Поезія Шеченка періоду «Трьох літ»

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобзар, *9 березня 1814 — †10 березня 1861) — український поет, письменник, художник.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Перебував на засланні в Оренбурзі (1847—1857). У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення. Стояв на позиціях державної самостійності України.

твори "трьох літ" – це звернення поета до сучасності під впливом поїздки на Україну у 1843 році, де він побачив реальний стан країни. Романтичне бачення зі спогадів дитинства та з книжок часів життя в Петербурзі змінилося реалістичним. Відбулося й певне розчарування у "першому поколінні" власних читачів з числа дворянської інтелігенції. Усе це знайшло вираження у поезії "Три літа". Головним художнім засобом зображення дійсності цього періоду стає їдка сатира, що поєднується з сарказмом та гротеском.

Сьогодення внесло певні корективи у прочитання творчості Т.Шевченка загалом і "трьох літ" зокрема. Коротко зупинимось на основних тезах сучасного розуміння творчості Кобзаря:

-Баланс національного, соціального і загальнолюдського в творчості (В.Пахаренко, Г.Клочек).

-Глибока, на рівні семантики, а не орнаменту, закоріненість в народну культуру та світогляд (що і відрізняє його від попередників, та й багатьох наступників), і в той же час у світову (О.Забужко).

-Філософський, в т.ч. історіософський характер багатьох творів (особливо поеми періоду "трьох літ" – не просто сатира, а спроба філософського осмислення світу та історії у художній формі) (О.Павлів, О.Забужко, Г.Грабович, П.Іванишин).

-Міфологічність, тобто твори Шевченка створюють специфічну цілісну систему світобудови, зі спробою пояснити минуле, теперішнє і майбутнє (В.Скуратовський, Г.Грабович, О.Забужко).

" Сон " трактується як політична сатира на імперію, Петербург, царя та "піраміду влади". Шевченко пародіює офіційний канон зображення Петербурга (зокрема, притаманний Пушкіну), а також штамп "простолюдин у столиці" (яскравий приклад – гоголівський Вакула). Звідси – й підзаголовок "комедія". Поет з’ясовує причини і джерела існування царизму, як суспільні (опора на чиновництво та військо), так і психологічні (рабська вірнопідданість) та національні (денаціоналізація національних еліт, втрата ними почуття національної гідності).

У поемі створено цілісну картину імперії, де скрізь панує біда (Україна – Сибір – Петербург). Особливу увагу приділено царю та цариці (яскраві їдкі сатиричні образи бурлескного типу), давнім царям (викриття Петра І та Катерини ІІ) та Петербургу, побудованому на козацьких кістках. Цар Микола протиставляється борцеві – "царю волі" в Сибіру. Наявні також історіософські спроби осмислення минулого України.

Вчені міфологічної школи розглядають "Сон" як вияв міфу України в творчості Шевченка, тобто спробу створення цілісної світобудови, унормування Всесвіту. Оповідач поеми розглядається як медіум, що у профанному вигляді входить у чужий простір і показує його як світ зла, йдучи за концепцією С.Керк’єгора про істинну моральність як вміння бачити зло. У "Сні" подається картина пекла - Петербурга, що протиставляється Божому граду-Києву з інших поезій Кобзаря (наприклад, "Варнак"), на базі народної міфології будується авторська система.

" Кавказ " - відгук на кавказькі війни Російської імперії і конкретно на загибель свого друга Якова де Бальмена. Шевченко засуджує всяке насильство імперії над націями і в жорстко-сатиричному стилі викриває імперський міф про "християнських просвітителів", що несуть на Кавказ диким народам освіту, мир, багатство, свободу. Об’єктом сатири є і влада, її лицемірство, і церква, що освячувала ці походи, ламаючи християнські заповіді. Поет піднімає питання відповідності церкви, релігії і віри.

" Єретик " – двочленна поема. Вступ, присвячений П.Шафарикові, містить художнє бачення історії західних слов’ян, поневолених німцями, геополітичні роздуми Шевченка з приводу об’єднання слов’ян в "одно море" (слов’янське, спільне, а не російське). Власне поема присвячена Яну Гусу і його боротьбі проти лицемірства, насильства та безвір’я Ватикану і ченців. Поет звеличує борця за правду Гуса і його послідовників, зокрема Яна Жижку, знижено описує його противників.

У радянські часи літературознавці, базуючись на антиклерикальності поеми, твердили про її антирелігійність. Насправді Ян Гус бореться за відновлення Божої справедливості на землі, проти лицемірного насильства під покровом віри.

" Великий льох " є романтичною поемою-містерією (жанр тісно пов’язаний із середньовічною драмою-містерією), у якій поєднується реальне й вигадане. Образи містерії символічні. Поема має історіософський характер, тобто є спробою осмислення української минувшини, генетично пов’язана з поезіями "Розрита могила" і "Стоїть в селі Суботові".

Центральний образ – символ Великого льоху, що містить, за формулюванням різних вчених (Б.Степанишина, О.Павліва), "приховані сили України", "дух України", "ідею державності". Персонажі поеми чекають, коли розкопають Великий льох, і тоді настане кінець світу, супроводжуваний різними містичними явищами (поет використовує народну та християнську есхатологічну міфологію), зокрема народженням українських Христа та Антихриста (нового Гонти та ката-"анти-Гонти"). Три душі в поемі уособлюють трагічні ключові епізоди української історії, що призвели до поневолення України (Переяславська рада, знищення Батурина, діяльність Катерини ІІ). Через тяжкість покарання за їх несвідомі гріхи Шевченко висловлює своє ставлення до гнобителів України. Три ворони уособлюють українського, російського та польського "демонів", злі начала, хваляться своїми злочинами проти власних народів. Останній злочин – зазіхання на історію України, її пам’ять. Три лірники – образ скаліченого народу (перероджені кобзарі). Москалі нічого не знаходять у "малому льосі", окрім кістяків (ще одна "шпилька" романтичній концепції історії), Великого не знаходять узагалі.

У поезії " Стоїть в селі Суботові ", що вважається епілогом до містерії, з’являється образ церкви Богдана Хмельницького – домовини України (гетьманської). Поет висловлює віру у відродження нової України на руїнах.

З твором " І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє " пов’язані найбільші труднощі радянської критики, бо він не вписувався в проголошену тезу про Шевченка – селянського демократа. Офіційною була версія, яку узагальнено можна сформулювати так: "Шевченко засуджував ліберальне панство і звертався до інтелігенції", проте в тексті немає розмежування адресата, і тому сенс послання як звернення до еліти всіляко фальсифікувався, а його зміст виводився незалежно від тексту. Сучасні літературознавці саме так трактують зміст твору: пошуки поетом національної еліти, її прикметних рис, її взаємовідносини з народом. Проблеми місця української еліти (нею на той час було і ліберальне панство – козацькі нащадки) в імперській системі Шевченко торкався ще у поемі "Сон", тут же вона стає центральною і розкривається через ряд додаткових: питання слов’янофільства, бездумного поклоніння Заходу, втрата національного ґрунту, поєднання національного та загальнолюдського.

Ще один аспект – історіософія твору (теж умовно званого поемою). Т.Шевченко критикує романтичну концепцію історії, даючи реальні оцінки (знову-таки керк’єгорівське "визнання зла" як істинна моральність). Тільки об’єктивно глянувши на минуле, можна зрозуміти причини теперішнього. Поет досліджує "клініку" хвороби, аби поставити точний "діагноз" і вилікувати хворого.

На міфологічності творчості Т.Шевченка слід зупинитися детальніше, оскільки поява перших праць цього напрямку ("Шевченко як міфотворець" Г.Грабовича, "Шевченків міф України" О.Забужко) спричинила значний резонанс. З одного боку, не погодитися з багатьма теоретично обґрунтованими тезами цих праць неможливо, часто вони проясняють багато "білих плям" у аналізі творчості Шевченка, з іншого – містять певну кількість білянаукового, іноді штучного. Існує й критика цієї школи, зокрема, праця П.Іванишина "Грабович як міфотворець".