Мовотворчість Івана Вишенського

 

Тематика полемічних творів потребувала розширення рамок риторичних засобів за рахунок введення живомовної експресії та вже значних на той час мовних надбань українського фольклору. Тому і такий великий захисник церковнослов'янської мови, як Іван Вишенський, який вважав її «плодоноснійший од всіх язьїков й богу любимший», широко використовував у своїй творчості про­сту мову. Навіть у творах, написаних слов'яноруською мовою («Иоанна мниха извещение краткоє о латинских прелестях», «О єретиках», «Новина...», «Позорище мьісленное»), трапляють­ся елементи «простої» мови на зразок: тепла хата, коханка.

У творах, написаних простою мовою («Писание к утекшим от православнеє вЬрьі єпископам»; «Краткословньїй отв'вт... против безбожного... писання Петра Скарги», «Порада», «Зачапка мудрого латьінника с глупьім русином» та ін.), Вишенський, звертаючись до фактів реальної дійсності, конкретного життя, надає перевагу джерелам живої розмовної мови і тільки богословські питання висвітлює церковнослов'янською, припасовуючи, перекладаючи окремі слова й вирази простою мовою. Вислів П. Житецького про те, що, «незважаючи на свою релігійну повагу до слов'янської мови, не міг [І. Вишенський. — Авт.] упоратися з її важкою фразеоло­гією, то переробляючи її в народному дусі, то мішаючи її з народ­ними словами й виразами, сповненими міцного малоруського гу­мору», є правильним у тому розумінні, що Вишенський об'єктивно уже не міг знехтувати «просту» мову, вона владно пробивалася в літературу. П. Плющ точно зауважує, що у творчості Івана Вишен­ського «змагання книжної і живої розмовної мови відбиває реаль­ний стан речей у мовній культурі самого І. Вишенського і подібних до нього тогочасних українських книжників»'.

Стихія церковнослов'янської мови цілковито переважає у тво­рах І. Вишенського, стихія ж живої мови дуже позначається на його творах, писаних «простою» мовою. Твори Івана Вишенського зба­гачені словами та виразами української народної мови: але, барило, бридкий, будувати, воли, волосся, вирок, виконати, вилучати, відо-і мий, власний, глитати, горілка, гостинець, драпіжник, жебрак, і зрада, зажмурити, заступник, запитати, інший, коляда, кривда, кожем 'яка, комора, коні, лічба, лях, марно, мовити, нікчемний, неборака, обора, огидний, отрута, ошукати, порада, перешкода, панувати, послухати, прагнути, паскудний, певний, пильно, пиха, ремісник, сіромаха, стайня, страва, страшно, скриня, стан, хата, хлопчик, черево, четвертак, червоний, чоботище; як у маслі пла-, ваєте, нічого не дбати, очі витріщити, як мати народила, з ласки Ц Божої, на сміх чорту тощо.

•І У лексиці, морфології, фонетиці «простої» мови Івана Вишен-Р ського багато церковнослов 'янських та українських паралелей: бла-я гочестивий—побожний, глас—голос, глава—голова—злотогла­вий, велерічие —многомовство, грабитель — драпіжник, кто — хто, мерзость — огида, нашого — нашого, путь — гостинець, смрад — смородливий, усльїшати — почути, чего — чого, челові- ци — чоловіки, язьіци — язики та ін.

У праці «І. Вишенський і його твори» Іван Франко писав, що мова Івана Вишенського ставить «безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літе­ратурної кар'єри, виломлюючись з обіймів церковщини». Проте, виходячи «з обіймів церковщини», українська книжна мова збага­чувалася старослов'янизмами і передала їх як традиційні номінації, а частіше як стилістичний засіб сучасної української літературної мови. На цьому шляху від давньоукраїнського періоду прийняття християнства і до сучасного стану української літературної мови творчість Івана Вишенського є чи не найпоказовішою у плані того, як зароджувалися, синтезувалися з книжних і розмовних стилі­стичні засоби української мови. Послання І. Вишенського багаті на стилістично диференційовану лексику: церковно-богословську, суспільно-політичну, абстрактну, побутово-просторічну, емоційно-експресивну. Особливий стилістичний інтерес становлять індиві­дуально авторські новотвори, складені з двох-трьох семантичне далеких коренів. Несподівано незвичним поєднанням створюєть­ся нове сатиричне або іронічно-дошкульне значення: барв'яноходці, богочревці, громовладатель, скачомудрець, кровоедь, свиноедь, куроедь, гускоедь, волоедь, скотоедь, звіроедь, маслоедь, пирого-едь; периноспаль, мякоспаль, т&іолюбит&іь; кровопрагнитель;

перцолюбець, шафранолюбець, кгвоздиколюбець, кминолюбець, цукролюбець, сладколюбець, чревобісникь, грьтаноигратель, грьтено-мудрець. млекопий, писародрачь та ін. Михайло Возняк писав, що Вишенський «сипле як з рукава неологізмами»'.

Про те, що Іван Вишенський досконало володів риторикою, свідчить стиль його послань. На думку М. Возняка, він «дуже зруч­но користувався всіма викрутасами риторичного мистецтва»².

Мовний стиль Івана Вишенського ґрунтувався на засадах ан­тичної риторики, хоч сам Вишенський писав, що «грамматицкого дробезку не изучих, риторичное игрушки не видах», та гомілети­ки (церковної риторики). Це видно з текстів послань, у яких є сти­лістичні засоби (фігури), відомі ще з часів античної риторики — риторичні звертання, запитання й оклики, анафори, нагнітання слів і речень, розгорнені антитези. Завдяки таким засобам, сильним, різким висловам послання Вишенського ставали вогненними по­лемічними памфлетами:

О чоловіче окаянний, як, честі своєї позбувшись, волів ти приєд­натись і пристосуватись до несмисленності безсловесного скоту?

О так званий християнине, як ти осмородив таким світолюб-ством помазання хрещення в Божество Божого духу!

О сину віри в небесного Бога, як ти міг перейменуватися через плоди діл своїх диявольським сином!

О царське свячення, язику святий, людей оновлення, як пере­творився ти в поганське та єретичне безвір 'я!

До тебе, земле Лядська, з плачем голосом Ісаїним мовлю...

...Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора?..

Замість суду і правди панують брехня, кривда, облудність, супе­речки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство антихрис-тове.

Замість віри, надії і любові панують безвір'я, ненависть, заздрість і мерзота.

А замість доброчесного життя конечна розпуста, плюгавство

й нечистота гидка панує.

Чи не ваші милості голодних оголоднюєте і чините спраглими бідних підданих?..

Чи котрийсь із вас завів у дім страннього, прихистив, задо­вольнив?..

Чи було, що ви одягали голих? Чи не ваші милості самі оголює­те?..

Чи було, що ви хворим послужили? Чи не ваші милості самі чините хворих із здорових: б 'єте, мучите і забиваєте? (Адапта­ція текстів сучасною українською літературною мовою Валерія Шевчука.)

Прямі звинувачення, виражені фігурами багатоступеневих ан­титез, створюють іронічний колорит тексту. Кожна теза називаєть­ся на початку абзацу. Далі йде розгорнутий виклад — заперечення і висновок-узагальнення.

Оригінальне витворені і майстерно використані у творах Ви­шенського словесні художні засоби:

— новотвори-епітети: бісомудренньїе наставники, детино-игральський розум, среброполмисная трапеза, скверноначаль-ник;

— метафори абстракцій: вода прелести, гостинец (шлях) пре-мудрости, зерцало сомнений, союз любеє, суд зависти, ров невірия, серп погибельнои карьі, обора правоверия;

— порівняння з народних фразеологізмів: говорити й тракто-вати, як пустое коло млинное; як пес встекльш, бьгаешся;

як порхавка, надимати.

Особливо досконало розробив Вишенський такий прийом (відо­мий, до речі, з античної риторики, який ввів Сократ), як діалогіза­ція викладу, іронія і фігури її вираження, наповнивши їх україн­ським матеріалом. Найкраще це видно на прикладах з твору «Вик­риття диявола-миродержця»:

Запитання. Що ж мені даєш, дияволе?..

Відповідь. Дам тобі нинішнього віку славу, розкіш і багат­ство. Коли хочеш кардиналом бути, впади, поклонися мені — я тобі дам...

Коли хочеш старостою бути, впади, поклонися мені —я тобі дам...

Коли хочеш королем бути, пообіцяй мені на офіру піти в гієну вічну — я тобі й королівство дам.

Відповідь мандрівця від імені всіх, котрі зваблюються дияво­лом. Знаю, дияволе, ти все те назване даси, якщо я тобі поклоню­ся, алея піду шукати і в зерцалі Христового учення виглядати, чи ж та твоя данина на пожиток, а чи на погибель вічну буде? Чи ж вона на славу, чи на безчестя вічне перетвориться?

...Що за пожиток з тієї дочасної славиці, коли я вічно посоромле­ний буду?

...Відійди, сатано!..

«Стиль Вишенського такий багатий, різнорідний і цвітистий, — писав М. Возняк, — що в усій українській літературі до Котля­ревського Вишенський уступає хіба одному «Слову про похід Іго­ря» щодо пластичності й сили індивідуального вислову. Фраза Вишенського не довга й не коротка, послідовно розчленовується на частини, ллється плавно, поступово переходить від нижчого до щораз вищого ступеня і закінчується кількома сильними акор­дами» '.

Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив дум­ки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: «Існує два види полемічного стилю: перший етичний (зачіпає мораль), другий па­тетичний (збуджує пристрасті)».

І мораль, і пристрасті, й оригінальна мовотворчість Вишен­ського є настільки виразними, що поставили його до ряду найви-датніших творців давньої книжної української мови, зробили пред­течею української публіцистики. Про «Послання до єпископів» («Вельможним їх милості... Іван чернець з Вишні, від святої Афонської гори») Іван Франко висловився пристрасно: «Такий є кінець того громового сильного послання, того могучого маніфесту талановитої незалежної особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної солідарності з масами рідного народу. Ніколи ще до того часу сильні мира цього, світські чи духовні, не чули від простого українця таких гордих, рішучих і потрясаючо сильних слів».

Високо оцінюючи творчість Івана Вишенського, Дмитро Чи-жевський писав: «Головна його спільна риса з сучасниками — ри­торизм, не в якомусь негативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки «вдягає» у форму промо­ви, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань...». І далі про­довжував: «Це той самий риторичний стиль, що і стиль інших по­лемістів, його сучасників. Лише маємо в нього значно більшу пишність: він нагромаджує епітети, порівняння, запитання, закли­ки. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це нагро­ мадження не вражає неприємно. Бо й іменники, і дієслова Вишен­ського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова дуже близька до «простої». Вже вказувано на те, що цей риторизм — традиція ду­ховної літератури ренесансу»'.