Сучасні проблеми шевченкознавства 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Сучасні проблеми шевченкознавства



Шевченкозна́вство — наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Европи та в світовому літературному процесі. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

 

Рукописи

Одним з найважливіших джерел для вивчення життя і творчості Шевченка є його рукописна й малярська спадщина. Переважна більшість рукописів поета зосереджена нині в Інституті літератури ім. Шевченка. Унікальна колекція шевченкіяни, зібрана бібліографом Ю. Меженком протягом 1911 — 69 (понад 15 тис. одиниць), зберігається тимчасово в Центр. наук. бібліотеці АН УРСР. Найбільшу колекцію творів поетичної і мист. спадщини Ш-ка, документів про його життя, творчість і рев. діяльність зібрано в Держ. музеї Т. Шевченка в Києві. Поетові рукописи й ділові папери зберігаються також в ін. архівах, бібліотеках та музеях України, а крім того, в наук. книгосховищах Ленінграду, Москви, Кракова, Женеви та ін. Повної наук. реєстрації музейної й архівної шевченкіяни досі немає.

 

Цікавий фактичний матеріал містить розділ "Творчість Т.Шевченка в оцінці української ліберальної критики". Хоч автор, як і все тогочасне шевченкознавство, ще не позбавлений окремих спірних оцінок спадщини П.Куліша чи учених пізнішого часу М.Грушевського та Д.Дорошенка, проте не на цьому зосереджена його увага. Щонайперше йдеться про високу оцінку Шевченка редакцією журналу "Основа" із відповідним коментарем усіх заявлених у виданні статей П.Куліша, М.Костомарова, О.Білозерського, М.Чалого й інших. Особливо акцентує дослідник на взаєминах Шевченка і Куліша, справедливо відзначаючи, що не слід розглядати дане питання спрощено, прямолінійно, адже чи не найбільше конструктивних шевченкознавчих версій продемонстрував у свій час саме Куліш. Не обминає увагою дослідник і українофобської консервативної критики, скажімо журналу "Вестник Юго-Западной и Западной России", підкресливши тим самим непросту реакцію на Шевченка його сучасників. Окремий розділ висвітлює сприйняття Шевченка у Галичині, що багато чим перегукується з монографією М.Дубини "Шевченко і Західна Україна" (1969 р.). В цілому ж книга М. Комишанченка своїм фактажем, ґрунтовністю аналізу й аргументованістю суджень належить до серйозних здобутків наукового шевченкознавства.
50. «Чорна рада» П.Куліша – перший соціально-історичний роман в українській літературі. У 40-х рр. Куліш працював над романом «Чорна рада», окремі розділи якого публікувалися(1845-1846) у російських журналах «Современник» і «Москвитянин». Перший в укр. літ. соціально-історичний роман «Чорна рада» (1843-1857) відомий у російському і укр. варіантах. Згадки про роботу над твором зустрічаються у листах автора до М. Погодіна, у яких твір фігурує під назвою «Сотник Шрамко і його сини». З російського варіанта роману відомі лише окремі уривки. Поштовхом до написання твору послужила повість М. Гоголя «Тарас Бульба», укр. фольклор і опис ніжинської «Чорної ради» 1663 р. в «Літописі Самовидця». П. Куліш звернувся до подій, що відбулися в Україні після смерті Богдана Хмельницького. Від різних соціальних верств на гетьманство були висунуті Павло Тетеря, Яким Сомко, Іван Брюховецький. Останній, заручившись підтримкою «низів», здобув булаву, стративши після цього Сомка та його прибічників. Звертаючись до складної історичної доби, автор свідомо брався до змалювання не окремих епізодів боротьби, а цілісного,майже всеохоплюючого показу української дійсності тих часів (у романі діють гетьмани, старшина, городове козацтво, січовики, низовики, міщани, селяни). У творі яскраво відчутні авторські симпатії і антипатії. Будучи виразником інтересів старшини, городового козацтва, кармазинників, Куліш не приховує симпатій до Сомка, ставленика найзаможнішої частини укр. суспільства, до попа-полковника Шрама. Але письменник змальовує і «тяжко грошовитого» пана Череваня, і справжнього магната Гвинтовку. Соціально диференційовано показав Куліш ту частину суспільства, що підтримувала Брюховецького. Тут старімудрі січовики і молоді недосвідчені запорожці, селяни й міщани, навіть старшина. Одних Брюховецький приваблює простотою і доступністю; інші, як Гвинтовка, роблять на нього ставку, використовуючи момент, орієнтуючись в обстановці; треті сподіваються помститися багатіям і,пограбувати городову заможну старшину. Система образів роману відповідає основному завданню твору — показати боротьбу за припинення чвар вУкраїні, за її єдність. Інтимна лінія не відіграє значної ролі: і Сомко, і Петро, і Кирило Тур, передусім, учасники гострої політичної боротьби. У центрі уваги автора Чорна рада і змагання сторін напередодні її, тому вимальовуються групи персонажів — представників цих сторін. Важливим для розкриття ідеї твору є образ Сомка. Можна навіть говорити, що Сомко — ідеал гетьмана, з точки зору П.Куліша, носій думок автора. Сомко бореться за міцну державу, запорукою якої має стати гетьман, він мріє про об'єднання України, в якій інтереси старшини, а не«низів», будуть найголовнішими. Він зображується «щирим і незлобливим» лицарем, відвертим у своїх поглядах і прагненнях. Для Шрама він «щира козацька душа», для Петра — «гордий, пишний і розумом високий гетьман... золота голова». Він мужньо приймає смерть, відмовившись від можливого порятунку, бо «погибає Україна».Одноплановість зображення Сомка не порушується навіть тоді, коли йдеться про його заручини з Череванівною: він «козак не до любощів», у нього на думці не сватання,а як би одігнати ляхів до Случі. Для заможної козацької старшини він взірець лицарства, мужньості, відвертості і благородства. Причину поразки Сомка на користь Брюховецького письменник вбачав тільки у політичній короткозорості народних мас, їх нездатності зрозуміти, за ким треба йти, хоча одночасно показав, що трудовий люд був ошуканий старшиною. Шрам — найвірніший однодумець Сомка, це узагальнений образ старшини запорожців, їхніх звичаїв, патріотизму. Він— людина цільної, мужньої, суворої вдачі, загартований і «пошрамований» в боях воїн. У тому ж героїчному ключі змальовується і син Шрама —Петро. До заможного хуторянського панства належить «і веселий і негнівливий» Черевань. Він — уособлення щасливого хутірського життя. Черевань не відзначається таким патріотичним запалом, як Сомко або Шрам, але щиро ображається, коли його назвали Барабашем. На Чорній раді Черевань підтримував Сомка, доки не відчув небезпеку для себе: «Ой, коли б мені добратися живому і здоровому до Хмарища! Нехай тоді радує собі хто хоче!» У ньому переконливо поєднуються риси людини доброї, щирої і водночас пасивної, безвідповідальної, на яку не можна покластися. Найяскравішим образом запорожця в романі є, безперечно, Кирило Тур, бо в ньому поєднується і народне уявлення про героїчне плем'я запорожців, і авторське ставлення до нього. Він зображений як відважний, одчайдушний воїн, для якого «над усе — честь і слава, військова справа», як благородний лицар, здатний до самопожертви. За зовнішньою байдужістю, юродством ховається людина, яка правильно орієнтується в гострій обстановці, вболіває за долю України, не підтримує авантюрника Брюховецького, готова врятувати власним життям Сомка..Образ Тура подібний до образів народних богатирів, козаків із усної народної творчості. Брюховецький — прямий антагоніст Сомка. Він лукавий, підступний, хитрий, підлий. Обіцяючи зменшити побори старшини і обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довіру простолюду, він намагається справити вигідне враження, бути малопомітним, скромним. А добившись свого, відверто й цинічно розкривається перед тими, хто його підтримував. Після Чорної ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всіх порівняти батогами, глузує зі старих січовиків. Прибічником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишній козак, посівши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавільний він із слугами, з міщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» і наказує бити й гнати зі свого двору батогами. Його речі та звичаї, на думку Шрама, годились би і звірю Єремі Вишневецькому. А Черевань влучно підмічає: «То Були Вишневецькі та Острозькії, а тепер пішли князі Гвинтовки...». Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького — доля України його не хвилює. Він спритно орієнтується, на чиєму боці тимчасова перевага, щоб не програти. Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення укр. прози наданому етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду. Здобутком Куліша як першого укр. романіста є структура твору. Куліш домігся послідовного, логічного розгортання сюжету. Якщо мають місце такі докладні описи, як зображення Хмарища, хутора Гвинтовки чи прощання запорожців зі світом, то це спосіб введення нових персонажів до твору, а не етнографічні екскурси. Письменник визначив ідейний центр твору, навколо якого зосереджував основні лінії,— рада 1663 p., де розв'язується основний конфлікт. Це кульмінація. Проте зіткнення двох ворожих сторін готується вже з 1-го розділу всім розвитком сюжету. Цілеспрямовано розвивається основна сюжетна лінія — показ чвар в Україні за гетьманську булаву після смерті Б.Хмельницького, збагачення старшини, соціальні суперечності між багатою верхівкою і незаможними шарами укр. сусп-ва, що й призводить до драматичного конфлікту. Твір «Чорна рада» був першим романом в укр. літ., став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду»,— писав Кулішеві Тарас Шевченко,— я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі». Роман «Чорна рада» засвідчив, що укр. народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.


51. Роман виховання А.Свидницького «Люборацькі». Найцікавішим у творчому спадку А.Свидницького є „сімейна хроніка” – роман „Люборацькі”. Підготовлений до друку в „Основі” у 1862 р., однак, вперше був опублікований в Львівській „Зорі”. Окремою книгою виданий у 1887 р. у Львові та 1901 р. у Києві.Провідну проблему свого твору письменник пов’язував із життям „правобіцького духовенства”. Однак, далеко не „звичайний” побут цікавить письменника. У творі піднесена національна ідея, яка пов’язана із русифікацією та полонізацією України. Проблема денаціоналізації поглиблена письменником змалюванням повної деградації людини (Масі Люборацької). У творі поставлена також проблема взаємин батьків і дітей, проблема навчання і виховання чесної людини, проблема виживання та ін. Об’єктивно-повістева манера розповіді сприяла А.Свидницькому як прозаїкові-епікові у широкому суспільному і побутовому зображенні дійсності та у глибокому розкритті образів-персонажів, яке здійснюється шляхом авторськохарактеристики, самовикриття героїв, посередньої характеристики героїв(зокрема, Гервасія, Антося). Роман складається із 4 сюжетних ліній. У творі щедро використано фольклорні елементи, пейзаж. Важливу роль відіграють авторські відступи. Роман „Люборацькі” приніс славу А.Свидницькому, жанрово і тематично збагатив укр. літ.Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування поль. панів на Поділлі, утисків царського режиму і ворожого українству офіц. православія. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його першим реалістичним романом на побутовому тлі. Як змістом, так і мистецькою формою «Люборацькі» — посередня ланка між прозою Г. Квітки-Основ'яненка, М. Вовчка й ін. і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою І. Нечуя-Левицького і П. Мирного. Автор назвав свій роман «сімейною хронікою», оскільки розповідається в ньому історія родини сільського священика з Поділля (час дії — 1840-1850 рр.). Спосіб викладу — такий, як того вимагає хроніка: чітка послідовність у відображенні подій; часові зміщення виключаються, хіба що спогади героїв твору інколи додають епізодів «ретро». У «Люборацьких» — усі ознаки реалістичної прози: увага до зовнішнього світу, соціуму, скрупульозність прив’язок до конкретного історичного часу, достеменність побутових реалій, сільського повсякдення, географічних прикмет. Типове для автора важливіше, аніж виняткове, життєподібне — ніж художня умовність. У літературознавстві закріпилася характеристика «Люборацьких» як першого укр. соціально-побутового роману. Вважати так і справді є достатньо підстав. Роман цей, попри велику кількість веселих сцен, пронизаний якоюсь тугою. Микола Зеров писав, що «тема «Люборацьких» — руйнування старовинного побуту укр. духовенства». Але не лише побуту. Під тиском чужого, привнесеного руйнуються основи українського світу — віра, мова, психологія, мораль. Саме в цій площині розгортається головний конфлікт роману: старе (своє) витискується новим (чужим). Усе йде до гіршого: затишний, зіпертий на традицію світ Люборацьких-батьків зникає. Отця Гервасія й паніматку Свидницький змалював із добродушною іронією. Часом ця «старосвітська» пара має й кумедний вигляд, проте автор аж ніяк не відмовляє їй у своїх симпатіях. Показуючи життя старих Люборацьких, він прощається зі світом подільського села середини ХIХ століття, й у цьому прощанні є біль і туга. У романі виразно чується мотив деморалізуючого впливу «винародовлення», втрати українцями свого національного «Я». Тут доречно було б згадати рішучий висновок мовознавця О.Потебні, який стверджував, що «денаціоналізація зводиться до... моральної хвороби,... до ослаблення енергії думки, до мерзості запустіння витиснутих, але нічим не заступлених форм свідомості, до ослаблення зв’язку недорослих поколінь з дорослими, заступленого тільки кволим зв’язком з чужими; до дезорганізації громади, аморальності, спідлення». Чимало епізодів із роману А. Свидницького можуть підтвердити правомірність висновку О. Потебні. Ось хоча б красномовна метаморфоза, що сталася з Масею, донькою отця Гервасія: потрапивши до рук пані Печержинської, вона швидко набралася пихи й зневаги до всього, що було для неї рідним: мови, звичаїв, навіть власних батьків. Мася вирішила, що нашвидкуруч набута польськість дає їй перевагу над українцями, автоматично вводить в якийсь інший, вищий світ. Насправді ж, «криза ідентичності» закінчується «моральною хворобою», запустінням душі. Цей мотив в укр. літ. 2-ої пол. ХIХ ст. набув неабиякого поширення. Нічим не кращі й наслідки обмосковлення: після смерті отця Гервасія на його місце приходить брутальний і нахабний Тимоха, і ця його поява в українському селі виглядає вельми зловісно. Голос автора час від часу звучить як пряма мова, прориваючись до читача у вигляді лірично-публіцистичних монологів. Найчастіше це буває тоді, коли йдеться про найболючіше: «Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи — хоч які-то вони на Поділлю: ні нашим, ні вашим, — не цураються своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто другий. Та ще мало того: вони думають, що наша правобіцька сторона — то Польща...». В автобіографічному романі такі відступи не видаються неорганічними. Зрештою, ці слова могли належати й головному героєві роману Антосю Люборацькому, в історії якого є чимало такого, що зближує її з історією самого А. Свидницького. І справа не лише в деталях біографій письменника та літ. героя. Не менш суттєвою є також співзвучність їхніх вдач. Антосьо у Свидницького — це драма неприкаяності й «пропащої сили», це «гайдамацька» ексцентрика, що стихійно бунтує проти обставин, але зазнає поразки (між іншим, ранньою смертю Антося Люборацького Свидницький мовби провістив і свій передчасний відхід).

 


52. Національно-фольклорні джерела прози О.Стороженка. Літ. діяльність Олекси Петровича Стороженка припадає на 50-60 рр. XIX ст. - переломний, складний і суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. О.Стороженко публікує в "Основі" кільканадцять оповідань та нарисів, п'єсу "Гаркуша", а в 1863 р. видає в Петербурзі двотомну збірку "Українські оповідання". Щоправда, репресивні заходи царизму, спрямовані проти укр. літ., незабаром перервали цей процес, змусили замовкнути й Стороженка. Хоч він і продовжував письменницьку діяльність після виходу зловісного валуєвського циркуляру, проте писав уже лише російською мовою. З українського доробку за життя О. Стороженка було надруковано тільки два перші розділи ще раніше написаної повісті "Марко Проклятий" (Львів, журн. "Правда", 1870 р.). Талановитий прозаїк, творчість якого живилася джерелами народної мови і усної народної творчості, її соковитого гумору й інтонаційно багатої оповіді, продовжив традиції М. Гоголя і Г. Квітки-Основ'яненка. В його творах органічно поєдналися яскраве зображення побуту, звичаїв, повір'їв українських селян з романтичним захопленням героїчною історією боротьби запорозького козацтва проти Іноземних загарбників. Саме ці риси обдарування Стороженка надають самобутності його іноді суперечливій творчості, вирізняють її в потоці українського літературного процесу на зламі двох суспільно-історичних епох. Стороженко заявив про себе як письменника романом "Братья-близнецьі" (1857), супроводжуваним авторською жанровою дефініцією "Очерки Малороссии прошлого столетия". "Рассказьі из крестьянского быта малороссиян" (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з іронічно-викривальними мотивами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах з життя трудового люду, свідчать про глибоку обізнаність Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про український лад художнього мислення письменника. Тут змальовуються кмітливі селяни, які виводять на чисту воду аморальність панських лакуз ("Изворотливмй малоросе"), доброзичливо розповідається про хлопчика-поводаря, який помстився своєму кривдникові ("Колбаса"), поетизується зовнішня врода і щире, добре серце молодої дружини лісника ("Лесной дидько и непевний"). В російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топоніми, які прив'язують їх сюжет до певних регіонів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни тощо), причому письменник.звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. І. Франко назвав Стороженка "талановитим оповідачем", який "добре володіє українською мовою", хоч водночас вказав на обмеженість його "ідейного способу думання і... глибокого розуміння людського життя"'. В передреформене десятиріччя, коли передову громадськість найбільше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових суперечностей між селянами та помїпціками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача. І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побуту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору,- "Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання "Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання "Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання "Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання "Жонатий чорт". Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціально інертним, тільки розважальним. Часом невеселі факти, породжені соціальною нерівністю чи кривдою, як, скажімо, в анекдоті "Вивів дядька на сухеньке", трактуються суто в гумористичному плані, бо сваволю кріпосника, про яру тут ідеться, автор лише констатує. Звичайно, потрібно зважати на жанрову специфіку таких мініатюр, на прагнення автора тільки посмішити читача (так, до речі, будується й народний анекдот), і все ж впадає в око, що він, ретельно зображуючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань. Цикл "З народних уст" є ще одним свідченням того, що українська проза впродовж 30 -50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого становлення на живлющому грунті усної народної поетичної творчості. На Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи народний тип оповіді, письменники (О. Пушкін в "Повістях Бєлкіна", М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш) оцінювали життєві явища з позицій простої людини, тим самим розкриваючи суть народного світосприймання. Ціла низка оповідань Стороженка грунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтичним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близька до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих оповіданнях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалюванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна,більшості творів Стороженка і є характерною особливістю його індивідуального стилю. Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання "Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Кілька оповідань Стороженка своєю тематикою і образністю звернені в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 20-х рр. XIX ст. (оповідання "Кіндрат Бубненко-Швидкий", "Прокіп Іванович", "Дорош", "Мірошник") Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори Стороженка визначаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нарисами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про нарисовий характер цих явищ особливо свідчать "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа", в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Микита Корж - постать, як відомо, історична - з дитинства виховувався серед січовиків І, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів цікавого про минуле Стороженкові, з яким познайомився 1827 р., і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави. Повість "Марко Проклятий". Перші 4 розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіп-цар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надав образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу. У наступних розділах твору йдеться про початок селянського повстання на Лубенщині, де жив знавіснілий кат Ярема Вишневецький.


53. Соціально-психологічні основи прози Марка Вовчка. М.В. почала писати художні твори в середині 50-х років, коли відбувалося піднесення в демократичній літературі. Цей час знаменувався приходом до “Современника” Чернишевського і Добролюбова.За короткий час вийшло кілька збірок творів М.В., які знайшли широкі відгуки в читачів. Як згадують мемуаристи, у ті роки вся передова Росія захоплювалася повістями М.В. і ридала над долею її героїнь-селянок. Популярність її творів визначалась умінням письменниці в своїх творах піднести основні питання боротьби з кріпосництвом. М.В. створила реалістичні оповідання і повісті, широко використовуючи антикріпосницьку народну поезію. ЇЇ твори пройнфті глибокою народністю. У часи діяльності М.В. письменники різних напрямків по-різному ставили питання про народність у літературі. Реакційні російські письменники (Погодін, Шевирьов), підносячи гасло православ”я, самодержавства, “народності”, намагалися прищепити народові рабську покору перед самодержавством. Прогресивні письменники змальовували презирство і ненависть народу до рабства й покірливості, його незламну боротьбу за волю. Таке розуміння народності сприйняла і Марко Вовчок. У її творах народ виступає не у святковому вбранні, а в праці, нужді й боротьбі. Викриваючи болячки кріпосницької системи, М.В. закликає народ до боротьби за волю. Проза М.В., правдиво зображаючи дійсність, відповідала прогресивним вимогам свого часу. Передова російська критика палко підтримувала “гоголівський напрям” у літературі, тобто напрям викривально-реалістичний. Уміння Гоголя створити яскраві типи, гостра критика всього, що гнобило народ, стали зразком і для М.В. Вона уважно прислухалася до Чернишевського, який в період написання нею “Народних оповідань” вмістив у журналі “Современник” велику працю про “гоголівський напрям “ у літературі. На ранній творчості М.В. позначився вплив “Записк мисливця” І.Тургенева, що вийшли окремою книгою у 1852 році і набули великої популярності. Уміння російського письменника простими словами кріпака відтворити його думки, прагнення, бажання волі було кращим зразком для письменниці. Одним з джерел натхнення для М.В. був Шевченків “Кобзар”. Полум”яні ідеї визвольної боротьби в Шевченковій ліриці, образи скорботних, знедолених жінок мали великий вплив на її творчість. Тема знедоленого життя жінки-кріпачки вперше набула соціальної загостреності в творчості Шевченка. М.В. розробляла цю тему в прозі і вивела разючі своєю простотою та правдивістю образи кріпаків. У темній хаті кріпака убога обстановка; знесилені голодом і забиті панщиною люди живуть мріями про волю: то крізь вікно кріпачка бачить вільну людину, то сниться їй воля, то маревом снуються думи про краще життя. Особливо яскравими є в творах М.В. образи кріпачок-матерів, які, сподіваючись на краще життя, вірять у майбутнє щастя для своїх дітей. М.В. відіграла першорядну роль у процесі становлення української реалістичної прози. Вона продовжила традиції Шевченка, що знаменувались могутнім розвитком визвольних ідей, утвердженням літератури на грунті глибокої народності.
М.В. була новатором в українській прозі. Вона внесла нові, злободенні теми в літературу і твердо стала в українській прозі на шлях критичного реалізму. М.В. утвердила в українській прозі нові принципи розповіді, що відрізняються від розповідної манери. У її творах розповідає не моралізатор, а здебільшого учасник подій. Письменниця надає слово для розповіді людині, яка відчула на собі тягар гноблення. М.В. малює яскраві образи, глибоко розкриваючи взаємини між кріпаками і кріпосниками. Герої оповідань висловлюють свій біль, говорять про неправду, про жорстоке ставлення до народу. Автор ніби перевтілюється у простого селянина. Через це читатч краще уявляє характер персонажа.
Твори М.В. були зразком для молодих письменників 60-70-х рр. ХІХ ст. Під впливом М.В. писав оповідання Ю.Федькович, стилб “Народних оповідань “ позначився на раньому творі Панаса Мирного “Лихий попутав”. Але значення її оповідань не обмежується впливом на стильові особливості української прози пізніших часів. Основне полягає в тому, що творчість письменниці, пройнята глибокою любов”ю до кріпаків, до людей праці, ненавистю і презирством до панів, мала саме через те великий ідейний вплив на дальший розвиток української прози, особливо її соціальних мотивів.
54. Український театр корифеїв: історія виникнення, діяльність, творчість. Посилюються утиски укр. театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави істо­ричного й соціального змісту. У 1883 р. київський губер­натор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищи­ти глибокі українські театральні традиції.У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утвори­ли "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим укр. театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського те­атру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під ке­рівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за уча­стю М. К. Заньковецької". Одним з найвидатніших діячів укр. театру кори­феїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс ("Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін.). Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільно­го буття. З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Занько­вецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854-1934). Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.У Галичині до 1848 р. укр. театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались ама­торські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесі­да". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність акти­візувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побу­тових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.Творчу допомогу театрові надавав І.Франко. Свої роз­думи про завдання театру він виклав у низці статей — "Русь­кий театр у Галичині", "Наш театр" та ін.Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденція­ми Європи. Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка. Творчою лабораторією став один з найкращих тогочас­них театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві. М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Ук­раїнки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся. Українська музика була невід'ємною складовою побу­тово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські харак­тери. Тут багато важив неповторний чар української народ­ної пісні. Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком про­фесійної української музики XIX ст. Українська пісня зву­чить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних тво­рів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Компо­зитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; просмотров: 480; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.196.27.122 (0.012 с.)