Ідейно-тематичні цикли прози Івана Франка

(за акад. О.Білецьким):

 

1. Бориславський цикл

2. Селянський цикл

3. Тюремний цикл

4. Автобіографічні твори про дітей

5. Твори з життя інтеліґенції

6. Сатиричні оповідання і казки

7. Історична белетристика

Художнє відображення давнього минулого ("Захар Беркут")

Твори про недавнє минуле Галичини (часи панщини та революції 1848 року)

8. Гуцульський цикл

9. Любовні історії у прозі

66. Соціально-психологічна та історична драма І.Франка. Франко – видатний драматург, перекладач. Літературознавець, критик, етнограф, громадський діяч. Драматичні твори він почав писати ще в гімназії. Любов до драматургії і театру він проніс через усе своє життя. В умовах відсталої Галичини письменник боровся за народність і реалізм театрального мистецтва.Франко твердив, що театр повинен Не місцем для розваги безтурботніх паничів, а бути школою життя,Провідником думок, почуттів. Він високо цінував шекспірівську драматургію, реалістичний театр Росії і України.Іван Франко написав кілька п*єс. Що стали окрасою української літератури і театрального репертуару. Його драматургічна спадщина складається з чотирьох великих і п*яти одноактних п*єс. Найвідоміші з них:”Сон князя Святослава”, „Украдене щастя”, „Учитель”. Продовжуючи традиції Шевченка і Котляревського, Франко разом з тим виступає і як новатор у драматургії. Його п*єси порушують нові актуальні питання. Глибоко розкривали соціально-психологічні причини конфліктів, відзначались високою художньою майстерністю. Найдовершенішою із п*єс Франка є його драма „Украдене щастя”. Це видатний твір, де змальоване особисте життя трьох героїв, в яких украдене щастя.Ми дізнаємось про події, що мали вплив на їхні долі. Глибока правдивість, реалізм. Народність, високохудожня драматургічна форма забезпечили драмі довговічність.

67. Перекладацька діяльність І.Франка. Ще зовсім юним Франко переклав українською дві драми Софокла, кількачастин з пісні про Нібелунгів. Пізніше працював над творами Байрона, Гете, Гюго, Сервантеса, Вальтера Скотта, Дюма, Майєра, Шеллі, Міцкевича, Тургенєва, Льва Толстого та ін. Серед перекладів Франка дуже велике місце належить перекладам з античнихлітератур. Подібно до Маркса він вважав, що антична поезія є скарбницеюсвітової культури, і намагався збагатити нею українську культуру. Гомері Гесіод, гомерівські гімни, переклад трагедії Софокла «Цар Едіп», Сапфоі Алкей, Піндар і Менандр, згадувана вже нами збірка «Старе золото»,римські поети Горацій і Вергілій — цим далеко не вичерпується описокантичних перекладів Франка. Переклади Франка з грецької в більшості своїй точно передають як зміст, так і поетичні особливості оригіналу, мають ґрунтовні коментарії. Переклади з Сапфо і Алкея вийшли окремою книжкою. Це — дослідження творчості двох стародавніх поетів з перекладами їх поезій (Алкей і Сапфо, Тексти і студія, «Міжнародна бібліотека», 1913). Багато уваги приділив Франко перекладам з безсмертних гомерівських поем «Іліади» та «Одіссеї», його цікавили місця, в яких зображується побут і звичаї древніх греків, їх ставлення до життя, до праці. Так, славетнеописання щита Ахілла, зробленого чудовим майстром Гефестом, Франко дляпорівняння перекладає з Гесіода і з Гомера. Протягом всього свого творчого шляху Франко неодноразово повертався допитання про необхідність видання творів Шекспіра українською мовою. Вінпереклав ряд сонетів Шекспіра, «Венеціанський купець», уривки з «Бурі» і«Короля Ліра». За активною участю і під редакцією Франка вийшли в світокремими виданнями трагедії Шекспіра у перекладах П. Куліша зпередмовами І. Франка, які є спеціальними дослідженнями, присвяченимианалізу кожного твору (1899-1902). Робота Франка по редагуваннюперекладів П.Куліша дуже повчальна. Власне, це боротьба за справжньогоШекспіра проти намагання Куліша пристосувати великого гуманіста длядосягнення своїх націоналістичних цілей. Про характер перекладів П.Куліша Франко пише у своїй передмові до переклада «Чайльд Гарольда»Байрона.Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Гете. Над цимперекладом письменник почав роботу ще в 70-ті роки. У 1875 р. в журналі«Друг» з'являються уривки з «Фауста». У 70-80-х рр. Франко продовжуєдрукувати свої переклади з цього твору. Лише у 1881 р. він закінчуєпереклад першої частини «Фауста», додавши до нього докладні коментарі. Вцьому ж році в журналі «Світ», у «Вістях літературних» з'являється урналі «Світ», у «Вістях літературних» з'являєтьсяповідомлення про те, що закінчено переклад «Фауста», і звернення до укр. читача з проханням допомогти виданню цього перекладу і цим«зробити прислугу нашій літературі». Нарешті у 1882 р., після тривалоголистування з цього питання з Белеєм і Драгомановим, переклад вийшов усвіт під назвою «Фауст, трагедія Йогана Вольфганга Гете, ч. І, знімецького переклав і пояснив І.Франко». Франко дуже цікавився розвитком чеської літератури. Він брав участь в роботі чеської преси, листувався з видатними чеськими літераторами, присвятив чеській літературі ряд статей і перекладів, його діяльність в галузі чесько-українських зв'язків була дуже плідною. Свої статті, присвячені чеським письменникам, а також і переклади з чеських поетів і прозаїків Франко підкорив єдиній цілі — зробити чеську літературу надбанням укр. культури і цим сприяти розвитку і чеської і укр. демократичної літератури. Ставши редактором відділу літератури і критики в журналі«Літературно-науковий вістник» (1898-1906), Франко продовжує своюдіяльність по ознайомленню українського читача з кращими зразкамисвітової літ. Він вміщує в цьому відділі серію своїх статей підзагальною назвою «Із чужих літератур», супроводжуючи ці статтіперекладами з вибраних ним письменників. Так, у 1898 р. У«Літературно-науковому вістнику» був надрукований переклад новел КонрадаФердінанда Маєра, зроблений Маковеєм, в супроводі статті Франка «КонрадФердинанд Маєр і його твори». Свої статті про Золя Франко найчастішевміщував разом з перекладами творів французького письменника. У «Літературно-науковому вістнику» Франко друкує переклади з Альфонса Доде, Анатоля Франса, Готфріда Келлера, Марка Твена, Ібсена, Лессінга, Міцкєвича, а також публікує переклади з маловідомих тоді австралійських новелістів: Джона Гріна, Артура Девіса, Дж. Пойнтона та багатьох інших.Велику групу складають переклади з народної поезії, яка привертала досебе пильну увагу Франка-дослідника, рівною мірою як і Франка-поета іперекладача. Він, здавалося, прагнув передати своєму народові всюрізноманітність творчості народів світу. Особливо цікавили Франка епоси різних часів і народів, починаючи з «Слова о полку Ігоревім», середньовічного епосу «Нібелунги», старогрецького епосу і кінчаючи індійським і старовавилонськими епосами. Він переклав уривки з «Махзбхарата» і кілька індійських казок зПанчатантри. Він є автором не тільки численних перекладів, а й поеми настаровинні індійські мотиви. У 1909 р. в «Універсальній бібліотеці»вийшла індійська легенда «Цар і аскет» з передмовою Франка «Короткийнарис староіндійського (санскритського) письменства».Свій вступ до збірки «Із болгарських пісень народних» («Піснігайдуцькі») Франко починає словами «Браття наші болгари, що живуть заВолощиною...». Далі він дає аналіз тяжкого становища болгарськогонароду, який страждав і від власних багатіїв — чорбоджіїв, і відтурецьких завойовників. Та незважаючи на подвійний гніт, болгари, засловами Франка, «ніколи не забували своєї славної минувшини і народноїсамостійності, ніколи не переставали заявляти сяк чи так своїх прав на свобідне життя і людську гідність». Народний рух болгар проти турецькогогнітувідомий був під іменем «гайдуцтва». Люди тікали в ліси, з'єднувались удружини і нападали на турецьких загарбників. Франко переклав пісні проподвиги народних месників, борців за незалежність Болгарії. У перекладірумунської народної легенди «Майстер Маноле» Франко відтворює чудовийобраз людини з «зроду, одного з тих, хто будує прекрасні палаци іприкрашає рідну землю. В баладі «Шотландська відвага і англійськазручність» висміюються англійські завойовники. Усім відомо, що Франко перекладав з польської, німецької, італійської. Але мало хто знає, що І.Франко займався перекладом і древньоіндійських творів. Про знайомство I.Франка з "Ріґведою" та про форми рецепції цієї найдавнішої пам'ятки індійської літератури у творчості письменника досі не згадувалося у жодному з оглядів індологічних зацікавлень I.Франка. Така ситуація закономірна: власні переклади гімнів "Ріґведи" (які письменник готував для деяких видань) ніколи не друкувались як щось самостійне, а згадки про "Ріґведу" (хоча і численні) у наукових працях ученого легко губляться у величезному обсязі його писань. Кількість Франкових перекладів з "Ріґведи" загалом незначна: 5 уривків (14 строф). Вони друкувались у двох виданнях: у "Передмові" до книги "Вибір декламацій для руських селян і міщан" (1898) письменник помістив гімн "До Варуни" (РВ, VII, 89), а у власному перекладі статті Є.Єлачіча "Крайня північ — вітчина людскости" (1910) Франко подав уривки з гімнів "До Iндри" (РВ, Х, 138: 3-5), "До Адітів" (РВ; II, 27: 14), "До Ашвінів" (РВ, VII, 67: 2); "До Ушас" (РВ, VI, 76: 1-4). Ці уривки не мають самостійного значення: вони не дають уявлення ні прогімн, з якого взяті (через свою фрагментарність), ані тим більше про"Ріґведу" загалом (через свою нечисленність). Iз цих причин важко робитиякісь висновки про ті чи інші принципи перекладу гімнів, що їхдотримувався (чи не дотримувався) письменник. Питання про засадиперекладу "Ріґведи" складне і дотепер до кінця не з'ясоване. Повнийнімецький переклад "Ріґведи" Германа Ґрасмана, яким користувавсяI.Франко, базувався, наприклад, (як і деякі інші сучасні йому переклади)на "алгебраїчній методі, яка полягала в тому, що автори їх в своїйінтерпретації РВ виходять із цілком абстрактних теорій і формулвідповідностей". Тому Франкові переклади "Ріґведи" можуть цікавити нас передусім як історико-літературний факт другої в нашому письменстві спроби (після Лесі Українки) подати український варіант гімнів. "Ріґведа", як відомо, — це велике зібрання релігійних текстів, що включає 1028 гімнів, поділених на 10 циклів (мандал), і є одним із найдавніших зразків релігійної поезії у світовій літературі. Релігійна поезія з юних літ цікавила I.Франка. Ще в гімназії письменник"переклав віршами цілого Iова", а під кінець життя — усі 34 гомерівські гімни. У статті "Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході" (1913) Франко гомерівські гімни, біблійні пісні та псалми ставить в один ряд разом з гімнами "Ріґведи", відрізняючи їх від поезії церковної. Основна відмінність між церковною та релігійною поезією полягає, на думку письменника, в тому, що "поезія церковна далека вже від тої наївної віри, того безпосереднього виливу чуття людського перед божеством, якими визначається первісна поезія релігійна". Для Франка релігійна поезія —це дитиняча щирість, позбавлена техніки, навмисності, розмислу. Тому втрактаті "Iз секретів поетичної творчості" (1898) бачимо прихильнеставлення Франка до Платонового визначення поетичної творчості, згідно зяким поети "те, що чинять не чинять з розмислом, але якимсь природнимпоривом, немов маючи в собі якогось іншого духа. З цієї ж причиниписьменник негативно висловлювався про дефініцію Арістотеля, згідно зякою "поет" — це "рукодільник", "ремісник", а поезія це "артистичнатехніка без властивої творчості". Вихід із цього парадоксу Франкознаходить у сучасних йому дослідженнях (наприклад, Брюнгофера), згідно зякими слово "поет" походить не від грецького "робити", а від кореня"пою", що зближується із старослав'янським "пою", тобто співаю. "Поет",таким чином, означає "співець" близький до гомерівського "аеда". Власнекажучи, суперечності між Платоновим і Арістотелевим визначеннями немає. Сучасна дослідниця ведичної літератури Т.Я.Єлізаренкова вказує, що давній поет-ріші спочатку молив богів про те, щоб вони дарували йому моменти просвітлення, коли в свідомості у вигляді ряду статичних картинпостає істина-видіння. А тоді, використовуючи набуті в екстазі досвід і знання, поет складав (за термінологією ріші —"ткав") вишукані гімни. Тому джерело гімну — в екстазі, однак сам гімн — продукт досконалоїтехніки, володіння якою передавалося із покоління в покоління співців.Стає очевидним, що за судженням Франка про релігійну поезію стоїтьпередусім не грецький чи індійський, а єврейський, біблійний, матеріал. "Наївна віра", "безпосередниій вилив чуття", що їх письменник називає серед ознак релігійної поезії, стосується передусім біблійних текстів. Нам не хотілося б, однак, пояснювати меншу увагу Франка до індійської релігійної поезії порівняно з грецькою чи єврейською лише більш поверховим знанням Франка "Ріґведи" (хоча такий аргумент зовсім не виключається). Можливо, справа зовсім не у Франковій обізнаності, а у специфіці самої "Ріґведи" як зразка релігійної поезії, адже між гомерівськими гімнами і біблійними піснями та псалмами, з одного боку, та ведичними гімнами, з другого, — існує суттєва, принципова різниця, що й зумовила, на нашу думку, саме таку Франкову рецепцію цієї пам'ятки. Все це — лише невелика частина того, над чим працював Франко в останніроки свого життя, — завершення гігантської і безприкладної в історіїсвітової культури діяльності українського письменника.

68. Іван Франко – літературний критик. Праці Франка з теорії й історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф …» (1895 р.) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895 р.), є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896—1910 рр.) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904 рр.), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900 р.), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906 р.). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І.Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904 р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910 р.). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчості» (1898 р.), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899 р.), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльною й історико-культурною методами.

69. «Покутська трійця»: Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. Українська література, кінця ХІХ – початку ХХ століття на Західній Україні розвивалася в силу суспільних обставин. Галичина, Покуття були поневоленів цісарською Австро-Угорщиною. З 90-х років тут посилювалася боротьба трудящих проти поневолення та гніту цісаря, австрійських борців польської шляхти. Демократичні письменники Західної України гуртувалися тоді навколо славного письменника і мужнього революціонера Івана Франка, вважали себе його “наслідниками”. Серед таких демократичних письменників виділяються троє – так звана “покутська трійця” – Василь Стефаник, Лесь Мартович та Марко Черемшина. Їх літературна діяльність була ідейно співзвучна з діяльністю Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, Архипа Тесленка, Степана Васильченка – письменників, що їх творчість живилася насамперед революційно-демократичними ідеями Тараса Шевченка. Творили письменники у надто важких умовах. Літературна творчість стала справжнім подвигом для передчасно зломленого безпросвітними злиднями талановитого сатирика Леся Мартовича. В селі Русові біля Снятина пров’ю власного серця писав свої новели Василь Стефаник. Іван Семанюк – Марко Черемшина половину свого творчого життя також провів по закутках Гуцульщини. Тільки сильні і самобутні таланти здібні були прорвати товсту кору косності, затхлості, що панувала в усіх сферах життя галицької провінції, і вийти на шлях творення демократичної літератури. Внаслідок діяльності письменників – демократів українська проза кінця ХІХ – початку ХХ ст. піднеслась на новий, вищий, щабель. Захоплюючись цим, Іван Франко з гордістю говорив, що мати такі таланти не постидалась би ні одна далеко багатша від нашої література”. Великий Каменяр відзначав, що в галицькій новелістиці тих часів плідно працювала “різнобарвна китиця індивідуальностей – Стефаник, Мартович, Черемшина...”. “... Яке широке поле, яка різнорідність, яка свіжість, що віє майже з кожної з цих фізіономій! – захоплено говорив Іван Франко. Література в її цілості чимраз більше починає ставити не подібною до школи, де все підігнано під одні правила, а чимраз більше подібна до життя, де ніщо не повторюється, де нема правил без виємків, нема простих ліній і геометричних фігур, де панує безконечна різнорідність явищ і течій”. Творчість “покутської трійці” в своїй основі має багато спільного, але водночас кожен з письменників творча індивідуальність займає своє місце в літературі. Марко́ Черемши́на, (справжнє ім'я: Іван Семанюк) (13 червня1874, Кобаки — 25 квітня1927, Снятин) — український письменник і громадський діяч, адвокат, доктор права. Народився в с. Кобаки Косівського повіту (Галичина). Закінчив Віденський Університет (1906) і працював адвокатським помічником у Делятині, а з 1912 адвокатом у Снятині, де активно займався громадсько-політичною, літературною і культурно-просвітницькою роботою. Навчаючись у Коломийській гімназії, юнак зацікавився тогочасним життям в Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час припадають і його перші літературні спроби, які він підписує псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав свій перший твір-драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». Хоч драма була оцінена рецензентами позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився, збереглося лише два уривки чорнового автографа. Спроба сил у драматургії не пройшла марно для Черемшини: не ставши драматургом у повному розумінні, він став згодом визначним майстром психологічних новел, характерною прикметою яких є глибокий драматизм. Перше оповідання «Керманич» надрукував 1896 у газеті «Буковина». Впродовж 1900—1901 років у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» було надруковано ряд оповідань, які склали першу книгу присьменника — «Карби. Новели з гуцульського життя»: «Святий Николай у гарті», «Хіба даруймо воду», «Раз мати родила», «Зведениця», «Більмо» та інші (разом 15), — присвячені зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Саме ця книжка відразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку ХХ століття. Після «Карбів» у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з'являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями першої світової війни: «Село вигибає», «Село потерпає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» та ін. Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та ін.Сучасна йому критика відзначала високу майстерність письменника і багатство народної, часто ритмізованої мови. Зважаючи на спільне їм усім селянське походження і тематику творчості та дружні особисті зв'язки, в історії літератури Черемшину, В. Стефаника й Л. Мартовича часто об'єднують під назвою «покутської трійці».У Львові до другої світової війни окремими виданням після «Карбів» вийшла збірка оповідань Черемшини: «Вибрані твори» (1929), «Твори. Повне видання», т. І—III (1937), «Вибрані твори» (1938). Перше видання в УССР «Село вигибає» зі вступною статтею М. Зерова вийшло 1925. Після того вибрані твори Черемшини видавано багато разів.Нині у Кобаках в рідній хаті письменника створено музей. Є музей Марка Черемшини і в Снятині, де також споруджено пам'ятник-погруддя. Ле́сь Марто́вич (Олекса Семенович Мартович, 12 лютого1871, Торговиця — 11 січня1916, Погорисько) — український письменник та громадський діяч.Народився 12 лютого1871 р. в селі Торговиця Городенківського повіту на Станіславщині (нині Городенківський район, Івано-Франківська область) в родині сільського писаря. Його батько самотужки навчився грамоти, що допомогло йому піднятися з наймита до писаря, стати «взором порядного, непідкупного громадянина», авторитетним серед односельчан. Мав 15 морґів поля, гарну хату, пасіку і сад. За спогадами Василя Стефаника, родина Мартовичів належала до давнього раввінічногоєврейського роду, останній представник якого (дід письменника) прийняв християнство і був вигнаний з єврейської общини. З 1882 Лесь Мартович — учень Коломийської гімназії. У червні 1892 року закінчує гімназію і записується на юридичний факультет Чернівецького університету, який закінчив через 17 років (1909). Батько не мав змоги утримувати сина в університеті і розраховувати довелось тільки на себе. Займався громадськими справами — працював у нелегальному гуртку, члени якого проводили серед селян культурно-освітню роботу; збирав і вивчав фольклорні матеріали; видавав свою літографовану газету «Збірка»; засновував по селах читальні тощо. У той же час він був редактором львівської газети «Хлібороб» (1893) за мізерну платню — 30 гульденів, а в 1897—1898 роках став редактором «Громадського голосу», який до того редагував Іван Франко.Працював у Львові, Дрогобичі, Городку. Починаючи з 1905 року важко хворів, перебував у злиднях, що заважало творчій праці. Помер 11 січня1916 у селі Погорисько, похований с. Монастирок Львівської області.Свої новели з селянського життя Лесь Мартович писав покутською говіркою.Писати Лесь Мартович почав ще в гімназії. Перше оповідання «Не-читальник» було написане у 1889. Мартович — письменник сучасного йому села, тематично дуже близький до Василя Стефаника та Марка Черемшини. Його герої — селяни з найвіддаленіших сіл Західної України. У своїй творчості письменник відходить від народницьких канонів; він нерідко розвиває глибокі соціально-економічні корені класової нерівності у селі («Мужицька смерть»). Мартович сміється, часом жорстоко знущається із селянина, глибоко люблячи його. Відмітна риса його художньої манери — з'єднання трагічного з комічним, гумор, який порою переходить у гостру сатиру. Особливо вдалися Мартовичу образи селян у повісті «Забобон».Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Навчався у Снятинській міській, так званій нормальній школі, потім у польських гімназіях в Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у таємному гуртку. По закінченні Дрогобицької гімназії поступив на медичний факультет Краківського Університету (1892). У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та інші відкрили Стефанику, за його власним висловом, «дорогу в світ». Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячись з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. Перші літературні спроби Стефаника припадають на роки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905). На перші роки 20 століття твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904 оселився в с. Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 — 1918 працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості (новелі «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта його дорібку, друкованого по журналах, з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели («Моя література, — писав він, — в моїх листах»).Стефаник важко пережив смерть матері. Леся Українка, зустрівшись з ним у 1901 році в Чернівцях відзначила хворобливий настрій новеліста.Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчості називали його, як висловився М. Черемшина, «поетом мужицької розпуки». Справді, Стефаник, досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника — селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); ті, що з розпуки пропивають останнє («Лесева фамілія», «У корчмі»), щоб іти в найми («Синя книжечка»), проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новели «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріал з добре знаного йому села, Стефаник не бачив суті своєї творчості в описах сіл, побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головним в показі «мужицької розпуки» були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав:«Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?.. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача». Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої кожного разу переживав сам Стефаник як свою власну («І все, що я писав, мене боліло»). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, ще заки десь на початку 1910-их років з'явився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в європейській літературі. Особливості стилю Стефаника походять також з його негативного ставлення до літературних штучностей, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовості («образ без рамки», за словами самого Стефаника), крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діалогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметним гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим негативним наставленням до «літератури» пояснюється й уживання покутського діалекту, який засобом «учуднення» віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б відтворити літературною мовою. З погляду мистецьких форми у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчості з'являється лише в тематиці: лихоліття першої світової війни («Дитяча пригода», «Вона — земля», «Пістунка» та ін.) й у висліді її пробудження національної свідомості («Марія») та катастрофічна поразка боротьби українського народу до державної самостійності («Сини»); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефанику, яка непослабно триває й досі. Стефаник мав великий вплив на творчість багатьох українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він у творчості Ю.Яновського, О.Довженка, пізніше Я.Ступака, почасти Є.Гуцала, В.Шевчука, Ю.Мушкетика й інші. Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. У висліді чого його в УРСР аж до 1939 перестали згадувати. Відтоді його видають сфальшовано (найповніше «Повне зібрання творів» у 3 томах, 1949 — 1954), представляючи як прихильника радянського ладу.

70. Ранній український модернізм, його філософські та естетичні засади. Дискусія: М.Вороний – І.Франко. М. Вороний народився у 1871 році на Катеринославщині, дитинство пройшло під Харковом. Мамині пісні, «Кобзар» і все таке. Закінчив початкову школу, реальне вчилище у Харкові, а потім у Ростові. У Ростові читав багато новітньої рос літератури, зблизився з народниками і разом з драгоманівцем С. Ерастовим орг. «Українську Громаду». Після арештів і трусів В виключили з 7-го класу училища з забороною вчитися. Драгоманівець Вороний рушив до Софії, де якраз викладав Драгоманов, але, приїхавши до Львова, дізнався, що Драгоманов помер. Виїжджає до Відня, вчиться там в університеті, відтак переводиться до Львова. Саме у Львові В. знайомиться і зближується із Франком. Співпрацює в його журналі «Житє і слово», допомагає Франкові у виданні журналів «Громадський голос», «Радикал», на деякий час стає актором і режисером театру «Руська Бесіда». Свої літературні погляди Вороний висловив на сторінках «Літературно-наукового вісника» у 1901 році, закликавши висилати для альманаху твори «хоч з маленькою ціхою оригінальності, з незалежною вільною ідеєю, з сучасним змістом, де було б хоч трошки філософії, де хоч клаптик яснів би того далекого блакитного неба, що манить нас своєю недосяжною красою...» Бажав дати укр. читачеві альманах, зміст якого можна було б поставити поряд з найкращими західноєвропейськими зразками. Це звернення С.Єфремов назвав «маніфестом українського модернізму». Явно віддавав перевагу естетичному звучанню, витонченій, досконалій формі, «штуці заради штуки», аніж соціальному, громадянському боку. Фактично він закликав до втечі від реального життя. Франко пише Вороному «Послання», у відповідь на яке Вороний пише вірш «Іванові Франкові», в якому ще раз стверджує: високе, справжнє мистецтво мусить єднатися з боротьбою за гармонійне щастя людини. Поет не може стояти осторонь жорстокої дійсності. Його душа шукає відради, забуття. Тільки рядки високої поезії, що народжуються за незалежними законами творчості, «тягар життя скидають і душу раєм надихають», тільки така поезія не може залишити читача байдужим. Він не був прихильником «чистого мистецтва», не закликав тікати від реальності у світ містики, не проповідував бездійності в мистецтві. Поет творить за законами краси. Поезія – «свободний», творчий дух, який живиться, наповнюється реальним життям, який нікому не закувати у кайдани. Вона не бездумна, не байдужа до волі народу. Гасло поета: «іти за віком і бути цільним чоловіком». Кожен модерніст починає з виголошення своїх намірів. Почуття і боротьба. Напрями: неоромантизм, імпресіонізм, символізм. М. Вороний мав весь набір модерністичних традицій Західної Європи. Модернізм – міська поезія. Читач до того в Україні готовий не був. Вороний стверджує, що хоче йти за віком. Хоче бути цільною людиною – себто тією, що має особисті почуття. Зразки – Верлен, Бодлер. Любовний вірш в українській літературі розвинений не був. Автори не звільнилися від соціального детермінізму. Спроба протиставити інтелектуальну, естетичну поезію народницькій. Народництво себе вичерпало, а формувалася поезія краси. Найслабкішим місцем модерністів була мова. Пропаганда гедонізму, що реалізується лише на рівні закликів. Відновлено забутий вже в Україні роман. Микола Вороний сформував тип артистичної поведінки. До “Молодої музи” входили Вороний, Лепкий, Рубчак і М. Ільницький. “Молодомузівці” вносили в українську літературу нові теми”. Українська література орієнтувалася на німецьку, а згодом на французьку літературу. Але розриву з народництвом не відбулося. О.Олесь і Вороний емігрували. Поразка модернізму на всіх фронтак. Франко – між народництвом і модернізмом. Вороний закликав до “європеїзму”, пошуку нових шляхів у поезії. Альманах “З-над хмар і з долин” покликаний хоч почасти наблизити українське літературне видання до новітніх течій у напрямі євр літератури. Модернізм Вороного був відносним і поміркованим. Йшлося про відмову од народницького шаблону, грубої тенденційності, подолання естетичної глухоти. Несправедливими були звинувачення в декадентстві, хворобливому індивідуалізмі, втечі у світ ілюзій, які переслідували В. від самого посатку. Насправді ж він, приділяючи велику увагу естетичному оновленню поезії та її тематичному “розкріпаченню”, аж ніяк не був позбавлений громадянськості і навіть публіцистичного темпераменту.