Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри,



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Критерій релевантності в риториці розуміється як критерій міри,



тобто такої виваженості викладу, при якій немає зайвих подробиць і в той же час адресат буде достатньо поінформований. Отже, пер­шою проблемою викладу є що і в якій кількості подавати. У судо­вій практиці виклад — це «справа» (набір фактів). Інші учасники обговорення так повинні проаргументувати ці факти, щоб суддя міг (мав достатньо підстав) виробити своє фахове рішення.

Топос, визначений в інвенції, в диспозиції, в основній її частині має бути розгорнутим у певному напрямку. Тут можливі дві мо­делі розгортання, які у зіставленні одна з одною деякою мірою відображають принципову ідею античної риторики, філософії і взагалі класичної науки, а саме: природа (пашга) і мистецтво (агв), природне (живе) і витворене (штучне).

Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні — наслідком попередніх. Логіка топіків мовного повідомлення йде за логікою реального життя. Так виробилася лінійна схема побудови повідомлень, за якою події подавались одна за одною, створюючи враження «йде як життя». Дотепні латиняни дали їй назву «ав оуо», що означає «від яйця», і цим засвідчили свою прихильність до думки, що в схоластичній суперечці «що було першим — курка чи яйце», вони на боці «яйця». «Від яйця» означало, що події подаються з самого початку від пер­шої до наступної послідовно, крок за кроком, ніби самостійно і вперше переживаються. Ось наступна подія ще може бути, за нею в ще інша. Сюжет розгортається як ланцюжок подій і фактів (оповідання, байка, переказ), як штучних, мистецьких побудов тексту для стимулювання інтересу слухача.

Вся увага в лінійному викладі спрямована на сам виклад пред­мета, а мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хро­нікера подій, не втручаючись у їх хід. Чим офіційніший (діловий) текст, тим менше помітний там автор.

Виклад за моделлю «ав оуо» одержав згодом назву історичного р (хронологічного) методу. Він зручний для промовця, тому що мож-1 на «пливти за течією» подій, особливо не мудруючи над компози-У- цією, користуючись порадою давнього ритора Катона: «К.е1 Іепе, уегЬа ^иепіиг», що означає: «Тримайся теми — слова прийдуть самі». Якщо, звичайно, ти маєш слова з цієї теми,

Для слухачів виклад предмета за лінійною схемою також зруч­ний: прозорий, легко сприймається, запам'ятовується, не викликає напружень думки. Чітко простежується сюжетність подій і сторон­ність особи автора. Сам текст приведе слухача до закономірного висновку.

Однак такий комфортний виклад предмета діє на слухачів на­стільки заспокійливо, що вони втрачають інтерес, внутрішньо «засинають». І оратор вже неможе розраховувати на співпрацю з ауди­торією, а отже, і на досягнення комунікативної мети.

Коли з'являється загроза втратити слухачів,то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу потребує від промовця мистецтва гру­пування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю, а це означає, що треба володіти мистецтвом групування фактів, ана­лізу їх. Ця модель, на противагу «ав оуо», мала назву «іп тесііав гез» («в середину речей»). Різне комбінування, перестановка частин викладу стимулюють інтерес слухачів до повідомлюваного. Тут не можна пливти за течією подій, треба самому уважно стежити за промовцем, визначати, запам'ятовувати, оцінювати авторський мовний виклад, маневри думки, створювати атмосферу мовної взає­модії.

Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» (фр. іпп^ие, від лат. іпігісаге — заплутувати) та «фабули» (від лат. ГаЬиІа — байка, переказ) як штучних побудов тексту для сти­мулювання інтересу слухача.

Прямому сюжетному тексту першої моделі викладу протистоїть фабульно-інтригуючий текст другої моделі викладу. У фабульно-інтригуючому тексті попередня й наступна події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або, навпа­ки, об'єднуватися, розвиватися в обох напрямках — до фіналу і до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, якоїсь не­значної деталі.

Друга модель викладу потребує від автора більшої підготовки і досконалішої техніки для того, щоб вчасно представити слухачам оптимальну кількість матеріалу (не більше і не менше, ніж по­трібно), а також викликати зацікавлення представленим: чому саме так згруповано матеріал, чого хоче досягти автор, де тут причина, а де наслідок.

Слухач також має бути більше підготовленим до сприймання фабульно-інтригуючого тексту, ніж до сюжетного тексту. В сюжет­ному тексті логіка речей і подій ніби сама веде слухача до мети, а в фабульно-інтригуючому слухач повинен уміти «читати» хід подій, їх причини і наслідки, розуміти переходи, бути готовим до неспо­діваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці, передбачати зміни у фабулі тексту.

Перша модель викладу предмета оперує історичним (хроноло­гічним) та сюжетним методами. Матеріал викладається в часовій послідовності та за розвитком сюжетної лінії.

Друга модель послуговується кількома методами: дедуктивним, індуктивним, аналогійним, стадійним, концентричним.

Проте ці методи стосуються не тільки викладу предмета розмо­ви, представлення, а й аргументації матеріалу, тому що виклад і аргументація з розвитком риторики все більше проникають одне в

І одне. Створюються інкорпоративні структури викладу й аргумен­тації, в яких «порція» викладу потребує своєї «порції» аргумента­ції, наприклад такі:

1. Перша підтема

1а.виклад

16. аргументація

2. Друга підтема

2а.виклад

26. аргументація

3. Третя підтема

За.виклад

36. аргументаціяі т. ін.1.

Дедуктивний метод

 

Дедуктивний (лат. аесшсііо — виведення) метод полягає у послі-В довному розгортанні повідомлення і руху тексту від загального до Ц часткового. Це метод пошуку того, як спочатку висловленому уза-| гальненню знайти конкретні підтвердження. Прикладами застосуван-| ня цього методу можуть бути всі визначення частин мови в підручни-| ку з української (російської) мови: Іменником називається частина | мови, що називає предмет і відповідає на запитання хто, що.., | прикметником називається... і т. ін. Загальне положення зразу ви-| значає напрям пошуку саме певних фактів та ілюстрацій і організо-| вує слухачів бачити ці факти і думати над ними так, як хоче автор. | Дедуктивний метод веде слухачів від наслідку (загального по-I ложення) до причини (вона захована в конкретних фактах і проце-| сах) і тим інтригує, провокує слухачів на пошуки цієї причини:

| фактів, подій, ознак, властивостей, які дають підстави зробити саме | таке загальне положення, а не інше. Запам'ятовується слухачам ,| якраз причина, бо вона має образ конкретного факту, а загальне 'і; положення треба зрозуміти силою міркування і завчити, запам'я-; тати, спираючись на факти.

Дедуктивний метод поширений в риториці як такий, що відпові-;; дає за побудову правильних умовисновків: задаються правила типу

чи класу одиниць (посилання), якщо факт відповідає цим прави-; лам, він підлягає закономірностям цього типу чи класу. Загальні ; судження розгортаються в часткові. У формальній логіці теорія

дедукції побудована саме на дедуктивному методі.

Дедуктивний метод широко використовується у навчальному

процесі, особливо у старшій і вищій освітніх ланках.

Індуктивний метод викладу

 

Індуктивний (лат. іпгіисііо — збудження) метод є оберненим до дедуктивного. Він полягає в переорієнтації ходу думки у зворот­ному напрямку — від конкретного до загального.

В античній риториці цей метод називався передбаченням основ (реіііііо ргіпсіріі). Промова починалася з часткового факту і слу­хачі мали бути заінтриговані: куди «хилить» промовець, до чого веде. Проте виклад методом індукції вимагав репрезентативності факту, тобто впевненості в тому, наскільки конкретний випадок є представницьким, переконливим, щоб з нього робити загальний висновок, і як часто він повторюється. Інакше кажучи, індуктив­ний метод потребує, щоб одиничне було таким, яке б ввійшло чи перейшло в загальне. Наприклад, слова п 'ятірка, земля, книга, сон, читання, біг відповідають на запитання що?, мають опредмечене значення, тому називаються іменниками.

Дедуктивний метод одразу вимагає своїми загальними положен­нями інтелектуальної діяльності і від промовця, і від слухачів,а вже потім конкретно-чуттєвого сприймання й емоційного пережи­вання фактів. Індуктивний метод, навпаки, починається з конкрет­но-чуттєвого сприймання й емоційного переживання слухачів і вже потім має завершуватись інтелектуальною діяльністю — умовис- ' новком. Володіти треба обома методами — індукцією і дедукцією, бо вони взаємодіють, ніби перевіряючи один одного і таким чином утримують нас від помилок у пізнанні дійсності.

Для слухача індуктивний метод спілкування завжди є легшим, тому що думка «визріває» на конкретних фактах. Для промовця обидва методи мають бути однакові, бо до зустрічі зі слухачами він самостійно повинен «пройти» свій матеріал обома методами, перевіряючи результат, і вибрати в конкретному випадку індуктив­ний чи дедуктивний метод викладу, зваживши всі «за» і «проти» матеріалу, слухачів, умов спілкування, комунікативної мети.

Індуктивний метод ширше застосовується у початковій освітній ланці, ніж у середній і старшій, бо він ґрунтується на конкретно-чуттєвій основі.

Аналогійний метод

 

Аналогійний (гр. апа1о§іа— відповідність, схожість, подібність) метод є варіантом індуктивного методу, бо також «веде» слухача (читача) від конкретних фактів, явищ, ознак до загального виснов­ку. Він полягає у зіставленні подій, явищ, фактів для того, щоб виявити, чи можна перенести основні ознаки, властивості, якості, закономірності вже добре вивчених, пізнаних предметів на ще не пізнані, виявити,чи є між ними якась певна відповідність, схожість, однаковість. Цей метод дає можливість залучати в обіг на основі подібності і відповідності новий, ще невідомий матеріал, закріплю­ючи його на фоні відомого, отже, розширює межі нашого пізнання світу поза можливостями конкретного бачення, а за відомими зраз­ками, аналогами.

Аналогійний метод поширений в риториці, коли йдеться про якісь яскраві, виразні чи актуальні, але ще не досліджені об'єкти дійсності, їм шукають відповідники-аналоги серед уже вивчених і ніби заміщають ними, або ці предмети стають аналогами іншим, у яких уже виявили такі самі ознаки. Але ці ознаки повинні бути суттєвими. На мовному рівні (в елоквенції) аналогії реалізуються в низці художніх засобів — тропів і фігур (тіньова економіка, ду­ховний чорнобиль, айсберг корупції}.

Аналогію не можна будувати на якихось випадкових, факульта­тивних ознаках, бо в такому разі вона не буде достовірноюі непройде випробування на істинність, «розсиплеться».

Стадійний метод

 

Стадійний (гр. хіааіа — сходинка, рівень) метод близький до істо-{ ричного (хронологічного) методу. Він використовується тільки в І. лінійній побудові повідомлення, де не допускається ніяка ретрос-,' пекція, тобто неможливе повернення назад. Отже, стадійний метод І викладу матеріалу можна визначити як рух мовного повідомлення " від стадії до стадії за логікою розвитку думки. Суттєвим тут є те, І що стадія — це етап, відтинок (частина) міркування, а не факт, подія, І час. В одній стадії може бути кілька фактів, подій, ознак, властиво-; стей. Стадійний метод потребує певної завершеності думки на | кожній стадії, інакше наступна стадія не буде мати міцної опори | (це як кладка цегли, як алгоритм доведення, як етапи в роботі).

Всі спокуси повернутися до попередньої стадії, щоб щось уточ-| нити, додати, спростувати, мають бути передбачені промовцем ще І в підготовчому періоді і зняті до процесу викладу матеріалу Якщо | цього неможливо передбачити, то не треба вдаватися до стадійно-I го методу, бо він вимагає суворого дотримання лінійності в роз-I гортанні думки й особливого матеріалу (ніби порційного).

Стадійний метод потребує градуювання теми за сходинками «вгору» або «вниз» (від меншого до більшого і навпаки; від конк­ретного до загального і навпаки).

Концентричний метод

 

Слово концентр утворене з латинських слів коп- (префікс, що означає об'єднання, спільність, сумісність) і сепігит (центр, зосе­редження). Концентричний метод використовують тоді, коли виникає потреба вивчити якусь проблему. Тоді в центр уваги (дослі­дження) ставлять цю проблему і навколо неї колами групують спо­ріднені, близькі, дотичні проблеми, питання, події, факти тощо. Структура викладу нагадує серію кілець, в центрі якої головна точ­ка — ідея, до якої колами сходяться ближчі, а потім дальші питання.

Специфічною ознакою концентричного методу е потреба постій­но повертатися до основної ідеї, ніби звіряючи з нею весь інший матеріал. В різному матеріалі і в різних контекстах ідея набуває нових цікавих відтінків, конотацій. Під впливом зовнішніх чин­ників у ній можуть актуалізуватися нові аспекти.

Концентричний метод викладу використовується у науково-нав­чальному стилі. Тут він дає можливість поступово з віком дитини нарощувати по колах матеріал однієї освітньої галузі. Після освіт­нього періоду людина концентричним методом протягом життя продовжує набувати знання, бо з віком їй відкриваються нові грані предмета науки.

Широко використовується концентричний метод викладу і в публіцистиці при обговоренні життєво важливих проблем для людини, нації, суспільства, держави, наприклад таких: українська національна ідея, патріотизм, екологія, громадянське суспільство,, енергетична криза, чорнобильська трагедія, злочинність тощо.

Аргументація

 

У риториці все підпорядковане мистецтву переконання. На етапі інвенції— це підбір матеріалу, в диспозиції— його розташування, в елокуції—добір мовних засобів і способів їх подачі, в мнеморії — запам'ятовування найважливішого, в акції—характер мовної пове­дінки і паралінгвістичних прийомів (виголошення, міміка, кінеси-ка, жести). Це підтвердження (сопйгтагіо) і спростування (гегйіагіо) певних положень.

Проте основним етапом і змістом переконання є аргументація як логічна частина диспозиції.

Аргументація в широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів і як результат— мистецтво дискусії. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза (гр. ІЬеаіз), аргу­мент (лат. аг§итеп1ит), демонстрація (лат. аетопай-аііо).

Теза

 

Теза (у перекладіз грецької положення)потребує доказу,а часто і додаткового розгортання.

Теоретично кожна теза ніби має право на докази її істинності чи неістинності. Проте практично більшість тез приймаються без до­казів як очевидно істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне середовище» (Є. Клюєв), з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічне загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, напри­клад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у на­прямках як «за» (рго), так і «проти» (сопїга) були, як правило, ігро­вими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргумен­туються в одному напрямку — істинності або неістинності.

Аргумент

 

Аргумент (у перекладі з латинської доказ) — це наступне поло­ження (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й об­ґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), в ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитет­них людей.

Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогійну.

Основою логічної аргументації є силогістика (гр. 5у11о§і$икоз — і дедуктивний), започаткована ще в логіці Арістотеля. В античній риториці силогізми (дедуктивні умовисновки) уявлялись як єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С; А є меншим терміном і суб'єктом, С є більшим терміном і предика­том, В є середнім терміном і залишається за межами висновку.

Розрізняють чотири фігури силогізму залежно від положення середнього терміна для того, щоб гарантувати коректну побудову умовисновку:

АєВАєВАєСАєВ

ВєССєВАєВСєА

умовисновокАєС С є А СєВ СєВ.

Відношенняміж термінами у силогізмах можуть бутитакихтипів:

Будь-який... є... (загальностверджувальне судження).

Ні один... не є (загальнозаперечне судження).

Деякий... є (частково стверджувальне судження).

Ніякий... не є (частково заперечне судження).

Кожна з фігур може вживатися в чотирьох видах, отже, можна побудувати 64 комбінації суджень, з яких, як пишуть ритори (Є. Клюєв), лише 19 гарантують коректні висновки-докази.

Наприклад: Молоді є веселими.

Студенти є молодими.

Висновок: Студенти є веселими і т.ін.

Проте реально в промовах і дискусіях силогізм не завжди роз­гортається, його посилання випускаються, і доказ ніби сам собою розуміється.

Такі усічені судження Арістотель називавентимемами. Вони характерні для живого, практичного мислення.

На противагу ентимемам в античній риториці користувалися ісоритом (гр. 50ГО5 — купа, куча). Арістотель називав сорит чималим ланцюжком суджень з випущеними посиланнями (посил­ками).

Майстерності аргументації можна досягти, якщо оволодіти сило­гістикою і знати фундаментальні закони логіки.

Закони логіки

 

Силогізми допомагають уникнути неточності понять. Логічні закони мають, з одного боку, допомагати будувати докази, а з іншо­го — запобігають порушенню основних принципів мислення і ве­дення дискусії. Дотримання законів логіки створює зручність, а від того комфортність мовного спілкування, бо учасники обопільне виконують певні правила, норми мовної поведінки. Для цього тре­ба знати чотири основні логічні закони:

— закон тотожності;

— закон суперечності;

— закон виключення третього;

— закон достатньої підстави.

Закон тотожності

 

Цей закон формується в риториці (і не тільки) так: будь-яка за­вершена думка зберігає свою форму і значення в межах певного визначеного контексту. (Будь-яка сутність збігається сама з собою або дорівнює собі.) Контекст може бути висловленим (написаним) або таким, що тільки розуміється.

Дія цього закону поширюється лише на одне мовне ціле, тобто одне висловлення, і в межах певного часу. Якщо я сьогодні щось оцінюю дуже високо, то я не можу в цей же час оцінювати це саме низько. Однак в інший час може бути інша оцінка цього самого предмета. Якщо ж я одночасно даю дві різні оцінки того самого предмета чи явища, то я порушую в мовленні такі вимоги закону, як вірність обраній темі, ідентичність предмета самому собі, реле-вантність, непорушення меж об'єкта і створюю незручності своїм мовним партнерам. Закон тотожності не зобов'язує до всебічного висвітлення предмета, головне — щоб у мовному вираженні він був упізнаваним, ідентифікувався.

Порушенням закону тотожності може бути, наприклад, така мовна ситуація: рецензент каже: книга дуже хороша, проте в ній немає головного, а якщо уважніше придивитися, то взагалі нічо­го хорошого немає або його дуже мало і т. ін. Отже, якщо в книзі немає головного, то ця книга хорошою бути не може.

Закон суперечності

 

Цей закон Арістотель у праці «Метафізика» сформулював так:

«Неможливо, щоб одне й те саме разом було й не було власти­ве одному й тому самому і в одному й тому ж смислі». Сучасне його формулювання таке: жодне судження не може бути одночас­но істинним і неістинним. Інакше виникне суперечність цих смислів, тобто цей закон оберігає мовців від тупикових, безвихід­них ситуацій.

Припускається, що два судження про щось одне (річ, особу) можуть бути одночасно суперечливими: одне істинне, друге не-істинне, але логічний закон не порушиться тільки в тому випадку, якщо вони будуть належати різним особам. Це означатиме, що співрозмовники дотримуються різних поглядів, вони мають на це право.

Цей закон також діє в межах одного мовного вираження (вислову, тексту) і в один і той же час. В інший час вислів може означати судження протилежне, тобто те, що було вчора гарним, сьогодні стало поганим, але судження тільки одне, а не два одночасно.

Отже, закон суперечності полягає в тому, що судження і його заперечення не можуть бути одночасно істинними. Цей закон стосу­ється тільки мовного вираження, а не реальних суперечностей у життєвих чи природних ситуаціях. Літом може бути дуже холод-1 но — це суперечність у природі, але наше називання цього не є | суперечливим судженням. Воно було б суперечливим, якби ми ка-^ зали про це одночасно — сьогодні дуже холодно і дуже тепло. Не ;; можна одночасно стверджувати і заперечувати одне й те саме.

; Предмет мовлення має бути ідентичним, тотожним самому собі ,' (закон тотожності), мовлення про нього (предмет) також повинне

бути ідентичним собі, не суперечливим (закон суперечності). ; Ритори-софісти упродовж V ст. до н. е. вчили молодь не стільки мудрості, скільки вправності переконувати людину в істинності навіть неістинних суджень. Вони керувалися філософією, що «лю­дина є мірилом усіх речей» (Протагор). Для цього користувалися «гнучкими» поняттями, на зразок: смертьє зло для тих, хто по­мирає, а для грабарів — благо. Це все є істинним одночасно,аледля різних людей.

Закон виключення третього

 

Арістотель сформулював цей закон так: «Рівним чином неможебути нічого проміжного між двома членами суперечності, а сто­совно чогось одного необхідно, щоб було одне — або стверджува­ти, або заперечувати». Латинське формулювання цього закону має такий вигляд: «Третього не дано». Це означає, що, маючи позитив­не і негативне судження, мовець погоджується з першим, а друге відкидає або погоджується з другим, а перше відхиляє, але тре­тього не дано. Довільний вислів: або сам істинний, або істинним є його заперечення.

Цей закон близький до попереднього, він є його продовженням. Закон виключення третього свідчить, що одне із суджень є обо­в'язково істинним, тоді інше — неістинне, а третього немає.

Закон виключення третього теоретично присутній у кожному ко­мунікативному акті, просто у звичайному мовленні на ньому не наго­лошується. Очевидно, він є в дискусіях, де чітко проступають і заго­стрюються позиції мовців. В такому разі часто використовують так­тику «розвести погляди», яка згладить гострі кути, бо загубить пред­мет суперечки і навіть зробить всіх однодумцями (один про одне, інший про інше, а всі разом ніби про одне й те саме). Наші уявлення про предмет поповняться, але ж питання, що є істинним, а що не-істинним у цих повідомленнях так і залишиться нез'ясованим.

Тому риторика на початку суперечки чи дискусії пропонує вико­ристовувати прийом фіксації полюса контрадикції (суперечності), тобто уточнення предмета суперечки, того положення, істинність або неістинність якого треба довести. Це дасть можливість диску-тантам дотримуватися «генеральної лінії» і своїх позицій («свого берега»), а не перескакувати на суміжні, супровідні чи й протилеж­ні. Фіксація полюса котрадикції швидше приведе до вичерпаності суперечки і закриття теми. Інакше суперечка може йти манівцями і бути тривалою.

Риторика пропонує й тактику допуску, припущення, тобто диску-танту пропонується роль його опонента для того, щоб він відчув, де саме і чому починається розходження в поглядах. Цю тактику можна виразити ще так: якщо ти вважаєш, що правда на твоєму боці, то подивися, а що на протилежному боці, там також може бути правда. В такому разі дискусія знаходить точки розходжень, нестикування і швидше йде до зняття їх.

Закон виключення третього помітно діє в антонімічних ситуа­ціях, коли є пари протиставлень, але в площині однієї тематичної семантики (добре — погано, зло — добро, життя — смерть, зима — літо і т. ін.). У риториці наводиться такий приклад: можна протис­тавити любов ненависті, але не ліхтар сиру'.

Одна з умов закону виключення третього — точність протистав­лення. Суперечливі судження мають бути в контрадикторних (проти­лежних) відношеннях за формальними ознаками, тобто з використан­ням заперечної часткине (гарний — негарний}, або хоча б у контрар-них (протиставлювальних) за змістом (чорний — білий, день — ніч).

Це добре відобразив Є. Клюєв на прикладі анекдоту: У відповідь на вимагання бандита «Гаманець або життя», —жертва, подумав­ши, запитала: «Пробачте, чи не могли б вимені на вибір ще щось запропонувати?». З погляду закону виключення третього вима­гання бандита сформульоване не контрадиктивно і не контрарно, тому що поняття «гаманець» і «життя» не можуть протиставлятись. Тут вони протиставляються тільки ситуативно, а не семантичне. Жертва не поставила б зустрічного запитання, якби було формулю­вання «життя або смерть?» Тут третього справді не дано (Є. Клюєв).

Закон про виключення третього виконує диференційну роль, він виділяє дискусію з-поміж недискусій. Дискусією можна назвати тільки таку суперечку, при якій до предмета мовлення можна засто-; су вати закон виключення третього. Дискусія — це така суперечка : (еристика), яка спрямовується на пошук істини, тому проводиться іза законом виключення третього.

Закон достатньої підстави

 

Закон достатньої підстави завжди і постійно використовувався в риториці і логіці, але сформулював його значно пізніше (в кінці | XVII — на початку XVIII ст.) німецький філософ Лейбніц: жодне явище не може виявитися істинним або дійсним, жодне тверджен­ня — справедливим без достатнього обґрунтування, чому справа стоїть саме так, а не інакше. Отже, будь-яке судження, що прий­мається, має бути належним чином обґрунтоване.

Цей закон «рятує» нас від багатослів'я, бо зобов'язує кожного промовця стверджувати тільки те, що він може обґрунтувати, на що він має підстави. Отже, треба з'ясувати, що ми розуміємо під обґрунтуванням і яке саме обґрунтування можна вважати достат­ньою підставою. Обґрунтуванням вважають таке судження або кілька суджень, які самі не потребують доказів, бо це вже все дове­дене або перевірене чи десь зафіксоване як доказ.

Достатньою підставою вважають:

— стійкі універсальні судження типу аксіом, законів, максим, принципів, постулатів: закон Архімеда, яблуко Ньютона таін.;

— загальновизнані людським досвідом судженняна зразок:хтонародився, той і помре; після зими настає весна тощо;

— власні судження, вже доведені або виведені з істинності інших суджень (силогізмів).

До сфери дії закону достатнього обгрунтування входять такі позиції:що належить обгрунтувати (які судження придатні для обгрунтування),чим обґрунтовуються судження і сам процес об­ґрунтування (доказу).

Отже, підвалиною судження служать прямі аргументи,одержанілогічним шляхом (побудовою коректних силогізмів), танепрямі,опосередковані аргументи у вигляді посилань на вже відомідосяг­нення науки, авторитетні імена тощо (див. «Аргумент»).

Аналогійна аргументація

 

Аналогійна (гр. апа1о§іа — схожість, подібність) аргументація також належить до логічних операцій в тому сенсі, що вона відпо­відає законам і принципам логічного мислення, тобто «діє за пра­вилами». Разом з тим це операція і риторична, в значенні мовна, бо всі тропи і фігури — це певні типи аналогії (див. «Елокуція»). В основі аналогії лежить порівняння за схожістю, подібністю.

Аналогія як подібність — це проміжна (і перехідна) стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються (буде серійність), при відмінності немає спільних ознак, отже, по­рівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні.

Схожість можна помітити («вловити») у сфері трьох властивос­тей (якостей);рефлексивності, симетричності, транзитивності.Схожість наводить на думку про якусь часткову взаємозамінність, за якої один предмет ніби можна поставити на місце іншого, і ра­зом з тим ця взаємозамінність не є повною, бо інакше трапиться збіг, тобто нерозрізнення предметів, і вони накладуться один на одного.

У риториці під рефлексивністю (лат. геПехіо — відбиття) прий­нято розуміти ідентичність предмета самому собі в певний час,якправило, в момент мови про нього. Це ніби повернення себе в певні часові межі і продумування в них, така собі «часова рамка», бо в інший час предмет розмови може бути уже не ідентичний самому собі, як ми його зафіксували в цей певний момент, — він або щось утратить, або набуде. Предмету, що є об'єктом порівняння на схо­жість, подібність, потрібна стабільність. Однак більшість предметів аргументації перебуває у розвитку, тому треба їх «вловити» в пев­ний часовий проміжок, і аналогія, яку виведемо, буде стосуватися предмета тільки в цьому часі.

Симетричність в аналогійній аргументації означає, що при по­рівнюванні предметів за якоюсь ознакою ця ознака присутня в обох як одна й та сама, тобто фіксована. В логіці ця симетричність вира­жається формулою «якщо А дорівнює В, то й В дорівнює А».

Можна означити симетричність і як незмінність певних якостей чи властивостей предметів у процесі аналогійної роботи з ними, бо якщо вони змінюватимуться, то порушуватиметься система ко­ординат і аналогія не виведеться. Це можна пояснити на такому прикладі: Важко встигнути у мовних формах точно описати пей­заж за вікном потяга, що рухається, бо весь час змінюється кар­тина (координати).

Під транзитивністю в риториці розуміється перенесення пев­них відношень за впізнаваністю. У логіці ці відношення виража­ються формулою: «Якщо А дорівнюєВ, а В дорівнюєС, то А дорів­нює С». З погляду риторики порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, перено­симо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме і в такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним, освоюємо.

Аналогійна аргументація ґрунтується на тих ознаках порівню­ваних предметів, що схожі або збігаються. В структурі порівняння вони називаються третім членом порівняння (Іегпит сотрагагіопік) при суб'єкті та об'єкті порівняння, але саме цей третій член по­рівняння є основним (за якою ознакою порівнюється), бо ознаки можуть швидко змінюватися (зимове дерево можна порівнювати з чорною графікою, а квітуче — зі снігом, молоком).

Аналогійна аргументація може бути двох типів: фізична і мета­фізична. Цей поділ залежить від того, чи аналогія відбувається в результаті спостереження ознак предметів власним конкретно-чут­тєвим досвідом мовця, так би мовити, наочно, і тоді це фізична аналогія, чи в результаті міркувань над ознаками предметів і виве­дення умовисновків — тоді це метафізична аналогія.

Серед фізичних аналогій виділяють ще власне фізичні і пережиті аналогії. Власне фізичні аналогії ґрунтуються на тому постулаті, що всі мовці мають однакові органи чуття і приблизно однаковий чуттєвий досвід побутового життя. Тому немає потреби доводити, що ніч темна, а день світлий, земля чорна, а сніг білий, сіль солона, а цукор солодкий. Достатньо лише констатувати об'єкт, як у сприй­манні слухачів виникає набір потрібних чуттєвих даних і формується аналогія. Запитань — а це який? чи яка? — не виникає.

Пережитою аналогією називають таку, яка виникає на підставі освіченості, пережитих слухачами подій, явищ, фактів та відомих їм з авторитетних джерел, культурно-історичного досвіду народу, національної культури. Це аналогії за фоновими знаннями.

Фізична аналогія може зазнавати певних обмежень:віку (дитина має малий чуттєвий досвід, чогось іще не бачила, не чула, не пробувала),місця (мовець тропічної зони не має «досвіду снігу», як ми — «досвіду мусонів чи тайфунів»),часу (сучасні мовці можуть не зна­ти багатьох речей, що відійшли в минуле, та їх назв). У таких мовних ситуаціях аналогійна аргументація не спроможна народитися.

Метафізична аналогія — це теоретична аналогія, що вибудо­вується шляхом міркування над абстрактними поняттями (комунізм є аналогією фашизму, тому що і той, і той є тоталітарними режи­мами, основою їх є тоталітаризм).

Аналогійна аргументація має ту перевагу, що вона компактна, діє не через систему умовисновків, а через образ або ідею, а це не потребує розгорнених коментарів. Аналогійна аргументація вико­ристовує для цього систему художніх засобів. Аналогійна аргу­ментація як більш конкретніша і чуттєво-образна є емотивною, вона чарує слухача новими відкриттями, супроводжується почуттями. Визнавши одне і впізнавши в іншому його риси, ми визнаємо друге, тобто це інше, бо третє (їх риси) є спільним для обох. Це означає, що виникла аналогія. Якщо це не є так, то аналогія не склалася.

Аналогійна аргументація не визначає поняття, а шукає і визна­чає зв'язок між ними (Який батько, такий син — якщо помітили схожу рису).

Аналогія може бути пропорційною й атрибутивною.Пропорцій­на аналогія потребує рівноправності зіставлюваних об'єктів у ро­зумінні наявності в них як спільних, так і відмінних ознак (чоботи і черевики, пальто і куртка (як коротке пальто).

Атрибутивна (від лат. апгіЬио — надаю, наділяю) аналогія ви­никає на перенесенні ознак одного об'єкта на інший. Атрибут — це виразна, відмінна ознака, що відрізняє цей предмет від інших.

За аналогією атрибутивного типу одному об'єкту приписують­ся властивості або ознаки іншого і далі стають уже і його ознакою, а інші ознаки ніби приглушуються. Так виникають аналогії (схо­жості); струни [скрипки} серця, зелена [трава} молодь, ведмежа [погана} послуга, вишневі [ягоди} губи та ін.

Крім прямих аргументів є щеопосередковані. Їх можна назвати конкретно-ситуативними. Вони не мають узагальненого й обов'яз­кового характеру, а є можливими у певних конкретних ситуаціях мовного спілкування. Наприклад:

Аргумент до подіїе дуже широким, тому що події є різної сили і величини руйнівного (рідше — творчого) впливу, але для окре­мої теми і конкретних опонентів події їхнього життя — також ар­гумент у суперечці.

Аргумент до місця, обставин, ситуації— це посилання на місце й обставини, ситуацію подій, які підсилюють ваше твердження або допомагають спростувати твердження опонента, полегшують або посилюють звинувачення (напр.: тут не місце про це говорити; в цих умовах, треба діяти інакше) або виправдовують.

Аргумент до публіки — це звернення до присутніх як свідків суперечки для підтримання своєї позиції і спростування позиції опонента (Ну ви ж бачите... Хто з вас не був у такій ситуації!). Аргумент до публіки може бути дуже вразливим: серед публіки може бути більше прихильників вашого опонента, ніж ваших; пуб­ліка може бути необізнаною з обговорюваною проблемою або вза­галі бути байдужою до неї. Тому звертатися до такого аргументу треба вкрай рідко.

Аргумент до особи (особистості) — це звернення за підтрим­кою безпосередньо до присутньої особи як до свідка, як до суб'єк­та дії (А ви могли б так зробити?; А яка ваша думка?; А за кого ви голосуватимете?; Ви як висококваліфікований фахівець знаєте...;

Як досвідчений педагог, порадьте...).

Аргумент до авторитету — це посилання для підтримки своїх поглядів н<



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 239; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.013 с.)