Роль Івана Малковича в літературному процесі кін. ХХ – поч. ХХІ ст.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Роль Івана Малковича в літературному процесі кін. ХХ – поч. ХХІ ст.



Численні реципієнти поезії Івана Малковича (читачі, критики, літературознавці) зійшлись на думці, що на тлі шукань вісімдесятників його поезія вирізняється проголошуенням безумовної естетичної вартості краси, народженої з глибин національного духу. Іван Малкович з’явився на літературному горизонті молодим талановитим митцем і приніс у поезію спогади про яскраве, щасливе дитинство, свіжість, вишуканість образів, естетичну досконалість. Сьогодні він відомий поет та успішний видавець розкішних цікавих книжок, які, він вважає, можуть читати всі, кому „від 2 до 102” [4]. У студентськi роки приймав участь у Iрпiнському семiнарi творчої молодi, на якому таємним голосуванням його обрано „найкращим молодим поетом”.

Народився Іван Малкович 10 травня 1961 року в Березові Нижньому на Івано-Франківщині в сім’ї Антося Малковича та Юлії Малкович (Арсенич). Перша згадка прізвищ Малкович та Арсенич фіксується 1486 роком, коли 26 родів було нобілітовано на шляхетство, в тому числі й рід Малковичів (по батьковій лінії) і Арсеничів (по маминій), до цього вони значились галицькими боярами герба Сас та були всього на один щабель нижче від Вишневецьких та Потоцьких. Дитинство поета було „дуже розкішним, хорошим, таємничим, загрозливим” [6, с. 10].

Село Березів Нижній розташоване у дуже гарному, мальовничому місті. Якщо піднятися на гору Няджин неподалік від села, відкривається прекрасний краєвид. І сьогодні Іван Малкович із своєю сім’єю часто навідується на свою „малу батьківщину”, він побудував там свій власний будинок і для нього там одне з найкращих місць на землі. А найяскравішим і найказковішим періодом у житті поет уважає дитинство, проведене у Березові. „Ми хоча й жили в селі, – згадує Іван Малкович, – але воно могло б бути мікрокосмічною моделлю людського співіснування, тому що в нас там віддавна була польська, українська школа, церква і костьол з вірганом. Кажуть, навіть була синагога, але в війну її спалили. Колись до Березова Франко приїжджав. Вiн лiтував у Кирила Ґеника, який згодом ще з двома

березунами заснував першу читальню в Канадi. Франко в автобiографiї пише, що пiсля коломийської тюрми вiд голодної смертi його врятував Арсенич – далекий мiй прародич по маминiй лiнiї. Можливо, Франкова назва для моєї „А-ба-ба-га-ла-ма-ги ”– то така своєрiдна вiддяка…”. В Березові, за радянської доби, був сільський театрик, у якому грали і батько, і мати, і навіть маленький Іван грав хлопчика-посильного у виставі „Фараони” О. Коломійця. Приїжджав у сусідні села вже актором, а не просто, хлопчиком. Колишня односельчанка І. Малковича М. Данилюк згадує, що „вірші Іван почав писати з восьми років, і вже в школі усі вважали, що він буде поетом, хоча мріяв стати водієм”.

Дитинство митця було поетичне, адже Карпати – то особливі традиції, незнищенні. Постійне очікування дива було пов’язане з приходом сакральних для гуцульського хлопчика свят. Кульмінаційним моментом дитячого життя, за спогадами поета, було свято Миколая, найочікуваніша мить, до якої діти готувалися цілий рік. До хати завжди приходив Миколай. На це свято у Малковичів збиралися дорослі й діти, десь із третини села. Якось, дорослішаючи, Іван помітив, що за тиждень до Миколая комора чомусь замикалася і неодмінно десь губився ключик від неї. Саме очікування Миколая було справжнім дивом, до якого треба було належним чином підготуватися: вивчити віршика або прочитати молитву, а, окрім того, цілий рік бути чемним і слухняним. І ось, коли в хаті збиралося 5–6 десятків дітей, починалося „отеатралізовування” свята: хтось заходив і сповіщав, що бачив, як Миколай над Березовом опускався на срібних поворозках з неба [4]. Особливе тремтіння викликало свято Маланки, хоч його і суворо забороняли. У своїх спогадах поет зазначає: „Малим я страшенно боявся „Меланки”, а надто чортiв. Коли вони, чорнi, обвiшанi дзвiнками, надбiгали до нас, я замикав дверi й ховався пiд стiл. Мама просила: „Йванку, не бiйся, вони тобi нiчого не зроблять”. „Я не боюся, – вiдповiдав я, – просто не хочу їх видiти” [18, с. 295].

Дитинство було сповнене романтики та небезпеки. А що для дитини може бути краще? За спогадами поета, на Різдво треба було, щоб начальство не побачило, як колядували; на Великдень ішли до церкви крутими обхідними стежками, хоча церква знаходилась навпроти школи. З вертепом ходили – це така скринька-театр, в ній робили ліхтарики маленькі, які освітлювали Божу Матір, Ісусика, овечок. Але дитинство було й сповнене багатьма обов’язками – накосити трави, привезти її, нагодувати худобу. На поетові також було виховання молодшої сестри. Іноді доводилося одночасно і уроки робити й сестричку колихати. „Але дитинство надзвичайне. Воно, може, потім усе життя нас душевно годує”, – зазначає Іван Малкович [5, с. 36]. Ще малим батьки вiддали митця до музичної школи, щоб той навчився грати на скрипцi. Як згадує Іван Малкович, „це муки страшнi, аж доки навчишся ладнати зi скрипкою, десь до третього класу, коли нарештi вдається визвучити бодай одну ноту, щоб вона протяглася у лад з „вiбрацiями свiту” [18, с. 312]. Вже у одинадцятирiчному вiцi Малкович написав свою першу пiсню, та був керiвником дитячого невеличкого хору дошкiльнят. Його першу пiсню виконала зi сцени у п’ятирiчному вiцi сестра пiд акомпонемент брата на скрипцi. За твердженням поета, такими були початки його „скрипкової одiссеї, яка завершилася знайомством з головною скрипалькою життя” [18, с. 312].

На культурне виховання Івана істотно вплинув дядько П. Арсенич – історик і радянський дисидент. У дитячому вiцi митець полюбляв читати газету „Свiтанок”, дитячу газету польських українцiв, яку передплачував дядько, „бо там публiкували справдi добру лiтературу – таку, яку в Українi не друкували, як от дитячi вiршi Олександра Олеся” [18, с. 304]. У„ Віршах на зиму” поет частково згадує, що до них приїжджала інтеліґенція, люди, які зазнавали гонінь. Деякий час у родині Малковичів жив В. Мороз, після першого тюремного терміну. Тож Іван Малкович знав, де переховувалася „заборонена література”, хоча то трималося під великим секретом. Там були Лепкий, Чайковський, Грушевський. Ті книжки можна було читати лише в одному місці, погано освітленому. У Малковичів протягом тридцяти років щоліта відпочивала сім’я ленінградського професора Ф. Головачова (його діти й онука теж учені). Ці ленінградські знайомі приїжджали до них як до родичів. Одного разу, на сінокосі, хлопець почув, як батько розповідав професору про рух Опору, УПА. Йому це так само близько було (ленінградці, які пережили блокаду, – особливі люди, демократичні).

З 1976 року після закінчення місцевої школи Іван Малкович навчається на скрипковому відділенні Івано-Франківського музичного училища імені Д. Січинського, після закінчення якого у 1980 році вступає на філологічний факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка.

6 січня 1981 року виходить його перша велика поетична публікація у „Літературній Україні” із вступним словом Д. Павличка. Вірші Івана Малковича друкувалися в журналах „Київ”, „Жовтень”, „Дніпро”, літературному альманасі „Вітрила”, газеті „Літературна Україна”. Восени 1982 року вiдбулося засiдання студiї лiтературної майстерностi при Спiлцi письменникiв для творчого обговорення вiршiв, якi були надрукованi минулого року у „Лiтературнiй Українi”. Як зазначає Iван Малкович, на тому зібранні він вперше побачив Лiну Костенко, „бо це прийшов хтось такий, про зустрiч з ким ти лише потайки мрiяв: а що б сказала про твої вiршi Лiна Костенко?” [18, с. 311]. У своєму виступi Лiна Василiвна прихильно вiдгукнулася про поезiю митця, та пicля обговорення написала видавничу рецензiю до рукописа приблизно на шiстнадцять сторінок. За спогадами Івана Малковича, „у тiй рецензiї,на двох перших i двох останнiх сторiнках, Лiна Василiвна пiдносила юного поета мало не до небес, а на десятьох середнiх – бомбила вщент <…> вiдтодi я оприлюднюю далеко не все з написанного...” [18, с. 311].

1984 року побачила світ перша поетична збірка „Білий камінь”. Публікацію відстоювала Ліна Костенко. „Найніжніша скрипка України”, – так назвала молодого поета Ліна Костенко у видавничій рецензії на „Білий камінь”. У 1985 році, отримавши диплом філолога-україніста Київського університету імені Т. Шевченка, працював у школі вчителем української мови та літератури. У березні 1985 року Іван Малкович зустрівся з майбутньою дружиною, цей день вони завжди святкують. У київський книгарні „Поезія” влаштовувалися літературні читання, там Іван і побачив неймовірної вроди дівчину в червоній шапочці, яка пригортала скрипковий футляр і когось визирала. Це була дуже зворушлива пригода – Івана тут же підсватали до неї старші колеги по перу. Вразило, що дівчина відповіла українською мовою, що звали її Ярина і що навчається в десятому класі музичної одинадцятирічки імені Лисенка. „Це ж неймовірно – Київ, книгарня „Поезія”, юна дівчина фантастичної вроди, її українська мова, її ім’я – Ярина”, – згадував пізніше Іван Малкович [4]. Того ж вечора вони разом пішли на концерт до філармонії. По дорозі з’ясувалося, що вона – киянка з галицьким корінням. Почали зустрічатися – скоріше як друзі-приятелі, бо Яринка була закохана в іншого, а в Івана тривав роман з однокурсницею. Але через рік з хвостиком вони побралися 20 липня 1986 року. Весілля відбулося спершу в Києві (з чорнобривцем у лацканi пiджака), а через тиждень – у Березові. Ходили запрошувати на весілля з короваєм, на якому був зображений цілий гуцульський світ. А які на весіллі були музики! Скрипка, цимбали, сопілка – такого не забудеш! [5]

Дружина Iвана Малковича належить до диригентської династiї Анткових. Її прадiд диригував сiльським хором, її дiдусь актор Львiвського театру iменi Заньковецької, тато визнаний хоровий диригент. Як зазначає поет, „Ярина теж продовжила династiйну традицiю, вiртуозно диригуючи мною. Муза моя – музикантка у еннiм колiнні” [18, с. 292].

У 1986 році Малкович переходить на посаду редактора дошкільної літератури у видавництві „Веселка”. Цього ж року став (наймолодшим на той час) членом Спілки письменників СРСР. 1987 року переходить на посаду редактора відділу поезії у видавництво „Молодь”. У 1988 році виходить друга поетична збірка „Ключ”.

У 1989 році поет долучається до організації першого молодіжного пісенного фестивалю „Червона Рута”. З 1991 до 1992 року працює в редакції дитячого журналу „Соняшник”, а з 1992 року на посаді головного редактора дитячих програм „Укртелефільму”.

У 1992 році у створеному власному видавництві видає першу книжку – „Українську абетку”. Іван Малкович так пояснює рішення займатися видавничою справою: „Видавцем я став тільки тому, що був поетом. Мені просто захотілося зробити гарну книгу. Вона називалася „Абетка” і починалася з ангела. У всiх були акули, автобуси, акордеони (а, здебiльшого, й „арбузи”), а в мене – ангел. Може саме вiн i оберiгає…” [18, с. 303]. „Я не підраховував прибуток, не малював нулі, не думав заробити багато. Це була така мрія…” [2, с. 3]. Того ж року (1992) виходить третя поетична збірка „Вірші”. У 1994 році у видавництві Iвана Малковича виходить перше видання „Улюблених віршів”. У 1997 році побачила світ четверта книга поета „Із янголом на плечі”.

У 2002 році Форум видавців у Львові визнає „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ” найкращим видавництвом року в Україні. Іван Малкович – редактор, упорядник, автор та перекладач кількох десятків книжок для дітей. 2004 року Форум видавців у Львові визнає Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні. Тоді ж поет став кавалером Міжнародного ордену усмішки (свого часу цю нагороду отримували Папа Іван-Павло ІІ, А. Ліндґрен, С. Образцов, Дж. Роулінґ та ін.). Малкович – „це людина, маніакально віддана ідеї „особливо якісної української книги” (Книжковий огляд, № 1, 2002). Він упевнений, що українська книжка для дітей повинна бути такою гарною, щоб дитина вибрала її серед усіх інших – американських, російських, німецьких. Як зазначає Іван Малкович, „найважливіше для мене – величезна, можливо, іноді аж маніакальна увага до якості у всьому: в малюнку, в тексті, в редагуванні, дизайні, хоча це фінансово й невигідно” [5, с. 35]. Наприклад, за словами поета, щоб зробити напис на обкладинці книжки „Ліза та її сни” над ілюстраціями знаменитої Є. Гапчинської, працювали три дизайнери. Витратили дуже багато часу й грошей, майже два місяці забрав пошук шрифта. Але без цієї деталі книжка так би не сприймалася. А „100 казок” малювали сім років!

Як видавець, Іван Малкович „через себе пропускає всі книжки”. „Кожну з них верстаю й вичитую особисто, остання крапка – моя. І я навіть на кожному друці обкладинки мушу бути присутній, бо інакше буду мати до всіх претензії. А так – тільки до себе. Отакий чортів перфекціоніст, який сам себе замучує. Маю якийсь по-дурному завищений поріг суспільної відповідальності” [5, с. 36]. Ідеї, які видавець та його творча команда втілюють при видавництві книг, черпають звідусіль: в етнографічних музеях, у запорозьких або закарпатських селах, де зберігся дух старовини. Видавати гарні дитячі книжки неможливо, якщо немає власних дітей, їх Малкович уважає своїми першими консультантами, бо перевіряє на них мiру цiкавостi книг, якi будуть видаватися. Старший син Тарас у дитинствi був, за словами батька, „запеклий книгоман”, тепер вiн учиться на перекладача в унiверситетi, тому не тiльки читає, а й перекладає класичну й сучасну англiйську та нiмецьку поезiю, пише вiршi. Поет зазначає: „Через нього та його друзiв я „тримаю руку на пульсi” наймолодшої лiтературної генерацiї Тарас „Запеклий кiноман”. А Гордiєвi завжди бракує на нiч цiкавих книжок” [18, с. 316].

Видавництво Івана Малковича виросло разом із його синами та, саме їм (або дітям своїх знайомих) поет читає переклади ще не виданих книжок та вносить виправлення, якщо хлопці говорять, що текст їм незрозумілий. Видавець зауважує, що хотів би, щоб діти в книжках говорили не так, як професори літератури, а як діти. І коли видають перекладну літературу, то мусять ще й створювати дитячі говірки, сленги – і це нелегко з огляду на мовну ситуацію в Україні. Пан Малкович є співавтором українського перекладу усіх частин „Гаррі Поттера”, і цей переклад фахівці вважають кращим від російського. „Покиньте телевізора, комп’ютера і шприц, читайте „Гаррі Поттера і напiвкровний принц”, – таким двовіршем у зрозумілому для сучасних дітей стилі припрошував Іван Малкович до нової, шостої книжки про Гаррі Поттера. Український переклад з’явився у першій європейській трійці – із Францією та Німеччиною.

„У віковому проміжку мої книжки „для всіх малят”, тобто для тих, хто може бути дитиною на час перегортання сторінок, може скинути з себе ту полуду, яку суспільство придумало про нього: хто він, що робити повинен і як має поводитись. Роблю книжки, які б піднімали естетичний рівень, і через них намагаюся виявити своє ставлення до світу”, – зазначає Іван Малкович [1, с. 135]. Видавець отримує сотні листів від вдячних читачів, які розповідають про те, що книги видавництва змінили їх погляди на світ. Так в одному з листів читачі з Дніпродзержинська написали, що „завдяки „Улюбленим віршам” вони почали між собою говорити українською. Хтось їм подарував цю книжку і музичну аудіокасету до неї. І дитятко слухало, потім навчилося цих віршів, і дорослі разом з ним” [6, с. 10]. За твердженням Івана Малковича, „книжки російською мовою продаю в Росії, а в Україні (доки тут така химерна мовна ситуація) я ніколи не видаватиму книжок російською мовою, хоча це може приносити декількамільйонні річні обороти. Але ці гроші мені не печуть і не ваблять. Я вже не раз казав, що всі люблять Україну до глибини душі, але дуже мало тих, хто любить її до глибини кишені...” [5, с. 36].

У 2004 році видавництво отримало право на створення філії в Москві (за умови, що на кожній книжці буде зазначено: „Книга без права продажи в Украине”). Експансію у Росію Малкович почав після участі у Московському книжковому ярмарку, де його видання розкупили миттєво. Раніше він принципово не видавав книг російською мовою. 70% відсотків українського ринку і сьогодні займають російські видавництва, а він хотів відродити традиції української літератури та мови, тепер книги його видавництва виходять і російською, правда, з припискою: „Для продажу тільки на території РФ”. Серед російських книголюбів видавництво знають через „позамежну художню та поліграфічну якість книг”, – запевняє головний редактор газети „Книжное обозрение” О. Гаврилов. На його думку, Малкович зробив неможливе: побудував економічно вигідну модель видавництва, яке випускає штучний товар – книги, які можна порівняти із художніми альбомами, їх купують, щоб милуватися ними, колекціонувати та зберігати у сімейних бібліотеках. „Повторити успіх Малковича не вдавалося нікому”, – запевняє Гаврилов.

У 2005 році у видавництві виходить перше видання „100 казок. 1-й том”, а також п’ята поетична книжка Івана Малковича – „Вірші на зиму”. „Нація не може жити без перемог, нехай і маленьких”, – упевнений видавець [3, с. 5]. Створена у видавництві Малковича версія „Снігової Королеви”, яку П. Коельо назвав найдивовижнішою серед бачених ним книг [6, с. 12 ], наприкінці 2005 року, напередодні Різдва стала бестселером у Лондоні. А „Ліза та її сни” – Малковичева історія про дівчинку та знаних у світі художників – да Вінчі, Рафаеля, Пікассо, Далі, Брейгеля і українця Малевича – стала „Книжкою року” [5, с. 36]. Видавництво знають не тільки в Європі та Америці, а навіть у Кореї. На сьогоднішній день „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” – найвідоміше українське видавництво.

З 2008 року Іван Малкович починає видавати „дорослу” літературу та отримує Гран-прі за видання „Гамлета” Шекспіра. У 2009 році у видавництві виходить „Дитяча Євангелія” з благословіннями Предстоятелів найбільших традиційних християнських церков, а 2010 року – світ побачила книжка вибраного Івана Малковича (вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв’ю) „Все поруч”, яка стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові – 2010. Вірші поета перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, литовською, грузинською та іншими мовами.

У грудні 2010 року у видавництві вийшов друком перший прозовий роман Ліни Костенко „Записки українського самашедшего”. На презентації нової книжки Іван Малкович не приховував своєї радості: „Сподівався на подію, а виявилося, що це вибух! Книжка вражає по-справжньому. Здається, у нас так ще не писали. Сподіваюся, що це буде несподіванка для всіх!” [18, с. 9]. Ліна Костенко зіграла значну роль у поетичному становленні Івана Малковича. У „Віршах на зиму” є розділ із фотографіями, де Малкович частково згадує про знайомство з Ліною Василівною: „Це було величезне везіння – щоб твої юнацькі твори прочитала і оцінила сама Ліна Костенко!” [6, с. 12].

У 2004, 2008, 2009 рр. Малкович входить до „ТОП-100 найвпливовіших людей України” щорічного рейтингу журналу „Кореспондент”. Видавництво дитячої книжки для Малковича – „його хобі, його любов і його пристрасть” [5, с. 37]. На питання кореспондента „Interviewer (25/10/2011): Ким ви себе більшою мірою усвідомлюєте: видавцем чи поетом? Іван Малкович відповів так: „Я не знаю. Це не моя роздвоєність, щоб я себе запитував, ким я себе усвідомлюю. На момент, коли я працюю видавцем „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ”, я усвідомлюю себе видавцем; на момент, коли щось пишу, усвідомлюю себе тим, хто щось пише” [18, с. 14].

Загалом роль Івана Малковича у літературному процесі кінця ХХ – початку ХХІ ст. важко переоцінити. Фактично він повернув нашій літературі, цінності якої були сфальшовані тоталітарною системою, сковородинські нотки самопізнання, насолоди споглядання, осмислення своїх корінь, кордоцентризму. Ці істинні гуманітарні цінності відкидали державницький пафос, ідеологічні гасла тощо. Варто підкреслити, що цей сегмент української сучасної поезії постійно зростає, однак лідером ідеї повернення до джерел української традиції на новому модерному рівні став Іван Малкович.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 158; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.211.101.93 (0.009 с.)