Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?





Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Якщо самі ще не осмислили, то чого хочемо від світу?



Я не знаю, хто, коли й кого нагородив уперше. Мабуть, це було давно. І яка це була нагорода — священний камінчик, золота бляшка чи зуб акули? У стародавніх греків — лавровий вінок. У фінікійців, здається, перстень. Знаю тільки, що з давніх-давен були і є нагороди, так би мовити, двох категорій: нагороди нечесні, що заохочують служити владам, і нагороди почесні, за справжні заслуги перед суспільством.

Ті перші сипалися щедро, і часто з рук неправедних. Ті другі завжди приходили з запізненням, а часом і посмертно. Досить згадати хоча б трьох славетних поетів — Данте, Петрарку і Торквато Тассо. Всі знають знаменитий портрет Данте з лавровим вінком на голові. Важко собі уявити цю горду голову без лаврового вінка. А одначе живий Данте не був увінчаний цим лавровим вінком, це прималював йому Рафаель, вже на посмертному портреті.

Петрарка теж так і не дочекався гідного визнання. І з гніву, з образи за поезію, за поетів він сам собі поклав на свою втомлену голову лавровий вінок — не з марнославства, а щоб не була понижена в очах людства велич поетичного генія. Торквато Тассо так і збожеволів, зацькований, прику­тий ланцюгом до ліжка, і лавровий вінок йому, вже мертвому, поклали на груди.

Така сумна історія найславетніших лауреатів, то що вже казатипротих, що не сягнули їхньої слави, хоч і мали талант і працювали подвиж-ницьки для своїх народів?

Лаври здавна вважалися символом перемоги і слави. Була навіть ле­генда, що в лавр не може вдарити блискавка. Але в голови поетів завжди били всі громи і блискавки всіх суспільних нещасть.

Недарма Ярослав Івашкевич дискретно сказав у одному вірші, що доля плете поетові два вінки. Тобто — лавровий і терновий. Далі в процесі гірких еволюцій людства на поетів одягали і солдатську шапку, і арештант­ську робу, і стріляли їм у спину, і ставили чобіт на груди. Вдосконалюва­лась також і система заохочень. І все глибшою робилася прірва між двома типами поетів, особливо помітна в наш час. Ще зовсім недавно про це я писала:

Буває час орлів, а нині різне птаство. З державної руки сипнули їм пшона.

Відцвірінькали. І настав грізний час — блискавка вдарила у фальшиві лаври, і вони обсипалися із суєтних голів. Я щаслива, що дорога спокус і нагород була мені завжди чужа. Що я мала моральне право написати:

Митцю не треба нагород. Його судьба нагородила. Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

А одначе, такий парадокс — і я вже одержую нагороди. Хоча й писала:

«Для лаврів сучасності треба чавунні скроні». Лаври не лаври, а за ос­танні три роки це вже друга премія. Але щастя в тому, що це вже в якісно інший час. Ну, і таки ж не посмертно.

Що ще важливо — що перша премія присуджена там, на Батьківщині, а ця тут, від українців діаспори. І це вселяє надію на магнетичний процес притяжіння двох духовних материків, так трагічно й давно вже роз'єдна­них, розбитих на дві культури, дві літератури. Адже література кожного народу становить одну цілість. Генрік Ібсен чверть століття жив поза Норвегією, а створив скандинавську перлину «Пер Гюнт». Байрон помер у Греції, Гоген жив на Таїті, але вони не були відчужені від своїх націо­нальних культур. Може, настане час, що талановиті письменники емігра­ції зможуть прийняти нагороди з рук України.

Принаймні вже ось на фестиваль поетів будуть запрошені українські поети звідусіль, куди їх закинула доля, забувши їм сплести ті два вінки, а одягши на них таку шапку-невидимку, що й досі ми там не знаємо кра­щих ваших поетів, а ви — наших.

Коли три роки тому мені вручали Державну премію імені Т. Г. Шев­ченка, я подякувала Шевченкові. Бо не державі ж дякувати, не партії — яке вони мають відношення до Шевченка? А в цьому випадку — чиста премія з чистих рук — я дякую найперше високошановним фундаторам цієї премії, пані Тетяні та панові Омеляну Антоновичам за їхню велико­душну посвяту справі української культури. Дякую журі, що визнало мене гідною цієї високої відзнаки. Дякую всім, хто прийшов і приїхав на це урочисте дійство, що схиляє не лише до радості, але й спонукує до глиб­ших роздумів. Бо кому й за що дякую — це ясно і самоочевидно. Але чому я вважаю за необхідне підкреслити цю вдячність — мушу пояснити. Звичайно ж, не тільки тому, що це почесне і по-людськи приємно — одер­жати премію. І не тому, звичайно, що там, в Україні, знатимуть, що мене не лише обікрадено у Нью-Йорку, а й нагороджено у Вашингтоні. А на­самперед ось чому.

Українська література на сучасному етапі входить у таку вже звичну для неї, а на цей раз, можливо, ще болючішу й тяжчу фазу, ніж у всі періо­ди дотеперішніх «відлиг». Ми ж не маємо нормального літературного процесу. Ми живемо від періоду до періоду. Ми задихаємось і гинемо між цими періодами. І коли, нарешті, настає, здавалось би, найвищий час, щоб творити справжню літературу, знову зчиняються суспільні катакліз-ми, знову треба йти від письмового столу на мітинги, в боротьбу, знову прокручуються в барабані історії ті ж самі проблеми, ті ж гасла, не вирі­шені, не викричані протягом багатьох століть. Сьогодні нам повертають дещицю тієї свободи, яку письменники інших країн мають уже давно. Сьогодні нам повертають письменників, що були вбиті півстоліття тому. А коли ж літературі буде повернуте ненаписане сьогодні? Знову писати нема коли, знову треба іти в політику. Знову це програмує нашу літерату­ру на відставання від світового рівня.

У нас і віддавна вже нема глибокого розуміння ролі літератури в ду­ховному розвитку нації. Наші «рідні примітиви», як сказав один розум­ний чоловік, просто нездатні усвідомити, що таке письменницька праця. Наше літературознавство часом має рівень долітературного мислення. Люди часом надто швидкі на заперечення на всіх рівнях некомпетент­ності. Все це призвело до того, що наша література, при всіх її для нас очевидних досягненнях — об'єктивно і досі є, так би мовити, всесвітньо невідомою літературою. Це патологічна ситуація, з неї треба виходити. Треба повірити тим, хто знає шлях, або принаймні його шукає.

Тим часом навіть тут, у, здавалось би, вільному світі, просять у мене інтерв'ю як у письменника, а питають, чому ж це я не йду у політику? Одна жінка у Філадельфії під час мого виступу запитала: чи маю я право слухати музику слова, коли найактуальніша зараз ідея визволення України? Ось така специфіка буття української літератури. Український письмен­ник ніби як не має права належати своєму мистецтву, реалізувати свій талант, зрештою, усамітнитися, чути оту саму «музику слова», писати. Він не може, як Гюго, поселитися на маяку. Він все одно буде вдивлятися у те своє трагічне море, і все світитиме, щоб хтось не заблукав, не роз­бився об рифи наших проблем.

У той час, як інкрустовані очі Мадонни, періоду раннього Відроджен­ня, викликають захоплення всього світу, і всі знають, що це Італія. А наш дивовижний митець Архипенко — у художньому музеї у Філадельфії є його роботи, а підписано: «Вот іп Кивхіа», «народився в Росії». На сарко­фазі Яна-Казиміра в Парижі — фрагменти Берестецької битви, такі шля­хетні крилаті гусари і якісь темні варвари — вся ж справа у художньому осмисленні подій. Як мистецтво подасть образ свого народу, його мен­тальність — так світ і сприйме. Ми дозволили розкрутитися цій інерції. Ми не зупинили її незаперечними досягненнями людського духу. Все спо­діваємося на майбутнє. А якщо глянути з майбутнього в життя сьогоден­не? Які духовні скарби надав сьогоднішній день літератури? Навіть самі ще не осмислили, чого ж ми хочемо від світу?

Дорогі мої, політика — діло сьогоденне, а поезія вічна. В початку було Слово. В початку людства. І в початку кожної нації. Кінець Слова може бути кінцем нації. І саме тому, що нам лелека не приніс у колиску Гомера, що «Слово про Ігорів похід» знайшов Мусін-Пушкін, а не, скажімо, Іван Вишенський, тому нам так і тяжко тепер.

Коли я чую назви індіанських річок і гір, і сучасні американці їх вжи­вають, вже не знаючи, що вони колись означали, я думаю про трагедію свого народу. В Пенсильванії бачила «стежку апалачів», на межі гір і неба. Апалачів уже нема, залишилася тільки стежка.

А мій народ іде на межі поля і неба. І якби Тарас Шевченко не написав «Заповіт», занедужавши тоді в Переяславі, то хто зна, чи йшов би досі наш народ навіть і по цій межі свого національного буття. А одначе йде. Завдяки своєму геніальному поетові. Вся річ у тому, щоб не урвалася ця можливість творення справжньої поезії. Все потрібно — і йти у вир су­спільних проблем, боротьби і протистояння. І писати. Не змарнувати мож­ливостей Слова. Бо добігає кінця XX століття, а ми все ще тільки боремося за право на свою мову.

І ось чому я вдячна вам — не стільки за себе, скільки за те, що ви віддали належне самому феномену письменницької праці. В цих політич­них катаклізмах, в шумі й галасі громадянських пристрастей, коли немає

коли писати, нема коли творити Слово, — оця скромна подія — вручення літературної премії українському поету у Вашингтоні — хай свідчить, що все у нас є: і Рух, і громадянська мужність, і той безсмертний дотик до душі — поезія.

Вашингтон,

Джорджтаунський ун-т. Травень 1990 р.

Володимир Яворівський

Прощавай, тисячоліття!

Промова, виголошена по І програмі Українського радіо 25 грудня 2000 року

Десять століть. Тисяча років. Дванадцять тисяч місяців. Триста шістде­сят тисяч днів. Вісім мільйонів шістсот сорок годин. П'ятсот вісімнад­цять мільйонів чотириста тисяч секунд. Приблизно сорок п'ять — п'ятде­сят поколінь українців прожили на нашій землі, продовжуючи україн­ський рід. Така найпростіша арифметика, доступна школярикові молод­ших класів.

Однак це наше, українців, тисячоліття, бо після багатьох кривавих тирловищ, міграцій, освоєнь та обживань життєвого простору у поперед­ньому, першому тисячолітті нової ери наша нація лише зав'язувалась, лише пускала свій корінь у цю благодатну землю, пускала глибоко і надій­но в самому центрі європейського материка. Наче передчувала, що її терза­тимуть сусіди південні і північні, східні і західні і що вона мусить вистояти за будь-яку ціну.

Маючи молоду і буйну силу, сильні амбіції, романтичну харизму, уні­кальне геополітичне місце, відчуваючи себе «пупом» Європи, ми могли легко «призбирувати» сусідські землі і творити, після Риму, другу цент­ральну слов'янську суперімперію. Вірогідність її появи більш як реаль­на. Могла існувати Київська чи Руська імперія на базі слов'янського етніч­ного фактора. І Київ міг би стати другим Римом з набагато вищим рівнем культури та демократії. Та щось підказало нам: імперії минущі, вони не­одмінно розсипатимуться під своєю вагою та внутрішніми конфліктами.

Тому ми, як правило, сиділи вдома, облаштовуючи свою землю і домів­ку. Ми трималися правицею за рало, а в лівиці мали про всяк випадок меча. Лише про всяк випадок, і — в лівиці. Ми жили, дивлячись собі під ноги, а не в сусідські землі.

Як нація ми формувались повільно, але надійно і фундаментальне, ніби знали, що нас чекає попереду — які трагедії і несподіванки, які карко­ломні повороти долі, що дикий гонор орд розіб'ється об незнищенний стоїцизм нашого духу та волячу терплячість. Ми ніби готувалися до на­шої трагічної історії в другому тисячолітті. Інтуїтивно чи передбачувано розумом — то вже інша річ. Ми були часткою природи і тому молилися сонцю, деревам, дощу, землі. Поетичні матеріалісти, які обожнювалинесебе, а те, що довкола нас.

Це тисячоліття — таки наше, бо в ньому ми народилися як етнічна спільнота, як велика людська родина, яку охрестив наш князь Володимир. Наші вороги, самі того не усвідомлюючи, допомагали нам об'єднувати­ся, ставати плече до плеча. Ми почали свою біографію з будівництва храмів на київських пагорбах, одбиваючи набіги диких орд на нашу плодючу землю. Ми трималися свого дому, і наші вороги думали, що ми просто неповороткі і ледачкуваті. Незахищені з усіх сторін світу, щомиті чекаю­чи нападу, тупотіння кінських копит і ґелґоту ординців, ми тягнулися до науки, маючи за культ не лише силу, а й розум і житейську мудрість. Доч­ка Ярослава Мудрого Ганна, ставши жоною французького короля, вчила його грамоти, а знаменита бібліотека Ярослава Мудрого була першою бібліотекою у світі. Ми дали людству неповторну архітектуру, дали диво­вижні пісні, вишивання, взірці першої дипломатії і першої демократії. Княжа жона, княгиня Ольга, правила нами не гірше Святослава. Більшість важливих для держави питань вирішувало народне віче. Козацька військо­ва рада «турнула» з посади не одного поганенького гетьмана, якщо він замахувався на монархічне правління. І це — задовго до всіх, розхвале­них нині, європейських демократій, у двері яких ми лякливо стукаємо сьогодні: а мо', відчинять?

Та ми не дали взірців тортур навіть у найжорстокіші і нелюдські часи історії. Навіть шибениця і паля — не наші винаходи. А гільйотина і куле­мет — тим більше. Не забуваймо про це, українці. Ми натомість дали світові «Руську правду» як еталон майбутніх законів, а наш гетьман Пи­лип Орлик напише першу в світі конституцію, задовго до польської і фран­цузької, не кажучи вже про американську. Порох забуття і втрата держав­ності надовго поховають ці факти за гіпертрофованою й перебільшеною величчю «старшого брата», але це ж наша, українська, історія, ми по­винні підняти її з непам'яті. Ніхто, крім нас самих, цього не зробить. Бо нікому крім нас це непотрібно.

Ми формувалися як осідлий, домашній і неагресивний народ, ми рідко ходили по чуже, вміючи обстоювати своє, кревне. Тому об наш спокій і непоказне, неефектне лицарство розбивалися і татаро-монгольські, і ту­рецькі орди. Коли нас чіпали у власному домі — перемогти нас було не­можливо. Ми не приховуємо того, що і Богдан Хмельницький вибухнув гнівом і очолив одне з найпотужніших національно-визвольних повстань саме тому, що польський шляхтич зачепив його родинне гніздо. Так, ми — домашні, але не приведи Господи чіпати нас у нашому домі. Цю рису ми беремо з собою і в трете тисячоліття. Вона, саме ця риса, принесла нам багато горя і страждань, бо двері нашого дому здебільшого були відкри­тими, і тому частіше заходили вороги, як друзі.

Ми вперто витворювали свої традиції, свій характер і етнічний образ, навіть власну політичну систему, яка нам пасувала. Козацьке братство з етикою непохитного побратимства, прямі, демократичні вибори старшини і гетьмана, колегіальні рішення на січі, виборні судді і відкрите судочин­ство, культ особистої і колективної свободи виключали навіть можливість рабства і кріпацтва аж до входження в Російську імперію. Навіть маючи незліченну кількість полонених, ми не мали невільників. Нам завжди вис­тачало землі, простору і сонця. Та нам завжди бракувало саме колектив­ного гонору і національної самовпевненості — таких природних речей для багатьох наших сусідів. Особливо тих, які, ще не вміючи ходити і говорити, ледь відповзши від отчого порогу, стали називати себе «стар­шим братом». Звідси безліч наших драм і трагедій.

Перших шість століть цього тисячоліття таки були українськими. Ми потужно і рішуче утверджували себе на цій землі як самобутня, сильна і державна нація. Софія і Лавра своїми куполами світили на пів-Європи,

наші ченці писали літописи, фіксуючи нашу історію для нащадків. На подільських пристанях стояли події, вивантажуючи найкращі товари з усього світу. На Андріївському узвозі вистоювали в чергах до наших князів іноземні посли. Ми жадібно засвоювали чуже, цікаве і прийнятне для нас, але передусім — свято пантрували своє, ділячись ним із іншими. Ми любили красу, навіть пишноту, хоч вони кололи очі нашим ворогам, при­наджували їхню варварську похіть і руйнівну втіху.

Ми опосіли землю на дорозі з Європи до Азії і з Азії до Європи на пограниччі двох цивілізацій — осідлої та кочівної, тому багато хто з нас взяв собі за філософію «моя хата скраю», відгородившись навіть від сусі­да парканом, зате держава залишилася розгородженою і відкритою. Лише зараз, на зламі тисячоліть, ми означаємо її реальними кордонами без колю­чого дроту. Для осідлої, яка рухається лише в часі, нації— це дивовижна рідкість. Тому впродовж тисячоліття ми не розширювали свою терито­рію, а навпаки — віддавали її, потверджуючи цим свою великість і навіть тюхтіювату щедрість.

Ми були сильними і впевненими в собі, наша молода кров грала, як брага, тому ми не боялися кровозмішання, не замикали на ключ свій ге­нетичний код — це теж ознака потужної нації, її здоров'я і незнищен-ності. Татарська, монгольська й турецька кров підкинула в наші зіниці карості, а на наші рум'яні лиця поклала смаглець, і ми від того стали ще красивіші й оригінальніші. Ляський чинник додав багатьом з нас (перед­усім — жінкам) шляхетної вишуканості, а можливо, й манірності. Ми ніколи не асимілювали принукою, вони добровільно розчинялися в на­шому середовищі, природно стаючи українцями.

Нашу тисячолітню історію не треба ні підмальовувати, ні чепурити, хоч її вихолостили й переписали на свій лад чужинці, відвівши у ній для нас роль другорядних статистів. У нашій історії є все: героїзм і ницість, жертовний патріотизм і відступництво, є лицарі і покидьки. Зрештою, читати її можна і без брому, якщо не заламувати мелодраматично руки і не хапатися за серце, а вперто думати над нею. Українська історія густо заселена особистостями. Іменними, а частіше — безіменними, без яких вона б ніколи не відбулася. Серед цих особистостей є все. Є постаті зрозу­мілі й однозначні, як Святослав, Богун, Наливайко, Мазепа, Стус, Чорно-віл. Є загадково роздвоєні, розчахнуті, як Роксолана, Богдан Хмельниць­кий, Гоголь, Хвильовий, зрештою — Кравчук. Є світлі, наче народжені з німбом, як Ярослав Мудрий чи Данило Галицький. Є сірі й невиразні, як Юрась Хмельницький. Є й не козаки, а лише політичні козачки, котрі прислуговували сильнішим, як брати Кирило та Григорій Розумовські, Голобородько, Підгорний, Щербицький, Івашко. Були й такі, які всю свою душу, долю і життя поклали на вівтар української волі, готові були навіть смертю своєю підтвердити те, що Україна не вмерла, — як Калнишевський, Тарас Шевченко, Франко, Грушевський, Петлюра, Бандера, Шухевич, Світличний...

Я шукаю прикладу українця — цинічного і свідомого ката власного народу — і не знаходжу. Повторюю — свідомого, цілеспрямованого ката. Хіба що безіменні яничари з українських полків у турецькому війську. Бо навіть виконавці найбільшої трагедії останнього століття — винищення всього світу української нації в роки сталінщини — навіть серед них, які стояли «на перших номерах» (Якір, Косіор, Постишев, Каганович), немає українців. Я нічого не прикрашаю, я й сам вражений цим фактом.

Одначе чи не найвищому злеті нашого національного духу, здається, лише за єдину історичну мить до завершення формування й утвердження сильної, об'єднаної, амбітної держави Україна, з демократичним укла­дом життя, з миролюбним, домашнім характером — Доля відступилася від нас. За що саме — я не маю відповіді, я ще думаю над нею. Однак фатальна помилка Богдана у Переяславі — це вже наслідок, це — розпла­та. Багато хто буде не згоден зі мною, списуючи все лише на лукаву агре­сивність Росії, але я не хочу забувати того, що нація була вже морально зламана і виснажена, вона вже не мала ні сили, ні наміру відстояти навіть те, що значилося в Переяславській угоді.

Не маючи свого місця на історичному кону, нація відходить в історич­ну масовку, впадає у напівсон, пробуджуючись лише для того, щоб добу­ти харч, поживитися та продовжити свій рід і знову, хай і сторожко, впівока, але — дрімати. Щоб — вижити. Навіть у рабстві. Двісті п'ятдесят років ми існували, як озимина під снігом.

Буде відчайдушна спроба Мазепи за допомогою шведів вирвати нас із рабства, але поразка Карла під Полтавою лише більше зажене нас у без­надію, забуття і безправ'я.

Проповідуватимуть Вишенський, Сковорода, але їх чутимуть лише одиниці. Засурмить «Енеїдою» Котляревський, але нація лише пере­вернеться на другий бік. «Я так люблю її, люблю...», «Загинеш, заги­неш, Україно», «Поховайте та вставайте!» — з усіх сил волатиме до нас Шевченко, але вже мало хто повірить, що звертаються саме до нас, давно забутих Богом. Тим більше — нашою рідною мовою, яку вже вважають незаконною і — неіснуючою. Навіть мертва латина була в кращому ста­новищі.

Із наших рук вибито шаблю, але у нас, хай і нелегально, але залишалося слово. Тому нація спромоглася на Франка, Лесю, Стефаника, Грушев-ського, Винниченка. Розвал назавжди Австро-Угорської та тимчасовий розпад Російської імперій дав нам змогу нагадати світові про себе: ми, українці, є, ми хочемо мати свою державу... та не доказали, бо під наши­ми вікнами вже стояли людолови Муравйова-вішателя.

Більшість українців (і я в тому числі) ніколи не чекають добра від ви­сокосного року. А були ж у нашій тисячолітній історії високосні століття. Чотирнадцяте. Криваве, позначене набігами орд, нищенням Києва, захоп­ленням полонянок у ясир, чварами князів і морами. Вісімнадцяте. Повна втрата державності, знищення Катериною Січі, введення кріпацтва. Ми відкинуті на узбіччя історії. Надовго. У хвилини відчаю, думалось, — назавжди.

Та найтрагічнішим стало для нас двадцяте, високосне, століття. Після такого тотального геноциду комуністичним режимом, після таких масо­ваних депортацій, розстрілів, «ламання хребтів» — годі було й думати про наше відродження.

Та ми з вами, братове, є. Є ми. Є наша Українська держава. Не така, якої хочемо, не така, якої варта наша багатостраждальна історія в цьому тисячолітті, означена велетенськими жертвами, приниженнями, занепа­дом, але іншої у нас сьогодні нема. І ніхто нам її не подарує. Мусимо пройти і це дантове коло самопорятунку, самоствердження і, зрештою, самовідродження у власному домі.

У це перше українське тисячоліття можна кинути навздогін каменю­кою, бо воно було жорстоким і не завжди справедливим до нас, воно нас

виснажило і провело крізь нелюдські тортури, воно трощило нас, місило, як глину, ділило, топило у горілці й безпам'ятстві, викреслювало із світо­вої історії, опускало до ролі рабів, оздоблювало і знедуховлювало. Тамицього не робимо. Бо таки залишилися народом, нацією. Хай і хворою, знесиленою, але ж спраглою життя і перспективи. Тому ми виймаємо з-за пазухи, прощаючись із тисячоліттям, — не камінь, а наш глевкий, бо замі­шаний на сльозах і потові багатьох поколінь, український хліб. Ми не культивуємо зла і ненависті, бо на собі спізнали їх мертвотний тягар.

Отож, дивлячись тобі вслід, ми, українці, кажемо: прощавай, жорстокий часе, ми випили твою гірку чашу до дна, але не щезли, не розпорошилися по світу і не прокляли ні тебе, ні свою землю і Долю. Ми піднімаємо руку над чолом і неквапливо махаємо тобі навздогін рукою. І помічаємо, що рука наша тремтить від хвилювання.

Бачачи це, наші діти нас розуміють — першими повертають свої об­личчя у нове українське тисячоліття.

— Здрастуй. Це ми, українці... мивже за все розрахувалися сповна. Нарештіми маємо право на щастя...

Любов Мацько

Уклін Полтаві

Вітання Полтаві з 1100-літтям

Боговибрана, благословенна Полтаво!

Уклінно вшановуючи твій ювілей, звіряємося у щирій любові всім обширом і глибінню незрадливого українського серця.

Історичні заслуги Полтави як осереддя українського непроминущі. Ми всі виросли з відчуттям того, що Полтава є столицею класичної української літератури. Полтава—животворна, відновна, торжествувальна, неповтор­на корона рідного краю — правдивим золотом сяє в духовно-інтелектуаль­ному житті нашої країни, живить скарбами рідної землі, гріє душу чарами м'якої вимови, стелиться рушниками мудрих доріг Григорія Сковороди.

Полтава як щира молитва, як материнська пісня, як усміх Наталки і пісня Петра була, є і буде берегинею українського духу, храмом нашої віри і надії.

Полтаво-мати! Що зростила гроно українських муз, шляхетна панно під вінцем любові, премилостива і всепрощенна добродійко, хай не згірчить полин незгоди медів твоєї доброти і людинолюдства, хай ясніє у віках зоря твоєї краси і мудрості, хай колоситься врожаєм українське поле, нехай вільно плине ріка нашої мови.

Гартуймо наш дух і волю до державного життя в Україні!



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 163; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.81.89.248 (0.013 с.)