Суспільно-побутове красномовство 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суспільно-побутове красномовство



Суспільно-побутове красномовство «обслуговує» різноманітні ;, життєві побутові події і ситуації: народження, одруження, вітання, Г ювілеї, зустрічі, прощання тощо. Соціально-побутове красно-| мовство має виразно окреслений національний характер, воно збе­рігає і продовжує традиції та звичаї народу. Родини, хрестини, сва­тання, заручини, одруження, ювілеї, віншування й привітаннязісвятами та пам'ятними подіями і датами завжди супроводжують­ся красномовними звертаннями, вітальними промовами, тостами й побажаннями, примовками тощо. Тому суспільно-побутове крас­номовство має масовий характер і помітний вплив на культуру | живої народної мови. На жаль, українське суспільно-побутове крас-| номовство недостатньо досліджене, бо воно народжується і зни-

кає в усному мовленні. Проте окремі перлини можна зібрати з фоль­клорних записів, спогадів письменників, літературних текстів. Красномовними оповідачами були Остап Вишня, Максим Риль­ський, Олександр Довженко, Василь Сухомлинський, Олександр Ковінька, Юрій Смолич та багато інших.

Діалогічне красномовство

Діалогічне (полілогічне) красномовство формується не одним промовцем, а двома або кількома. Основні види такого красномов­ства: бесіда, дискусія, суперечка, диспут, нарада, прес-конферен­ція, інтерв'ю, ділова гра, вечір запитань і відповідей, вікторина, «круглий стіл» тощо.

В умовах правової держави, коли авторитарний стиль змінюється демократичним, зростає роль конструктивного діалогу не тільки в . політиці та пропаганді, а й у інших сферах суспільного життя, зок­рема в культурі, освіті. Невміння вести конструктивний діалог при­зводить до непотрібного протистояння і протидії сил, до гальму­вання демократичного розв'язання проблем.

Діалог як вид красномовства є дуже давнім. Великим майстром діалогічного ораторства був Сократ. У грецькій риториці мистецтво вести суперечку, полеміку називалось еристикою. Еристика є складнішим видом, ніж монологічне красномовство. Оскільки, як правило, учасникам діалогів і полілогів притаманні різні погляди, суперечливі думки й емоції, а це потребує неабиякої уваги співбе­сідників, підготовки, відповідного настрою, переконливих доказів, тактовності тощо.

У діалозі-полілозі може бути зіткнення учасників різних ідео­логій, різних способів міркування, соціальних ролей, неоднаково­го життєвого досвіду, діаметрально протилежних душевних станів, різної міри вихованості, а в результаті все-таки треба дійти згоди і знайти прийнятне розв'язання проблеми. Тому оратори і педагоги, для яких також головною формою роботи з вихованцями є діалог-полілог, мають враховувати всі аспекти підготовки діалогу: мов­ний, логічний, психологічний, педагогічний, аксіологічний (оцін­ний), політологічний і соціологічний.

Еристика

Еристика (від гр. егізіікок — той, що сперечається) — це рито­рика діалогічного мовлення. Вона виявляється в таких жанрах, як:

дискусія, полеміка, диспут, дебати, суперечка.

Дискусія (від лат. аіясивкіо — розгляд, дослідження) — це об­говорення певної проблеми або групи питань чи одного дуже важ­

ливого питання з метою досягнення істини. Мовно-жанрові озна­ки дискусії добре простежуються у зіставленні її з полемікою.

Полеміка (від гр. ро1еті1со$ — військовий, ворожий) — це та­кож обговорення певної важливої проблеми чи окремого питання. Проте якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки і зіставлення аргументів і контраргументів, то для поле­міки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. В дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у по­леміці — супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці — утвердження власного погляду, перемогу своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або до початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спро­стування, в результаті чого дискусія набуває логічного, зв'язного ! характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними v' для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання неперед-бачуваних засобів осуджується і може зупинити дискусію без вис­новків і завершення її. Натомість полеміка не дотримується таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілку­вання, непередбачувані і раптово знайдені «під руку» засоби не зав­жди переконливої, але наполегливої і напористої аргументації.

Диспут (від лат. (ііврито — досліджую, сперечаюсь) — це зазда­легідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (нау­кову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попе­редньо визначеними опонентами. Тема обирається така, яка містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шля­хи її розв'язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему і знай­ти шляхи її вирішення.

Дебати (фр. сіеЬаїез, від оеЬапге — сперечатися) — це представ­лення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення роз­в'язання важливих державних, громадських проблем на протива­гу іншій стороні (учаснику) дебатів. Риторика діалогічного мов­лення також виробила певні правила, технологію і культуру еристи­ки. На основні та окремі з них варто звернути увагу освіченим громадянам, особливо тим, хто готує себе до активної державної, політичної, громадської чи якоїсь іншої публічної діяльності. Передусім слід пам'ятати про таке:

— Ніколи не треба дискутувати чи сперечатися з приводу тем, понять, що є аксіомами і не потребують доведення. Такі теми не дають простору, перспективи для розгортання думки, дискусія «за­хлинеться», опоненти не зможуть себе показати. Слід обирати теми, що «потребують роботи думки» (Арістотель).

— Пам'ятайте, що основною і найкращою метою всіх без винят­ку суперечок є змусити супротивника думати так, як ви, прийняти вашу позицію. Ця висока і, на ваш погляд, благородна мета потре­бує від вас стратегії і тактики.

— Ніколи не викладайте відразу всі положення, тези чи аргу­менти. Тут монологи не потрібні. Ніби намацуючи дорогу, виберіть одне, але добре сформульоване положення. Послідовно додавайте по одному тези й аргументи, але завжди майте про запас що сказати.

— Вгамуйте хвилювання, страх, бо інакше вони пригальмують вашу думку. Пам'ятайте: тут, як у монолозі, чим більше хвилю­ватиметесь, тим гірше думатимете і говоритимете. Переляканого пожаліють, але не пошанують. Потім, коли повернеться спокій і твереза думка, відчуєте незадоволення собою і помітите свої по­милки та упущення.

— Будьте уважними до опонента, суперника, конкурента, запа­м'ятовуйте не тільки те, що він каже, а й те, що казав раніше. По­мітивши суперечність у його висловлюваннях, повертайтеся до раніше сказаного ним та вже забутого і методом сократівської іронії заженіть у кут: ставте запитання, поки він не стане сам собі запе­речувати.

— Не підмінюйте тему суперечки і не дозволяйте опонентові це робити, якщо сперечаєтеся чесно. Перескакуючи з однієї теми на іншу, жодної не розглянете вичерпно, і не буде з чого робити висно­вок. Впорядкуйте спочатку всі питання теми і послідовно обгово­рюйте кожне, виділяючи результат одним реченням, а потім з цих речень сформулюєте висновки.

— На початку розмови домовтеся про метамову (терміни, дефініції, поняття, категорії, класифікації, джерела тощо).

— Не намагайтеся все заперечувати. Використайте прийом умов-ного схвалення, при якому можна погодитися з певними положен­нями опонента. Станьте ніби на його позицію, але потім заперечте йому у найсуттєвішому. Так ви пом'якшите йому біль за втраче­ною позицією.

— Уникайте суперечок про те, чого добре не знаєте. Вчіться вчас­но переводити розмову в інше русло. Майте для цього якісь заго­товки, свіжі новини, події, факти, сенсації, приказки, дотепи тощо. Але не смійтеся зі своїх жартів, хай інші з них сміються.

— Будьте завжди готовими не тільки до кроку вперед, але й до кроку назад, не соромтеся вибачитися, перепросити. Заспокойте себе тим, що, добре підготувавшись, ви іншим разом надолужите втрачене.

— Якщо дискусія чи полеміка публічна, не забувайте про ауди­торію, залучайте її до паритету (колеги знають.., слухачі підтвер­дять.., студенти пам 'ятають...), але дуже шанобливо і не вислов­люйте негативних оцінок.

— Намагайтеся основні положення, поняття, дефініції, ознаки повторити, підкреслити у різних контекстах кілька разів з тим, щоб ваша позиція запам'яталася і закріпилася.

— Пам'ятайте, що, як і в монологічній промові, головним у діа­логічному спілкуванні (і суперечці) є тези й аргументи. Для діало­гу вони мають бути дуже короткими, точними і «ударними». Тези формулюються за принципом актуального членування речення:

тема (дане) — рема (нове).

— Аргументація має будуватися на причиново-наслідкових зв'язках і законах формальної логіки: це є так тому-то...; якщо це є таким, то...

— Найкращими аргументами у суперечці є доказові положен­ня, точні факти і цифри, конкретні явища, події.

— Завжди починайте розмову якомога приємнішим, спокійні­шим і тихішим тоном, щоб був простір для наростання суперечки і щоб завжди відчували, що є можливість підвищення тону, але ніколи не підходьте до межі підвищення тону, не зривайтеся на крик, бо смішно виглядатимете в очах присутніх. Зробіть очевид­ну паузу і, якщо не зможете приємним, то хоча б байдужим тоном обов'язково завершіть розмову (на жаль. Ви мене не зрозуміли, шкода, що ми не домовилися; це втрата для мене, як, можливо, і для Вас; продовжимо розмову наступним разом; шкода, що ніхто з нас не переконав іншого).

— У розпалі суперечки, коли можуть злетіти з уст недобрі, злі, останні слова, негайно зупиніться (глибоко дихайте носом). Пам'я­тайте, що після будь-якого конфлікту з суперником доведеться миритися і щось прощати, тоді самому буде незручно за різні сло­ва. Коли настрій поганий, не дискутуйте, бо все одно програєте, й уникайте ситуацій «з'ясування стосунків».

— Продумайте тактику відступу, відкладання на потім — на . випадок неуспіху чи поразки (Сьогодні справді ще не час, але...;

\ Ми до цього ще повернемося пізніше, а зараз...; Ви самі з часам переконаєтеся...).

У разі поразки ведіть себе чемно і гідно. Придумайте варіанти:

вчуся дискутувати: хотів переконатися в тому, що Ви знавець;

Ви для мене зразок для наслідування; я поступаюсь Вам, зали­шаючись при своїх переконаннях; і все ж аргументи не вичерпані тощо).

В усіх випадках, навіть образливих для вас, пам'ятайте про мов­ний етикет. Мило привітавшись поширеним звертанням, зробіть опоненту комплімент, запевніть його у своїй повазі, почніть роз­мову з нейтральних коротких тем (погода, час, дорога, люди), не-' помітно і м'яко підходьте до основної теми. У процесі дискусії також не забувайте кілька разів звернутися до опонента (на ім'я, ім'я і по батькові, шановний, друже, мій опоненте тощо), пере-

просіть, запропонуйте щось, висловіть свої наміри в бажальній формі (я б хотів почути, чи міг би я спитати Вас).

Пам'ятайте про ввічливість і пошанні мовні формули навітьтоді,коли програєте суперечку. Програвайте красиво —це також одна з ваших перемог.

ГОМІЛЕТИКА

Християнство як нове віровчення, що виникло на межі І ст. до н. е. і І ст. н. е., зазнало впливу еллінської культури, зокрема пізньої античної риторики. Тим паче, що Євангеліє (з гр. — добра звістка) спочатку не мало письмового тексту, а існувало як жива проповідь Христового вчення та розповідь про його життя й бла­годіяння. Для Євангелія знадобилася вже сформована і розвинена класична греко-римська риторика, яка потім була значно трансфор­мована відповідно до богослужбово-повчальної мети нової релігії і породила окрему гілку — церковну риторику, або гомілетику.

Своєрідність її в тому, що у своїх початках гомілетика має більше рис близькосхідної риторичної традиції (іудейської та арамей­ської) і лише пізніше (десь після перекладу Біблії грецькою мовою у III ст. н. е.) набуває й рис греко-римської риторики.

Основним жанром церковного красномовства була і є проповідь. Це особливий вид усного монологічного мовлення, спрямований до мирян з метою навернути їх до християнського віровчення, викликати почуття вдячності Богу, виховати почуття єдності у вірі, терпіння в ім'я потойбічного життя.

Першим проповідником можна вважати самого Ісуса Христа. Його мова — це невеликі вислови афористичного характеру — логії, вони заучувалися і тривалий час передавалися усно, поки значно пізніше, вже після розп'яття і воскресіння Христа, були записані його учнями — апостолами — в Євангеліє. Ці тексти були несхожими на традиційні греко-римські промови.

Історія гомілетики починається з нагірної проповіді Христа, що ось уже 2 тис. років вражає всіх глибокою мудрістю і передбачува­ністю. Основу її складають макаризми, заповіді блаженства, що стали афоризмами і дають простір для своїх тлумачень майбутнім поколінням проповідників:

Блаженні убогі — Царство Боже бо ваше.

Блаженні голодні тепер, бо ви нагодовані будете.

Блаженні засмучені зараз, бо втішитесь ви.

Антитезою макаризмам звучать прокляття, відомі з іудейського фольклору: Горе ж вам, багатіям, бо втіху свою ви вже маєте. Горе вам, що тепер потішаєтеся, бо будете ви сумувати та пла­кати... Логії Христа складені так, що дають теологам, мирянам простір проникнути в глибини їх змісту і в цьому просторі вибудо­

вувати свої асоціативні ряди розуміння. Церква Христова одержа­ла такі основоположні начала, на яких уже третє тисячоліття росте й розвивається церковна риторика: усне й писемне проповідництво, канонічна й неканонічна християнська література.

Насиченість думки та афористичність притаманні й іншим про­повідям Христа: ...чим серце наповнене, те говорять уста його!..', ...якою ви мірою міряєте, такою відмірюють вам, любіть своїх ворогів, добро робіть тим, хто ненавидить вас, ...як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви; кожне дерево з плоду свого пізнається...

Основою багатьох проповідей Христа е притчі як засіб непря­мого повчання. Зразком може бути «Притча про сіяча»:

Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, — і було повитоптуване, а птахи небесні його повид-зьобували. Друге ж упало на Грунт кам 'янистий — і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкости. А інше упало між терен, — і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, — і, зійшов­ши, уродило стократно. — Це сказавши, закликав:

Хто має вуха, щоб слухати, — нехай слухає! Образна символічна форма робила логії і притчі Христа зовніш­ньо недосказаними, а внутрішньо — змістове багатозначними.

До риторичного жанру церковної проповіді належать і послан­ня учнів Христа — апостолів — до віруючих. Писана формаїхзберігає сліди живого звертання у проповіді, але це вже Євангеліє (блага вість про Христа).

Раннє Євангеліє (від Матфея) містить більше рис близькосхід­ної риторики (сувора простота, короткі фрази, негрецькі вирази, відсутність вступу й пишноти грецької риторики). Більш літера­турну форму має Євангеліє від Луки, а отже, й більше ознак впли­ву класичної риторики.

Найбільшу вартість з погляду риторичної науки має Євангеліє від Іоанна, яке введене в церковний канон. Навіть у його зміст, а не і тільки у форму включається еллінське вчення про логос. Земне жит-• тя Христа постало як розкриття світового смислу — логосу: Спо-| чатку було Слово, і Слово було у Бога, і Бог був Слово, воно було і спочатку у Бога. Все через нього почало бути, і без нього не почало | бути ніщо, що почало бути. В ньому було життя, життя було ': світолюдське: і світло у пітьмі світить і пітьма не обійняла його... | Гомілетика (церковне красномовство) започаткувалася в давній \ Україні з прийняттям християнства і спиралася на богослужбову ! та житійну літературу, як перекладну, так і оригінальну, бо вже у , 1056 р. з'явилося написане дияконом Григорієм у Києві «Остро-', мирове євангеліє», а в 1092 р. — Київське євангеліє.

Відомий історик української церкви і української мови Іван Огієн-ко (митрополит їларіон) переконливо довів, що з часів прийняття

християнства сформувалася Українська церква з виразними націо­нальними окремішностями (в догматах, виборах духовенства, бого­служінь, чинопокладаннях, требах, місяцеслові, святах, іконома-лярстві і храмовій архітектурі). Українська церква виробила свій «лаврський наспів» й уславилася особливими партесними хорами. З часу прийняття християнства Українська церква користувалася старослов'янською мовою, але виробила свою, українську вимову її, як і інші слов'янські церкви. Є такі вимови старослов'янської мови: болгарська, сербська, українська, російська. Українська ви­мова богослужбових текстів відрізнялася тим, що •Ь (ять) читали як і, е — як е (а не с), й — як й (а не і), г — як г (а не яккг тощо)'.

Можливо, найвиразнішою національною ознакою Української православної церкви є низка видань перекладів Святого Письма живою українською мовою: Пересопницьке євангеліє 1556 р., Новий Заповіт В. Негалевського 1581 р., Крехівський апостол 1560р., учительні євангелія та видання Острозької Біблії 1581 р. Це означало, що народжується нова українська літературна мова. Світ визнає літературними мовами тільки ті, якими є священні пи­сання. Одночасно це давало грунт для розвитку українського цер­ковного красномовства, вироблення церковної термінології в живій народній мові. І. Огієнко писав: «Уже з XVI ст. Українська Церква кохалася в церковній проповіді, і то в живій народній, чого зовсім не знала, наприклад. Церква Московська. За XVI—XVII віків, коли на Українську Церкву з усіх боків нападали різні вороги, в нас особ­ливо розвинулася церковна проповідь, пам'ятками чого зосталися десятки грубезних томів проповідей. У нашій Церкві була навіть окрема посада «казнодія», проповідника, так що проповідь стала важливою частиною богослужб. Деякі проповідники, наприклад, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Барано-вич та інші, стали відомими й далеко за межами України»2. Це ритори Києво-Могилянської академії.

Серед риторів Києво-Могилянської академії слід виділити про­повідника (гомілета), педагога, письменника-полеміста Іоаникія Галятовського (1688). Його перу належать збірка проповідей «Ключ розуміння» (1659), збірка оповідань-легенд «Небо нове» (1665), трактат «Месія правдивий» (1669) і риторичний трактат «Наука, або Спосіб зложення казання», що входить до збірки проповідей «Ключ розуміння» та інші твори (більше 20).

Будучи ректором академії (1658—1668 рр.), І. Галятовський відкрив у колегії нові класи риторики і читав її не латинською мо­вою, як тоді було заведено у навчальних закладах, а українською

мовою. Українська гомілетика виробила специфічний вид про­повіді — казання. Про нього і казнодію (творення проповіді) та казнодія (проповідника) розповідається у трактаті І. Галятов­ського «Наука, або Спосіб зложення казання»'. Як і складання всіх проповідей, починати казнодію І. Галятовський радить з вибо­ру теми зі Святого Письма. Все казання має складатися з трьох частин.

Перша частина — це початок (ексордіум), «приступ» до речі, про яку хочеш повідати. Тут проповідник (казнодія) звертається до людей, сповіщає свою пропозицію, «поставлення умислу», по­казує, про що хоче казання мати і просить Бога або Пречистую діву «о поміч», а людей — «о слухання».

Друга частина — розповідь (нарація). В ній оповідається все про ту річ, що є темою казання, предметом мовлення, про що обі­цяно в першій частині. Ця частина є найбільшою, бо на ній зосе­реджується все казання і до неї інші частини приєднуються («за­микаються»).

Третя частина — кінець казання (конклюзія). В цій частині про­повідник знову вже коротко нагадує людям, про що йшлося в другій, основній, частині і просить людей, якщо річ була добра, щоб «вони в тій ся речі кохали», а якщо річ зла, щоб «ся такої речі хоронили», тобто береглися від такої речі.

Щоб «легше і прудкіше казання учинити і повідати», І. Галя­товський подає чимало порад:

• Треба всі частини казання узгоджувати з метою, бо «як з малого джерела виходить велика ріка, так з малої теми велике походить казання».

• Потім слід стежити, щоб кожна з частин (ексордіум, нарація, конклюзія) узгоджувалися кожна окремо з темою і всі послідов­но одна з одною. Щоб те, що пропонувалося в ексордіумі, вико­нувалося в нарації і нагадувалося та підсумовувалося в конк-люзії і казнодій від речі не відступав. «Бо коли би обіцяв будів­ничий якому королеві, цареві, монарху виставити коштовний палац, а потім би виставив браму або інший будинок, розгнівав би ся той монарх на будівничого і мав би його за простака». Так і казнодію, який обіцяв показати річ у казанні, а не зробив цього мило, «жодної мудрості йому не припишуть». Як зразки І. Галя­товський пропонує свої казання, аналізуючи їх.

Докладні поради дає І. Галятовський, відповідаючи на питання, де «взяти матерію, з котрої би казання могли учинити». З його по­рад випливає, що треба вчитися і готуватися до казань усе життя.

Зокрема слід:

• читати Біблію, житія святих, великих проповідників Василія Ве­ликого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Афанасія Феодо-рита, Іоанна Дамаскіна та інших церковних учителів, які тлума­чать Святе Письмо;

• читати історії і хроніки про різні держави і краї, що в них відбу­валося і що нині діється;

• читати книги «о звірях, птахах, гадах, рибах, деревах,зелах, ка­менях і розмаїтих водах, котрі в морі, в ріках...»;

• «уважати їх натуру, властноти [властивості] і скутки [користь] і

те собі нотовати і апліковати до своєї речі, котрую повідати хо­чеш».

Здобуваючи такі знання, «читай казання розмаїтих казнодіїв те­перішнього віку і їх наслідуй», тобто вчись на зразках.

Є кілька пораді щодо виголошення казань. Основна з них засте­рігає, щоб казнодій «людей не привів мовою своєю до десперації, до розпачу». Оповідаючи про гріхи, про зло, яке чинять люди, «мо­жеш їх... засмутити і устрашити.., але потім потіш їх і учини їм надію на збавлення», якщо покаються і перестануть робити зло.

Закінчується праця також порадою: «Читай книги і, що хороше вичитаєш, нотуй собі і до свого казання аплікуй»'.

Такий мовний ренесанс в Україні в XVI—XVII ст. не тільки спри­чинювався внутрішніми потребами української нації і церков­но-культурного життя, а й підтримувався західноєвропейським ре­формаційним рухом, що через Чехію і Польщу поширився в Ук­раїну і однією з основних ідей якого був розвиток національних літературних мов з живої народної основи. Іван Огієнко про це писав так: «Реформація реалізувала і в Україні вживання народної мови в церкві: залунала тут проповідь уже живою народною мо­вою. Та не тільки проповідь — стали читати й Євангеліє та Апос­тола тією ж таки мовою, ...з часу Реформації прийнято в Україні мовою літературною живу народну мову, і стали вже нею писати книжки; до цієї доби не маємо ані одної книжки, писаної жи­вою українською мовою. Українська жива мова, ставши з полови­ни XVI ст. мовою Св. Письма й церкви, тим самим вже стала й мовою літературною.

Духовенство, як то було й по інших країнах, стало пильнувати чистоти тієї мови, якою говорило в церкві й писало богословські книжки; на цьому дуже виграла українська мова: вона сильно зросла й літературно вигладилася за самий навіть XVI вік. Уже під кінець цього століття богословська література, писана доброю, живою українською мовою, набрала показних розмірів. З того часу (одно­часно з мовою польською) вже на широку міру усталилася україн­

ська літературна мова, і в цьому булавеличезна заслуга передусім Реформації»'.

До оригінальних жанрів конфесійного стилю належатьпроповідьі молитва. Вони зародилися в цьому стилі і, навіть використовую­чись значно пізніше в інших стилях, несуть на собі його печать. Головне призначення цих жанрів, комунікативна мета їх — навер­нення мирян до віри в Бога, збудження почуттів вдячності Богу, виховання почуттів братолюбія серед людей, терпіння в ім'я духов­ного спасіння. Різняться вони простором і спрямуванням ілоку-тивних можливостей: проповідь звернена до мирян, групи людей, спільноти, молитва — до Бога. Проповіді присвячуються певним темам життя духовного і земного, тому в них переважають репре­зентативні (відповідальність за істинність висловлювання), дирек­тивні (змусити слухача виконати певну дію), комісивні (обов'язок дотримуватися певної лінії поведінки), ілокутивні (мовленнєві) І акти. Молитва — це звернення до Бога, тому в ній переважають | експресиви (психічний стан мовця, щирість, відвертість) та декла-I ративи (запевнення, прохання).

в Проповіді (або казання) поділяються на літургійні, догматичні, | морально-повчальні. Текст проповіді повинен мати канонічну бу-| дову: вступ, в якому викладається зміст (епіграф), витлумачується І сам вступ і оголошується тема проповіді; виклад предмета (це ко-

І' роткий трактат) і закінчення (епілог).

Основне завдання проповідника — так вплинути на слухачів, і щоб підняти їхні душевні сили на добрі діяння для інших і облаго-родження себе самого. Досягти цього можна тільки за допомогою майстерного використання мовних засобів, тому такою важливою для проповідника є робота зі словом.

У проповідях мовні елементи конфесійності мають поєд-

Інуватися з елементами художності та публіцистичності: кому­нікативний намір, бажаний ефект, комунікативні імплікатури, інтра- і трансконцепти, просторово-локальний і часовий дейк-1 сис, емотивність і спонукальність, експресія, образність, переко­нання.

Це відповідно позначається й на стилістиці проповідей, де пере­важають лексичні (полісемія, синоніми, антоніми, старослов'яніз­ми, перифрази) і синтаксичні стилістеми.

У стилістиці конфесійного стилю особливе місце займає антоні­мія (і у фігурах слова — тропах, і у фігурах думки — стилістичних фігурах). Річ у тім, що глибинним змістом топіків (предметів роз­мови) у конфесійних текстах є експліцитне (виражене) чи імпліцит-не (невиражене) протистояння двох світів: Бога і диявола, світла і ^ темряви, праведності і гріховності, добра і зла, тіла і душі. І відпо-

відно всі теми проповідей висвітлюються через антонімічне зістав­лення і протиставлення, контраст і антитезу, ампліфікацію і града­цію. Наприклад: Він [Бог] вмирав не за друзів, а за ворогів; Вище благо життя люди бачать у тому, щоб усе було для тіла, тобто щоб тіло було здоровим, ситим, мало чуттєві задоволення, насо­лоджувалося зовнішніми вигодами. Про душу вони або зовсім не дбають, або задовольняють її потреби настільки, наскільки душа обслуговує тіло. Ці люди змінили встановлений Богом порядок, поставивши душу слугою тіла, а не тіло слугою душі; Свобода все більше обертається на насилля з метою зламати опір сорому, розуму і совісті, розбудити в людині найнегідніші інстинк­ти, перетворити її на тварину; Він знав, що не золото і не ба­гатство, не блиск вченості та премудрості складають істинний скарб життя, але чистота серця і розуму, цнотливість помислів і тіла.

Прикладом християнської повчальності може бути послання апостола Павла, яке також нагадує проповідь, насичену афоризма­ми і тропами та фігурами, що надають посланню емоційно-образ­ного характеру. Це видно на прикладі 13 частини Першого послання апостола Павла до коринтян:

Гімн про любов. Любов над усе!

Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, талюбовинемаю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий\

І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усі знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любовинемаю, — то я ніщо!

І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тілонаспалення, та любови не маю, — то пожитку не матиму жодного!

Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, лю­бов не величається, не надимається.

Не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветьсядогніву, не думає лихого.

Не радіє з неправди, але тішиться правдою.

Усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!

Ніколи любов не перестає!

Особливою формою інтеракції (контакту) людини з сакральною сферою є молитва. Її природу і сутність впливу на людину пізнати дуже важко і чи можливо взагалі, хіба окремі суто мовні аспекти. Молитви можна поділити на різні типи і види як за сакральним призначенням, так і за вербальними формами. В моліннях до Бога є розмова з Богом як вищою силою і як з рівним, є конфесійне розуміння віри, є релігійні очікування (надія на краще) і є любов (ласка, милість) до Бога. Все це зосереджено не тільки у словах, а розлито в усьому тексті: конструкціях, побудовах речень, образ­них засобах, тонуванні й інтонації.





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 341; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.230.9.187 (0.015 с.)