Від’їзд івана франка до коломиї.

Реферат

На тему:

«Іван Франко і Коломия»

Перевірив

Вереш.А.А

Підготувала

Учениця гр.ОКА – 11

Чийпеш Маряна

План

ВІД’ЇЗД ІВАНА ФРАНКА ДО КОЛОМИЇ.

АРЕШТ У ЯБЛУНОВІ ТА УВ’ЯЗНЕННЯ В КОЛОМИЇ.

ПРО 7 ЖОВТНЯ 1883 РОКУ.

МАНДРІВКА СТУДЕНТІВ 1884 РОКУ.

СТВОРЕННЯ РАДИКАЛЬНОЇ ПАРТІЇ ТА ВІЧОВИЙ РУХ.

ПЕРЕДОСТАННІ ВІДВІДИНИ.

ОСТАННЯ ГОСТИНА.

ТВОРИ ІВАНА ФРАНКА, ВИДАНІ В КОЛОМИЇ.

ТВОРИ ІВАНА ФРАНКА, ВИДАНІ В КОЛОМИЇ.

ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ «ІВАН ФРАНКО НА ПРИКАРПАТТІ».

Причини, які спонукали Івана Франка покинути Львів та шукати порятунку у селі Нижньому Березові (тепер Косівського району) геніальний український поет і мислитель описав у листі до Михайла Драгоманова 26 квітня 1890 року: «Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували,.., був для мене страшною і тяжкою пробою... Мене трактовано як звичайного злодія, по­саджено між самих злодіїв та волоцюг... Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд Кримінального суду, а особливо те, що. я опісля застав на світі, сто раз тяжчий і несправидливіший засуд усеї суспільности, кинений на нас, страшне бо­лів мене. Мене викинено з «Просвіти», заборонено приходити на «Бесіду»... Ті, котрі хотіли мати зо мною яке-небудь діло, зустрі­чались зі мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало... Старші народовці і священики нас цуралися, при нас стояла тіль­ки горстка молоді» (Франко Іван. Зібр. творів: У 50т.—Т.49.— С. 245—246).

Така важка атмосфера панувала у Львові весь час після ви­ходу Івана Франка на волю аж до виїзду до Нижнього Березова.

У листі до Михайла Павлика 10 лютого 1880 року поет скаржився: «От я з початком року (1879) найнявся до «Діла» новини писати; іншої роботи Володимир Барвінський не хотії уступити, ну, але тепер, по виході Шеля, дем го сокрушив (іде­ться цро брошуру Ганса Шеля під назвою «Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині», виданій як додаток до 13-го випуску «Дрібної бібліотеки» 1879 року.— І. Б.), він відвернувся геть,— новшікн, правда, писати каже, але ані газет не дає, ані не пла­тить. Нікуди члече повернутися, так що я мушу від 1 березня їхати на а село, а. іменню у Ваші сторони, до Березова, до Геника, (Г 48- С, 229).

ВІД’ЇЗД ІВАНА ФРАНКА ДО КОЛОМИЇ

Про свій виїзд до Нижнього Березова Іван Франко повідо­мив листовно свою давню знайому і кохану Ольгу Озаркевич-Рошкевич, яка проживала тоді з чоловіком Володимиром Озаркевичем у селі Белелуї Снятинського повіту. Лист цей не збе­рігся, але є відповіді на нього Ольги Озаркевич 12 і 19 лютого 1880 року. їхня авторка порадила письменникові приїхати до Коломиї 1 березня, а з Кирилом Геником зустрітися у Коломиї аж 4 березня. Вона також порадила І. франкові приїхати увечері. Потяг прибував до Коломиї десь о 10-й вечора. «Стрінемося на двірци, — писала давня знайома,— а хоть в ринку. До котрого дому заїдемо, сказати не можу, бо не знаю, як їх означити... На, пиши до Березова, щоби коні по тебе прислав до «К. З.» в середу по полудню». (Іван Франко: Статті і матеріали.— Львів, 1958.— Збірник 6. — С. 40.)

Дехто розшифровує криптонім К. 3. як «Коломийська заліз­ниця». Але, на мою думку, безпідставно. По-перше, літери великі, а. по-друге, навіщо було гнати коней аж на станцію. Швидше всього це ініціали якоїсь особи. Припускають, що Ольга Озарке­вич мала на увазі Корнила 3аклинського, який під ту пору ніби­то проживав у Коломиї і працював професором тутешньої гім­назії. Але й.цей здогад нічим не підтверджений.

Де вони — Ольга й Володимир Озаркевичі та Іван Фран­ко-— мешкали ті два дні (з першого на друге та з другого на третє березня) не встановлено. Про ці зустрічі довідуємося з листа Ольги Озаркевич до Івана Франка, надісланого до Ниж­нього Березова на адресу Кирила Геника 8 березня 1880 року. Цього листа, затримала Коломийська прокуратура, і до адресата він не дійшов. (Там же. — С. 42—45).

Озаркевичі повернулися до Белелуї увечері 3 березня. На станції Снятин «коней не застали і просидівши в залі від 11 години ночі до 5 години ранку, доки не появився фіякр...» (Там же — С.43).

Іван Франко, переночувавши в Коломиї з третього на четвер­те березня, дочекався коней і разом з Кирилом Геником поїхали де Нижнього Березова. Дорогою зупинилися в Яблунові (тепер селище Косівського району) біля шинку Глікштерна відпочити й перекусити. Там Івана Франка й заарештували.

Так закінчилося перше знайомство І. Франка з Коломиєю, яка прийняла його спочатку (1—4 березня 1880 року) гостинно, а відтак (4 березня —

10 червня) повелася з ним жорстоко.

ЗНОВ У КОЛОМИЇ

Пополудні 13 червня 1880 року дрогобицький жандарм привіз І. Франка до Нагуєвичів і зразу ж зав'язалася сварка між молодим поетом і його вітчимом Гринем Гавриликом, селянином із села Ясениці-Сільної, який по смерті Якова Франка (16 квітня 1865) одружився з удовою — Марією Франко. Господарство франків стало різко занепадати, і поетова мати, щоб не допустити повної руїни, змушена була віддатися вдруге, за Гриня Гаврилика. Піс­ля другого шлюбу вона прожила недовго і 1 червня 1872 року померла. І. Франко став круглим сиротою.

У листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 року поет писав про своє ув'язнення в Коломиї та про повернення до рідного села: «Прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах і вернув до Коломиї, щоб удатися до Геника, в Березів-Нижній» (Т. 49. — С. 247). Тут треба уточнити, що він прожив тоді в Нагуєвичах не тиждень, а тільки два дні, бо вже 15 червня покинув рідне село і зупинився на день чи два в Дрогобичі. Причиною такої поспішної розлуки молодого поета з рідним селом було непорозуміння з вітчимом. Про цей конфлікт згадує у своїх спогадах брат Івана — Захар Франко: «Вітчим весь час сварив і вмовляв брата, щоб політичних справ не брався, а Івак відповідав «Е, що ви знаєте...» (Спогади про Івана Франка. — Львів, 1972, Кн. 2. — С. 37). Про суперечку І. Франка з вітчимом знаходимо на­тяки і в його вірші «Рідне село», написаному наступного дня (14 червня) після повернення додому. Вірш закінчується словами:

Прощай, село моє! Що тут мене держало,

Те щезло; що тепер держить —

Таке важке, що, мов гора, тяжить

На серці. Геть іду — і плачу над тобою.

(Т. І. — С. 78)

П'ятнадцятого червня І. Франко покинув Нагуєвичі й подався до Дрогобича, де написав вірш «Втомився я». Поет; втомлений пережитим за останні три місяці, потребує відпочинку, а тут усе склалося по-інакшому... Мислі тривожні, темні думи переплітаються з теплими мислями, свіжими духовними силами. Крім пут, якими скопують права та суди, є, ще й пута, що є у власній крові, вони незримі, бо у твойому власному нутрі. Се пута слабої волі, се попсута наша кров у жилах гріхами наших батьків, дідів. Се страсті, що розвилися не в ту нору. Се мозолі душі по вічнім горю цілого чоловіцтва (Див. Т. 2. — С. 299—300).

І. Франко датує цю поезію 15 червня 1880 року та вказує місце її написання — Дрогобич. Отже, Нагуєвичі під ту пору він уже покинув. Із Дрогобича поїхав, мабуть, наступного дня, 16 червня, до Коломиї, сподіваючись, що староста дозволить йому піти звідти до Нижнього Березова. Однак староста дозволу не дав, а сказав написати прохання Дрогобицькому старості, щоб той вислав йому до Коломиї паспорт. Поет мусив пристати на це ї написав до Дрогобича таке прохання й чекав відповіді.

Нині нелегко встановити готель чи заїзд, у якому поселився Іван Франко, оскільки поет про нього ніде не згадує. Вперше ця проблема постала в 1955—56 роках, коли готувалися до святку­вання 100-річчя від дня народження Каменяра. У Коломиї з цієї нагоди був створений ювілейний комітет на чолі з директором мі­ської бібліотеки Андрієм Чайковським, сином відомого українсь­кого письменника. Тоді вперше висунули гіпотезу, що Іван Франко жив у готелі, а достеменніше у заїзді на теперішній вулиці Театральній, мабуть, №11. На стенді, який готувався до роковин поета, була й фотографія цього заїжджого будинку. Тепер він знесений, а на тому місці розбито скверик (між каменицями № 9 і № 13).

Колись я почув, що заїжджий двір, у якому І. Франко прожив тиждень у голоді, був не на теперішній вулиці Театральній, а на проспекті Відродження, №37. Про це довідався Антін Гошува-тюк від свого однокласника Максиміліана Гірма-Шраєра, сина власника того заїзду. Антін Гошуватюк, будучи гімназистом, часто заходив до свого товариша Гірма і чув з уст його батька про труднощі, які поетові довелося перебути того страшного тиждня. Я розповів про це Андрієві Чайковському, який зняв зі стенду фотографію з заїжджим будинком і помістив, здається, тільки текст, що Іван Франко мучився той тиждень у будинку на вулиці Ягайлонській, № 37 (так вона називалася у 1880-ті роки). У ті ж 1950-ті роки всі партерові будинки від № 29 до № 41 були знесені як аварійні. Ті невеличкі споруди, правильніше називати не готелями, а просто приватними помешканнями. Власники їх, маючи вільну кімнатку, надавали її за платню, приїжджим і на­віть готували їм їжу. Справжні ж готелі на той час були, мабуть, лише на площі Ринок, але де саме, сказати важко.

Наприкінці 1970-х років дослідник Франкового життя і твор­чості коломиєць Яків Куник висунув нову гіпотезу про місце семиденного голодного перебування. Каменяра. За його словами, це був двоповерховий будинок на проспекті Відродження, №25, Яків Куник часто заходив до друкарні, що містилася у подвір'ї тієї камениці. Якось там його зустріла одна старша жінка й розповіла, що там (показала рукою напрям, але не назвала прізвища власника того будинку чи помешкання) проживав Іван Франко. Дослідник не мав часу розпитати цю жінку детальніше про Франкове перебування, бо його квапили газетні справи. Потім у вирі лихоліть цей епізод, забувся, померла стара жінка і нині нема кому підтвердити це припущення. На мою думку, Куникія варіант уже ніколи не вдасться перевірити, а тому найближчим до істини слід уважати припущення Гірма.

У будинку Гірма Іван Франко прожив, за його словами, «страшний тиждень». Тут 17—20 червня вій написав оповідання «На дні» й за останні гроші вислав його до Львова. А 17—18 червня написав ще й вірша «Чом так тривожно б'єсь у мене серце», де висловив стурбованість долею студентської молоді, яку зустрічав на вулицях міста.

Круг нас і в нас самих?

(Т. 2. — С. 302)

Помітно, що передостанній рядок наведеного уривка смислово в'яжеться з ідеєю «Вічного революцьонера». Можливо, вже тоді в Івана Франка почала визрівати ідея гімну. Мій здогад збігається з думкою Василя Сіменовича, якого я вже згадував.

У листі до М. Драгоманова 26 квітня 1890 року І. Франко писав: «Виславши за останні гроші написану повість «На дні», я жив опісля три дні трьома центами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я закрився в своїй кімнаті готелю і лежав півтора дня в горячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя. Один із моїх соузників (співв'язнів. — І. Б.), посланий К. Геником, спас мене від голодової смерти. Я ще раз поїхав до Дрогобича (Т. 49. — С. 247). Дехто думає, що тим «соузником» був Микола Колцуняк, але це потребує пере­вірки, бо Кирило Геник міг попросити Порфира Гладія з Бере­зова Вижнього, який проживав у Лючі, або Антона Мельниика з Яблунева. Вони теж були «соузниками» поета.

У коломийському заїзді чи готелі 23 червня Іван Франко написав два вірші: «Ой, що в полі за димове», в якому закликає розум-бистрбум порвати віковії пута, Що Скували думку людську, а також:

Розхитай в нім ясні думи,

Розрости бажання волі,

Виплекай братерську згоду,

Поєднай велику силу,

Щоби разом дружно стала

Щастя, волі добувала!

(Т. І. — С. 33)

У другому вірші — «Моя любов» — поет, зіставляючи любов до знедоленого народу з любов'ю святою, запитує:

І чи ж перечиться любов

Тій другій а святій любові

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!

(Т. І. — С. 83)

ПРО 7 ЖОВТНЯ 1883 РОКУ

Міркуючи закласти у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) хліборобську артіль на базі господарства Дзвонковських, Іван Франко приїздив до Коломиї один раз на кілька годин. Було це 7 жовтня 1883 року. Тоді в Коломиї з 12 травня 1883 і до січня 1884 року на вулиці Словацького, тепер -— Гетьманська, 14, у будинку Решетиловича за містком на Чорному Потоці мешкав Михайло Павлик. У листі, який зберігається в архіві Михайла Возняка у рукописному відділі бібліотеки АН УРСР імені Василя Стефаника у Львові, Михайло Павлик дуже детально описав Іванові Франку, як потрапити до його квартири. Незабаром, 7 жовтня 1883 року, вони зустрілися. Про це свідчить написаний того ж Дня лист Михайла Павлика до Михайла Драгоманова: «Лист Ваш прийшов власне при франкові, котрий приїхав сюди умовлятися про дещо і я йому прочитав Ваш лист, але відписую сам без него...» (Переписка М. Драгоманова. з М. Павликом, — Чернівці, 1910. — Т. 4. — С. 221).

Іванові Франку вдалося переконати Михайла й Анну Павликів, що хліборобська артіль урятує, їх від нестатків. М. Павлик зав'язав у цій справі листування з Антоніною Дзвонковською, і спочатку все складалося начебто успішно. Та після того, як господарство обдивилися досвідчені хлібороби, а серед них і Франків вітчим Гринь Гаврилик, дійшли висновку, що воно вкрай занедбане. Та й сама власниця застерігала і Франка, і Павлика, щоб не робили поспішних рішень. Тому обидва письменники зрезигнували з реалізації цієї затії,

МАНДРІВКА СТУДЕНТІВ 1884 РОКУ

Під час студентської мандрівки 1884 року з самого початку (27 липня) Іван Франко брав у ній активну участь, починаючи з Дрогобича, як вихідного пункту, 3 серпня він, дійшов з мандрів­никами до Калуша. А 4 серпня відлучився від групи і провід після нього обняв Василь Сіменович. Причиною відлучення було, мабуть те, що ще у Львові Іван Франко домовився супроводити Олександра Кониського містами й селами Галичини. З приводу цього у листі від 2 серпня 1884 року до української поетеси Климентини Попович І. Франко писав: «... прийдеться з ним їха­ти по селах» (Іван Франко. Зібрання творів. — Т. 48. — С.463). Ще однією причиною, що змусила поета покинутії студентське товариство, було запрошення Владислава Дзвонковського, брата Юзефи — Другої Франкової любові. У листі від 27 липня 1884 року Владислав писав: «Сподіваємось, що 4 серпня прибудете до Станіславова па з'їзд студентів-мандрівників, тож просимо Вас усі, щоб були Ви такі добрі заїхати до нас з Вашими бли­зькими знайомими...» (Архів АН УРСР. Фонд І. Франка. 3/1618). Очевидно Іван Франко не міг пропустити нагоди зустрітися з Юзефою, а тому з Олександром Кониським та студентом Київ­ського університету Федором Миколайчиком вони 5 і 6 серпня гостювали у господі Дзвонковських.

Про те, що всі три були і в Коломиї, свідчать спогади Михайлини Рошкевич, де вона пише: «Раз в Коломиї на вечерку мандрівничім... несподівано для нас всіх з'явився Франко з закордонними українцями» (Спогади про Івана Франка. — Львів, 1956. — С. 138). До Коломиї Іван Франко з Олександром Кони­ським та Федором Миколайчиком приїхали вранці 7 серпня 1884 року. Прийшли на студентське віче, яке відбулося в залі колиш­ньої етнографічної виставки, організованої 1880 року на Затишу (так називався тоді район, у якому тепер розташований музей народного мистецтва Гуцульщини, а 1884 року тут був незабудований майдан, а з західного боку стояв тимчасовий павільйон етнографічної виставки). Іван Франко виступив на тому вічі, закликавши заснувати літературно-науковий журнал у Львові та радив звернутися по допомогу до Товариства імені Тараса Шев­ченка (Діло. 1884. — Ч. 106).

Увечері мандрівна група студентів організувала в залі Га­лицького готелю вечірку. Тепер тут на другому поверсі зал зіб­рань працівників міськторгу, а на першому — гастроном «Коломийчанка» (проспект Відродження). На цій вечірці вперше в Галичині публічно виступили з доповідями жінки — Ничаївна та Підлящецька (Іван Франко. Статті і матеріали — Т. V. — 1956, — С. 416).

Цікава стаття з цих часів, а також про пізнішу гостину київських гостей у селі Белелуї (тепер Снятинського району), з'явилася згодом у львівському двотижневику «Жінка» (число 11—12 за 1884 рік)., Написав її Кирило Трильовський.

Наступного дня, 8 серпня, мандрівники вирушили через Ланчин до Делятина, а відтак 9 серпня подалися на Микуличин (те­пер села Надвірнянського району). Десятого серпня всі повер­нулися до села Дори, де поділилися на дві групи: одна пішла до Микуличина і на Чорногору, а друга позернилася до Делятина. Одинадцятого серпня мандрівники роз'їхалися по своїх рідних.

Ще 7 серпня у Коломиї Теофіл Окуневський, який брав та­кож участь у студентському вічі й на вечірці, запросив Олександ­ра Кониського, Івана Франка й Федора Миколайчика до своїх батьків у село Яворів поблизу Косова. В гостинній оселі Іполита Окуневського вони перебули два-три дні, а звідтіля поверну­лися через Снятин до Белелуї, де відвідали щирих Озаркевичів.

Мій батько Омелян Білинкевич під ту пору (1881—1885) учителював у Белелуї і також буз частим Гостем у хаті Озарке­вичів. Був Там і під час навідип Івана Франка й київських гостей та дещо розповідав мені про ту зустріч. Роз'їхалися гості 13 або 14 серпня. Іван Франко, Олександр Кониський і Федір Миколайчик повернулися до Львова.

Прожив тоді Іван Франко у Коломиї чотири дні, до 2 серпня, як про це свідчить його лист до Михайла Драгоманова (Т. 49.— С. 411). А затримався він у місті над Прутом довше для того, щоб налагодити всі організаційні справи, пов'язані з «Народною волею».

Того ж 1893 року Іван Франко приїздив сюди ще 29 жовтня на нараду представників радикальної партії з навколишніх пові­тів. Темою цієї наради була ситуація, яка склалася в краю, а точніше — в Галицькому сеймі, на якому виступили голова «кола польського» Яворськпй з осудом проекту виборчої ординації й посол Страдніцький, який у цинічній формі образив честь пра­цюючого люду (Кур'єр Львовскі. — 1 листопада. — С. 1.).

Вибирався Іван Франко до Коломиї і 1894 року, можливо, на засідання виділу товариства «Народна воля». У листі до Михай­ла. Драгоманова

13 травня 1894 року він писав: «Я мав намір бути сидиш днями в Коломиї і написати Вам відтам, перегово­ривши з Павликом і Компанією, та заслаб хлопчик (може, Анд­рій — І. Б.) і мені годі було їхати, та покинути жінку з діть­ми...» (Т. 49. — С. 498). Далі з тексту випливає, що Іван Франко розчарувався в політиці. На слова Михайла Драгоманова, «коли хочете займатися політикою», Іван франко відповів: «То-то й є, що я нею не хочу займатися, і власне рад, що останній мій провал (мова йде про непорозуміння між Франком і Павли­ком — І. Б.), сам собою наказує мені усунутися від політичної діяльності, до котрої у мене поперед усього нема нервів... Та історія отся буде для мене наукою на будуще — сидіти при писательстві і не лізти в політику, а головно не лізти в неї там, де властиво потребують моєї фігури, а не моєї думки і ради, як се було з моїм вибором на голову виділу «Народна воля» (Т. 49.— С. 499).

Мабуть, під ту пору, а може, дещо пізніше. Іван Франко на­писав свою резиґнацію з головування в «Народній волі». Прези­дія Товариства на своєму засіданні 15 травня 1894 року не прийняла його відмови та просила забрати заяву назад (Хлібо­роб. — 1894. — № 8—9). Але поет уже більше не з'являвся на засідання.

У роках 1895—1898 Івана Франка висунули на посла до парламенту у Відні, і він уже не мав часу виїздити на віча до Коломиї. Виступав на виборчих дільницях в округах Перемишль— Добромиль—Мостиська та Збараж—Скалат.

І все ж поет знайшов час, аби взяти участь у радикальному вічі в Коломиї, яке відбулося 19 травня 1896 року в залі міської ратуші. Туди з'їхалися представники сільських громад з Коломийщини, Снятинщини, Косівщини та Городенківщини. Крім хліборобів, виступили також адвокати Теофіл Окуневський із Городенки і Северин Данилович із Кутів. На вічі обговорювали проект гро­мадської реформи. Іван Франко й інші речники вказували на небезпеку, що таїться в тому проекті, і закликали рішуче висту­пити проти реформи (Діло. — 1896. — № 279. — С. 1—2).

ПЕРЕДОСТАННІ ВІДВІДИНИ

Іван Франко приїздив до Коломиї 1900 року. Довідуємося про це з його листа до Агафангела Кримського, писаного у жовтні 1900 року: «Звістка про Ваше погане здоров'я зажурила мене дуже. Що ж се буде з нас, коли з нашими найліпшими молодими людьми таке діється! У мене також клопіт, моя жінка тяжко недужа. У неї літом була руптура (грижа. — І. Б.), яку оперу­вали щасливо, а тепер проявилося божевілля на тлі зразу еро­тичнім, а потім релігійнім. Правда, їй тепер уже ліпше (вона живе в Коломиї в домі одного знайомого лікаря) (тут Франко має на увазі Володимира Кобринського, який тоді мешкав у власному будинку на теперішній вулиці Січових стрільців. — І. Б.). Але, що це хвороба у ній фамільна, а організм її дуже утлий й вичерпаний, то я боюся, що поліпшення буде тільки хвилеве» (Т. 50. — С. 158). Імовірно, що у зв'язку з недугою дружини Іван Франко мусив супроводжувати її до Коломиї, а потім удруге бути в місті, кили забирав жінку додому, хоча про, досі не виявлено жодних документальних підтверджень.

ОСТАННЯ ГОСТИНА

У 1911—1912 роках Іван Франко виїздив до різних міст Галичини (особливо до тих, де він бував раніше) для того, аби прочитати свого «Мойсея». У містах, створювали комітети, які організовували ці зустрічі та висилали, запрошення авторові сла­ветної поеми. У Коломиї такий комітет очолив професор україн­ської гімназії Леонтій Кузьма.

Стосовно точної дати цієї події нема єдиної думки. До 1989 року вважалося, що читання відбулося навесні 1912. Так писав співпрацівник літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові О.Бохенський, який посилався на свідчення Івана Михайлевського, колишнього директора музею народного мистецтва «Гуцульщнна» (Франко в Коломиї //Червоний прапор: Коломия, 1941. — № 70). Тут згадана подія датується 1912 роком. «На сцені ощадної каси, — читаємо в газеті, — за столом сидів поет. Обличчя, як вирізьблене з мармуру, без усміху. Син поета Андрій, перегортав сторінки книжки. Іван Франко читав тихо, монотонно. Видно було, що людина хвора, змучена... Час від часу наголошував важніші слова. Серед присутніх панувало велике пригноблення...»

Подібний опис цієї події подав відомий український пись­менник Юрій Шкрумеляк, на той час учень п'ятого класу Коло­мийської гімназії. Він також вважає, що діялося те навесні 1912 року. За його словами, гімназисти, яких очолював професор Леонтій Кузьма, привітали високоповажного гостя на пероні за­лізничної станції, а відтак Леонтій Кузьма посадив поета у візок і вони від'їхали до будинку професора, розташованого на вулиці. що тепер носить назву Ореста Кузьми, 8. По двох годинах вони приїхали «в трійку» (Іван Франко, його син Андрій і Леонтій Кузьма) до ощадної каси (тепер Народний дім). Каменяр вийшов на сцену, злегка вклонився. Присутні підвелися з місць і приві­тали дорогого гостя рясними оплесками. Поет сів при столику на краю сцени. У залі стало тихо-тихо. Поет почав читати. Спершу слабим голосом, а згодом оживився і кілька хвилин голос лунав сильніше, а відтак знову притих. Видно, поет стомився. У залі панувала глибока тиша. Листки перегортав Л. Кузьма, що сидів поруч з І. Франком (у попередньому спогаді — Франків син Андрій. Можливо, Леонтій Кузьма й Андрій Франко чергувалися? — І.Б.)

Читання тривало півтори години. Коли поет закінчив, уся зала підвелася, залунали оплески та вигуки «Слава!», Каменяр уклонився і зійшов зі сцени. На вулиці народ не розходився, всі чекали Івана Франка. Коли він з'явився при виході, чоловіки поз­німали шапки, капелюхи і так стояли до того часу, поки фіякр із гостем і Л. Кузьмою не від'їхав. Переночувавши у щирій оселі Кузьмів, наступного дня Іван Франко з сином Андрієм відбули до Львова». Так переповідав про ці події Юрій Шкрумеляк у коломийській газеті «Червоний прапор» (1956. — № 93). Таку ж дату (весну 1912 року) подають Василь Костащук, Петро Кривоносюк і Степан Ласійчук, колишні учні гімназії.

Львівська газета «Діло» в числі 2 за 193.2 рік повідомляла, що «в четвер 11.1. 1912 р. о 6-тій годині вечора відбудеться в Коломиї літературний вечір др. Івана Франка, який відчитає свого «Мойсея». Слід вважати, що саме цього дня Іван Франко приїхав до Коломиї та відчитав поему в залі ощадної каси. Існує думка, що ця подія відбулася наприкінці грудня 1911 року. Зокрема, краєзнавець Петро Арсенич, покликаючись на канадські часописи, повідомив на святкуванні 90-річчя української коломийської гімназії, що востаннє відвідав Франко Коломию саме в ті дні. Таке розходження пов'язане з різницею між юліанським і григоріанським календарями. Адже, 29 грудня 1911 — це те ж 11 січня 1912 року.

Минули роки. Коломийці не забули великого Каменяра, як, до речі, і його сина Петра; який викладав у Коломийській гім­назії, видавав тут книжки. Нині одна з головних вулиць міста носить Каменяреве прізвище, а на фасаді міської ратуші 1955 року встановили меморіальну дошку, яку 1981 року реставрували. Ще далекого 1926 року в селі Слободі польський письменник й етнограф, уродженець цього села Станіслав Вінценз установив пам'ятний знак на честь Івана Франка. Погруддя великому пое­тові й філософові відкрито 1952 року в селі Товмачику.

З великою повагою ставляться коломийці до пам'яті Василя Симчича — режисера місцевого театру, відомого українського актора, який зіграв роль Захара Беркута в однойменному фільмі за повістю Івана Франка. Стрічку знімав на кіностудії імені Олександра Довженка 1971 року режисер Леонід Осика. А 1972 року у Тбілісі вона одержала приз V Всесоюзного кінофестивалю.

Нині у давньому українському місті над Прутом виношує­ться ідея спорудження величного пам'ятника Каменяреві, слав­ному синові нашого народу, духовному натхненникові нації, доля якого тісно пов'язана з Коломиєю.

Реферат

На тему:

«Іван Франко і Коломия»

Перевірив

Вереш.А.А

Підготувала

Учениця гр.ОКА – 11

Чийпеш Маряна

План

ВІД’ЇЗД ІВАНА ФРАНКА ДО КОЛОМИЇ.