Функціонування основних мотивів та образів у творчості поета

Світ, що утворюється лірикою, існує як образ переживання (термін В. Сквозникова) і навіть за відсутності пластичного оформлення „він реалізується не як логіко-понятійна концепція, а саме як художня дійсність” [23, с. 45]. В ліриці конкретне предметне значення образу завжди передбачає наявність умовно-символічного компонента. Інтерпретація підкреслено предметних, пластичних образів вірша обов’язково вимагає звертання до метафоричного та символічного плану семантики [23, с. 45]. З поезій Івана Малковича постає образ батьківщини-України: героїчний („Військо”, „Герої”, „Український південь”), трагічний („Пракорабель”):

Вантажений калиною, сповільна

Він рівно опускається до дна [18, с. 47].

З болем і гіркотою створює поет образ батьківщини-рабині („Золотий ланцюг”): „Іноді цілі родини скоцюрблені ходять; а глянеш, бува, вперед – гнеться хребтами пів-України” [18, с. 78]; батьківщини-мачухи, байдужої до своїх синів („Мовби зелений поїзд”):

Може, не вмерзнемо в кризі,

може, не згубим весла,

може, в байдужій вітчизні

знайдемо дрібку тепла [18, с. 10].

Поет бачить батьківщину циганкою: „моя вітчизо, ти – циганка: чужа, небажана й прекрасна” [18, с. 67]. У вірші „Люблю тебе впізнавати…”, яким відкривається збірка „Все поруч”, Іван Малкович, мабуть, єдиний поет, який пише про Україну трепетно, проймаюче і в той же час з доброю посмішкою, називає її „бридке качатко”:

мило моя вітчизно

кумедіє моя зворушлива

ні пташка ні звірятко

ні ведмедик

ні качечка

ані гусеня –

ведме-гуся [18,с. 4].

Любов'ю проникнутий образ „малої батьківщини” („Там, де мені добре”, „Послання до Т.”). Тема батьківщини художньо виражена в поезії Івана Малковича за допомогою образів-символів дому, хати та їх похідних: порогу, дверей, вікна. Образ дому, зберігаючи міфопоетичне забарвлення, набуває вищого, духовного змісту, трансформуючись у символ „малої батьківщини” і набуваючи значення позачасовості, вічності, яку людина осягає під час спогадів. „Дім” спонукає пам’ятати все пройдене і пережите в його стінах („Послання до Т.”): „у хатці з призьбою, що за її порогом небесне поле з сонечком та Богом” [18, с. 39]. Увиразнює образ дому образ дверей, що символізує відкривання, вихід і пов’язані з цим надії („Ти двері відчиняв так довго й плавно…”, „Поїзд”): „Поїзд мене забере: крізь прочинені двері”[18, с. 181]. Часто поет використовує образ вікна – символ зв’язку зі світом („В грудні календарі”, „Послання до Т.”, „Сизі ранки поснулі”, „Безсоння (гірке)”, „Безсоння (солодке)”, „Тут де ми тепер долітовуємо це літо”, „Вдома”):

Від’їжджаю: в вікні мама з татом,

як гуцульські ікони на склі [18, с. 178].

Поета хвилювало, що покидаючи село, люди втрачають духовні корені, опиняються на узбіччі життя. Набутий світ не стає для ліричного героя (українця) своїм, рідним, а залишається чужим і навть ворожим („Загублений рай”). Дослідниця Н. Анісімова пише: „Дім означає захищений світ, рідну домівку, виступає прихистком, символом згармонізованого простору, близького до Космосу” [18, с. 89]. Образ дому та хати розуміються як матеріальне і духовне осереддя сім’ї, родинного вогнища, тому на сторінках поезій виникають образи найдорожчих і найближчих для поета людей: дідуся („Тоді як у нашому листівнику…”), бабусі („Вечір з прабабцею”), мами й тата („Тоді як у нашому листівнику…”, „Вдома”, „Все ясне, і тонке, й незабутнє…”, „І мама тоді мені голову лугом змила…”), дружини („Доля”, „Юна моя, березнева…”, „Яринко, знаю, ти ще віриш…”, „Юна моя майбутня дружина”), синів („Дитинство трьох”, „Синові”).

Ініціальні випробування: символіка дороги висвітлюється зв’язок символу дороги з посвятними ритуалами й трансформація цього мотиву в поетичних текстах [18,с. 25]. Проте дорога може бути пов’язана не лише з простором, а й із часом. В поезії Івана Малковича „Риба, яка проти річки...” успішне завершення ініціації співвіднесено з проходженням дороги, доланням межі.

Коли в поетичному світі Івана Малковича викристалізувався конфлікт епохи, що полягав у превалюванні раціоналізму та матеріалістичності над емоційністю й духовністю, ідея гри як основи людського буття реалізувалася в процесі моделювання образу сучасника – однієї зі складових поетової картини дійсності. Предметом театралізованого зображення в Малковичевій поезії стає сумнозвісна епоха „застою”. „Театральність” цієї доби, її „драматургію” простежено в поезії „ Проба голосу ”: автор створює маску митця-конформіста, поета-гнома, творча індивідуальність якого нівелюється і деформується. „Інколи персонажі Малковичевих віршів здрібнюються до комашиних розмірів, а відтак, мініатюризованими постають і стосунки між ними, наслідуючи, поміж тим, структуру поведінки справжніх акторів, як спостерігаємо це в усьому циклі „У сцені маку” [7, с. 8]. Часом ці персонажі нагадують типові ролі вертепу (цикли „Вертепчик”, „Березівські образки”, зокрема, вірш „Іван і щезник”), героїв лялькового театру („Пійманий Сковорода”, „Місячний кант”), фігури лубка, спотворення карикатури („Країна сонця”), образи ікон на склі або постаті дерев'яних скульптур із вівтарів.

Цикл Івана Малковича „У сцені маку” підтверджує думку Й. Гейзінги про те, що „всяка поезія породжується грою”, яка може набувати найрізноманітнішого характеру вираження, доцільного саме з логіки авторського задуму. Слід наголосити, що в поетичному світі І.Малковича переважає театральність самозміни, тобто маскування героя [30,с. 38]. Наскрізні образи циклу – мак і скрипка – звучать за принципом контрасту і теж виконують свої „ролі”. „Мак” означає змаління людської душі, коли Будень жорстоко поглинає людину, перетворює її на свого раба

Як напливає мак чоренний,

мов кругла сцена, отворенний,

де в глибині якийсь бідака

розіп’ятий на дрібці маку [5, с. 91].

Образ старосвітської гуцульської скрипки символізує душу людини, яка прагне виборсатися з-під влади „маку” і поспішає за музикою, що завжди несе в собі щось найглибше, але потужне й містичне. Протиборство „маку” і „скрипки” (Будня і духовності) особливо гостро звучить у заключному вірші циклу „ Постскриптум ”:

і не затулиш вже довіку,

коли збагнеш, що в світі цім

ти все життя тримав не скрипку,

а мак дірявий у руці….[5, с. 91].

Тобто „скрипка” виступає символом духовності. Поет надає йому містичного значення душі. Музика (скрипка) наче летить десь попереду і змушує ліричного героя поспішати за нею, долаючи всі перепони, прагнучи досягти світлої мети. Проте мелодія скрипки може відтворювати грайливий дух українського вертепу з його „оркестриком шарварковим”:

А що – як раптом над рікою

до тебе скрипка прилетить,

але, не впізнана рукою,

вона зіщулиться – і вмить

у ній прорветься дека нижня,

протерта сотнями ключиць,

і звідти – шугонуть наскрізні

потоки макових зерниць... [5, с. 91].

Поет не дає готової відповіді на питання: чи встоїть людина перед натиском „маку”, чи не розтратить свої сили у буденній метушні.

Фактично уся поетична творчість Івана Малковича - заклик до людини слухати священну мелодію скрипки, озиватися до неї кожним порухом своєї тонкої душі, - тоді й янгол-охоронець ніколи не покине плеча. Подібна поезія вияскравлює важливу рису „театральності” Івана Малковича: поетична сутність „ширяє в світах”, смисл залюбки „сповивається” загадковим словом лірика вщерть наповнена бурхливою грою уяви та фантазії [30, с. 37].

Автор зображував переважно деструкцію сучасної людини, його герой як типовий герой доби модерну – вже не об’єднуючий епічний образ, він не володіє таємним правічним знанням, а його прагнення єднання з природою наштовхуються на численні комплекси і неспроможність адекватного сприйняття кохання, дружби, природної самореалізації. Характерне для модернізму зрівняння у правах ментального і матеріального планів, коли зникає межа між ними, загострює відчуття екзистенційної самотності людини. Двоплановий ілюзорно-реальний світ „мерехтить”, він утрачає чіткі контури, стає хистким і від того ще більш ненадійним [22, с. 26].

На думку поета, саме життя, наповнене коханням, може стати порятунком для чоловіка і жінки у їхньому протистоянні світу механістичності. „Безмежно жіночний образ юної тендітної дівчинки з античним профілем і єгипетським чаром, яка грає на скрипці, плете чорний светер і навіває сонно-зелену млість очима, цей образ, який губами поета виводиться з небуття або сходить із амфори, має рідкісну здатність запам’ятовуватися назавжди”, –зауважує К. Москалець [8, с. 15]. Ми спостерігаємо цілий спектр почуттів, викликаних реально присутньою, на відстані руки досяжною і, що також не менш істотно з огляду на українську традицію — повністю живою жінкою. Ця жінка — реальна цінність, і як цінність вона вимагає обережного, благоговійного, не менш реального за себе ставлення [8, с. 15].

Особливе місце займають образи дитячого світу в поезії митця. Ніжність до дитячого життєвого світу нерозривно пов’язана з глибоким релігійним почуттям, явно вираженим у тих Малковичевих віршах, які в сприйнятті читача складаються на ще один цикл — різдвяний („Із янголом на плечі”, „Сад різдвяний”, „Лубок”). „Мініатюрний світ вертепчика обертається на огром універсуму, у яслах із сіном народжується найбільша з усіх можливих таїн, яка єдина може бути джерелом цінностей. Цьому народженню допомагають збутися крихітні п’ятирічні підручні, старанно виспівуючи перші у своєму житті колядки”, –пише К. Москалець [8, с. 8].

Окрім того, митець, маючи музичну освіту, широко використовує музичні образи-символи, які стають своєрідними індикаторами або мірилом гармонії в реальному житті. Знаками ідеальності буття були звукові образи, що відзначалися милозвучністю, передавали радість, лагідність і ніжність. За їхньої допомоги автор здійснював масштабне, панорамне відтворення дійсності як музичного твору: „…як босу музику пустити в таку непевну, звабну ніч?..” – мотив, що повторюється у вірші „ Музика, що пішла ”. Ставлення до музики, до слова, мов до чогось живого, притаманне поетові. Закінчується вірш у тому ж настрої:

як спитають, куди ваш син подався з віч

скажіть: він музику шукає, що босою пішла у ніч [18, с. 23].

У розгортанні картини світу для Івана Малковича важливими є релігійні мотиви, К. Москалець зазначав, що в поезії Малковича особливо поєднуються дитинність і релігійність. Важливе місце у творчості поета займають християнські цінності: любов до Бога, до ближнього, біблійні алюзії виникають у читача під час читання поезій Малковича. Релігійність у віршах поета зумовлена світоглядними уявленнями, які заклалися іще в дитинстві, коли язичницькі вірування переплелися із християнськими. Л. Таран в інтерв’ю із поетом зазначила, що релігійність Малковича, на її думку, завжди полягала не в прямому висловлюванні, а в особливому настрої, інтонації: „Це так, як на доброму старовинному полотні просвічується підмальовок – і це надає картині тихого сяйва” [3]. У поезії „Сад різдвяний” перед читачем постає казкова і в той же час реалістична картина різдвяного „найтихішого саду” із білими „гусятками слідів”. Двоє: дорослий (хтось) і дитина опинилися в саду в найтаємничішу ніч – різдвяну. І хоча події відбуваються вночі, але страху не виникає. А натомість є відчуття потрапляння у казку і враження, що ти став свідком чогось таємничого і світлого, адже це ніч, коли народився Спаситель. Мотив впевненості у майбутньому звучить в останній строфі:

Знає: прийдуть королі,

знає: вклякнуть умлівіч,

знає: гусятка малі

попідростають за ніч [18, с. 34],

адже старший поряд із дитятком. У вірші „З ночних молитов” поет звертається до Бога із проханням урятувати кожного: „Хай кожен в цім світі спасеться” [18, с. 30]. Роздуми про майбутнє дітей нерозривні із думками про Божого сина (вірш „Синочкові на першу його коляду):

Боже сумне дитя

Славить дитятко людське [18, с. 73].

У художньому світі Івана Малковича постає людина, яка щиро вірить у Бога, підзвітна Богу і власним духовним прагненням. В йогопоезії є те, що дуже важко відтворювати: родинні мотиви, в яких так зворушливо розкрито образи мами й тата, сестри, дружини, синів. „Складність у тому, що тут легко сфальшивити, бо складно дистанціюватися, аби поетизувати близьке, рідне”, – зауважує Л. Таран в інтерв’ю з Іваном Малковичем [3]. Поету це вдалося блискуче. Він говорить, що особливий внутрішній зв’язок у нього був із сестрою (їй він присвятив вірш „Хованка”):

Згадав дитинство – як ми грались

У хованки…

Іще малим хлопчиком Іван намагався захищати сестру, допомагати їй:

І я тебе, мов котик кицю,

Урятував таки [18, с. 22].

Як зазначає поет: „Стосовно моїх родинних мотивів, то іноді в цьому я трохи смішний, але нічого не вдієш” [3]. Дебютна збірка Івана Малковича мала присвяту: „Моїм найдорожчим: мамі, татові, сестричці, дідові, дядькові присвячую”. Поет акцентує: „Для мене родинні цінності важливі” [3], цю думку Малкович повторює майже в кожному інтерв’ю. Він цінує взаєморозуміння і підтримку між рідними людьми. Так було у сім’ях його батьків, такий сімейний лад, устрій, уклався в ньому з дитинства. Так є в його власній сім’ї, де панують любов і взаємопідтримка. Ніжною батьківською любов’ю і турботою проникнуті рядки, присвячені сину:

Такого єдиного, аж невимовно,

як тебе вберегти? [18, с. 71]

Батько малює „кловнів” для сина, збирає „сім кишень камінців” і навіть хоче у дитячу подушку „неба набрати, щоб янголи снились тобі” [18, с. 71], прагне зробити все можливе і неможливе:

Поклич, коли світ цей, скупий на ласки,

тебе доведе до плачу…

Як вірний той кінь із далекої казки

на поміч тобі прилечу [18, с. 71].

Отже, найвищою цінністю для поета є його рідні і близькі люди, його сім’я, тому в художньому світі панує культ родини з її освяченими давниною ритуалами і нормами поведінки, любов і турбота.