Техніка дихання і техніка мовлення 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Техніка дихання і техніка мовлення



Для того щоб виконати одну з важливих порад Цицерона, а саме:

«необхідно надати красу самому мовленню», кожному промовцеві треба звернути увагу на те, як він дихає і як виголошує промову, як вимовляє звуки,звукосполучення,слова й вирази.

Риторична практика виробилакілька правил, виконуючи які можна відпрацювати дихання так, щоб воно було легким для про­мовця і непомітним та приємним для слухачів. Від дихання зале­жить самопочуття промовця і озвучення промови, адже звуки тво­ряться на видихові.

На дихання оратора впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх належать розмір приміщення (замале або велике для певної кількості людей, з доброю або поганою акустикою, неесте­тичне, непровітрене, холодне), наявність сторонніх шумів, дій, людей, поспішність, доброзичливість або недоброзичливість ауди­торії та керівництва тощо.

Внутрішні чинники залежать від самого промовця, тому, врахо­вуючи їх та дотримуючись певних правил дихання і вимови і тре­нуючись, можна досягти значних успіхів на цьому шляху]:

— Слід обрати зручне місце і зручну позу. Краще говорити зав­жди стоячи, з трохи піднятою головою, розправивши плечі, тоді мовні органи будуть вільними, не затисненими.

— Вдихати й видихати повітря треба безшумно, не втягуючи і не сопучи, не хекаючи і не крекчучи, не натужно, так, щоб слухачі не помічали дихання промовця, бо якісний звук утворюється тільки на спокійному струмені повітря.

— Вдихати повітря слід тільки через ніс, спокійно, вільно, без­шумно.

— Починати мовлення можна лише тоді, коли в легені набереться повітря стільки, що його вистачить на вимову певної структурно-логічної частини тексту, щоб не робити позачергового, рятівного вдихання, яке може порушити плавність і ритм мовлення. Отже, цю структурно-логічну частину тексту треба уявляти внутрішнім зором або пробігти поглядом у тексті, щоб зорієнтуватися, на­скільки вона довга.

— Слід витрачати повітря рівномірно і не допускати повного видиху, тому що звучання може перейти на неприємний для слуха­чів фальцет (італ. ГаїкеМо, від Гаїво — неправильний, помилковий). Складається враження, що промовець втратив наснагу, а вінжеповинен бути для всіх невтомним. Не рекомендується починати промову репліками на зразок «Оце вже я втомився розповідати...».

— Щоб не втратити темпу мовлення, треба використовувати природні зупинки (паузи) між блоками тексту для добирання по­вітря в легені. Поповнювати запас повітря (піддихувати) треба своє­часно і непомітно.

— Промовець має орієнтуватися, яка сила звучання йому по­трібна, щоб набрати відповідну кількість повітря. Якщо треба го­ворити гучніше, сильніше (для великої аудиторії), треба більше набирати повітря. Проте й великий надлишок повітря також зава­жатиме утворенню звучання.

— Ніколи не треба говорити на крайній межі сили свого голосу, особливо починаючи промову. Бажано обрати середній рівень, щоб за потребою можна було підняти силу голосу чи опустити.

У слухачів повинно скластися враження, що промовець може ще говорити багато і гарно.

Кожний промовець повинен знати можливості і межі свого го­лосу і не перенапружувати голосові зв'язки, щоб не бути смішним.

— Риторична практика радить обов'язково готуватися до про­мови не тільки письмово (писати текст виступу), а й усно, тобто озвучувати промову. Добре, якщо є можливість записати промову на магнітофонну стрічку і прослухати себе, щоб уникнути поми­лок і вилучити все непотрібне.

Композиційні частини промови

І. 1. Звернення — це аргумент від особистості промовця. При­значення цієї частини виступу дуже важливе. Поява оратора, його поведінка, жести і міміка, перші слова звертання до слухачів ма­ють створити позитивний образ промовця, ауру доброзичливості і спонукати присутніх до слухання виступу. Для себе промовець повинен зразу ж завважити, чи та аудиторія слухачів і чи ті умови спілкування, на які він розраховував свій виступ.

Одне з обов'язкових правил риторики гласить: того, хто гово­рить спрямовано, хто до вас звертається, треба обов'язково вислу­хати. Це правило має характер автоматизму, його треба завжди дотримуватися, і виробляти цю звичку бажано з дитинства. Звер­нення промовця має викликати у слухачів напружену увагу. Тому треба постаратися у ці перші хвилини зацікавити слухачів, за­інтригувати, виявити свою повагу до людей. Якщо виступає вже відомий, постійний лектор, то він може цю частину промови ско­ротити.

Виголошення промови і рухи мовця мають бути відповідними між собою, спонтанними і природними. Слід пам'ятати, що сценіч­ний страх, який сковує промовця, можна подолати кількома актив­ними рухами (нахил голови, помах руки, стенання плечима, крок уперед, скромна усмішка). Ці самі рухи можуть виражати додат­кові смисли і привертати увагу слухача. Однак не можна забувати, що надмірна рухливість лектора дратує аудиторію. Голос має бути середнім (не високим і не низьким), тоді оратор матиме можливість то підвищувати його, то знижувати, якщо буде потреба.

2. Називання теми — важливий риторичний аргумент, змісто­вий центр аргументації. Образно цей етап називають «гарними дверима», які відкриває промовець перед слухачем. Вони не ма­ють бути «перекошеною хвірткою». З названою темою слухачі бу­дуть співвідносити всю наступну промову, тому формулювання теми повинне відповідати предмету лекції, бути зрозумілим для ; слухачів і цікавим. Назвою теми може бути коротке формулюван­ня з важливих питань у вигляді односкладних називних речень. Наприклад: Сучасний стан економіки України. Інколи як назву теми можна використати питальну конструкцію типу: Хто такі демо­крати і чого вони хочуть?

II. Виклад промови — це основна частина, в якій є кілька функ­ціональних типів мовлення.

1. Розповідь, оповідь — як правило, це зачин, історія питання, введення в суть справи, основні попередні факти чи події, що прол­лють світло на проблему, можуть стати вихідною позицією при ; доведенні.

2. Опис — систематичний виклад предмета, його частин, ознак. За допомогою опису промовець готує слухачів до доказу. Опис може бути загальний, конкретний, предметний, інтер'єрний, художній, розмовно-оповідний.

; 3. Доказ, доказовість — це логічне доведення, аргумент логіки. Є предмет доказу і є форма доказу. Формами доказу можуть бути пояснення, приклади, силогізми, досліди, ілюстрації, тому докази мають бути центральними в аргументації. Саме за їх допомогою промовці формують у слухачів переконання.

4. Спростування — це доказ від протилежного, або аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому. Спростування може породити полеміку або суперечку (еристику). Спростування є діалектичним, якщо шляхом спростувань, уточ­нень або й заперечень усі учасники спілкування шукають істину, і \ полемічним, якщо кожний співрозмовник захищає свої інтереси. Діалектичну полеміку промовець може вводити у свій монологіч­ний виступ для того, щоб навести опозиційну до своєї думку і тут же дати їй спростування. Торгуватись на ринку — це означає вести полемічну еристику, в якій інтереси співрозмовників розходяться:

продавець хоче дорожче продати, а покупець — дешевше купити.

5. Заклик — звернення до серця, розуму, емоцій слухачів. Закли­ки частіше використовуються в гомілетиці, проповідях, казаннях та в публіцистичних промовах — політичному красномовстві, в популярних лекціях з морально-етичних та соціальних тем.

III. Висновки — це стислий узагальнювальний зміст висловлено­го, підсумок основних досягнень промови чи дискусії та запев­нення слухачів у своїй повазі до них і вдячності їм.

Комунікативна творчість оратора виявляється в тому, як він змо­же використати всі чи названі форми мовлення, чи окремі — відпо­відно до предмета викладу, мети та умов спілкування й аудиторії слухачів.

Образ оратора

У класичній риториці Давньої Греції і Давнього Риму поняття образу оратора належало до головних. Проте спочатку вся увага риторів була звернена переважно на те, якою має бути переконлива промова, далі, з розвитком риторики, коло зацікавлень дослідників риторики і вчителів у риторичних школах поширюється на три невід'ємні складники риторичного діяння: оратор — промова — слухачі.

У давньогрецькій риториці, головним завданням якої було пере­конувати слухачів засобами живого слова, домінуючою вимогою до оратора була добродійність, здатність викликати довіру у слу­хачів, тобто оратор повинен бути настільки добрим і приємним, щоб люди мимоволі ставали його слухачами, вірили йому. Оскіль­ки антична риторика була міцною сув'яззю логосу (думки і слова), філософії, теорії пізнання світу, то й ритор мав бути високоосвіче­ною і талановитою людиною, а ще і фізично досконалою.

Найповніший образ класичного оратора античних часів постає зтрактатів про ораторське мистецтво Цицерона:«. ..Першою і неод­мінною умовою для оратора є природне обдаровання. Для красно­мовства необхідна особлива жвавість [гнучкість] розуму й чуття», які мові про будь-який предмет надають оздоби. Це «робить при­крашання численним, запам'ятовування—точним і міцним... усе це є дари природи...; якості, дані людині від природи... —швидка мова, звучний голос, сильні легені, міцна статура, склад і вигляд усього обличчя й тіла...»; «Оратор багатий не лише словами, а й думками».

Оратор завжди на людях, а під час промови він підлягає суворі­шому суду, ніж інші, «і скільки разів ми виступаємо, стільки разів над нами здійснюється цей суд». Ця гіпербола потрібна була Ци-церонові, щоб відзначити, наскільки відповідальним було в його часи заняття ораторством. На думку Цицерона, «оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками філософа, словами мало не поета, пам'яттю законодавця, голосом трагіка, грою такою, яку кращих лицедіїв... Нічого немає прекраснішого за досконалого оратора...».

Оратор не може бути байдужим до предмета промови, йому не­обхідні «.. .ревність і захоплена любов до справи! Без цього у житті не можна дійти взагалі ні до чого великого, а тим більше до того, до чого ти прагнеш». Не кажучи вже про те красномовство, якому належить влада у будь-якій миролюбній та вільній державі, у самій здатності до слова, настільки привабливого, що нічого не може бути приємнішого для людського слуху чи розуму.

Справді, які співи солодші, ніж помірна розмова?

Які вірші доладніші за художнє розташування слів?

!• Який актор, що наслідує правді, зрівняється з ораторам, який

| захищає її?

|, А що витонченіше, ніж маса гострих думок?

І; Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу?

| Що є багатшим за промову, насичену змістом різногороду?

'; Немає такого предмета, який був би виражений гарно йдостой-

\ но і не став би надбанням оратора!..

Хто на шлях істини настановить полум'яніше,

\ Хто негідників викрає нещадніше,

І Хто прекрасніше уславить благородних?

; Хто може з такою силою викривати йнищити пристрасті? Хто ніжніше потішить у скорботі?1

^ 3 вимог, які ставить Цицерон до ораторів, видно, що найкра­щим він вважає оратора всебічно розвиненого і поліфункціональ-ного, у красномовстві якого знання поєднувалися б з мораллю (ето-сом), обов'язок — із задоволенням від естетичної насолоди: «Най­кращий оратор є той, хто своїм словом і повчає слухачів, і дає на­солоду, і справляє на них сильне враження. Вчити — обов'язок оратора, давати насолоду — честь... справляти ж сильне вражен­ня — необхідність».

Зрозуміло, що стати таким оратором непросто. Необхідні не тільки природні дані, освіта та виховання, а й талант. Однак що таке талант у розумінні Цицерона? На це великий оратор відповідає так: «Талант мені потрібен оброблений, як поле, не один раз зора­не, а двічі й тричі, щоб тим ліпшими й більшими були його плоди;

а обробка таланту — це досвід, це звичка слухати, читати, писа­ти. . .»2. Отже, талант оратора — це велика праця над удосконален­ням свого власного мовлення, це постійний пошук чогось нового у сфері риторики, адже яким би майстерним не був оратор, кожна проголошена промова — вже за його плечима і, як би не спиралася на попередню наступна промова, вона мусила мати вже щось своє, нове: в темі чи ідеї, повороті думки, логічних ходах, міркуваннях, аргументах, зустрічних спростуваннях, словесних засобах чи не­сподіваних фігурах. Тому що «ораторське мистецтво не може бути жалюгідним і блідим, а повинне бути приємним і розцвіченим най­різноманітнішими предметами, тому гарному ораторові слід бага­то про що почути, багато чого побачити, багато чого осмислити і засвоїти, а також багато чого перечитати...».

! Цицерон, передаючи свій досвід ораторської діяльності учням (бо кожний пристойний оратор в античному світі мусив мати і мав послідовників), розкривав процес підготовки промови, наголошу-

ючи на тому, що оратор має робити і в якій послідовності на кож­ному етапі:

— по-перше, він [оратор] повинен підібрати зміст для своєї

промови;

— по-друге, розташувати знайдене по порядку,зваживши й оці­нивши кожен доказ;

— по-третє, одягти й прикрасити все це словами;

— по-четверте, зміцнити промову в пам'яті;

— по-п'яте, виголосити її достойно й приємно. Далі Цицерон розповідав, як він проходив ці етапи: «...я дізнав­ся і зрозумів, що перш ніж розпочати справу, слід на початку про­мови схилити слухачів на свою користь, далі пояснити справу, після цього з'ясувати предмет суперечки, потім довести те, на чому ми наполягаємо, нарешті відкинути заперечення; в кінці промови все те, що говорить на нашу користь, розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, похитнути й позбавити значення. Далі вчився я також правил прикрашання стилю: вони повідомляють, що вислов­люватися ми повинні:

— по-перше, чистою і правильною латиною;

— по-друге, ясно й виразно;

— по-третє, гарно;

— по-четверте, доречно, тобто відповідно до достоїнства

змісту...».





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 318; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 107.21.85.250 (0.008 с.)