Молитва розбійника. Всиновлення Івана

Уранці, до десятої години, поки Пилат не виголосив смертний вирок, йшов невеликий град. Потім, з десятої до дванадцятої години, виглянуло сонце. Пізніше його закрили хмари, імлисті та червонясті. О пів на першу (євреї не раху­вали час, день у них починався зі сходом сонця) сонце раптом затьмарилось!

“Мені було показано затемнення в усіх деталях, – згадувала Еммеріх, – на жаль, дещо я забула, а для того, що пам’ятаю, не можу підібрати відповідних слів.

Перш за все я була піднята над землею і побачила різні частини небосхилу та орбіти зірок, що перехрещувались в особливий спосіб. Раптом я побачила місяць, який рухався у вигляді величезної вогняної кулі! Потім я знову опинилася в Єрусалимі і зауважила, що місяць з’явився над Гет­симанською горою. Він був блідим і повним. А сонце зать­марили хмари. На сході від сонця я побачила темний обрис, подібний на гору, що повністю закривав його. Центр цього тіла був темно-жовтий, і вогняне кільце було навколо нього. Небо потемніло. З’явились зірки й почали світити черво­нястим світлом. В’ючні тварини на горі Голготі тривожно кричали і падали”.

Вороги Спасителя замовкли. Фарисеї, щоправда, намагались якось пояснити те, що трапилось у природі, але їм це не вдавалось. І невдовзі вони запанікували. Усі дивились на небо. Багато хто бив себе в груди, заламував руки, во­лаючи: “Нехай Його Кров упаде на Його вбивць!”

Багато хто на Голготі й неподалік від неї падав на коліна, прохаючи прощення у Спасителя, і Господь серед Своїх передсмертних страждань поглянув на них поглядом, сповненим милосердя... Темрява огортала все навколо.

Біля Хреста були лише Матір Божа та Її вірні друзі. Дісмас, занурений у глибоку покуту, покірно підняв очі до Спасителя і промовив: “Господи, приведи мене до місця спасіння. Згадай про мене, коли прийдеш у Царство Своє”.

І Господь відповів йому: “Істинно кажу тобі: ще сьогодні будеш зі Мною в раю”. Пресвята Богородиця, Марія Маґдалина, Марія Клеопова, Саломея та Іван стояли біля Хреста і дивилися на Спасителя.

Скоряючись Материнській Любові, Пречиста Діва благала Свого Сина дозволити Їй померти разом з Ним. Спаситель поглянув на Івана і сказав Своїй Матері: “Жінко, ось син Твій – він буде Твоїм сином, начеб Ти справді дала Йому життя”.

І Господь сказав ще кілька слів, що стосувались святого Івана: “Він завжди залишався вірним і не піддавався спокусі, окрім того дня, коли його матір піддалась марнославній мрії”. Відтак, звертаючись до Івана, Спаситель сказав Йому: “Ось Матір твоя”.

Іван, як люблячий, шанобливий син, уже тут, біля підніжжя Хреста Відкупителя, з пошаною прийняв Свою нову Матір, яку йому дав Господь.

Слова Господа так вразили Пресвяту Діву, що Вона, майже непритомна, впала на руки святих жінок, які віднесли Її трохи вбік від Хреста до схилу гори.

Не треба дивуватись, що Спаситель, звертаючись до Пресвятої Діви Марії, називав Її “Жінко”, а не “Мати”. Господь хотів відзначити в Ній Ту Жінку, якій справіку суджено було розчавити голову змія, і це мало трапитися завдяки Хресній смерті Спасителя.

Не треба дивуватись і з того, що Та, яку Ангел назвав Благодатною, приймає тут Івана, як сина, бо ім’я Іван означає благодать. Апостол Іван став дитям Божим, і Христос жив у ньому.

Господь дав Богородицю Матір’ю всім, хто, як Іван приймає Спасителя, і віруючи в ім’я Його, стає дитям Божим. Такі люди народжуються не від плоті й крові, не від бажання чоловіка, а від Ісуса Христа.

Найчистіше, Найсмиренніше і Найпокірніше Богові створіння, з усіх народжених на землі, свого часу промовило слово, звернене до Ангела: “Ось Я Господня слугиня: нехай зі Мною станеться по Твоєму слову!”

А тепер, почувши з вуст Свого вмираючого Сина, що має стати духовною Матір’ю іншого сина, Вона в Серці Своєму повторила ті самі слова, які виявляли найвищу покірність Волі Божій: “Ось Я Господня слугиня: нехай зі Мною станеться по Твоєму слову!”

Богоматір усиновила, як Своїх дітей, усіх братів та сестер Христа Спасителя. Це усиновлення стало таким простим та природним, таким надзвичайно багатим та плідним, що душа наповнюється благодатними та радісними почуттями, які не можливо висловити словами.

Еммеріх згадує слова Спасителя, які Він сказав за інших обставин: “Усе написано в серцях дітей Церкви Божої. Вона ж володіє потрійним скарбом: вірою, надією, лю­бов’ю”.

Це трапилось, коли якось, слухаючи дивну проповідь Спасителя, я звернулась до Нього з питанням: “Чому учень не записує цих слів, щоб наш бідний світ дізнався про них?”

І Господь відповів: “Я сію любов, працюю над виноградником там, де він приносить плоди. Якби ці слова були записані, з ними трапилось би те саме, що й з іншими словами – їх би забули, закинули чи спотворили. Багато що з незаписаного приносить більше користі, ніж записане. Незаписаного закону дотримуватись найкраще. Усе записано в серцях дітей Божих, які володіють потрійним скарбом: вірою, надією, любов’ю”. О пів на другу Ангели повели Емме­ріх по місту, щоб показати все, що відбувалося. Тем­рява панувала в місті. Скрізь я бачила сум’яття та жах. Люди наштовхувались одні на одних. Багато хто сидів на землі, обмотавши голови покривалами, та бив себе в груди. Інші стояли на терасах, дивилися на небо і плакали. Тварини кричали і намагались заховатися. Птахи в леті зачіпали землю і падали.

Я бачила Пилата, він пішов до Ірода. Обоє дивились на небо із занепокоєнням з тієї самої тераси, звідки Ірод дивився на Спасителя, якого віддали на знущання.

“Усе, що відбувається – надприродне, – казали вони. – Все зайшло занадто далеко стосовно Ісуса”. Потім Ірод та Пилат разом пішли до форуму, щоб пройти до палацу Пилата. Вони були дуже схвильовані, біля них була варта, і вони йшли широкими кроками. Пилат не мав відваги підняти очі на місце, яке називалось Гавватою, звідки він зачитав смертний вирок Спасителю!”

На форумі майже нікого не було, лише кілька чоловік йшли дуже швидко, щоб чимскоріш опинитись удома! Люди бігли вулицями з тривожним криком і збирались групами на майданах.

Пилат звелів покликати до себе старійшин і запитав їх, що вони думають про цю темряву. Бо сам він в цьому вбачав загрозливе знамення: їхній Бог розгнівався за те, що вони вимагали смерті Галилеянина, їхнього Пророка та Царя. Однак Його це все не стосується, він обмив собі руки і не може ні в чому собі дорікнути. Старійшини наполягали на своєму: в тому, що відбувалося, не бачили нічого надпри­родного, і не навернулися душею.

Щоправда, в декого внутрішній стан змінився, і серед них були воїни, присутні під час арешту Спасителя, що попадали під впливом Його слів.

Тим часом перед палацом Пилата зібрався великий натовп. І там, де вранці кричали: “Розіпни! Позбав нас від Нього!” – тепер чулося: “Геть несправедливого суддю! Нехай Кров Жертви впаде на голови вбивць!” Пилатові довелося посилити варту, дбаючи про свою безпеку.

Садох, який уранці в Преторії свідчив, що Спаситель не винен, тепер так голосно кричав біля брами палацу, що правитель хотів навіть арештувати його. Пилат, людина холоднокровна і бездушна, звернувся до євреїв з гіркими докорами, що Той, Кого вони змусили стратити, був їхнім Пророком, їхнім Царем, їхнім Святим! Він, Пилат, не їхньої віри – і винуваті всі вони, а він був змушений поступитись їхнім домаганням.

Жах панував у храмі: відбувалось заколення Пасхаль­ного ягняти, коли запанувала суцільна темрява і жахливе сум’яття. Зусібіч чувся лиховісний стогін. Старійшини та священики доклали всіх зусиль, аби підтримати порядок, запалили лампи, але сум’яття зростало.

“Я бачила, – продовжувала Еммеріх, – що Анна був надзвичайно переляканий, він кидався то туди, то сюди, намагаючись заховатися. Коли я вийшла з храму, двері та вікна хитались, хоч вітру зовсім не було. Я бачила на околиці міста на північному сході місце, де було багато садів з похованнями, там повідчинялись гробниці і стрясалась земля!”

Раптом темрява викликала жах і на Голготі.

Шум від знаряддя катів, їхні брутальні крики, скарги двох розбійників, образливі вигуки фарисеїв, пересування воїнів, відхід п’яних катів з Лобного місця – все це спочатку наче притупило враження від темряви, що так несподівано настала. Але вона збільшувалась... Задумані та знічені глядачі почали розходитись. Якраз у цей час Спаситель доручив апостолові Івану Свою Матір, і знепритомнілу Пресвяту Діву віднесли від Хреста.

І ось на кілька секунд запанувала зловісна тиша. Натовп жахнувся від темряви. Всі дивились на небо, і в душах починало пробуджуватись каяття. Люди били себе в груди і звертались до Бога, і ті, хто переживав подібні відчуття, підсвідомо гуртувались...

Фарисеї, намагались не виказати свого хвилювання, стверджу­вали, що в тому, що відбувається, немає нічого над­природного, але їхні промови ставали дедалі невпев­не­нішими, і, нарешті, вони зовсім замовкли.

Сонячний диск набув темно-жовтого кольору, мов колір гір у місячному сяйві. Сонце було облямоване червонястим кільцем, а від зірок линуло тьмяне світло.

Багато птахів у сум’ятті впало на Голготську гору і на сусідні з нею виноградники. Тварини тремтіли, чулося їхнє глухе рикання. Коні фарисеїв тулились один до одного похиленими головами. Темні випари покривали всю поверхню землі.

Навколо Хреста панувала глибока тиша. Майже всі рушили до міста. Розіп’ятий Спаситель жахливо страждав. Його не покидало відчуття повної покинутості. Поглинутий думкою про Отця Небесного, Він підніс до Нього Свою любов і молитви за ворогів, як і під час Хресної Дороги та Розп’яття, Христос повторював ті псалми, які збувалися. Ангели згуртувались навколо Нього.

“У суцільній темряві й тиші, серед жаху, що оповив серця, я побачила, – розповідала Еммеріх, – як Спаситель страждав Один, без утіхи. Він відчував те, що серед найгірших страждань терпить людина, зовсім залишена без утіхи небесної та земної. Лише віра, надія і любов підтримують душу серед пустелі випробувань та смертельного жаху, і це страждання справді неможливо передати!

Своїми Хресними Страстями Спаситель вистраждав нам ласку переможно зносити важке випробування повної опущеності, бо Господь Своєю бідністю та муками за нас, грішників, приєднав нас до Тіла Святої Церкви. І, приєднані до неї, ми можемо не боятися повного відчаю в нашу остан­ню хвилину, коли навколо темрява і немає утіхи, немає світла... Горе нам, бідним, якби нам довелося проходити самим, без підтримки і порад, пустелю страшної внутрішньої ночі душі”. Але Господь Своєю благістю наповнив прірву – страшну прірву зовнішньої та внутрішньої опущеності – Своєю покинутістю, яку Він витерпів на Хресті.

І після Нього християни, аби лише захотіли цього, ніколи не залишаться самі, не будуть покинуті в смертну годину іншими. І для християн, завдяки Спасителю, немає пустелі, самотності, покинутості й відчаю в годину їхньої останньої боротьби. І це завдяки тому, що Господь – Дорога, Істина, Життя – посіяв Своє благословення, освятив Собою похмурий останній шлях. Він переміг морок прірви з її жахом і підняв Свій Хрест серед пустелі. Спаситель, покинутий, без допомоги, вчинив справу Любові, віддав Себе Самого. Свою покинутість, Свою самотність на Хресті Він перетворив у дорогоцінний скарб і віддав його нам.

Себе Самого, Своє життя, Свою працю, Свою любов, Свої страждання і нашу гірку невдячність – усе віддав Він Своєму Небесному Отцю, аби покинути нашу слабкість і нашу духовну бідність. Він заповідав усе в присутності Свого Отця і згідно з заповітом залишив все, що мав, Своїй Церкві та грішникам. У Своїй самотності та в Своїй поки­нутості Він подумав про всіх і не забув нікого з тих, кому доведеться жити до кінця віків на землі.

Господь молився і за тих божевільних, які вважають, що будучи Богом, Він не мучився під час Своїх Страждань, як страждала би звичайна людина на Його місці. Коли я намагалась приєднатись до Його молитов, мені здавалося, що Спаситель хотів, щоб вірним проповідували, що Його Страждання були сильнішими, аніж страждання у звичайної людини в своїй самотності та покинутості. Він страждав так сильно, бо був Богом та Людиною одночасно. У Своїй покинутості як Людина Він мав витерпіти всю гіркоту самотності Боголюдини. Це неможливо передати словами!”

І ось серед Своїх жорстоких страждань Господь скаржився на Свою покинутість, і цим Своїм благанням та скаргою Він дарував усім покинутим, які вірять у Бога, як у Свого Отця, право звертатись до Отця, скаржитись Йому з дитячою простотою Його дітей. І біля третьої години Він промовив з тугою: “Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти залишив Мене?”

Його вигук пролунав серед загальної тиші, що панувала навколо, і вороги Спасителя, що зібрались навколо Хреста, говорили: “Він кличе Іллю”. А хтось сказав: “Побачимо, чи прийде Ілля Йому на допомогу”.

Пресвята Діва Богоматір, почувши голос Свого улюб­леного Сина, не могла стриматись, щоб не побачити Його зблизька, і поспіхом рушила до Хреста. Іван, Маґдалина, Марія Клеопова, Саломея рушили за Нею.

У той час, коли народ тремтів від жаху, під’їхали трид­цять вершників. Вони їхали в Юдею з околиць Йоппе на свято. Побачивши, в якому жахливому стані Страждань пере­буває Спаситель, а також вражаючі явища природи, вони обу­ри­лись: “Якби храм справжнього Бога не був в Єрусалимі, то варто було би спалити це місто варварів, які вчинили такий важкий злочин!”

Ці слова, вимовлені чужинцями, що, вочевидь, були з багатих родин, стали підтримкою для народу. Звідусіль почулися вигуки нарікань та обурення. Люди почали гурту­ватися і поділились на два табори: одні нарікали та голосили, інші були сповнені зневаги до Бога.

Але фарисеї затихли. Вони вже знали, що в Єрусалимі наростає обурення і вирішили домовитись з центуріоном Авенадаром, щоб той подбав про захист. Домовились, що зачинять найближчу браму, щоб припинити спілкування невдоволених на Голготі та в Єрусалимі, і що пришлють п’ятсот воїнів з охорони Пилата та Ірода, щоб перешкодити повстанню. Центуріон подбав про порядок, а фарисеям заборонив кричати – їхні вигуки викликали гнів народу!

До третьої години морок трохи розсіявся, але сонце, затьмарене хмарами, ледве блимало, місяць швидко рухався, наче от-от мав упасти на землю. Світло сонця почало повер­татися, зірки зникли з небосхилу, але земля ще була у пітьмі. Зі зменшенням мороку, вороги Спасителя сміливішали. В цей час вони говорили: “Він кличе Іллю”. Авенадар дбав про порядок.

Розділ 12

Останні слова Спасителя

Коли розвиднілось, Тіло Спасителя здалося ще блі­дішим та виснаженішим, бо Він утратив майже всю Кров.

Еммеріх згадує: “Я чула, як Він говорив: “Я наче в чавильні, як виноград, який витискають уперше. Я повинен дати всю Свою Кров до останньої краплі, так що залишиться тільки Тіло. Але в цьому місці вже не робитимуть вина”.

Спаситель був зовсім виснажений. З Його пересохлих вуст злетіли слова: “Я спраглий!” Його близькі дивились на Нього з тугою і з сумом. Він наче просив їх: “Води...” Якби во­ни скористались темрявою, то могли би зробити це непомітно. Розгублений Іван промовив: “Господи, ми забули, не встигли цього зробити”. Спаситель відповів: “Мої близькі не здогадались дати Мені склянку води. Так і мало бути, щоб збулося написане”. Ця самотність була для Нього особливо болісна.

Друзі Спасителя підійшли до воїнів і попросили дати Йому склянку води, пропонуючи за це гроші, але ті зне­хтували проханням. А один з них вмочив губку в оцті і додав туди жовчі. Але Авенадар, серце якого почало навер­татись до правди і пом’якшуватись, узяв губку з рук воїна, витиснув її і вмокнув лише в оцті. Потім він прикріпив губку до очеретини, яку використовували, щоб пити, і простягнув Спасителю. Коли губка торкнулась губ Спасителя, Він про­ковтнув кілька крапель оцту.

Господь промовив ще кілька останніх слів, звернених до народу. Пам’ятаю лише, що Він промовив: “Коли Я вже не зможу говорити, тоді мертві говоритимуть за Мене”.

Багато хто закричав: “Це блюзнірство!” – але Авенадар наказав їм замовкнути.

Надходила смертна година Спасителя! Він змагався зі смертю, і холодний піт укрив Його чоло. Апостол Іван стояв біля підніжжя Хреста і витирав пеленою ноги Спасителя. Марія Маґдалина, знемагаючи від скорботи, прихилилась до Хреста. Пречиста Богородиця стояла між Хрестом Спаси­теля і хрестом розсудливого розбійника, її підтримували Марія Клеопова та Саломея. Вона дивилася на Боже­ствен­ного Сина, що помирав.

Раптом Спаситель промовив: “Здійснилося!” Відтак підняв Голову Свою і вигукнув голосно: “Отче Мій! У руки Твої віддаю душу Свою!” І вигук цей водночас гучний і ко­роткий, наче пронизав землю та Небо. Потім Господь опус­тив Голову Свою і спустив дух. Святі жінки та Іван попадали долілиць.

“Я бачила, – свідчила Еммеріх, – як Душа Спасителя у вигляді осяйного тіла спустилась по Хресту в землю, щоб проникнути в пекло!”

Відтак, як Авенадар підніс губку до вуст Спасителя, він залишався біля Хреста верхи на коні. Він був зворушений до глибини душі і не відводив погляду від Обличчя Спа­сителя. Глибокі думки наповнювали його душу. Кінь стояв нерухомо, сумно похиливши голову. Наче переможений у своїй гордості, Авенадар не тримав повід у своїх опущених руках.

Віддаючи Свою Душу, останні слова Спаситель промовив голосно. І вигук цей пронизав Небо і землю, і пек­ло. Земля затремтіла, скеля Голготи між Хрестом Спасителя і хрестом розсудливого розбійника дала тріщину.

Голос Божий – Голос урочистий і страшний – почувся серед мовчазної природи. Здійснилося! Душа Спасителя покинула Його Тіло. Останній вигук Спасителя вразив усіх, хто чув Його. Земля розверзлась, віддаючи свідчення Сво­єму Творцю, і меч скорботи пронизав душі тих, хто любив Христа!

Для Авенадара це було годиною милості та благодаті. Його кінь затремтів; серце Авенадара зворушилось, гордість зламалась, мов камінь скелі. Він відкинув свій спис далеко від себе, вдарив себе в груди і вигукнув голосом щирим та благородним, голосом переміненої Небом людини: “Нехай благословенним буде Всевишній, Всемогутній Бог, Господь Авраама, Ісаака та Якова! Дійсно то був Праведник, справді Син Божий!” І декілька воїнів, зворушених словами свого начальника, звернулись до Бога, як і він.

Перемінившись, Авенадар привселюдно засвідчив свою віру в Сина Божого і не захотів більше залишатись на службі у Його ворогів. Зіскочивши з коня, він передав його Касію, який прийняв керівництво загоном.

Авенадар швидко спустився з Голготської гори, пе­ретнув долину Гіхону і рушив до Хеонської долини. Він пові­домив про смерть Спасителя учням, що переховувалися в тих місцях, а сам пішов до палацу Пилата.

Останній вигук Спасителя, землетрус, скеля, що дала тріщину, – усе це перелякало присутніх. Усе навколо затрем­тіло від жаху. Завіса храму розірвалась! Мертві вийшли з гробів, що відкривались дивом. Тріснули стіни в храмі, в багатьох місцях на землі затремтіли гори і попадали будинки.

Коли Авенадар привселюдно засвідчив своє навер­нення, багато воїнів та людей з народу повелися так само, навіть дехто з фарисеїв навернувся до справжньої віри. Одні голосно кричали, били себе в груди, квапились додому, інші рвали на собі вбрання і посипали свої голови порохом земним – скрізь панувало сум’яття!

Апостол Іван підвівся, декотрі святі жінки, що стояли віддалік, наблизились. Вони допомогли підвестися Пре­святій Діві та її супутницям. Начальник Життя, Той, Хто захо­тів заплатити за грішників, визволити їх, віддав Свою Душу Богові й дозволив смерті підняти на Себе руку. І Святе Тіло, пристановище Вічного Слова – Логоса, тепер віддане на поталу, набуло похмурої подоби смерті.

Тіло Спасителя конвульсивно здригалось і стало зовсім блідим. Лише запечена Кров залишала плями на Його Ранах. Обличчя Спасителя видовжилось, Його щоки обвисли, ніс витягнувся, підборіддя припало до грудей; Його наповнені кров’ю очі ледь відкрились...

На одну мить Він підняв Голову, обтяжену терновим вінком, і вона знову впала на груди під тягарем Його страж­дань. Його посинілі губи, зранені та розірвані, відкри­лись і виднівся закривавлений язик. Пальці Його рук, які перед тим наче стискали голівки цвяхів, тепер розкрились і повисли без ознак життя. Самі руки витягнулись, спина притислась до стовбура Хреста, і всім своїм тягарем Тіло по­никло, сперлось на ноги. Коліна наблизились одне до од­ного. Ноги застигли навколо цвяхів, які їх пронизували...

У ці хвилини руки Пресвятої Діви Марії заніміли і захололи, очі закрились, обличчя стало блідим. Вона вже нічого не чула, не трималась на ногах і опустилась на землю. Іван, Марія Маґдалина та решта жінок закрили обличчя покри­валами і також розпростерлися на землі в невимовній скорботі!

Коли друзі підвели Страждальну Матір, Вона знову відкрила Свої очі й побачила Тіло Свого Сина, зачатого без насіння від Святого Духа, Тіло від Її Тіла, Серце від Її Серця, святий храм, створений Силою Божою в її лоні й тепер зруй­нований, позбавлений всієї Своєї краси! Відлучений від душі, підвладний законові природи, якої Він був Творцем в її досконалості, природи, зруйнованої гріхом людини.

Пречиста Богоматір мала побачити Його розтерзаного, спот­вореного, зганьбленого руками тих, кого Він хотів врятувати і відродити, для чого й прийшов на світ. Прини­жений, зневажений, на Хресті Він був поміж вбивцями – розбійниками. Він, Спаситель, був подібний на хворого на проказу. Він – втілення Краси, Істини та Любові!

Воскресіння

 

Розділ 1

З’явлення померлих

Хто може висловити безмежні страждання Богома­тері, Тієї, Котру Церква справедливо називає Царицею Мучеників, Радістю всіх скорботних та стражденних... Сонце було за­тьмарене і його промені ще не досягали зем­лі. Після зем­летрусу повітря було важким, але невдовзі посвіжішало.

Тіло Спасителя на Хресті не було відлякуючим. А вигляд обох розбійників був жахливим; обидва мовчали. Дісмас молився подумки. Було вже за третю, коли Спаситель віддав Богові Душу Свою.

Жах від землетрусу минався, і до деяких фарисеїв знову поверталась лють та нахабство. Вони навіть підійшли до тріщини, що утворилася в скелі Голготській, і зв’язавши кілька мотузок, почали кидати в неї каміння, щоб визначити її глибину, і були вражені, що не могли сягнути до дна. Це їх стурбувало. Налякали і вигуки невдоволеного народу, який покидав Лобне місце. У декого в серцях прокидалися докори сумління. На місці страти залишалося все менше людей, вони розбрелися по місту і по рівнині у великому сум’ятті. Багато з них навернулося до Бога.

Майже п’ятдесят римських воїнів вартували браму міста й очікували на прибуття ще п’ятсот воїнів, яких ви­кликали, аби запобігти повстанню. Браму зачинили, а воїнів розкидали по місту, щоб не давати людям гуртуватися і підбу­рювати до повстання.

Кассій залишився біля Хреста разом з п’ятьма воїнами, які стояли біля прилеглої стіни. Друзі Спасителя голосили і побивалися біля Його Хреста у великій скорботі.

Декотрі зі святих жінок повернулись до міста. Тиша, скорбота та пустка запанували біля Тіла Господа! А там, в долині, час від часу з’являлись учні Спасителя. Вони боязко поглядали в бік Хреста Господнього і швидко ховались, якщо хтось наближався.

“У ту мить, коли Господь, голосно скрикнувши, віддав Душу Свою в руки Свого Отця, а бачила, як Його Душа яскравою блискавкою спустилась вздовж Хреста в глибину землі в супроводі осяяних Ангелів. Серед них я впізнала Архангела Гавриїла, – свідчила Еммеріх. – І побачила, як Ангели скинули в прірву багато нечистих духів, які наповнили землю”.

За велінням Спасителя деякі душі повинні були вернутися з пекла в свої тіла, щоб засвідчити Його могут­ність і навіяти рятівний жах неприкаяним грішникам. Коли під час смерті Господа стався землетрус і розверзлась скеля Голготи, земля стряслася і в багатьох інших місцях, особливо в Єрусалимі та в інших частинах Палестини. Щойно євреї в місті отямилися від раптової темряви, затемнення сонця і землетрусу, як нова хвиля землетрусу почала руйнувати будівлі. Багато з них з плачем кинулися врозтіч. Яким же був їхній жах, коли, втікаючи, на вулицях міста вони зустрічали привидів, які зупиняли їх, звертались до них загробними голосами з докорами та наріканнями. В храмі священики знову приступили до церемонії заколення Пасхаль­ного ягняти, припиненої на час темряви. Вони раділи поверненню світла, коли раптом земля затремтіла знову. Почувся глухий підземний шум, потім гуркіт стін, які руйнувались від землетрусу. Завіса в храмі розірвалась навпіл!

Німий зловісний жах охопив збіговисько людей, які заповнили юдейський храм. Серед моторошного мовчання чулися вигуки відчаю. Увесь величезний храм був заповнений народом, але зберігався зразковий порядок. Почалося скроплювання кров’ю жертви, чулися голоси псалмоспівів і сурм. Все йшло згідно зі звичним ритуалом, і сум’яття в храмі не було таким великим, як в Єрусалимі.

Але так було доти, поки в різних місцях храму не почали з’являтися привиди померлих, що наче осквернювали храм, вселяли жах, а відтак і зупинили жертвоприношення. До паніки, однак, не дійшло: люди покидали храм групами – поки одні стрімко спускались сходами храму, священикам вдавалося стримувати інших, запобігаючи згубній тисняві. Але жах та сум’яття неможливо описати. Щоб уявити те, що відбувалося, потрібно відтворити в пам’яті мурашник, в який кинули камінь і почали його штурхати палицею, тоді, як усі, хто там перебував, були зайняті роботою, в одному місці сум’яття таке велике, що мурашки кидаються одні на одних, щоб уникнути небезпеки, в іншому ж місці праця триває, незважаючи на те, що трапилось; і навіть там, де найбільший безлад, мурахи знову беруться за роботу.

Первосвященик Каяфа та його помічники не розгу­билися. Зовні вони зберігали впевненість та спокій. Удаючись до погроз, умовлянь і навіть жартів, вони нама­галися при­пинити паніку. Завдяки своєму дия­вольському зачерствінню, вони швидко отямились і не побачили в над­природних явищах знаку гніву Божого як свідчення невинності Ісуса.

Римський гарнізон фортеці Антонія також доклав усіх зусиль, аби підтримувати порядок. У народі панував жах, свято не відбулося, але до заворушень не дійшло. Тугу та пригніченість кожен поніс з собою додому, хоч фарисеї своїми промовами намагались заспокоїти людей.

“Ось ще кілька подій, які я запам’ятала, – розповідала Еммеріх. – Великі колони біля входу в святиню, на яких трималась величезна прекрасна завіса, попадали зі своїх п’єдесталів. Ліва колона впала в напрямі на південь, а права – на північ. Величезна завіса розірвалася навпіл. На завісі були кольорові зображення, астрономічні сфери та різні символічні фігури, а також зображення мідного змія на хресті. Великий камінь відділився від стіни біля молитовного місця старця Симеона, перед входом у святиню, склепіння молільні знизились. В інших частинах храму стряслася земля, впали двері, колони зруйнувались.

У святині з’явився великий первосвященик Захарія, вбитий між храмом та вівтарем, і виголосив погрозливу промову (то не був батько Івана Хрестителя, а інший Захарія, похований під хрестом). Привид первосвященика Захарії говорив про вбивство Захарії – батька Предтечі Івана Хре­стителя, про вбивство самого Івана Предтечі й насиль­ницьку смерть пророків. Привид вийшов із зруйнованого земле­трусом фундаменту храму, біля святині – місця поховання його і старця Симеона.

З’явилися також два сини благочестивого Симеона Праведного, одного з предків старця Симеона, і також грізно, з докорами говорили про вбивство пророків, про те, що традиційне принесення жертв повинно припинитися. Вони закликали всіх присутніх прийняти вчення Розіп’ятого.

Пророк Єремія з’явився біля вівтаря й оголосив, що попереднє жертвопринесення закінчилось і заміняється новим. Первосвященики всіляко заперечували і приховували з’яву привидів їм та решті священнослужителів, під загрозою найсуворіших покарань вони заборонили розповідати про це людям. А ці чудові з’яви супроводжу­вались новими, не менш дивними!

Другі двері святині відкрились самі по собі, і почувся гучний голос: “Геть звідси!” Я побачила, що Ангели Господні залишили храм; тоді ж Никодим та Йосиф Ариматейський з друзями пішли з храму. Вівтар був зруйнований, кадильниця перекинулась. Розбились дощечки зі Святим Писанням, а самі згортки Писань і пергаменти перемішались!

Сум’яття досягло свого апогею. Закони часу, порядок та час богослужінь, – усе було втрачено. Мертві безперервно з’являлись у святині, а деякі привиди – у галереях та потайних місцях храму. Із загрозливими промовами вони звернулися до людей. Потім, прислухавшись до Ангелів, мертві повер­нулись до своїх гробниць. Кафедра учителів у притворі була перекинута.

Більшість з тих тридцяти фарисеїв, яких послали на Гол­готу останніми, тепер повернулись у храм серед загального сум’яття. Біля підніжжя Господнього Хреста дехто з них навернувся. Незвичайні явища, свідками яких їм довелося бути, приголомшили їх. Вони звернулись до Каяфи та Анни з гіркими та повними відчаю наріканнями, а потім залишили храм.

Анна, найжорстокіший з усіх ворогів Спасителя, що керував боротьбою проти Нього і підбурював Його обви­нувачів, був переляканий, він кидався в найбезлюдніші місця храму, бігав з кутка в куток, наче шукав, де б заховатись. Я бачила Анну і декотрих його прибічників в якомусь затиш­ному приміщенні храму, вони були у відчаї. Каяфа даремно намагався підбадьорити Анну: страх від з’яви мерців наче паралізував його. Каяфа, хоч і занепокоєний та внутрішньо знічений, був настільки знавіснілий, опанований дияволом пихи, що зумів не виявити свого стану. З крижаним спокоєм він протиставив свою гордість, жорстокість, ненависть усім загрозливим знаменням Неба і своєму затаєному відчаю.

Коли принесення в жертву стало неможливим, Каяфа наказав тримати в таємниці всі події, явища, з’яви, які відбувалися в храмі. Він повторював сам і наказував свяще­никам говорити, що вияви гніву Божого були на прибічників Галилеянина: вони з’явились до храму без попереднього очищення. Він говорив, що лише вороги Закону, який Ісус намагався відмінити, могли викликати збентеження в храмі. Винен в усьому Той, Хто під час Своєї смерті, як і за життя, порушив спокій святого місця. Такими розмовами Каяфі вдалося заспокоїти одних і залякати інших. Але хвилювання не влягалося.

Святкування було припинено і відкладено до тих пір, поки храм буде повністю очищений. Багато ягнят не було заколено на свято Пасхи. Люди покидали храм.

Усі знали, що гробниця первосвященика Захарії біля стіни храму відкрилася. Каміння впало зі стіни, сам Захарія вийшов зі своєї гробниці (але він не повернувся туди, і я не знаю, куди він подів свою смертну оболонку після своєї з’яви; сини Симеона Праведного повернулись у своє під­земелля під горою храму саме тоді, коли Тіло Господа клали у гріб).

Під час цих похмурих подій у храмі не менші сум’яття та жах панували в багатьох місцях Єрусалима. О третій годині багато могил, особливо в садах північно-західної частини міста, відкрились. У деяких могилах лежали тіла, покриті пеленами, в інших – лише кістки і напівзотлілі тканини. З деяких могил нестерпно смерділо.

У палаці Каяфи були поруйновані східці, на яких стояв Спаситель, де Його віддали на поталу. Не збереглося і те місце, де апостол Петро мав нещастя відректися від свого Учителя. Румовище тут було таким великим, що ввійти до палацу можна було лише через другий вхід. Великий перво­священик, один з предків Симеона Богоприємця, в при­сут­ності кількох членів синедріону, з’явився тут, засуд­жуючи нечистивий суд, що відбувся на цьому місці. Ті, хто минулої ночі допоміг апостолам Іванові та Петрові увійти до палацу, тепер навернулись до Бога і пішли до учнів Спасителя, що переховувались у безлюдних місцях долини.

У палаці Пилата підземний поштовх стався в тому місці, де Спаситель стояв перед народом. Камінь, на якому Він стояв, розлетівся в друзки. А на сусідньому подвір’ї задви­гтіла земля на тому місці, де були поховані вбиті Іродом після Різдва Христового немовлята.

У багатьох місцях міста були пошкоджені будинки та стіни. Але жоден будинок не завалився.

Римський правитель не міг отямитись і не знав, які розпорядження давати. Земля двигтіла під його палацом! Пилат бігав з однієї кімнати в іншу, переходив з одного при­міщення в інше. Мертві з’явились у його будинку і дорікали йому за несправедливий суд! Пилат думав, що то були боги та духи страченого пророка. Він заховався в найпотаємнішій частині свого палацу і почав приносити жертви своїм богам, даючи їм обітниці, щоб вони умилостивили богів Гали­ле­янина. Ірод майже збожеволів від жаху і звелів зачинити всі двері свого палацу.

Понад сто мерців різних часів покинули свої гробниці, з’явились в Єрусалимі та його околицях. Вони з’явились у різних місцях міста і звертались до людей, дорікаючи їм за смерть Спасителя.

Щоправда, більшість гробниць була в околицях міста, але чимало їх було і в новій частині Єрусалима, в садах між Наріжною та Голготською брамами. Були гробниці й біля храму, забуті та покинуті. Не всі піднялись, коли могили розверзлись, а лише ті, чиї душі були послані Господом з пекла. Привиди вставали з могили і нечутно блукали ву­лицями. Заходили до осель своїх нащадків і в спра­вед­ливому гніві дорікали їм, що вони були причетні до страждань Спасителя! Переважно вони ходили парами: під їхнім довгим вбранням не було видно ніг. Здавалось, що вони ковзали, ледь торкаючись землі. Дехто – з оголеними руками, в інших руки були прикриті одягом, їхні голови були обмотані покривалами, обличчя – смертельно бліді. Звуки їхніх голосів жорсткі та дивні, їхня присутність відчувалася лише в звуках їхніх голосів; так, наче вони самі були голосами, їхні покривала відрізнялись залежно від віку померлого та часу, коли він жив на землі. Вони зупинялися там, де лунала сурма й оголошувався вирок Спасителю перед тим, як Його повели на Голготу. Привиди віддавали хвалу Господу, віщуючи небесну кару Його вбивцям. Коли вони з’являлись, люди зупинялись і в заціпенінні слухали їх, а потім утікали при найменшому порухові й ховалися в найпотаємніших місцях своїх осель. Жахіття панувало в місті! Біля четвертої години мерці повернулися до своїх гробниць. Багато хто мав з’я­витися ще після Воскресіння Спасителя.

Жертвопринесення в храмі припинилося, і серед загального сум’яття лише в деяких будинках перед вечерею споживали Пасхальне ягня.

Тоді ж Еммеріх бачила в інших місцях Святої Землі та у віддалених країнах чудесні з’яви, але про це мова пізніше.

Розділ 2

Знімання Господа з Хреста

Щойно вляглося хвилювання в місті, як до Пилата звернулися з набридливими заявами та проханнями. Вранці синедріон ухвалив прохання до Пилата наказати перебити гомілки розіп’ятим і зняти їх з хрестів, щоб тіла не зали­шались на хрестах у суботу. Пилат виконав прохання сине­дріону і направив катів на місце страти. Тоді ж я бачила, як Йосиф з Ариматеї вирушив до Пилата. Йосифа сповістили про смерть Спасителя, і вони з Никодимом вирішили покласти Тіло Господа до нової гробниці, що була в саду, неподалік від Лобного місця, і належала Йосифові з Ариматеї.

Мені здається, я бачила Йосифа перед тим, як він мав іти до Пилата, бачила, як, за його наказом, кілька слуг чистили гробницю і готували місце для поховання за цей час. Никодим придбав плащаницю та пахощі та чекав Йосифа.

Йосиф застав Пилата в сум’ятті. Не вдаючись до жод­них пояснень, він попросив дозволу зняти з Хреста Тіло Ісуса, щоб покласти в Гріб у своєму володінні. Пилата здивувало, що такий шанований в Єрусалимі чоловік, як про ласку, просить Тіло Того, Кого він, Пилат, віддав на ганебну смерть. Прохання Йосифа нагадало йому, що він засудив безвинного, і защеміла від туги душа його. Але він приховав свої почуття і з подивом запитав: “Хіба Ісус уже помер?” – хоч щойно вирядив своїх воїнів виявити останню ласку страченим, перебивши їм гомілки. Пилат звелів покликати Авенадара. Той якраз вернувся з печер, де переховувались учні Спаси­теля. Пи