значить, буває ніжною та беззахисною, зачарованою і змученою, пристрасною — і з випаленою душею… І саме в цьому сенсі можна говорити про велич душі цієї полтавської козачки, образ якої співмірний з найпринаднішими жіночими образами світової літератури. Творчість Ліни Костенко — визначне явище в українській літературі новітнього часу. В добу жорстокого ідеологічного насилля над мистецтвом і митцями її слово звучало як бунт проти покори й компромісності, ерзаців і стандартів, завдяки чому виходило за межі суто літературні, стаючи духовно-суспільним чинником. У її поезії прекрасно згармонізовані ліричне й епічне начала: одкровення авторського «я» поєднується зі словесним живописом, об’єктивною, зіпертою на картини та сцени, розпо-віддю, сюжетністю, умінням малювати характери, відтворювати колорит далеких та близьких часів. Найбільшою мірою це виявилося в поемах Ліни Костенко, і передовсім у її історичному романі у віршах «Маруся Чурай». Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства… Пошук цей нерідко пов’язаний з «інтенсивним переживанням культури», а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси досконалості, затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність… На одній з прес-конференцій Ліна Костенко нагадала, що поклик письменника — писати, а останнім часом вона мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а «малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні»: Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність.
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-04-20; просмотров: 721; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.118.93.61 (0.022 с.) |