Риторика в Кисво-Могилянській академії 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Риторика в Кисво-Могилянській академії



 

XVI — початок XVII ст. — це період поширення книгодруку­вання, науки й освіти в Україні. Масово відкривалися братські школи, вищі навчальні заклади — колегіуми й академії. У Києві в 1615р. була заснована вища школа при Києво-Братському монасти­рі на Подолі, в 1631 р. митрополитом Петром Могилою відкрита Лаврська школа. У 1632 р. обидві школи об'єдналися і започатку­вали Киево-Могилянську колегію (пізніше — академію). Вона стала осередком освіти й культури не тільки в Україні, вплив її поширю­вався на всі слов'янські землі ціле наступне століття. Випускники її ставали відомими церковними і політичними діячами, вченими, письменниками: Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький, Стефан Яворський, митрополит Дмитро Рос­товський (Димитрій Туптало), Іоаникій Галятовський, Інокентій Гізель, Григорій Сковорода, Микола Бантиш-Каменський. Певний час у ній навчався Михайло Ломоносов.

В академії культивувалися усі типи давньої української літера­турної мови — слов'яноруська, слов'яноукраїнська і проста україн­ська мова. Гуманітарну освіту тут здобували, вивчаючи поетику, риторику, діалектику (полеміку), грецьку і латинську мови. В ри­ториці розвивався бароковий стиль з пошуками вибагливих пиш­номовних форм, символів, незвичних уподібнень, урочистих про­тиставлень, несподіваних персоніфікацій.

Про ідеал поетичної краси й ораторство як стилістичну ознаку літературного мовлення XVII—XVIII ст. можна судити з того, як учені викладачі Києво-Могилянської академії озаглавлювали ла­тиною свої навчальні посібники з поетики. Наприклад:

М. Довгалевський. «Сад поетичний, вирощений задля збирання квітів і плодів віршованого і прозового слова в Київській Могиля-но-Зборовській академії для більшої користі^країнському садівни­кові і його православній батьківщині біля Йорданського і Марій­ського морів у 1736 році»;

П. Конючкевич. «Правила правилам душ Аполлона, тобто струк­тура поезії, піднесена на найвищі вершини Парнасу і передана для використання благородній руській молоді в рідних Афінах Києво-Могиляно-Зборовських з року 1739 у рік 1740»;

невідомих нам авторів: «Парнас, або ж кифара поетичних пра­вил Аполлона для нас у Києво-Могилянській колегії викладена й перекладена ...1719—1720рр.»;

«Аполлон музи руської Паллади, або правила поезії, викладені року... 1722».

Будучи все ще гомілетикою (церковною), вітчизняна риторика все більше збагачувалася соціальними мотивами і мусила шукати простіші, доступніші форми вираження змісту проповідей. Най-видатнішими проповідниками і риторами-педагогами цього періоду були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський.

Інокентій Гізель — архімандрит Києво-Печерської лаври, істо­рик, ректор колегії, автор оригінального публіцистично-пропо­відницького підручника для духовенства «Мир з Богом чоловіку» (1669 р.). Праця сповнена алегоріями, які, розкриваючи церковну мораль, виражали ідеї гуманізму. Соціальне зло (несправедливий суд, знущання над беззахисними) — це гріх.

Інокентія Гізеля називають українським Арістотелем, він відзна­чився у багатьох галузях знань.

Інший відомий проповідник ректор Києво-Могилянської колегії Лазар Баранович написав книгу «Меч духовний є глагол Божий» (1666 р.), у якій 55 слів-проповідей, написаних за правилами шкільної гомілетики, і «Труби словес проповідних», що містять 80 проповідей на різні свята. Самі назви книжок уже свідчать, що написані вони образно, високим стилем церковної риторики.

Учень Лазаря Барановича і також ректор Києво-Могилянської колегії, відомий український культурний діяч і письменник Іоаникій Галятовський, сам викладач риторики, розробив теорію новомодного красномовства. У 1659 р. він видав книгу пропові­дей «Ключ розуміння» з теоретичною частиною «Наука, албо Спо-соб зложення казання», яка стала відомою науковою працею дале­ко за межами України. І. Галятовський пропонує кожному, хто хоче «казання учинити», обрати тему, за якою має повідати все казання, що має складатися з трьох частин: перша — ексордіум, початок; друга — нарація, оповідь; третя — конклюзія, кінець. Описавши призначення кожної частини і зв'язок між ними, автор називає ос­новні джерела, з яких можна брати матеріал: Біблія, житія святих, праці великих проповідників, а ще історії і хроніки, книги про людей, природу, звірів — все це нотувати й амплікувати до своєї теми. Далі І. Галятовський застерігає промовця, щоб «людей не призвів мовою своєю до десперації, до розпачу», і радить: «...читай книги, що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого казання амплі-куй». Свою теорію красномовства Галятовський втілив у книзі про­повідей про чудеса Марії Богородиці «Небо новоє» (1665 р.).

Найповніше барокові тенденції у вітчизняній риториці відобра­зилися у публіцистично-ораторській прозі талановитого україн­ського письменника і культурно-освітнього діячаАнтонія Ради-виловського. Він автор двох збірок проповідей: «Огородок Марії Богородиці» (1676 р.), в якому 199 проповідей на релігійні свята, а також проповіді з морально-етичних тем світського життя; «Вінець Христов, з проповідей недільних, як цвітов рожаних, на украше-ніє православно-католицької святої східної церкви сплетений» (1688 р.) (вміщено 155 проповідей на теми євангельських читань). Антоній Радивиловський був учнем Галятовського і свої проповіді будував за його теорією казань. Проповідь мала чітко визначену будову. У вступі (ексордіумі) повідомлялася подія з якоїсь релігій­ної книги, щось принагідне зауважувалося про світські справи. В основній частині (нарації) викладали суть проповіді, у третій час­тині — висновках (конклюзії) — узагальнювали сказане і повчали паству.

Як теоретик вітчизняної риторики Радивиловський розробляв методику складання і виголошення проповідей, визначав завдання ораторів, склад аудиторії. За теорією Радивиловського, проповід­ник, оратор є послом Бога, його вустами промовляє сам Бог. Тому проповідник повинен бути всезнаючим, глибоко порядним, чес­ним. Радивиловський радив (і сам так робив) проповіді будувати логічно, використовувати вставні оповіді з античної і середньовіч­ної літератур, міфології, прикрашати хитромудрими порівняння­ми, байками. Відомими є байки Радивиловського «Лис і Журавель», «Рак і Раченята», «Лис і Козел».

Радивиловський був великим патріотом України. У його пропо­відях для воїнів «Слова часу войни» звучали риторичні запитання: «Що може бути ліпшого за Вітчизну? Якщо милі здоров'я, дружи­на, діти, брати, то Вітчизна має бути в багато разів рідніша, бо вона вас породила, виховала, всім добром збагатила, всіх обняла і приголубила. Запитаймо відважних воїнів, хто примусив їх зали­шити домівку, дружин, дітей, братів і сестер та піти на смертельну битву з бусурманами. Любов до Вітчизни. Кому ж доведеться вмер­ти за неї на полі бою, той одержить на небі нагороду і як лицар, і як мученик». Антоній Радивиловський писав простою мовою з «гус­тою домішкою українізмів» (П. П. Плющ), його твори завжди мали виразний український колорит. Радивиловський написав більше трьохсот оповідань, українізуючи сюжети й образи античної і серед­ньовічної літератури. Його вважають типовим представником ук­раїнського бароко в ораторській прозі.

Стефан Яворський, викладаючи риторику в Києво-Могилян-ській академії, написав працю, яку також можна називати підручни­ком з риторики, «Риторична рука», в якій виклав теоретичні засади риторики стосовно п'яти її розділів (п'яти пальців «риторичної» руки): інвенція, диспозиція, елокуція (елоквенція), меморія, акція. У Яворського — це винахід, розміщення, вітійство (тропи і фігури), пам'ять і виголошення.

Степан Яворський був автором панегірика «ЕсЬо» гетьману Івану Мазепі (1689 р.), а через 20 років він же за наказом царя Петра І написав (уже як блюститель патріаршого престолу в Москві) і про­голосив анафему Івану Мазепі. У вірші «Іпуішрегіит Магерае» він назвав гетьмана України ядовитою, лукавою змією, «бьівша вождя Івашки Мазепьі»'.

Особливою увагою в Україні користувалася грецька міфологія й антична риторика у бароковий період розвитку української культу­ри, коли найхарактернішими її ознаками були пишномовність, уро­чистість, яскравість образів і прикрас. Герої й сюжети грецьких міфів часто використовувалися як символи й емблеми, алегорії у вели­чальних та компліментарних віршах на честь державців, вельмож, воїнів, праведників, «на герб», «на клейнод». У вірші «На герб... княжат Острозьких» Даміана Наливайка (1601 р.) натрапляємо на образи покровителя мистецтв Аполлона, Парнасу, муз. Уславляю­чи родину Замойських (1631 р.), Тарас Земка у поетичному творі «На клейнод Замойських» називає їхмарсобистрими, фебоясними.

У плачах («ляментах», «треносах») частіше використовували трагічні образи грецьких міфів — богинь, які пряли нитку життя.

Поширенню античної міфології та риторики грецького й рим­ського класицизму сприяла і система освіти, яка склалася на той час в Україні. У школах усіх типів вивчалися грецька і латинська мови (грека і латина), риторика, поетика, драма. Поети працювали вчителями, а вчителі мали самі вміти віршувати, складати драми і потребували цього від учнів. Тому давня українська книжна мова насичена грецькими та латинськими словами й виразами, що нес­ли античну образність.

У Касіяна Саковича («Вірші на жалосний погреб...»), Мелетія Смотрицького («Тренос...»), Феофана Прокоповича («Похвала Дніпру», «Опис Києва»), Симеона Полоцького, Георгія Конисько-го, Гната Бузанівського та інших імена грецьких богів, інших міфічних істот підносились як назви-символи узагальнених мораль­но-етичних понять добра чи зла, краси чи потворності, честі, сили, мужності, справедливості.

І в період українського бароко, а потім класицизму і за ним ро­мантизму в античному мистецтві вбачали зразок довершеності, а його образи сприймали як алегорії, які можна використати, транс-формуючи до духовних потреб сучасного суспільства.

Грецька міфологія та антична риторика живили творчість бага­тьох визначних діячів української культури XVII—XVIII ст., особ­ливо тих, хто одержав освіту у Києво-Могилянській академії, де риторика читалася досить широко і видавалися підручники (на­приклад, ^курс риторики «Огаїог МоЬіІеапиз» («Оратор могилян-ський») Й. Кононовича-Горбацького, 1735 р.).

Дослідник історії освіти в Україні Степан Сірополко писав, що «Риторика була також [поряд з вертепними драмами. —Авт.] улюб­леним предметом учнів, бо вона подавала різні готові зразки ви­сокомовних речень, порівнянь, сентенцій, прикладів з історії і т. ін. Користуючись тим матеріалом, ритор міг без великих зусиль склас­ти промову на будь-яку визначену тему»'.

Риторичні надбання Києво-Могилянської академії XVIII ст. були значними ще до Феофана Прокоповича. Риторика була живою нау­кою, яка готувала до життя, давала «хліб». Кожний ритор читав свій навчальний курс, що складався з теоретичної частини (лекцій, трактатів) і практичної (диспутацій, діалогів). Кажуть, що в архі­вах збереглося 183 таких рукописних риторик. Основу їх складали давньогрецька і давньоримська риторики, візантійська гомілетика (церковне проповідництво Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова), західноєвропейська риторика середньовіччя, епохи Відродження, французька, іспанська, польська риторики з помітним впливом барокової культури, зокрема «Риторики» іспанця Ф. Суареса. Найважливішими працями київських риторів були:

«Оратор могилянський, прикрашений найдосконалішими оратор­ськими розділами Марка Туллія Цицерона»2 Иосифа Кононови­ ча-Горбацького (1735 р.), «Комора Тулліанського красномовства» Іосафа Кроковського (1683 р.), «Ритор український» Іоаникія Ва-лявського (1689 р.), «Комора ораторського мистецтва» Проко-пія Калачинського (1691 р.), «Ріг достатку» Иосифа Туробойсько-го (1700р.) та ін.

Сильний вплив барокової культури помітний і в назвах рито­рик, переповнених тропами і фігурами: «Раковина, що містить нові і доповнені генієм нашого віку перлини ораторського мистецтва, біля берегів Борисфену народжена для прикрашання голів талано­витих» Інокентія Поповського; «Корабель Тулліанський на Києво-Могилянському березі Борисфену збудований, аттичною прикра­сою або риторичними настановами достатньо наповнений та для плавання по морю красномовності українським учням дарований 1699 року».

Праця найповажнішого ритора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича називалася значно скромніше: «Про рито­ричне мистецтво» («Ое агіе гЬеїогіса»). Це свідчило про появу но­вого напряму в культурі і риториці — класицизму, хоча барокових красивостей у ній ще чимало.

Проте, незважаючи на різні назви, всі риторики цього періоду мали однотипну структуру:

а) загальна риторика, що складалася зі вступу ітеоретичної ри­торики;

б) часткова, або прикладна, риторика.

Теоретична риторика складалася з п'яти розділів (інвенція, дис­позиція, елокуція, меморія, акція) і містила виклад основних по­нять і категорій риторики.

Часткова риторика викладала технологію і методику та різно­манітні поради і рекомендації підготовки і виголошення промов усіх родів, видів і жанрів залежно від сфер суспільного життя, для яких ці промови призначалися. Зміст часткової риторики і її конк­ретний матеріал суттєво залежав від наукових поглядів, художньо-естетичних уподобань, риторичної підготовки й ораторської прак­тики авторів. Вони могли називати (за бароковою традицією) роз­діли риторик назвами квітів (берізки, тюльпани, троянди), пір року (весна, літо), частин тіла («риторична» рука).

Феофан Прокопович

 

Цікавою і складною була життєва доля найвидатнішого ритора і найкращого українського оратора кінця XVII — початку XVIII ст. Феофана (Єлезара, Єлисія) Прокоповича.

Рано залишившись круглим сиротою і зростаючи під духовним впливом свого дядька ректора Київського колегіуму, що стане згодом знаменитою Києво-Могилянською академією, Феофана Про-коповича, малий Єлезар був зарахований учнем нижчого класу колегії у 1688 р., захопився навчанням, швидко став кращим уч­нем — сенатором.

Слід зазначити, що цей навчальний заклад мав складну струк­туру і таку організацію навчально-виховного процесу, що забезпе­чувала високий рівень освіти. Весь навчальний курс тривав 12 років і складався з нижчої і вищої частин. Нижча частина мала 6 років навчання:

— перший рік — фара, або інфіма (читання, письмо, розмова, мови — латинська, давньогрецька, старослов'янська);

— другий — аналогія (арифметика, природничі науки);

— третій — граматика;

— четвертий — синтаксис;

— п'ятий — піїтика;

— шостий рік — риторика.

На шостому році навчання вчилися створювати і проголошува­ти промови, захоплювати і переконувати слухачів живим словом, пізнавали секрети красномовства.

Вища частина складалася з класів філософії і богослов'я.

Місце учня визначалося рівнем його успішності. На перших лавах сиділи найкращі студенти — сенатори. Вони допомагали вчи­телю вчити, а учням — вчитися. Використовувалися різні прийо­ми стимулювання активізації пізнавальної діяльності, вироблення уваги. Наприклад, прізвище того, хто під час розмови латиною чи давньогрецькою мовою зробить помилку, записувалось на аркуші цупкого паперу — нотаті. З цією нотатою учень мав стояти в кутку доти, доки не помітить помилку в іншого, який змінить його на цьому місці за аналогічне.

Особлива увага приділялася творчим роботам різних жанрів і диспутам. Учні зазначали, що за добре виконану роботу вони хо­тіли б щось одержати, якщо робота отримає визнання. Це могли бути свічки, шапка, сорочка, хліб тощо.

Отже, в навчальному процесі одночасно задіювалися елементи стилів теоретика, мислителя, практика та прагматика, що давало добрі результати.

Єлезар брав участь у всіх диспутах і завжди перемагав. Проте, успішно закінчивши академію, він все ж відчував, що є ще ним не пізнане і воно там, у Західній Європі. Однак боротися за православ'я з католицизмом, не знаючи його, не можна. Для того щоб принести користь своєму народові, своїй землі, треба багато вчитися і бага­то працювати. Так у Єлезара визріває мета — повчитися у като­лицькому єзуїтському училищі, і він залишає Київ та православ'я.

Його як перекинчика (з православ'я в католицизм) охоче прий­мають у монастирі Базиліанського ордену, висвячують в уніатського ченця Єлисія і зараховують до католицького училища Володимир-Волинського кафедрального монастиря. До його послуг єпископ­ська бібліотека, де багато нових філософських трактатів. Нарешті, він читає те, про що тільки чув: «Богословсько-політичний трак­тат» і «Етику» голландця Спінози, «Метафізичні роздуми про пер­шу філософію» французького філософа Рене Декарта, «Матема­тичні початки натуральної філософії» Ісаака Ньютона.

Це ж ті думки, що він уже висловлював у диспутах: сама природа є Бог, вона є причиною існування самої себе і всіх речей на землі...

Тепер постала інша мета: коли ж ці книги будуть у Києві, коли ці ідеї стануть доступними українській православній молоді. Ка­толицизм дозволяв своїй молоді читати все, православ'я обмежу­вало вибір.

Єлезар приїхав учитися, але він був настільки освіченим, що вже на четвертий день занять його призначили викладачем рито­рики і поетики.

Католицька церква пишно шанувала Єлезара Прокоповича, спо­діваючись використати цього талановитого українця у боротьбі з православною церквою, а в Києві його проклинали як зрадника. І на це не було ради, треба було все стерпіти, жити, працювати. Єлезар вирішив не зупинятися, вчитися не тільки наукам, а й усьо­му тому, що вже напрацювали єзуїти в політичному і духовному житті. Його освіченість, талант і працьовитість помітили у Вати-кані і запросили до Римської католицької академії. Тут Єлисею стала доступною багата ватиканська бібліотека, лекції найкращої професури, знайомства з видатними людьми. Єлезар читає твори Томмазо Кампанелли «Місто Сонця», «Переможний атеїзм», Міко-лая Коперника «Про обертання небесних сфер», Джордано Бруно «Про нескінченність, всесвіт і світи», твори Галілео Галілея, ви­вчає французьку й іспанську мови, під час вакацій знайомиться з Парижем, Мадридом, Лондоном.

Нарешті Єлисея приймає сам Папа Римський Клементій, готую­чи його до висвячення в єпископи, обрання кардиналом і, можли­во, навіть на своє місце. Єлисей має чарами свого слова навертати в майбутньому східних слов'ян до католицької церкви. Це нечува-на кар'єра.

Та почуття синівської любові до України переважило все, і Єли­сей, закупивши всі місця в поштовому диліжансі, тікає ним з Італії.

Змучений, три дні стояв Єлисей під брамою Почаївської Успен­ської лаври на колінах, благаючи прощення.

Ченці плювали на нього, прочани кидали каміння, лаяли й обра­жали, а він радів, що чує рідну мову. Після епітимії (моління на колінах в темній келії 40 діб, чорний хліб і вода) Єлисея постригли в ченці православної церкви і дали нове ім'я — Самуїл, щоб він міг повернутися до Києва.

У Києві митрополит його благословив, дозволив взяти ім'я дядь­ка Феофана Прокоповича і призначив викладачем риторики, піїтики і філософії Києво-Могилянської академії.

Почався найпродуктивніший етап життя і творчості ритора й оратора, філософа і богослова, письменника і префекта та ректора академії, яку Прокопович уславив своїми науковими й художніми прапями та організаторською діяльністю.

У лекціях Феофан Прокопович висловлює нові погляди на світ і суспільство, збагачені як античною давньогрецькою і римською спадщиною, так і новітніми ідеями його західноєвропейських су­часників. Він розтлумачує нові поняття, цитує багато творів в оригі­налі, майстерно викладає матеріал. Як істинний оратор він захоп­лює молодь, яку сам же і шукає по селах і містечках України, відбираючи на навчання найздібніших.

Використовуючи художній досвід античних класиків Сенеки, Горація, Теренція, Плавта, Прокопович, проте, першим в ук­раїнській літературі створює драму «Володимир» з вітчизняним історичним героєм. До нього в Києві були вертепні вистави, в яких грали ляльки. Прокопович вперше поставив для простих киян на Житньому ринку на Подолі драму «Володимир» з живими актора­ми, присвячену гетьманові Мазепі. Перехід від вертепу до театру (хоч і вуличного) потребував певних змін, і Прокопович їх зробив (радив писати п'єсу на 5 дій по 10 сцен, у кожній сцені не більше трьох осіб тощо).

Феофан Прокопович писав гарні ліричні поезії ( «Плаче пасту­шок у тривалу негоду», «Каяття запорожця»), філософські й полі­тичні трактати, сповнені любові до України і патріотичного пафо­су («Духовний регламент», «Слово про вдасть і честь царську», «Правда волі монаршої»). У задумах були віршовані п'єси про Богдана Хмельницького, Петра Могилу.

Останній період життя і творчості Феофана Прокоповича запо­чаткований знайомством з царем Петром І, який приїхав до Києва. Прокоповичу доручено привітати в Софійському соборі царя за законами мистецтва. Феофан Прокопович так майстерно виголо­сив змістовну епідейктичну промову, що цар помітив його мудрість і здивувався, чому досі він тільки викладач. Феофан Прокопович говорив, звертаючися до царя:

— Мудрий навчителю наш, муже державний, просвітителю і перетворювачу, ти несеш світло людям, яко Прометей ніс вогонь... І ти простий, близький, як святий...

Володієш однаково браво мечем і сокирою, державним словом і плугом. Благословенні хай будуть твої мозолі, і твої мислі про­рочі, і твоїбудні многотру'дні. І хай святиться ім 'я твоє...

Вдруге довелося Прокоповичу вітати царя в Софійському собо­рі в Києві після його перемоги під Полтавою. Тоді він прочитаводу «Епінікон» (гр. «після перемоги»), і цар сказав митрополиту, і що Прокоповичу давно треба бути ректором. І. На посаді ректора Прокопович оновив навчальний план. Голов-Ї; на увага тепер приділялася природознавству, математиці, геометрії, | історії, географії, філософії, класичним мовам, українській мові.

Прокопович вимагав, щоб кожний викладач і спудей писали вірші | і п'єси українською мовою і ставили їх на Житньому ринку на ! Подолі перед народом. Києво-Могилянська академія стала одним Ііз найпередовіших і найвпливовіших вищих навчальних закладів Європи. Росія не мала такого, і тому Петро І переводить Феофана Прокоповича до Петербурга єпископом псковським і нарвським. Цей поворот у долі Прокопович також намагається використати на користь Україні, сподівається допомагати Києво-Могилянській академії з Петербурга, примножувати славу свого народу. Багато добрих справ зробив Прокопович для Росії, ставши «короною ро­сійського красномовства», але вдячності не одержав. Помирав у самотності й бідності, з гіркою думкою: «О голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?».

Феофан Прокопович залишив велику наукову, публіцистичну та художню спадщину, в якій значна частина належить риториці. В його часи ще зберігався старий поділ науки і мистецтва, в якому провідне місце посідала риторика, красномовство, ораторська про­за. Риторика розглядалася як універсальна наука про слова і жит­тя. Вона охоплювала собою, крім власне риторичної науки, цер­ковне і світське красномовство, філософську та історичну прозу, сягала меж художньої.

Праця Феофана Прокоповича «Про риторичне мистецтво» («Ое агїе гЬеїогіка»), написана за тодішньою науковою традицією лати­ною, звернена до української молоді, про що видно з посвяти:

«Книжок 10 для навчання української молоді, про що навчає одне і друге красномовство на благо релігії і Батьківщини, викладені преподобним отцем Феофаном у Києві у славній православній Могилянській Академії року 1706». Мудрість ученого, талант педа­гога, красномовство оратора очевидні вже у «Вступі», який почи­нається такими словами Прокоповича:

«Молоді оратори! Поступивши до школи красномовства, знай­те, що ви прагнете до такої почесної справи, яка сама по собі справді настільки корисна, що її належить викладати не лише для вашого добра, а й на благо релігії і Батьківщини... Бо це є та цариця душ, княгиня мистецтв, яку всі вибирають з уваги на достоїнство, численні бажають з огляду на користь...

Про навчання, завдяки якому хтось може оволодіти риторичним мистецтвом, я тверджу: потрібно, щоб ми намагалися вкласти пра­цю і зусилля, рівні тому подиву, котрий кожний має перед красно­мовством... А цього ми слушно не можемо дозволити і довірити талантові. Якщо його не вдосконалювати, вправляючись наполег­ливо у наслідуванні (кращих зразків),то талантові нічим не допо­може щастя. Але ви, кандидати красномовства, подаєте мені міцну надію, бо ви так своєчасно зійшлися тут такою громадою, що здається, наче ви не зійшлися, а злетілися. А це, гадаю, треба при­писувати не якимсь веслам чи вітрилам, не прудкості та швид­кості коней, а палкому вашому бажанню.

Я вітаю себе з таким початком, з якого можна робити висновок, що я привітав вас і себе з добрим успіхом...

Вас закликає на громадські наради Батьківщина, що так часто за­знавала спустошень; церква, яка не раз вела боротьбу з єрессю, бла­гає вас узяти участь в полемічних дискусіях; сама слава кличе кожно­го з вас передати своє ім 'я нащадкам, цього успіху можна домогтися тільки за допомогою красномовства. Я теж докладу всіх зусиль, щоб стати вам провідником на цьому прекрасному шляху, або, принаймні, постараюся бути побратимом і товаришем у праці»' [виділено на­ми. — Авт.}.

Риторика Феофана Прокоповича складається з 10 книг, у яких висвітлено основні питання риторичного курсу, що читався ним у Києво-Могилянській академії. Книги мають певний порядок розділів:

Книжка І. Подає загальні вступні настанови, історію й джерела риторики.

Книжка II. Про підбір доказів і про ампліфікацію. Книжка III. Про розташування матеріалу. Книжка IV. Про мовно-стилістичне оформлення промов. Книжка V. Про трактування почуттів. Книжка VI. Про метод писання історії і про листи. Книжка VII. Про судовий і дорадчий роди промов. Книжка VIII. Про епідейктичний, або прикрашувальний, рід промови.

Книжка IX. Про священне красномовство (гомілетику).

Книжка X. Про пам'ять і виголошування.

Порядок розділів першої книжки свідчить про її зміст:

— Про похвалу красномовству, насамперед про його пере­ваги.

— Про корисність красномовства.

— Поняття риторики, визначення, предмет, мета і завдання ора­тора.

— Що робить оратора знаменитим.

— Про вади зіпсованого красномовства, передусім про високо-парність, невдале наслідування, байдужість, недоречність, бундючну патетичність.

— Про шкільне, поетичне, емоційно-насичене або алегоричне, низьке, просте і т. ін. мистецтво.

— Про причини зіпсованого красномовства.

— Про троякий рід красномовства або про стиль високий, по­важний, середній, або квітчастий, низький, або буденний.

— Про допоміжні засоби красномовства, насамперед про талант, науку і вправність.

— Про наслідування, кого і як наслідувати, де є похвали Цице-ронові і Златоустові.

— Перераховуються інші латинські оратори і святі отці тієї і тієї мов.

— Перед початком самостійної праці ораторові подаються за­гальні настанови.

Прокопович ставив високі вимоги до таланту, знань, мовних умінь оратора, адже він «проводить найважливіші справи», «роз­криває, переслідує злочини, дискутує про чесноти і достоїнства, відкриває таємниці природи, нарікає на нестійкість долі, говорить про виникнення і загибель царств і про суєтну мінливість речей, ставить перед очі подвиги героїв і царів, величаво прикрашає мужів, що здобули славу, тлумачить священні справи трисвятого і найбіль­шого Бога, виголошує похвали, викладає народові накази і зако­ни... все, що тільки є у природі речей, може бути предметом про­мов оратора... Він замикає в межах свого слова всі важливі спра­ви» [виділено нами. — Авт.}.

У розділі «Про корисність красномовства» Феофан Прокопович пише, що з красномовства походить багато благ як громадських, так і приватних, божественних і вигід людського життя, тому ті, хто приступить до вивчення цього мистецтва, «хай найперше на­вчаться бути чесними і корисними для людського життя». На дум­ку Прокоповича, вміти люб'язно вітати гостей і складати сердечні побажання є «маловажні теми для виступу», основне призначення риторики — патріотичне, формування суспільної думки. Найпер­ше — виголошувати похвали визначним громадянам і керівникам, які добре і розумно керують державою, хоробро ведуть війни, «щоб їхня хоробрість не впала в забуття і щоб інших спонукала до подіб­них вчинків». Наступне — «промовою запалити інших до діяльного виконання завдань» у військовій справі. Далі —безкровне, словом перемагати бунти і повстання. «А чи вузеньке поле розкриваєть­ся перед нами при писанні листів?» — запитує автор. Він вважає, що посольська служба потребує допомоги красномовців, щоб за­хистити державу, зберегти її авторитет і не вдаватися до зброї. «Наша Батьківщина мовчки благає допомоги красномовства», щоб закріпити преславні подвиги в історичних пам'ятках і передати нащадкам. Церква також «домагається допомоги красномовних мужів».

Як пристрасний оратор і талановитий педагог, великий патріот України Прокопович звертається до учнів:

«Українські юнаки! Батьківщина, а водночас і церква, щоб не обманути вашого довір'я, сумлінності, зусиль і праці для досяг­нення цих та інших незчисленних благ, просить вас: переможіть огиду, здолайте труднощі, не жалійте якусь хвилинку часу посвяти­ти цій дуже приємній праці, бо це мистецтво настільки почесне і корисне, що якби воно було заховане за океаном, на самому кінці світу, то однак його треба б шукати. Адже воно своєю цінністю перевищує всякі труднощі і працю».

Великого значення надавав Прокопович теорії і методиці рито­рики. Основну частину його риторичного курсу складають розроб­ки стилів і жанрів, композиції текстів, способів словесного вира­ження, риторичних фігур. В естетичній концепції Прокоповича риториці належало головне місце, вона— «цариця мистецтв». Тому і в розробці техніки та методики красномовства він великого значен­ня надавав художньому вимислу і відповідно художнім засобам (метафорам, епітетам тощо) його вираження, формуванню вмінь образного мовлення шляхом наслідування кращих зразків, вироб­ленню мовних стилів.

Антична теорія трьох стилів знайшла в творах Прокоповича нове життя. За цією теорією, найвищий стиль використовується для опису дуже важливих, урочистих подій, учинків, він потребує емо­ційно піднесених слів, величної форми, вишуканих образних за­собів. Середній стиль є більш узвичаєним, з помірною кількістю образних засобів, спокійним тоном. Він призначений для істориків, паперистів, які ведуть наукові, ділові справи. Низький, або про­стий, стиль використовується у промовах про буденні справи, але він не має опускатися до низької розмови.

Феофан Прокопович написав працю «Про поетичне мистецтво», побудовану на засадах «Поетики» Арістотеля. І поетика, і риторика, і просвітницько-ораторська діяльність, і художня творчість засвід­чили геніальність Прокоповича, якого О. Сумароков називав по­слідовником «пресладка Цицерона», короною «красноречия рос-сийского», ритором «из числа во всей Европе главньїх».

З риторичної лабораторії Феофана Прокоповича і нині можна запозичити багато корисного і цікавого для себе. Сприймаючи ос­новні положення античної риторики часів Демосфена, Арістотеля, Цицерона, Феофан Прокопович додає до риторичної науки свої ідеї й розвиває їх. Погоджуючись з тим, що риторика — це наука переконання словом, що вона має загальнолюдське і суспільне зна­чення, Прокопович наполягає на національній користі красномов­ства: риторика — це захист інтересів країни, її авторитету; своєї батьківщини, увічнення її історії, захист православної віри, услав­лення державців, заохочення молоді до подвигів. Дається взнаки епоха Просвітництва, національного відродження, розвитку баро­кового стилю.

Від'їжджаючи на посад архієпископа, Прокопович у листі до своїх колег професорів Києво-Могилянської академії писав: «Треба не йти лише по стежці, що її протоптали інші вчені, але йти вслід за самостійними науковими поглядами, себто стежкою, що, творя­чи солідну вченість, готує знавців, а не торгашів науки... уже остогидла до нудоти, якщо можна так висловитися, та наука, що не тече з первісних джерел, але крапля за краплею в зіпсованому вигляді тече крізь пожовклий папір з боліт невмілих учителів-ско-морох...»'.

Прокопович розвинув теорію риторичного ідеалу, сформовано­го ще Цицероном і Квінтіліаном. Проте якщо Цицерон на перше місце в риторичному ідеалі ставив обдаровання, талант, потім вина­хідливий розум, сприйнятливу і тривку пам'ять, а вже за ними знан­ня і досвід, а Квінтіліан науку, талант і досвід ставив на один рівень, то Прокопович найбільше цінував знання риторичної науки і на­полегливість у навчанні.

За Ф. Прокоповичем, найважливішим для оратора є вміння до­тримуватися відповідності між стилем, ділом (темою, предметом) і часам.

Прокопович розширює перший розділ риторики «Інвенцію» (про винайдення справ, предмета, задуму) введенням ампліфікації, хоча в античній риториці вона розглядалася як риторична фігура в «Ело-куції». Це можна пояснити впливом барокової культури, яка вже сформувалася і розквітла у Києво-Могилянській академії і давала змогу говорити багато і пишно про те, про що можна сказати ко­ротко. Ампліфікація як риторична фігура в класичній риториці розумілася широко: це збільшення, порівняння, міркування, нагро­мадження. Тому Прокопович переніс її в перший розділ: «Завдан­ням ампліфікації є додати речі величі, а метою — зробити промову сильнішою і успішнішою... аби те, про що доводять, що воно ве­лике, здавалося й справді великим»2.

Ф. Прокопович вбачає користь ораторства в увічненні історії своєї батьківщини, «бо так багато її преславних подвигів поми­нається глибокою мовчанкою», в захисті її інтересів і авторитету, в описуванні життя святих людей, що їх «породила Русь, щоб на­решті знали навіть неписьменні.., а також наші вороги, наскільки багата на чесноти наша батьківщина і наша релігія»3.

У «Диспозиції», яку Ф. Прокопович подає у третій книзі «Про риторичне мистецтво» під заголовком «Про розташування матеріа­лу», він дає поради до основних частин промови: вступ обов'язково має бути майстерним, влучним, дотепним, тому що на його основі у слухачів складається перше враження про промовця. Розповідь має бути ясною, стислою (короткою), достовірною, приємною, напруженою. Це досягається психологічно-образною мовою і відсутністю зайвого.

Найважливішою є друга частина викладу предмета думки — це обґрунтування._Воно досягається вмілим розміщенням доказів (за Арістотелем — це силогізми, ентимеми, епіхрейми, дилеми, індук­ція). Прокопович визначає три способи такого розміщення доказів:

— природний (за часом, за місцем, за розвитком тощо);

— довільний (за бажанням, за вибором);

— мистецький (за законами стилю, підстилю, жанру). Великого значення Ф. Прокопович надавав завершенню промо­ви. Він вважав, що вона має складатися з двох частин: переліку сказаного (відновлення основних положень, підсумок) і збуджен­ня почуттів.

У розробці питань диспозиції Ф. Прокопович досить чітко йшов за античними риторами — Арістотелем, Цицероном і Квінтіліа-ном, розробляючи і поглиблюючи їхні основоположні позиції при­мату раціо. Феофан Прокопович виявився найоригінальнішим, наймайстернішим і найцікавішим ритором під час розробки тре­тього розділу риторики — елокуції. Він вважав, що «словесне ви­раження (еіосиїіо) полягає в тому, щоб найдобірнішими словами і вишуканими формами речень оформити той матеріал, який ми талановито підібрали і розважливо розмістили у певному порядку», бо без цього «слабнуть почуття, застигають доводи, сухою стає ампліфікація, тупіють дотепи, не усміхаються тонкощі та жарти, вся промова стає охлялою та нудною й наче повзає по землі, і що більше, навіть здається мертвою»'. Тому його думки про стиль не тільки зосереджено у спеціальній четвертій книзі — «Про мовно­стилі<





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 515; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.91.0.112 (0.015 с.)