Ідейно-художнє багатство філософської та громадянської лірики Івана Франка.

У багатогранній творчій спадщині Івана Франка визначне місце належить його ліриці, що стала найбільшим досягненням українського поетичного слова після Шевченкового «Кобзаря». Значна частина її належить до кращих надбань світової поезії. Лірика поета виросла на ґрунті тяжкого життя й боротьби українського народу за свої соціальні й національні права, її породило подвижницьке духовне життя великого художника слова. «В пісні лиш те живе, що життя дало», — проголосив письменник на початку своєї літературної діяльності, і його полум’яне поетичне слово стало виразником громадсько-політичних ідеалів суспільства. Героєм громадянської лірики Івана Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу із гнобительським існуючим ладом. Класичними зразками політичної лірики є вірші І. Франка «Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Беркут», «На суді», «Viwere memento», «Земле моя, всеплодющая мати» та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, полум’яною вірою у світле майбутнє рідного народу. З таких віршів склалася збірка «З вершин і низин». Вона звучала як голос болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти, з яких видно світло вселюдських ідеалів. Для громадянської лірики І. Франка характерне тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезій збірки наповнюють різні за характером почуття героя. Тут і заклики до боротьби «за добро, щастя й волю всіх», і радість передчуття благодатної бурі в природі й суспільстві, і болючі роздуми над долею поневоленого люду, і мотиви смутку, скорботи, викликані народним горем. Внутрішньою силою, яка об’єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов’язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у програмному вірші «Гімн». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані «тюремні царські мури», ані вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:

Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,

По верстатах ремісницьких,

По місцях недолі й сліз. Закінчується твір розгорнутим риторичним запитанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно наступить. Вірші І. Франка з циклу «Веснянки» («Гріє сонечко», «Гримить!», «Земле моя, всеплодющая мати», «Viwere memento») творчо переосмислюють жанр народної пісні і підносять ідеї оновлення, віри в людський розум, «братерство всесвітнє». Поет закликає передову інтелігенцію сіяти «думи вольнії», «жадобу братолюбія» («Гріє сонечко…»). Тоді чарівниця-весна обов’язково змінить холодну й сувору зиму. «Тайна дрож пронимає народи», змін чекають мільйони людей, які не хочуть жити по-старому («Гримить!»). Основна думка твору — заклик до боротьби:

Гримить! Благодатна пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з заходу темная хмара летить —

Гримить! Образи хмар і грому тут набирають суспільно-алегоричного змісту. Це провісники революційної бурі, що принесе народові очікувану благодатну пору, оновить людське життя. Про свій кровний зв’язок із народом І. Франко пише у вірші «Земле моя, всеплодющая мати». Нестерпно боляче було дивитися йому на знедолених, темних, безправних людей, не вистачало сил у нерівній боротьбі. Тому він звертається до матінки-землі із синівським проханням:

Земле моя, всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені! Пророчим словом поета-патріота є цикл поезій «Україна» із збірки «З вершин і низин», до якого увійшли вірші «Моя любов», «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Ляхам». Ці поезії пройняті ідеєю боротьби за національні та загальнолюдські ідеали. Вони закликають рвати кайдани соціального й національного гноблення. Патріотичні вірші цього циклу забороняла царська цензура. Понад півстоліття не друкувалися вони і за радянських часів. Вірш «Не пора» закликає співвітчизників не бути слугами російських царів і польського панства.

Не пора, не пора, не пора

Москалеві й ляхові служить!

Нам пора для України жить. Вірш «Сідоглавому», за твердженням літературознавців, був адресований лідерові партії народовців Юліанові Романчуку, який у своїй статті «Смутна поява» звинувачував Франка у відсутності патріотизму. Відповідаючи на це безпідставне звинувачення, Франко вдається до антитези, протиставляючи свою любов до України фальшивій:

Бо твій патріотизм

Празнична одежина,

А мій — то труд важкий,

Горячка невдержима.

Ти любиш в ній князів,

Гетьмання панування, —

Мене ж болить її

Відвічнеє страждання. В основі змісту кожної строфи вірша — розуміння патріотизму, два протилежні погляди на історію України. Для лицемірного пана «сідоглавого» історія України — це історія панування князів та гетьманів, для поета-революціонера Франка — це історія страждання рідного народу, його боротьби за кращу долю. І. Я. Франко був твердо переконаний, що кожна людина мусить виконувати свій громадянський обов’язок. І громадянська поезія митця — це своєрідний звіт ліричного героя перед суспільством і власним сумлінням, це заклик народу до боротьби за своє щастя й волю.

13. Поетична драма "Зів'яле листя" Івана Франка: історія написання, спектр любовного почуття, образ ліричного героя, особливості поетичної форми. Прочитати напам'ять вірш “Чого являєшся мені.”

«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.Поетична драма “Зів’яле листя” побачила світ 1896 року. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії - сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що “Зів’яле листя” - це книжка ліричних віршів, “найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”.

Тематика збірки:

Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.

Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.

Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.

Зміст збірки:

Збірка складається з трьох частин - «три жмутки».

Пісні:

Поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море» покладено на ноти. Особливо чарівним є романс К. Данькевича на слова поезії "Чого являєшся мені у сні?"

Характеристика збірки:

«Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв», — написав М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко».

У 1896 році вийшла збірка поезій І. Франка, яка ще до цих пір викликає дискусії серед франкознавців. Причиною цих суперечок був сам автор, який до першого видання, тобто 1896 року, надрукував у вигляді передмови щоденника пристрасного закоханого, що пішов з життя через нерозділене кохання. Іван ФРАНКО * * * Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О ні! Являйся, зіронько, мені! Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!

18. Поетизація буття гуцулів у повісті "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського.

Повість «Тіні забутих предків» датована 1911 роком. В одному з останніх творів (новелі «Сон») М. Коцюбинський урочисто проголосив: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя - злочин». Ці слова можна поставити епіграфом до всієї його творчості, особливо для таких мистецьких шедеврів, як «Intermezzo», «Сон», «Тіні забутих предків». Жадання добра, краси, почуття людяності відтворені у цьому останньому творі. Разом із тим у «Тінях забутих предків» виявився погляд автора на нерозривний зв’язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу - гуцулів. Цю картину з любов’ю і розумінням найтонших порухів народної душі змальовує М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики, загальнолюдським характером її.

Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто легко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час похорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й намагаються герої радіти йому, скільки можна. Ось ми бачимо, як весняним ранком іде в полонину Іван. «Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:

- Слава Ісусу!

- Навіки слава».

Його радість така справжня, така непідробна, що й читач радіє мимоволі разом із ним: жити - прекрасно. Та у житті не тільки свята. Іван не боїться роботи, він радіє, працюючи, бо це так радісно бачити, що твоя праця, твої зусилля не марні. Бути потрібним, уміти працювати і пишатися своєю працею - це одна з важливих складових частин людського щастя, сенсу буття. У повісті подано багато картин побуту, і всі вони освячені працею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов’язки - його посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачимо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благословенна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це й не дивно, адже сенс життя цих людей - у праці. У ній вони бачать і радість, і джерело життєвих сил. Жити, працювати, любити - така формула щастя. Герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному розуміють кохання. Для одних, як для Палагни та Юри,- це пристрасть, це виклик моралі, бо головне в житті, за словами Палагни,- «набутись» на цьому світі, порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,- це світле чисте почуття, овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випадково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити у гармонії з усім живим. Мелодії Іванової флояри, Маріччиних пісень славили життя і любов, без якої і саме життя неможливе.

Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справжня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло питань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.

Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії «Ромео і Джульєтта», в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного,- Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шек-спіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах - смерть героїв - різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в Коцюбинського - інакше.

Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. У «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.

У цьому сюжетному моменті видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український майстер підпорядкував зовсім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Це показано не тільки у віруваннях гуцулів, ай в умовах їхнього життя. Тому смерть Марічки мотивується зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: «Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати».

Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класика не в ключовій сюжетній колізії, а в особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями, як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми. І вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоханих з’являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульске життя. «Я вже щезника бачив»,- похваляється Іванко. До речі, в цій же сцені Коцюбинський показує себе і майстром сюжету. Перша зустріч Івана і Марічки починається з конфлікту - бійки. Така несподівана колізія безперечно свідчить, що письменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.

Діти природи, Іван і Марічка в своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. І їхня фізична близькість виглядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: «…все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця». Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій - це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому «первісному» житті гуцулів. І, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голім тілі» Марічка носить часник, щоб не завагітніти. Душевні поривання героїв сплітаються в чарівну пісню, яку Іван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.

Яскраво і фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Дружина його Палатна не може замінити коханої. Вічне таїнство кохання живе в душі Івана і спливає «на поверхню» дивними образами.

Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: «…Несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти зліта до нього давно забутий голос:

Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину…

Тоді він кидав роботу і десь пропадав». І в святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: «І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка…» Він марить нею і наяву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Іванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. І серце його сповнюється радістю на фоні суворої природи, яка віщує недобрий кінець: «Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Івана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення - зустріч із чугайстром.

Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним у танок. Чу-гайстер втомлюється, хоче спинитись, та Іван не дає йому перепочинку, щоб Марічка встигла втекти. І от коли злий дух готовий був уже припинити танок, Іван заграв ту чарівну пісню, яку почув колись від щезника. Це була справжня пісня, в якій злились і дихання диких гір, і глибокі душевні сили самого Івана, і його кохання до Марічки. І чугайстер не втримався і знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марічки - голос, який він чує все життя, на який іде, шукаючи кохану, а знайти не може: «Іва-а! - стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки».

Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. «Не набутися ним»,- сумно кидає ще зовсім юна Марічка те глибоке слово, яке за своїм змістом дорівнює всій життєвій дорозі. І коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. «Поклик кохання і муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті-решт, призводить до того, що й Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.

Отже, на вiдмiну вiд Шекспiра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнствi природи, таїнствi життя, таїнствi людської душi, яка зберiгає у своїх глибинах увесь вiковий досвiд аж до вiрувань далеких предкiв.